ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/35073/21-ц

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «ДПЗКУ» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивований тим, що з 27 травня 2020 року він обіймав посаду начальника сектору інформаційної безпеки департаменту фінансово-економічного контролю та аудиту в АТ «ДПЗКУ».

У відповідача був ініційований процес зміни штатної структури і 12 лютого 2021 року всіх працівників ознайомили з наказом про введення нового штатного розпису, проте з самим штатним розписом не ознайомлювали.

03 березня 2021 року він отримав персональне попередження від 02 березня 2021 року, відповідно до якого його посада скорочувалася, а йому запропоновано зайняти одну з вакантних посад згідно з додатком. Проте, йому надали лише перелік вакантних посад, які існували станом на 03 березня 2021 року та 24 травня 2021 року, а інформацію про вакансії, які з`явилися у період з 04 березня 2021 року до 23 травня 2021 року йому не надавали. Також йому не запропонували вакансію начальника відділу інформаційної безпеки департаменту безпеки та охорони.

24 травня 2021 року наказом в.о. голови правління АТ «ДПЗКУ» № 513-к його звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників.

ОСОБА_1 просив суд:

визнати незаконним та скасувати наказ АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 513-К «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити на посаді начальника відділу інформаційної безпеки департаменту безпеки та охорони АТ «ДПЗКУ»;

стягнути з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу на день ухвалення рішення у справі.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 вересня 2024 року позов задоволено частково. Скасовано наказ АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 513-К «Про звільнення ОСОБА_1 ». У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки наказом від 12 лютого 2021 року № 5-шр «Про зміни в організації виробництва і праці АТ «ДПЗКУ» скорочено всі посади начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки АТ «ДПЗКУ», то передбачене статтею 42 КЗпП України переважне право позивача на залишення на роботі саме на цій посаді не могло бути реалізоване.

Суд установив, що у відповідача відбулася зміна штату працівників, внаслідок чого займана ОСОБА_1 посада була скорочена. Позивачу були запропоновані вакантні посади, наявні у відповідача станом на 01 березня 2021 року та 24 травня 2021 року. Починаючи з 04 березня 2021 року відповідач не пропонував позивачу інші вакантні посади, які були включені до штатного розпису АТ «ДПЗКУ» до 24 травня 2021 року, та не повідомляв, які посади залишались вакантними на момент звільнення позивача або на які були прийняті інші, ніж позивач, особи вже після 04 березня 2021 року. З часу ознайомлення позивача з запропонованими посадами (03 березня 2021 року) до часу його звільнення (24 травня 2021 року) при наявності вільних посад ОСОБА_1 не було запропоновано будь-яких інших посад, серед яких і посада начальника відділу інформаційної безпеки департаменту безпеки та охорони. Матеріали справи не містять доказів відмови позивача від запропонованих вакантних посад.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які за своєю кваліфікацією може займати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є вільними в межах структури підприємства, установи, організації як юридичної особи в цілому, включаючи її відокремлені підрозділи.

Отже, відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов`язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні у АТ «ДПКЗУ» вакансії, які з`являлися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, тому суд дійшов висновку, що АТ «ДПКЗУ» порушило вимоги статті 49-2 КЗпП України, що свідчить про неналежне виконання вимог трудового законодавства АТ «ДПКЗУ» щодо гарантування ОСОБА_1 права на працю та сприяння збереження ним роботи.

Так як звільнення позивача не відповідає вимогам закону, то наказ АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 513-к «Про звільнення ОСОБА_1 » є таким, що підлягає скасуванню з моменту його видання.

Законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було незаконно звільнено. З матеріалів справи вбачається, що позивач працював на посаді начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки та 14 травня 2021 року був звільнений з цієї посади. При зверненні з цим позовом, ОСОБА_1 просить поновити його на посаді начальника відділу інформаційної безпеки департаменту безпеки та охорони АТ «ДПЗК України», тобто на посаді, яка, на його думку, була вакантною у період із 04 березня 2021 року до 23 травня 2021 року, проте не була йому запропонована. При цьому, вимог про поновлення його на посаді, з якої він був звільнений на підставі наказу АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 513-к (начальник управління інформаційної безпеки департаменту безпеки), ОСОБА_1 не заявляв.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні вимог про поновлення на роботі, тому і підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року, з урахування ухвали Київського апеляційного суду від 20 травня 2025 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 вересня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки АТ «ДПЗКУ» з 25 травня 2021 року.

Стягнуто з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 3 019 787,64 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було незаконно звільнено. Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Відтак суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в поновленні позивача на роботі. Враховуючи зазначене, наявні правові підстави для поновлення позивача на попередній роботі, а саме на посаді начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки АТ «ДПЗКУ» .

Поновлення незаконно звільненого працівника на попередній посаді не виходить за межі позовних вимог, оскільки таке рішення відповідає змісту заявленої позовної вимоги щодо відновлення трудових прав позивача, є логічним та правомірним способом захисту його порушених прав. Зазначене рішення також узгоджується із загальними засадами трудового законодавства, спрямованими на забезпечення гарантій стабільності трудових відносин та недопущення їх незаконного припинення.

Період вимушеного прогулу з 25 травня 2021 року по 21 січня 2025 року складає 948 днів. Нарахування суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу обчислюється наступним чином: 3 185,43 грн х 948 днів = 3 019 787,64 грн. Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 3 019 787,64 грн з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та інших обов`язкових платежів при її виплаті.

Аргументи учасників справи

20 березня 2025 року через підсистему «Електронний суд» АТ «ДПЗКУ» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 .

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд незаконно поновив ОСОБА_1 на роботі у АТ «ДПЗКУ», самостійно вийшов за межі позовних вимог, викладених ОСОБА_1 у позовній заяві від 23 червня 2021 року. Позивач у своїй позовній заяві просив суд поновити його не на попередній посаді, з якої його було звільнено, а на новоствореній посаді «начальника відділу інформаційної безпеки департаменту безпеки та охорони АТ «ДПЗКУ»», яку позивач ніколи не обіймав та яка не була вакантною на момент вручення йому попередження про наступне його вивільнення. Тому позивачем було обрано неналежний спосіб захисту свого порушеного права.

Суд апеляційної інстанції, стягнувши з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 3 019 787,64 грн, не врахував, що саме з вини позивача розгляд справи було затягнуто на 1 рік 5 місяців та 12 днів (а саме з моменту відкриття провадження у справі ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року до продовження розгляду справи ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 24 квітня 2023 року), що згідно практики Верховного Суду є підставою для стягнення середнього заробітку не більш як за один рік. Суд мав би розрахувати середній заробіток за час вимушеного прогулу за 1 рік, починаючи з 25 травня 2021 року по 24 травня 2022 року у розмірі 828 211,80 грн (3 185,43 грн х 260 робочих днів). Проте у порушення вимог процесуального законодавства апеляційний суд не встановив обставини, що підтверджують винні дії позивача щодо зволікання розгляду справи (понад один рік) у суді першої інстанції.

У справі встановлено, що 23 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся із вказаним позовом. Ухвалою суду від 19 листопада 2021 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи на 21 лютого 2022 року. Водночас, 21 лютого 2022 року позивач у судове засідання не з`явився, у зв`язку з чим протокольною ухвалою від 21 лютого 2022 року відкладено розгляд справи на 17 червня 2022 року, на яке позивач не з`явився. У зв`язку з цим протокольною ухвалою від 17 червня 2022 року відкладено розгляд справи на 02 серпня 2022 року. Проте 02 серпня 2022 року позивач у судове засідання не з`явився, у зв`язку з чим ухвалою суду їм. Києва від 02 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду. Лише 29 грудня 2022 року (тобто майже через 5 місяці після винесення ухвали про залишення позову без розгляду) ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 02 серпня 2022 року, яку постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Лише 24 квітня 2023 року ухвалою Печерського районного суду м. Києва продовжено розгляд справи № 757/35073/21-ц.

Згідно з долученим адвокатом Пилипенко О. Л. ордеру на надання правничої (правової) допомоги вбачається, що договір про надання правової допомоги укладено між адвокатом та ОСОБА_1 21 лютого 2022 року. Таким чином, на момент розгляду справи з 21 лютого 2022 року у позивача був його законний представник, який повинен був цікавитись розглядом справи, а також користуватись всіма процесуальними правами. Твердження ОСОБА_1 про те, що він перебував за кордоном та не міг здійснювати представництво у його справі не заслуговують на увагу, оскільки його представник мав право здійснювати процесуальні дії від імені позивача. Лише 19 грудня 2022 року ОСОБА_1 було укладено договір про надання правової допомоги із адвокатом Авраменко О. В., тобто майже через 5 місяців після залишення позову без розгляду, тобто позивач не вживав жодних дій щодо належного захисту своїх інтересів у суді першої інстанції. У матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази на підтвердження того, що саме перешкоджало ОСОБА_1 та його адвокату понад 10 місяців не вживати жодних процесуальних дій, зокрема, і щодо ознайомлення із матеріалами справи.

Наведені фактичні обставини справи підтверджують, що через недобросовісне здійснення позивачем та його законним представником процесуальних прав у суді першої інстанції, відбулось порушення прав АТ «ДПЗКУ», шляхом збільшення періоду вимушеного прогулу та розміру стягнення з товариства грошових коштів.

Розгляд справи з моменту постановлення ухвали Печерського районного суду міста Києва від 24 квітня 2023 року про продовження розгляду справи та до моменту ухвалення 24 вересня 2024 року рішення по суті тривав 1 рік та 4 місяці саме з вини суду, що підтверджується призначенням судових засідань із великим інтервалом часу та свідчить про неналежну організацію судочинства при розгляді справи у Печерському районному суді міста Києва, що і призвело до ухвалення незаконного рішення судом апеляційної інстанції.

13 травня 2025 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції АТ «ДПЗКУ» в апеляційному порядку не оскаржило, тобто погодилось з висновками суду першої інстанції про незаконність звільнення позивача. Водночас, поновлення на роботі є прямим наслідком звільнення без законної підстави і такий обов`язок суду прямо випливає з положень частини першої статті 235 КЗпП України. За наслідками перегляду рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, суд апеляційної інстанції виконав завдання цивільного судочинства та виправив помилку суду першої інстанції, адже прямим наслідком визнання звільнення незаконним є поновлення на роботі, і така вимога позивачем заявлялась. Тому доводи скаржника про вихід за межі позовних вимог є безпідставними. При ухваленні оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходив з того, що у разі звільнення з порушенням процедури, відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, працівник підлягає поновленню на попередній роботі.

Щодо посилання скаржника як на підставу касаційного оскарження на неврахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21, то суд касаційної інстанції вказав про необхідність поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Аналогічна позиція викладена і у постанові Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 826/8332/17. Тому, враховуючи, що вимога про поновлення на роботі ним заявлялась, доводи скаржника про обрання позивачем неналежного способу захисту є необґрунтованими.

Щодо постанов Верховного Суду, які вказує скаржник, то слід зазначити, що про неврахування висновків в них як підставу касаційного оскарження він не зазначав, а зазначив їх в якості опису своєї власної позиції. Разом з тим, якщо проаналізувати вказані постанови Верховного Суду, то в них містяться висновки про необхідність поновлення працівника на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

За обставинами справи, що переглядається, перше підготовче судове засідання, призначене на 21 лютого 2022 року, не відбулось, зокрема, також і з огляду на те, що відповідач звернувся до суду з клопотанням про надання строку на подання відзиву. У свою чергу представнику позивача для належного здійснення своїх обов`язків та надання якісної правничої допомоги, необхідно було ознайомитись з матеріалами справи. Відтак, реалізація позивачем його конституційного права на правничу допомогу не може розцінюватись як затягування розгляду справи. До того ж, призначене на 21 лютого 2022 року засідання було підготовчим, на якому мало бути вирішене заявлене позивачем клопотання про витребування доказів, тобто у зв`язку із витребуванням доказів дане підготовче засідання все одно було б відкладене. Через три дні від дати першого призначеного судового засідання почалось повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України. Після повномасштабного вторгнення зв`язок позивача з адвокатом Пилипенко перервався. Суд відклав підготовче судове засідання на 17 червня 2022 року. Проте, суд не повідомляв позивача про призначення справи на вказану дату. Ці обставини встановлені постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року. Разом з тим, станом на 17 червня 2022 року від дати звільнення позивача (24 травня 2021 року) минуло вже більше року, що у будь-якому випадку виключає наявність вини позивача щодо розгляду справи понад рік. Не повідомляв суд першої інстанції позивача і про призначення підготовчого судового засідання у справі на 02 серпня 2022 року. Ці обставини також встановлені постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року. При цьому, представник відповідача 02 серпня 2022 року подавав заяву, в якій сам просив про відкладення розгляду справи у зв`язку з неявкою позивача, а до 02 серпня 2022 року представник відповідача сам не з`являвся у судове засідання та відзив не подавав. Копію ухвали від 02 серпня 2022 року суд першої інстанції йому також не направляв. 09 серпня 2022 року він подав до суду першої інстанції заяву про внесення даних до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи, проте вказана заява була проігнорована судом першої інстанції. Зв`язатися з судом першої інстанції за вказаними на його офіційній сторінці в мережі інтернет номерами телефонів теж було неможливо. На його запит, поданий у жовтні 2022 року, щодо стану розгляду справи, листом від 27 жовтня 2022 року йому рекомендовано звернутись безпосередньо до судді, в провадженні якого перебуває справа. Адвокатський запит, надісланий 17 листопада 2022 року на адресу електронної пошти судді Хайнацького Є. С., залишився без відповіді. У зв`язку з цим 15 грудня 2022 року він повторно подав відповідний запит, з відповіді на який стало відомо про повернення позовної заяви. Водночас, відомості про стан розгляду цієї справи на порталі «Судова влада України» довгий час були незмінними - «призначено до судового розгляду на 02.08.2022».

Постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року встановлено, що в матеріалах справи відсутні відомості про належне повідомлення позивача про призначення судових засідань на 17 червня 2022 року, 02 серпня 2022 року, відсутні відомості про направлення позивачу ухвали від 02 серпня 2022 року. Вказані обставини виключають наявність вини позивача у тривалості розгляду справи. Дії з боку самого ж відповідача призводили до затягування розгляду справи, адже докази, витребувані судом в судовому засіданні 15 листопада 2023 року, були подані ним лише 06 березня 2024 року безпосередньо перед судовим засіданням. З огляду на неможливість завчасного ознайомлення зі значним обсягом доказів судове засідання було відкладено на 17 квітня 2024 року.

Крім того, підстави для прийняття нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відсутні, адже рішення суду першої інстанції відповідач в апеляційному порядку не оскаржував, відтак погодився з рішенням суду про незаконність звільнення позивача.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2025 року поновлено АТ «ДПЗКУ» строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року. Відкрито касаційне провадження у справі. Заяву АТ «ДПЗКУ» про зупинення виконання судового рішення задоволено. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року в частині стягнення з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 3 019 787,64 грн.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України: від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21, від 20 грудня 2023 року у справі № 302/181/20, від 26 листопада 2020 року у справі № 234/15372/17, від 05 січня 2024 року у справі № 204/8655/21, від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16, від 22 травня 2018 року у справі № П/9901/101/18, від 04 лютого 2018 року у справі № 826/12916/15, від 06 березня 2019 року у справі № 824/424/16-а, від 13 березня 2019 року у справі № 826/751/16, від 27 червня 2019 року у справі № 826/5732/16, від 26 липня 2019 року у справі № 826/8797/15, від 09 жовтня 2019 року у справі № П/811/1672/15, від 12 вересня 2019 року у справі № 821/3736/15-а, від 22 жовтня 2019 року у справі № 816/584/17, від 07 липня 2020 року у справі № 811/952/15, від 29 вересня 2021 року у справі № 302/207/20, від 20 березня 2024 року у справі № 132/3064/21, від 09 квітня 2025 року у справі № 463/5736/23, від 03 березня 2021 року у справі № 761/27076/19, від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що з 27 травня 2020 року ОСОБА_1 працював в АТ «ДПЗКУ» на посаді начальника сектору інформаційної безпеки департаменту фінансово-економічного контролю та аудиту.

15 липня 2020 року ОСОБА_1 переведено на посаду начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки (наказ № 511-к).

Згідно з наказом від 12 лютого 2021 року № 5-шр «Про зміни в організації виробництва і праці та введення в дію штатного розпису апарату управління АТ «ДПЗКУ» з метою оптимізації чисельності персоналу, підвищення ефективності управління АТ «ДПЗКУ» на виконання наказу від 29 січня 2021 року № 6 «Про затвердження організаційної структури «Державна продовольчо-зернова корпорація України" та протоколу засідання правління АТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України»» від 10 лютого 2021 року затверджено штатний розпис АТ «ДПЗКУ» згідно із додатком, та введено його в дію з 15 лютого 2021 року. Також наказано керівникам структурних підрозділів надати до управління персоналу письмові пропозиції щодо переведення працівників у підпорядковані підрозділи з урахуванням змін в організації виробництва та праці та введенням в дію штатного розпису; управлінню персоналу забезпечити проведення заходів відповідно до штатного розпису згідно зі статтями 43, 49-2 КЗпП України, Закону України «Про професійні спілки, їх пава та гарантії діяльності»; у разі відмови або ненадання згоди працівників продовжити роботу на нових умовах здійснити вивільнення таких працівників згідно з вимогами чинного законодавства.

04 березня 2021 року ОСОБА_1 повідомлено, що відповідно до погодженої Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України організаційної структури АТ «ДПЗКУ» та наказу АТ «ДПЗКУ» від 12 лютого 2021 року № 5-шр був затверджений та введений у дію з 15 лютого 2021 року новий штатний розпис, у якому скорочена посада, яку він обіймає. У зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників попереджено, що позивач може бути звільнений з посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України не раніше двох місяців з дня отримання цього попередження, а також запропоновано зайняти вакантні посади згідно із додатком з прийняттям рішення щодо переведення на одну з вказаних посад, а також зазначено, що протягом 3-х днів слід прийняти рішення щодо переведення на одну з вакантних посад. Наголошено, що в разі позитивного рішення щодо переведення та відповідності кваліфікаційним вимогам до запропонованої вакансії, треба звернутись до відділу кадрів управління персоналу (кабінет 318) із заявою про переведення .

До персонального попередження було долучено перелік вакантних посад станом на 01 березня 2021 року, з якими позивач ознайомився 03 березня 2021 року.

11 та 13 травня 2021 року позивач отримав запрошення від первинної профспілкової організації АТ «ДПЗКУ» взяти участь у засіданні профспілкового комітету, на порядку денному якого розгляд подання в.о. голови Правління щодо надання згоди на його звільнення згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України з посади начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки АТ «ДПЗКУ».

19 травня 2021 року отримана згода профкомітету первинної профспілкової організації АТ «ДПЗКУ» на звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату та чисельності - згідно з подання від 30 квітня 2021 року в.о. голови Правління АТ «ДПЗКУ».

З 04 березня 2021 року відповідач не пропонував позивачу інші вакантні посади, які були включені до штатного розпису АТ «ДПЗКУ» до 24 травня 2021 року, та не повідомляв, які посади залишались вакантними або на які були прийняті інші, ніж позивач, особи після 04 березня 2021 року.

Позивачу були запропоновані вакантні посади, наявні у відповідача станом на 24 травня 2021 року.

Згідно з актом від 24 травня 2021 року, складеного посадовими особами відповідача, станом на 24 травня 2021 року до управління персоналу заява від ОСОБА_1 про переведення на запропоновані вакантні посади не надходила.

Наказом в.о. голови правління АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 513-К ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки АТ «ДПЗКУ» з 24 травня 2021 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги та компенсації за невикористану відпустку.

25 травня 2021 року з ОСОБА_1 проведено повний розрахунок при звільненні.

Відповідно до довідки № 029/3-Б від 05 березня 2024 року АТ «ДПЗКУ» заробітна плата ОСОБА_1 за березень 2021 року склала - 70 079,45 грн, за квітень 2021 року - 70 079,45 грн, а отже середньоденна заробітна плата позивача становила 3 185,43 грн (140 158,90 грн / 44 робочих дні за березень та квітень 2021 року).

Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно (частини перша-третя стаття 49-2 КЗпП України).

Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Винятком із цього правила є норма статті 240-1 КЗпП України, яка передбачає, що у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, то орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу та одночасно визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік (частина друга статті 235 КЗпП України).

У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, вказано, що «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2023 року у справі № 302/181/20, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінній від тієї, з якої працівника було незаконно звільнено (див. постанову від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 липня 2019 року у справі № 826/8797/15, на яку посилається заявник, зазначено, що «закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин,зокрема у разі працевлаштування на іншу роботу після звільнення».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2020 року у справі №234/15372/17, на яку посилається заявник, вказано, що «оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з`являвся на виклик суду, вчиняв інші дії по зволіканню розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, що, на переконання судової колегії, і мало місце у цій справі. Як встановлено вище, за клопотанням представника позивача зупинено провадження у цій справі, проте останній не повідомив суд вчасно про усунення обставин, що викликали зупинення. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується зі висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період більше одного року, оскільки розгляд справи тривав більше одного року з вини позивача».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року у справі № 132/3064/21, на яку посилається заявник, вказано:

«лише 15 грудня 2021 року ОСОБА_1 усунула недоліки позовної заяви, тому ухвалою суду першої інстанції від 21 грудня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання на 14 січня 2022 року, в яке позивач не з`явилася. У подальшому неодноразово відкладалися судові засідання на підставі клопотань позивача, зокрема, у зв`язку із сімейними обставинами.

Зазначені обставини свідчать, що розгляд справи понад один рік відбувся частково з вини позивача.

Суд касаційної інстанції враховує, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Тривалий час розгляду справи з вини працівника може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам тощо, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним, може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Враховуючи часткову вину ОСОБА_1 щодо розгляду її вимог про поновлення на роботі понад один рік, Верховний Суд дійшов висновку про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один рік, що буде відповідати принципу пропорційності та забезпечить баланс інтересів сторін»

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

У справі, що переглядається:

при звернення до суду з позовом ОСОБА_1 вказував, що його протиправно було звільнено з посади начальника управління інформаційної безпеки департаменту безпеки АТ «ДПЗКУ» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки йому було не запропоновано усіх вакантних посад. У зв`язку з чим просив суд визнати незаконним та скасувати наказ про його звільнення та поновити на посаді начальника відділу інформаційної безпеки департаменту безпеки та охорони АТ «ДПЗКУ»,стягнути з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу на день ухвалення рішення у справі;

задовольняючи позовну вимогу про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не було запропоновано усіх вакантних посад, що свідчить про порушення вимог статті 49-2 КЗпП України. Відмовляючи у задоволенні інших вимог суд вказав, що позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та поновити позивача на посаді, яка була вакантною у період з 04 березня 2021 до 23 травня 2021 року, проте не була йому запропонована;

рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про скасування наказу АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 513-К «Про звільнення ОСОБА_1 ». в апеляційному порядку жодна зі сторін не оскаржувала, відтак в цій частині судове рішення апеляційним судом не переглядалось;

врахувавши, що незаконність звільнення працівника тягне за собою поновлення порушених прав працівника у спосіб поновлення на попередній роботі (посаді), тобто працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні вимоги про поновлення ОСОБА_1 на роботі. Апеляційний суд врахував, що законодавством не передбачена можливість поновлення на посаді, відмінної від тієї, з якої працівника було звільнено, а закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235, статті 240-1 КЗпП України, тому встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі;

враховуючи, що такий спосіб захисту як поновлення позивача на попередній роботі, тобто яку він обіймав до звільнення, імперативно закріплений у частині першій статті 235 КЗпП України, та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що поновлення незаконно звільненого працівника на своїй попередній роботі (посаді) не є виходом за межі позовних вимог;

встановивши наявність підстав для поновлення позивача на посаді, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що у такому випадку працівникові належить виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 25 травня 2021 року (наступний день за датою звільнення) по 21 січня 2025 року (дата прийняття постанови апеляційним судом), тобто за 948 днів, розмір якого становить 3 019787,64 грн.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд мав би розрахувати середній заробіток за час вимушеного прогулу за 1 рік, оскільки саме з вини позивача розгляд справи було затягнуто з моменту відкриття провадження на підставі ухвали від 19 листопада 2021 року до продовження розгляду справи на підставі ухвали від 24 квітня 2023 року, з огляду на наступне.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

23 червня 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подав до Печерського районного суду міста Києва позовну заяву (т. 1, а. с. 1-30), яку 02 липня 2021 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передано судді Хайнацькому Є. С.;

ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 07 липня 2021 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків протягом десяти днів з дня отримання цієї ухвали (т. 1, а. с. 32-35). Відомостей про отримання вказаної ухвали позивачем матеріали справи не містять;

05 листопада 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 надіслав матеріали на усунення недоліків (т. 1, а. с. 37-46);

19 листопада 2021 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 21 лютого 2022 року (т. 1, а. с. 47-49);

18 лютого 2021 року засобами поштового електронного зв`язку АТ «ДПЗКУ» надіслано клопотання про відкладення судового засідання та надання строку для подання відзиву на позовну заяву. Клопотання мотивовано тим, що ухвалу про відкриття провадження у справі відповідач отримав 17 лютого 2022 року (т. 1, а. с. 53-55);

21 лютого 2021 року засобами поштового електронного зв`язку представник позивача - адвокат Пилипенко О. С. також просила відкласти розгляд справи. Вказане клопотання мотивовано необхідністю часу для формування позиції залученим до розгляду справи адвокатом (т. 1, а. с. 61);

протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 21 лютого 2022 року у зв`язку з неявкою сторін розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 17 червня 2022 року (т. 1, а. с. 66). Доказів про отримання судової повістки позивачем матеріали справи не містять;

16 червня 2022 року АТ «ДПЗКУ» засобами поштового електронного зв`язку надіслало клопотання про відкладення судового засідання у справі (т. 1, а.с. 70-76). Крім того, 17 червня 2022 року представником відповідача повторно було подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з неявкою позивача (т. 1, а. с. 77);

протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 17 червня 2022 року у зв`язку з неявкою сторін розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 02 серпня 2022 року (т. 1, а. с. 78). Доказів про отримання судової повістки позивачем матеріали справи не містять;

02 серпня 2022 року представник відповідача подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з неявкою позивача (т. 1, а. с. 82), а 01 серпня 2022 року - відзив на позову заяву (т. 1, а. с. 83-132);

ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду. Ухвала мотивована тим, що позивач був належним чином повідомлений про розгляд справи як 21 лютого 2022 року, 17 червня 2022 року, так і 02 серпня 2022 року, проте в судове засідання не з`явився, з заявами про розгляд справи за його відсутності, не подавав (т. 1, а. с.134-136);

матеріали справи не містять доказів надсилання копії ухвали від 02 серпня 2022 року позивачеві. Водночас, у справі наявні довідка, складена секретарем судового засідання В. Ковалівською, про те, що у зв`язку з обмеженим фінансуванням на здійснення відправлень поштової кореспонденції, копія ухвали надіслана учасникам на електронні адреси (т. 1. а. с. 138);

30 грудня 2022 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року, у якій також просив поновити строк на апеляційне оскарження. Заявник вказував, що жодних ухвал він не отримував, відомості про стан розгляду справи на офіційному порталі «Судова влада» були незмінними (до 21 грудня 2022 року). Тому у жовтні 2022 року він звертався до Печерського районного суду міста Києва з відповідними запитами щодо розгляду справи та лише 16 грудня 2022 року отримав копію оскарженої ним ухвали про залишення позову без розгляду (т. 1, а. с. 139-158);

ухвалою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження ухвали Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року та відкрито апеляційне провадження (т. 1, а. с. 163-164). Отже, суд оцінив наведені заявник причини пропуску строку на апеляційне оскарження та надані докази та зробив висновок про наявність підстав вважати такі причини пропуску строку поважними;

02 лютого 2023 року Київський апеляційний суд призначив справу до розгляду на 02 березня 2023 року (т. 1, а. с. 165);

10 лютого 2023 року АТ «ДПЗКУ» засобами поштового електронного зв`язку надіслало клопотання про продовження строку для подання відзиву на апеляційну скаргу у зв`язку з тим, що до надісланої апеляційної скарги не було додано всіх додатків (т. 1, а. с. 168-170);

постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року скасовано та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду (т. 1, а. с. 215-218). Постанова мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів отримання позивачем судових повісток, а заяв про отримання повісток за допомогою SMS-повідомлень позивач не подавав;

19 квітня 2023 року на підставі протоколу передачу судової справи раніше визначеному складу суду справу передано судді Хайнацькому Є. С. (т. 1, а.с.222), а 24 квітня 2023 року постановлено ухвалу про продовження розгляду справи та призначено підготовче судове засідання на 17 липня 2023 року (т. 1, а. с. 223).

За таких обставин підстав вважати, що ОСОБА_1 зловжив наданими йому процесуальними права та умисно затягував розгляд справи немає. Аналіз хронології процесуальних подій у межах розгляду справи за період з 19 листопада 2021 року по 24 квітня 2023 року не дає підстави для висновку про те, що тривалий розгляд справи мав місце саме внаслідок дій/бездіяльності позивача.

За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача виплати середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, оскільки підстав для зменшення його розміру в один рік не встановлено.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2025 року зупинено виконання постанови виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року в частині стягнення з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 3 019 787,64 грн до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, тому виконання постанови Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року слід поновити.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду