ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 518/160/25

Описова частина

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила:

- поділити між сторонами майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 49,7 кв. м, житловою площею 24,6 кв. м;

- виділити їй у порядку поділу майна подружжя 1/2 частку зазначеної квартири та визнати за нею право власності на цю частку;

- поділити між сторонами майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а саме нежитлове приміщення (будівельний номер 65), загальною площею 26,6 кв. м, розташоване на сьомому поверсі будинку АДРЕСА_2 , вартістю 651 168,00 грн, виділивши їй 1/2 частку цього майна вартістю 325 584,00 грн та визнавши за нею право власності на зазначену частку.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 28 серпня 2010 року між нею та ОСОБА_2 укладено шлюб, про що складено актовий запис № 487.

У провадженні Ширяївського районного суду Одеської області перебуває цивільна справа про розірвання шлюбу між сторонами.

За час перебування у шлюбі за рахунок спільних коштів подружжям було придбано квартиру АДРЕСА_1 , яка, на думку позивача, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, сторони набули у власність нежитлове приміщення (будівельний номер 65), загальною площею 26,6 кв. м, розташоване на сьомому поверсі будинку АДРЕСА_2 .

Оскільки згоди щодо порядку поділу зазначеного нерухомого майна сторони не досягли, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Приморський районний суд міста Одеси у складі судді Домусчі Л. В. рішенням від 18 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку у квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 49,7 кв. м, житловою площею 24,6 кв. м.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірна квартира була набута відповідачем під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а тому відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) на неї поширюється презумпція спільності майна подружжя. При цьому відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б спростовували зазначену презумпцію та підтверджували набуття квартири за його особисті кошти або на іншій правовій підставі, що виключає виникнення права спільної сумісної власності подружжя. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частку квартири.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо поділу нежитлового приміщення, суд керувався тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів укладення договору, на підставі якого відповідач набув права на це майно, а також не довела факту введення спірного об`єкта в експлуатацію. Крім того, позивач не заявляла клопотань про витребування відповідних доказів чи забезпечення доказів, у зв`язку із чим не виконала покладений на неї процесуальний обов`язок щодо доведення обставин, на які посилалася як на підставу своїх вимог.

Одеський апеляційний суд постановою від 28 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Єлісєєв Д. О., задовольнив.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 18 грудня 2025 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовив.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що хоча статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, така презумпція не є абсолютною і може бути спростована належними та допустимими доказами.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що майнові права на спірну квартиру первісно були набуті матір`ю відповідача - ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2017 року. До укладення 21 червня 2018 року додаткової угоди про заміну сторони договору повна вартість майнових прав була сплачена саме ОСОБА_3 , що підтверджується договором та квитанціями про оплату. Відповідно до додаткової угоди сплачена нею сума була зарахована як виконання договірних зобов`язань ОСОБА_2 , а доказів збільшення ціни договору або здійснення будь-яких платежів за рахунок спільних коштів подружжя матеріали справи не містять.

Крім того, позивач не оспорювала дійсність укладених правочинів та не надала належних і допустимих доказів участі у фінансуванні придбання спірного майна за рахунок спільних коштів подружжя. Натомість відповідач надав докази, які підтверджують, що придбання майнових прав було профінансовано виключно за рахунок особистих коштів його матері, а тому презумпцію спільності майна подружжя було спростовано.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції помилково не врахував джерело походження коштів, за які було набуте спірне майно, безпідставно визнав його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та неправильно застосував положення статей 57 і 60 СК України.

У липні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колос В. М., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням уточнень, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 28 травня 2026 року, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 18 грудня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14, від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про особистий характер права власності відповідача на спірну квартиру.

На думку заявника, майнові права на квартиру були набуті відповідачем у період шлюбу, а тому на них поширюється презумпція спільності майна подружжя, встановлена статтею 60 СК України. При цьому відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б спростовували зазначену презумпцію та підтверджували набуття спірного майна за його особисті кошти. Сам собою факт первісного оформлення договору купівлі-продажу майнових прав на матір відповідача та подальша заміна сторони у договорі не свідчать про безоплатне набуття відповідачем майнових прав або про виникнення у нього права особистої приватної власності.

Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки всім зібраним у справі доказам, зокрема скріншотам листування сторін та іншим доказам, які, на думку заявника, підтверджують спільний характер набуття спірного майна, не з`ясував фактичного джерела походження коштів для його придбання та не врахував правових висновків Верховного Суду щодо застосування презумпції спільності майна подружжя і розподілу тягаря доказування.

Аргументи інших учасників справи

У вересні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Єлісєєв Д. О., подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У вересні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колос В. М., подала заперечення на відзив на касаційну скаргу, в якому просила відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Верховний Суд ухвалою від 04 серпня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Приморського районного суду міста Одеси.

11 вересня 2026 року матеріали справи № 518/160/25 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

28 серпня 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 15 квітня 2025 року у справі № 518/2124/24.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 листопада 2024 року № 405968603 на праві приватної власності ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 49,7 кв. м. Право власності зареєстровано 17 квітня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна від 20 квітня 2017 року № 1-13-5/35, додаткової угоди від 21 червня 2018 року № 1 про заміну сторони договору, акта приймання-передавання від 27 червня 2018 року та технічного паспорта.

20 квітня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АРТ КОНСТРАКШЕН» (далі - ТОВ «АРТ КОНСТРАКШЕН») та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу майнових прав на зазначену квартиру. Загальна вартість майнових прав за договором становила суму, еквівалентну 50 291,40 дол. США, зі сплатою платежів у порядку та строки, визначені договором.

Згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів у період з 20 квітня 2017 року до 21 червня 2018 року платежі за договором здійснювалися ОСОБА_3 , яка була стороною договору купівлі-продажу майнових прав.

21 червня 2018 року ТОВ «АРТ КОНСТРАКШЕН», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали додаткову угоду № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав про заміну сторони, відповідно до якої всі права та обов`язки покупця за договором перейшли до ОСОБА_2 .

У пункті 2 зазначеної додаткової угоди передбачено, що сплачена ОСОБА_5 на виконання договору сума у розмірі 1 286 489,75 грн, що є еквівалентом 50 291,40 дол. США, зараховується як виконання договірних зобов`язань ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині вирішення позовних вимог щодо визнання квартири АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та її поділу між сторонами.

В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в цій частині не є предметом касаційного перегляду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає вказаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

У частині першій статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Спір у цій справі стосується визначення правового режиму квартири, право власності на яку зареєстровано за відповідачем. Вирішуючи спір, суди повинні були встановити, чи спростовано презумпцію спільності майна подружжя належними та допустимими доказами, зокрема чи підтверджується, що майнові права на квартиру були набуті за особисті кошти відповідача або іншої особи, а не за рахунок спільних коштів подружжя.

У справі, що переглядається, суди встановили, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за відповідачем 17 квітня 2019 року, тобто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Водночас матеріалами справи підтверджується, що договір купівлі-продажу майнових прав на спірну квартиру від 20 квітня 2017 року укладено між ТОВ «АРТ КОНСТРАКШЕН» та матір`ю відповідача - ОСОБА_3 .

На виконання цього договору саме ОСОБА_3 у період з 20 квітня 2017 року до 21 червня 2018 року здійснила оплату повної вартості майнових прав, що підтверджується наявними в матеріалах справи квитанціями до прибуткових касових ордерів, у яких вона зазначена як платник.

21 червня 2018 року між продавцем, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про заміну сторони договору, відповідно до якої всі права та обов`язки покупця перейшли до відповідача. При цьому пунктом 2 цієї додаткової угоди передбачено, що вся сума, раніше сплачена ОСОБА_3 за договором, зараховується як виконання договірних зобов`язань ОСОБА_2 .

Матеріали справи не містять доказів того, що після укладення зазначеної додаткової угоди відповідач здійснював оплату вартості майнових прав на квартиру за рахунок спільних коштів подружжя чи що ціна договору була збільшена. Також відсутні докази того, що кошти, сплачені ОСОБА_3 , фактично належали подружжю або були передані їй позивачем чи відповідачем для виконання договору.

Навпаки, встановлені судами обставини свідчать, що на момент заміни сторони договору грошові зобов`язання перед продавцем були виконані в повному обсязі саме первісним покупцем ОСОБА_3 , а відповідач набув права та обов`язки за договором після повної оплати вартості майнових прав.

За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач надав належні та допустимі докази, які спростовують презумпцію, встановлену статтею 60 СК України, а тому відсутні правові підстави для визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У зазначених постановах Верховний Суд зробив висновок, що майно, набуте під час шлюбу, презюмується об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, однак така презумпція може бути спростована належними та допустимими доказами. При цьому вирішальне значення для визначення правового режиму майна мають не лише час його набуття, а й джерело коштів, за рахунок яких воно було придбане.

Саме із застосуванням наведених правових висновків апеляційний суд встановив, що майнові права на спірну квартиру були повністю оплачені матір`ю відповідача ще до заміни сторони у договорі купівлі-продажу майнових прав, а сплачена нею сума відповідно до умов додаткової угоди була зарахована як виконання договірних зобов`язань відповідача. Доказів того, що придбання спірної квартири здійснювалося за рахунок спільних коштів подружжя або що кошти, сплачені ОСОБА_3 , фактично належали сторонам, матеріали справи не містять.

Отже, висновки апеляційного суду не суперечать наведеній практиці Верховного Суду, а відповідають їй з урахуванням установлених у цій справі фактичних обставин.

Також є безпідставними доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів.

Зі змісту оскаржуваної постанови відомо, що апеляційний суд дослідив наявні у справі письмові докази, надав оцінку договору купівлі-продажу майнових прав, додатковій угоді про заміну сторони договору, квитанціям до прибуткових касових ордерів, інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та іншим доказам у їх сукупності, навів мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, а також зазначив правові підстави, з яких дійшов висновку про спростування презумпції спільності майна подружжя.

Незгода заявника з оцінкою доказів та встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи сама собою не свідчить про порушення судом норм процесуального права та не є підставою для скасування судового рішення.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору правильності застосування норм права, колегія суддів доходить висновку, що апеляційний суд ухвалив рішення відповідно до встановлених ним обставин та на підставі належних і допустимих доказів, а його висновки не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду таза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині (щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання спірної квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та її поділу між сторонами) залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду