ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 569/337/25

Описова частина

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконним утримання дітей на території України та повернення їх за постійним місцем проживання.

Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що 01 лютого 2014 року між ним та відповідачкою зареєстрований шлюб. У шлюбі у них народилось двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказував на те, що постійним місцем проживання дітей є Республіка Польща, діти мають громадянство Республіки Польща та з 2021 року до 01 жовтня 2024 року проживали на її території, де у них сформувався сталий спосіб життя, що включає навчання у шкільному та дошкільному закладах, а також відвідування гуртків.

Разом із тим 01 жовтня 2024 року мати дітей - ОСОБА_2 без законних підстав перемістила дітей на територію України, чим порушила їх звичне середовище проживання, що може негативно вплинути на їх емоційний стан, розвиток та підтримання стабільних відносин з батьком.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним переміщення та подальше утримування ОСОБА_2 на території України дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; зобов`язати ОСОБА_2 повернути дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання до Республіки Польща; якщо ОСОБА_2 відмовиться повертати дітей до Республіки Польща, відібрати дітей і передати батьку, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , для забезпечення повернення дітей в АДРЕСА_1 ; допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дітей до місця постійного проживання.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 16 квітня 2026 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іващенко І. І. залишено без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2025 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що постійним місцем проживання малолітніх дітей від народження є місто Рівне, Україна, де вони проживали разом із батьками та відвідували дитячий садок.Ні батько, ні його малолітні діти постійно в Польщі не проживали, їх перебування зводилось до проживання в державі протягом певного періоду, необхідного для отримання громадянства.Станом на вересень 2024 року у двох неповнолітніх дітей не було постійного місця проживання в Польщі, їх періодичне перебування в Польщі не є визначенням постійного місця проживання, оскільки відбувалося лише протягом обмеженого часу. Належні та достатні докази незаконного переміщення та утримання ОСОБА_2 малолітніх дітей на території України в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи вказане, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність правових підстав для повернення дітей до Республіки Польща за правилами Гаазької конвенції 1980 року, оскільки звичайним місцем їх проживання була і є Україна, а перебуваючи у Республіці Польща, діти не набули нового звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні.

У травні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Іващенко І. І. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач надав суду докази (копії довідок, паспортів, договорів тощо), які вказують на порушення його прав як батька, а саме переміщення (викрадення) ОСОБА_2 спільних малолітніх дітей з постійного місця проживання у Республіці Польща на територію України без згоди позивача.

Постійним місцем проживання малолітніх дітей є Республіка Польща. Саме там у дітей сформувалося стабільне, звичне та безпечне середовище, налагоджені сталі соціальні зв`язки, сформувався звичний розпорядок життя, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи.

Оскільки діти відвідували дитячий садок № 63 в м. Любліні, початкову школу № 51 імені Йоанна Павла II в м. Любліні, спортивний клуб «Widok» № 51, проходили медичні огляди у діагностичній лабораторії, мали постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1, у дітей виник певний ступінь прив`язаності до соціального та сімейного оточення в Республіці Польща.

Встановлені судами обставини щодо навчання, медичного забезпечення та проживання дітей у м. Любліні Республіки Польща беззаперечно свідчать про їх сформований побут у Республіці Польща.

Згідно з матеріалами справи, в тому числі і звукозаписами судових засідань, відповідачка неодноразово підтверджувала, що до Республіки Польща подружжя виїхало з дітьми на постійне місце проживання. У судовому засіданні сторони підтвердили, що кожного разу, коли діти перебували у Республіці Польща, вони ходили до дитячого садочка і надалі до школи, також що ОСОБА_3 залишався з батьком у Республіці Польща навіть у періоди, коли відповідачка виїжджала до України.

У цій справі у позивача та відповідачки був чіткий намір розпочати нове життя в іншій країні, а попереднє місце звичайного проживання втратилося та з`явилося нове відповідно до пункт 13.85 Practical Hand book on the Operation of the 1996 Hague Child Protection Convention.

Відповідачка не надала суду будь-яких доказів на підтвердження того, що позивач надавав усну чи письмову згоду на переміщення спільних дітей на територію України.

Твердження апеляційного суду щодо відсутності постійного проживання дітей у Республіці Польща є необґрунтованим, оскільки тривалість їхнього проживання (з 2021 року), навчання та медичного нагляду свідчать про стале місце проживання, а не про тимчасове перебування. Висновок суду про те, що діти перебували в Республіці Польщі лише заради громадянства, є помилковим та про це не зазначала жодна зі сторін. Такий підхід ігнорує реальні інтереси дітей та їх сформоване життя у м. Любліні Республіки Польща.

У зв`язку із домовленістю у 2021 року між сторонами про постійне місце проживання сім`ї у Республіці Польща, наявністю громадянства у позивача та дітей, стабільним, сформованим побутом у цій країні, якнайкращим інтересам дітей відповідає саме проживання у Республіці Польща.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 61-18331св18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17 (провадження № 61-37343св18), від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 (провадження № 61-3074св21), від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21 (провадження № 61-4217св22), від 17 травня 2023 року у справі № 712/9027/21 (провадження № 61-12883св22), від 20 листопада 2024 року у справі № 714/1022/23 (провадження № 61-3235св24); суд не дослідив зібрані у справі докази.

У червні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Штогрін В. С. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У червні 2026 року ОСОБА_1 подав письмові пояснення, в яких просив задовольнити його касаційну скаргу.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2026 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У серпні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2026 року справу призначено до розгляду колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 29 травня 2025 року у справі № 569/23985/24.

У шлюбі у місті Рівне у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилося двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та їхні малолітні діти є громадянами України.

У 2023 році ОСОБА_1 набув громадянство Республіки Польща, проживає у Польщі з 2020 року у АДРЕСА_1 . Також з моменту надання громадянства Польщі батькові було наданое громадянство Польщі і дітям ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , згідно з поданою позивачем заявою 20 листопада 2023 року.

23 квітня 2024 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , отримали паспорти громадян Республіки Польща.

З 08 березня 2021 року до 31 серпня 2021 року ОСОБА_3 відвідував дошкільний підрозділ b «Віеdronki» при Початковій школі № 40 ім. Любельскєго Ліпца 1980 року у м. Любліні, а з 01 вересня 2021 року до 07 жовтня 2024 року був учнем Початкової школи № 51 імені Йоанна Павла II в м. Любліні та був переведений до 4 класу. З 27 жовтня 2021 року тренувався у клубі футболу учнівського спортивного клубу «Widok» у м. Любліні.

ОСОБА_4 відвідував Дитячий садок № 63 у м. Любліні у період з 01 вересня 2021 року до 27 вересня 2024 року. Був гравцем Учнівського спортивного клубу «Widok» м. Люблін та тренувався у клубі футболу з 02 вересня 2022 року.

ОСОБА_4 відвідував ЗДО № 29 у м. Рівному, Україна з 23 вересня 2021 року, а з 14 серпня 2023 року дитина не відвідувала дошкільний заклад.

Місцем проживання позивача та його дітей в період перебування їх у Польщі була орендована квартира згідно з договорами оренди, останній з яких укладений 01 вересня 2025 року.

Згідно з інформацією Державної прикордонної служби України від 15 січня 2025 року встановлено, що у період з 28 лютого 2021 року до 29 вересня 2024 року ОСОБА_3 перебував у Республіці Польща сумарно 3 роки 1 місяць 25 днів.

У період з 18 червня 2021 року до 29 вересня 2024 року ОСОБА_4 перебував у Республіці Польща сумарно 2 роки 2 місяці 4 дні. Малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 останній раз перетнули кордон Польщі з Україною на в`їзд до України 29 вересня 2024 року.

Відповідно до довідки про склад зареєстрованих осіб від 05 жовтня 2024 року № 26454, виданою Департаментом цифрової трансформації та забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, та витягами з реєстрів територіальних громад, ОСОБА_2 та малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від дня народження зареєстровані у квартирі АДРЕСА_4 , яка належить сторонам на праві приватної власності.

ОСОБА_2 є суб`єктом господарювання, займається підприємницькою діяльністю, отримує дохід від підприємницької діяльності. В ОСББ «Транспортне 16» характеризується позитивно.

Згідно з довідками від 08 січня 2025 року, виданими Рівненським ліцеєм № 9, ОСОБА_3 навчається у Рівненському ліцеї № 9 Рівненської міської ради в 4-Б класі, а ОСОБА_4 навчається у Рівненському ліцеї № 9 Рівненської міської ради в 1-Б класі. Крім того, діти займаються в футбольній академії «ІМПУЛЬС» м. Рівне .

У період з квітня 2022 року до квітня 2024 року неповнолітнім дітям надавалася медична допомога у м. Рівному.

Згідно з висновками психолога від 10 липня 2025 року, виконаними дитячим психологом Оленою Погорєловою , спілкування з дітьми відбувалося без присутності батьків з метою обстеження психоемоційного стану дітей.

В ході спілкування з ОСОБА_3 встановлено, що він проживає з матір`ю, добре адаптувався до поточних життєвих умов, має коло друзів, продовжує займатися улюбленими видами діяльності та хобі. Зміна місця проживання та порушення звичної стабільності можуть бути для дитини джерелом додаткового стресу та негативно вплинути на емоційний стан. Рекомендовано забезпечити проживання дитини з матір`ю як більш адаптивний варіант на даному етапі розвитку зі збереженням регулярного та якісного спілкування з батьком.

В ході спілкування з ОСОБА_4 встановлено, що він проживає з матір`ю, йому комфортно вдома, він має друзів, відвідує школу, гуртки, продовжує займатись улюбленим хобі. Дитина адаптована до соціальної ситуації, в якій перебуває, відчуває себе в безпеці, має встановлений режим, стабільне середовище. Порушення цієї стабільності (зміна місця проживання, школи, соціального кола) може мати для дитини негативні психологічні наслідки. Зміна місця проживання або порушення контакту з одним із батьків може мати стресогенний вплив на дитину. Рекомендовано забезпечити дитині стабільність життєвого середовища - залишити проживати з матір`ю у звичних для дитини умовах зі збереженням регулярного та якісного спілкування з батьком.

Малолітній ОСОБА_3 , будучи заслуханим у судовому засіданні у суді першої інстанції зі згоди батьків, суду пояснив, що живе в Рівному разом із мамою та молодшим братом, відвідує школу, займається футболом. ОСОБА_3 розповів, що у Рівному у нього є багато друзів, з якими він грає у футбол не лише на тренуваннях, а й у свій вільний час, так як шкільний спортивний майданчик знаходиться фактично у дворі їхнього будинку. ОСОБА_3 вільно володіє українською мовою, має певні успіхи у навчанні. Розповів, що певний час ходив в школу у Польщі, але постійно їздив з мамою в Рівне. З часу проживання в Польщі у нього лишилося двоє друзів, це українці, з якими він разом грає у відеоігри. Один з хлопчиків живе у Любліні, а інший переїхав до Кракова. ОСОБА_3 любить обох батьків і хотів би, щоб вони й надалі жили усі разом. З батьком часто спілкується телефоном, розповідає йому про свої тренування та навчання.

Також у судовому засіданні у суді першої інстанції допитані свідки.

Мотивувальна частина

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Іващенко І. І. не підлягає задоволенню.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

У статті 7 СК України визначена необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

За частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об`єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями частини першої статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 06 грудня 2007 року «Момуссо і Вашингтон проти Франції» («Maumousseau and Washington v. France»), заява № 39388/05, Суд зазначив про зобов`язання, які стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод накладає на Договірні Держави відносно возз`єднання батьків з дітьми, - вони повинні тлумачитися в світлі вимог Гаазької конвенції 1980 року (див. Iglesias Gil і AUI v. Spain, заява № 56673/00, §51, ECHR 2003 V, і Ignaccolo-Zenide v. Romania, заява № 31679/96 , § 95, ECHR 2000-I) і з положеннями Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Вирішальним є питання наявності справедливого балансу між існуючими конкуруючими інтересами дитини, обох батьків і суспільного порядку. У зв`язку з цим у той час, як стаття 8 не містить явні процесуальні вимоги, процес прийняття рішень стосовно втручання у захищене статтею 8 Конвенції право повинно бути справедливими і таким, щоб дозволити собі належну повагу інтересів, гарантованих цією статтею. ЄСПЛ, серед іншого, звернув увагу на те, що поняття «найкращі інтереси дитини» також є основним фактором у контексті процедур, передбачених в Гаазької конвенції 1980 року. У зв`язку з цим ЄСПЛ послався на Рекомендацію № 874 (1979) Ради Парламентської асамблеї Ради Європи, в якій вказано: «діти більше не повинні розглядатися як власність батьків, але вони повинні бути визнані в якості осіб з їх власними правами і потребами» (пункт 68).

Згідно зі статтями 1, 2 Гаазької конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт «а» частини першої статті 3);

по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3);

по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт «b» частини першої статті 3).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримування дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини. Таким чином, основним питанням, яке підлягає з`ясуванню у цій справі, є встановлення звичайного (постійного) місця проживання дитини.

У постановах Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21 (провадження № 61-4217св22), від 01 лютого 2023 року у справі № 595/1722/21 (провадження № 61-6232св22) зазначено, що «поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією 1980 року, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі».

Підсумовуючи, звичайне місце проживання дитини потрібно розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

У цій справі позивач, звертаючись до суду з позовом, повинен був довести, що Республіка Польща є звичайним місцем проживання дітей.

Загальновідомим фактом є те, що 24 лютого 2024 року російська федерація розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, який затверджений Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні з 24 лютого 2022 року введений воєнний стан, який неодноразово продовжувався і наразі триває.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що постійним місцем проживання малолітніх дітей від народження є місто Рівне, Україна, де вони проживали разом із батьками та відвідували садок. На території Республіки Польща діти перебували разом із батьками тимчасово.

З 2021 року позивач та його дружина постійно перетинали кордон між Польщею та Україною разом із дітьми, маючи на те нотаріально посвідчені згоди один одного. Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України ОСОБА_2 з дітьми, тимчасово на три місяці виїхала до Республіки Польща, а позивач залишався проживати в Україні до січня 2023 року.

У період з 28 лютого 2021 року до 29 вересня 2024 року малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 разом із матір`ю, а до лютого 2022 року - разом із батьком, систематично (один раз на місяць або раз на два місяці), за взаємною згодою батьків, перетинали кордон, останній раз разом з матір`ю перетнули кордон Польщі з Україною на в`їзд до України - 29 вересня 2024 року.

Враховуючи тривалість, умови і причини перебування дітей і сім`ї у Республіці Польща, нетривале відвідування дітьми навчальних закладів у Польщі, відсутність доказів здійснення медичного догляду у Польщі, відсутність доказів прив`язаності дітей до соціального оточення у Польщі, відсутні і підстави для висновку про те, що Республіка Польща була звичайним місцем проживання дітей. Виходячи з наведеного, суди виснували, що звичайним місцем проживання дітей була і є Україна.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на неодноразові переміщення ОСОБА_2 разом із дітьми до України, що свідчить про тимчасовий характер проживання дітей у Польщі.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що звичайним місцем проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто таким, де вони проживали з моменту їхнього народження та на час тимчасового виїзду до Республіки Польща, була і є Україна.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс29).

Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і не встановили підстав для визнання дій відповідачки незаконними та зобов`язання повернути дітей до місця постійного проживання.

Незважаючи на те, що безпосередньо перед поверненням до України діти проживали разом з обома батьками у Польщі, таке проживання було не постійним, а тимчасовим. Державою постійного проживання дітей є Україна, громадянами якої є діти та їхні батьки, де вони народилися та проживали до виїзду на тимчасове проживання за межі України, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами. ОСОБА_2 як громадянка України та матір дітей разом із синами, громадянами України, повернулися до місця свого постійного проживання в Україні, при цьому суди не встановили протиправності дій відповідачки, а батько не позбавлений права піклування щодо своїх синів та не має будь-яких обмежень у перетині державного кордону України для спілкування з дітьми.

Крім того, суди надали належну оцінку доказам того, що з моменту повернення дітей в Україну діти соціалізовані й адаптовані, відвідують Рівненський ліцей № 9, займаються у футбольній академії «ІМПУЛЬС» м. Рівне, за дітьми здійснюється належний медичний догляд, відповідачкою створені належні умови для проживання та гармонійного розвитку дітей, які мають сталі сімейні зв`язки.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, які є достатньо вмотивованими.

Тимчасове проживання дітей разом із батьками як громадян України на території Республіки Польща, а надалі переміщення дітей разом із матір`ю до України не змінюють того, що звичайним місцем проживання дітей є Україна. При цьому тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території Республіки Польща і переїзд у цю державу, громадянство дітей, умови відвідування навчальних закладів, сімейні і соціальні відносини дітей у Республіці Польща за обставин цієї справи не впливають на зміну звичайного місця проживання дітей.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, враховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21)).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами попередніх інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Штогрін В. С. просив стягнути з позивача на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 10 000,00 грн.

Згідно з частиною другою статті 141 ЦПК України у разі задоволення позову судові витрати покладаються на відповідача, у разі відмови - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист або у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04 від 23 січня 2014 року, § 268).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

На підтвердження витрат на правничу допомогу представник ОСОБА_2 - адвокат Штогрін В. С. надав: договір про надання правничої допомоги від 02 червня 2025 року № 02/06, укладений між ОСОБА_2 та Адвокатським об`єднанням «Скорпіон»; ордер на надання правничої допомоги Поліщук Т. А., виданий Адвокатським об`єднанням «Скорпіон»; платіжну інструкцію від 10 червня 2026 року.

Згідно з умовами договору про надання правничої допомоги від 02 червня 2025 року № 02/06 сторони узгодили, що адвокат зобов`язується надати клієнту правничу допомогу - представляти інтереси клієнта уКасаційному цивільному суді Верховного Суду при розгляді справи № 569/337/25.

Сторони узгодили, що вартість правничої допомоги клієнту під час розгляду справи в суді касаційної інстанції становить 10 000,00 грн. Визначений сторонами гонорар має бути оплачено в строкЮ встановлений в рахунку на оплату, однак в будь-якому разі до моменту звершення розгляду справи в суді касаційної інстанції. Оплата здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок адвоката.

Згідно з платіжною інструкцією від 10 червня 2026 року № 28MP-CE24-T2T2-614E Поліщук Т. А. сплатила Адвокатському об`єднанню «Скорпіон» за надану правничу допомогу згідно з договором від 02 червня 2026 року № 02/06 10 000,00 грн.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.

Позивач клопотання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу до Верховного Суду не подавав.

Оскільки Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та залишив касаційну скаргу без задоволення, то з позивача на користь відповідачки підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду