ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/10746/24

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути зі ОСОБА_2 грошову компенсацію замість її частки у спільній сумісній власності в розмірі 1/2 частини вартості відчуженого транспортного засобу Honda Civic 5D на загальну суму 155 490,00 грн.

У вересні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати об`єктом спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 66,2 кв. м, припинити його право спільної сумісної власності на цю квартиру та стягнути зі ОСОБА_1 на його користь грошову компенсацію за 1/2 частку її ринкової вартості в розмірі 1 378 350,00 грн.

01 липня 2025 року рішенням Соборного районного суду м. Дніпра в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

18 листопада 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 01 липня 2025 року залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суди керувалися тим, що спірний автомобіль Honda Civic 5D було придбано та продано в період шлюбу сторін (до розірвання шлюбу між сторонами минуло майже півтора року, а до подачі цього позову - сім років).У підтвердження витрачання коштів в інтересах сім`ї відповідач за первісним позовом надав суду письмові докази сімейної туристичної подорожі сторін з їх двома малолітніми дітьми до Єгипту в період через півроку після продажу автомобіля.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди вказали, що спірна квартира належала сторонам на праві спільної часткової власності з визначенням часток кожного з них у праві власності. Позивач за зустрічним позовом розпорядився своєю часткою у спірній квартирі на власний розсуд, продавши її відповідачці за зустрічним позовом після розірвання шлюбу, тому правові підстави для визнання цього об`єкта нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, припинення право спільної сумісної власності на майно та стягнення грошової компенсації за його частину, як того вимагає позивач за зустрічним позовом, відсутні.

У грудні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Попов В. Г. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 01 липня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні первісного позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду:

- від 15 лютого 2023 року в справі № 761/21924/20, про те, що згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження спільного майна;

- від 05 жовтня 2020 року в справі № 537/78/19,про те, що в разі відчуження спільного сумісного майна (автомобіля) без згоди одного з подружжя, той з них, що таку згоду не надавав, має право на стягнення з відчужувача грошової компенсації;

- від 16 січня 2025 року в справі № 922/405/24, про те, що покупець, діючи добросовісно і розумно, повинен був не лише перевірити інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стосовно учасників юридичної особи), а і оцінити й інші обставини, зокрема перевірити особу як контрагента за договором (огляд паспорта для встановлення особи, з якою укладається договір), з`ясувати перебування контрагента у шлюбі на момент вчинення правочину;

- від 02 жовтня 2018 року в справі № 910/18036/17, від 18 листопада 2019 року в справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року в справі № 910/17755/18, від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц, від 25 березня 2020 року в справі № 646/5062/17, від 16 листопада 2020 року в справі № 344/16215/17, про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.

Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили наявність чи відсутність письмової згоди позивача як співвласника автомобіля на його продаж та юридичних наслідків її відсутності, а натомість зробили висновок, що грошові кошти, отримані від продажу автомобіля, були витрачені подружжям на туристичну подорож вартістю 35 755,00 грн хоча що вартість автомобіля в 10 разів перевищує вартість подорожі.

Суди не надали оцінку доводу ОСОБА_1 про підробку наданих ОСОБА_2 доказів: на копіях договору від 22 лютого 2017 року № 74673855 відсутні підписи обох сторін, а згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань покупець ОСОБА_3 зареєстрована як фізична особа - підприємець (даті - ФОП) лише 05 травня 2017 року, тобто після укладення договору від 22 лютого 2017 року.

19 грудня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Співак О. М. через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 01 липня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення зустрічного позову в редакції, викладеній в прохальній частині касаційної скарги.

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах:

- Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справ № 372/504/17, Верховного Суду від 06 лютого 2018 року в справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц, про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу;

- Верховного Суду від 09 липня 2021 року в справі № 161/8116/19, про те, що майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Зазначає, що сторони придбали квартиру за рахунок саме спільних коштів, тобто за рахунок спільного майна (коштів подружжя), і не має значення, в яких саме частках придбане майно було оформлене, оскільки за усталеною практикою Верховного Суду реєстрація майнових прав на одного з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо статті 628 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України в контексті того, чи може договір купівлі-продажу нерухомості, в якому покупцями є подружжя, одночасно виконувати роль правочину поділу спільного майна виключно на спільні кошти подружжя, що передбачено безпосередньо самим договором купівлі-продажу.

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Попов В. Г. зазначив, що, враховуючи зміст договору купівлі-продажу від 06 вересня 2012 року, у сторін спору не виникло право спільної сумісної власності на спірну квартиру, що узгоджується з положеннями статті 368 ЦК України і, відповідно, це право не підлягає захисту.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 січня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровали шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 35, 36).

06 вересня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу подружжя на праві спільної часткової придбало квартиру АДРЕСА_1 , 1/5 частки якої набув ОСОБА_2 , 4/5 частки - ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 93, 96).

03 лютого 2014 року придбаний та оформлений на ОСОБА_2 автомобіль марки Honda Civic 5D, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , чорного кольору, 2007 року випуску.

04 квітня 2016 року придбаний та оформлений на ОСОБА_1 автомобіль марки Ford Fiesta, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , червоного кольору, реєстраційний номер: НОМЕР_3 , 2011 року випуску.

22 лютого 2017 року між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір на туристичне обслуговування № 74673855, а саме туристичної подорожі до Єгипту подружжя ОСОБА_6 з їх двома малолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , в період з 22 квітня до 01 травня 2018 року та копій товарних чеків на оплату цього договору на загальну вартість 35 755,00 грн (т. 1, а. с. 56-61). На фотознімках, наданих ОСОБА_2 , зображено відпочинок у Нбіан Вілладж Отель, Шарм-Ель-Шейх (т. 1, а. с. 71-74).

24 травня 2017 року ОСОБА_2 на підставі довіреності уповноважив ОСОБА_8 продати автомобіль марки Honda Civic 5D, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , чорного кольору, 2007 року випуску (т. 1, а. с. 21).

08 вересня 2017 року автомобіль Honda Civic 5D на підставі договору купівлі-продажу № 6349/2017/615280, укладеному в ТСЦ 6349; згідно з дорученням продавця серії НМІ № 808716 від 24 серпня 2017 року, виданого приватним нотаріусом Василевською І. О. на довірену особу - ОСОБА_10 25 липня 2019 року автомобіль в ТСЦ 2342 перереєстровано на нового власника, що підтверджено листом ГСЦ МВС від 02 липня 2024 року № 31/1763А3-19751-2024. Згідно відповіді ТСЦ МВС від 27 серпня 2024 року № 6349 на адвокатський запит копія договору купівлі-продажу з додатками автомобіля Honda Civic 5D, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , не може бути надана у зв`язку зі знищенням документів за закінченням трирічного терміну зберігання (т. 1, а. с. 14-16).

15 лютого 2019 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в справі № 201/8730/18 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 1, а. с. 111, 112).

05 липня 2021 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 його 1/5 частку квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса І. В. та зареєстрований в реєстрі за № 670 (т. 1, а. с. 19, 20).

29 травня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська (справа № 201/6231/24) з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна - автомобіля марки Ford Fiesta, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , червоного кольору, реєстраційний номер: НОМЕР_3 , 2011 року випуску, вимагаючи сплату на його користь грошової компенсації частки вартості автомобіля у розмірі 143 790,00 грн.

30 травня 2024 року ухвалами суду в справі № 201/6231/24 відкрито провадження та вжито заходів забезпечення позову (т. 1, а. с. 22-25).

Відповідно до звіту про оцінку майна від 20 вересня 2024 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 склала 2 756 700,00 грн (т. 1, а .с. 100-112).

Відповідно до висновку автотоварознавчого дослідження від 30 серпня 2024 року № 71 середньоринкова вартість автомобіля Honda Civic 5D станом на 30 липня 2024 року склала 310 980,00 грн (т. 1, а. с. 8-10).

Касаційні провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзиву та виснував, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу (далі - СК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин першої, другої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19, а також постановах Верховного Суду від 22 вересня 2026 року в справі № 518/160/25, від12 серпня 2026 року в справі № 461/1743/23.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 369 ЦК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 370 ЦК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою, п`ятою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Отже, спільне майно подружжя можна поділити шляхом встановлення режиму спільної часткової власності або встановлення режиму приватної власності на конкретну річ для кожного з подружжя (поділити в натурі).

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а за недосягнення згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 20 січня 2026 року в справі № 759/1837/24).

Щодо первісного позову ОСОБА_1 .

Згідно із частиною другою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 квітня 2026 року в справі № 607/10858/22 виснувала, що у випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.

Ключовим для вирішення питання про компенсацію одним із подружжя іншому компенсації вартості відчуженого спільного сумісного майна є не лише наявність на це письмової згоди іншого з подружжя, а використання виручених від продажу грошових коштів не в інтересах сім`ї чи на її потреби.

Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

У справі, що переглядається, суди встановили та не заперечується сторонами, що спірний автомобіль Honda Civic 5D, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 було придбано (03 лютого 2014 року) та продано (08 вересня 2017 року) в період шлюбу між ними.

Після продажу автомобіля та до розірвання шлюбу між сторонами минуло майже півтора року, а до подачі позову - сім років.

Посилаючись на те, що вона не знала про факт продажу цього автомобіля відповідачем за первісним позовом, та стверджуючи, що останній витратив кошти, отримані від продажу автомобіля, на власні потреби, позивачка за первісним позовом жодних доказів цього не надала.

На противагу цьому відповідач за первісним позовом надав суду письмові докази сімейної туристичної подорожі сторін з їх двома малолітніми дітьми до Єгипту, а саме договір на туристичне обслуговування від 22 лютого 2017 року № 74673855, укладений між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3 , та копії товарних чеків на оплату у 2018 році цього договору на загальну вартість 35 755,00 грн (т. 1, а. с. 56-61).

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що сам факт сумісної туристичної подорожі сторін з їх двома малолітніми дітьми за кордон через пів року після продажу спірного автомобіля, та більш ніж за пів року до їх розлучення, народження у сторін 10 листопада 2017 року другої дитини спростовує твердження позивачки за первісним позовом стосовно своєї необізнаності про продаж автомобіля із зазначенням того, що вони з відповідачем хоча формально і проживали разом, проте фактично не вели спільне господарство.

Крім того, узгоджуються з зазначеним і пояснення відповідача за первісним позовом про те, що спірний автомобіль він був змушений продати через потребу їх родини мати додаткові кошти у зв`язку із народженням 10 листопада 2017 року другої дитини та відсутністю роботи.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про те, що позивачкою за первісним позовом її вимоги не доведено, належних та допустимих доказів на користь позову не надано, правові підстави для задоволення первісного позову відсутні.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_1 спрямовані на доведення необхідності переоцінити докази у тому контексті, який, на її думку, свідчить про обґрунтованість позовних вимог, тобто стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Щодо зустрічного позову ОСОБА_2

06 вересня 2012 року, сторони, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі (з 22 січня 2011 року до 15 лютого 2019 року), придбали квартиру АДРЕСА_1 у спільну часткову власність: 1/5 частки - у власність ОСОБА_2 та 4/5 частки - у власність ОСОБА_1

05 липня 2021 року, тобто вже після розірвання шлюбу між сторонами, ОСОБА_2 продав свою частку в зазначеній квартирі ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.

Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно із статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За змістом статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

У постановах Верховного Суду від 09 грудня 2020 року в справі № 759/7564/17 та від 21 грудня 2020 року в справі № 465/1520/16-ц, від 20 лютого 2026 року в справі № 645/4922/24 зазначено, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

Аналізуючи поняття права спільної часткової власності, йдеться про виокремлення та належність співвласнику лише частки в праві власності, а не частки в майні. Тому співвласнику належить не конкретно визначена частина майна (певна кімната), а лише визначена арифметично (у простих дробах) частина в праві власності на це майно, яким має право розпоряджатися співвласник, зокрема шляхом дарування цієї частини і без виділу в натурі частки (див. постанову Верховного Суду від 17 лютого 2022 року в справі № 344/2559/17).

Зазначене спростовує доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що відсутній висновок Верховного Суду в контексті того, чи може договір купівлі-продажу нерухомості, в якому покупцями є подружжя, одночасно виконувати роль правочину поділу спільного майна виключно на спільні кошти подружжя, що передбачено безпосередньо самим договором купівлі-продажу.

У справі, що переглядається, позивач за зустрічним позовом не спростував того факту, що спірна квартира була придбана ним та ОСОБА_1 у спільну часткову власність, та того факту, що розмір часток квартири, належних кожному з подружжя, було визначено домовленістю між ними, яка була закріплена нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.

Презумпція правомірності договору купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого сторони набули її у спільну часткову власність, у межах розгляду цієї справи спростована не була.

Крім того, відповідно до пункту 3.1 договору від 05 липня 2021 року щодо продажу 1/5 частки спірної квартири, належної позивачу за зустрічним позовом його колишній дружині ОСОБА_1 , він одержав грошові кошти за цю частку до підписання договору (а. с. 19-20), і доказів протилежного суду не надано.

Отже, встановивши, що спірна квартира належала сторонам на праві спільної часткової власності з визначенням часток кожного з них у праві власності, а також враховуючи той факт, що позивач за зустрічним позовом розпорядився своєю часткою у спірній квартирі на власний розсуд, продавши її відповідачці за зустрічним позовом, суди правильно виснували, що правові підстави для визнання цього об`єкта нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, припинення право спільної сумісної власності на майно та стягнення грошової компенсації за його частину, як того вимагає позивач за зустріним позовом, відсутні.

Посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справ № 372/504/17, Верховного Суду від 06 лютого 2018 року в справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц, є необґрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій і спростовуються матеріалами справи.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain), пункт 29).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду