ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 361/7209/23

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочинів щодо нерухомого майна недійсними.

Позов мотивувала тим, що вона є самотньою людиною похилого віку. Маючи потребу у сторонньому догляді вона домовилася з родичкою ОСОБА_3 щодо укладення договору довічного утримання. З метою підготовки до укладення вказаного правочину, вона віддала ОСОБА_3 правовстановлюючі документи на належне їй нерухоме майно, а саме на будинок за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 3221281201:01:056:0031, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 3221281201:01:056:0032, яка знаходиться за адресою: смт Велика Димерка, Броварський район, Київська область.

19 червня 2020 року вона та ОСОБА_3 разом прибули до приватного нотаріуса Броварського районного нотаріального округу Бурлаки О. В. для посвідчення, на думку позивача, договору довічного утримання. Зі змістом договорів про відчуження майна позивач не ознайомлювалася, адже вважала, що вчиняє договір довічного утримання.

23 червня 2023 року невідома особа перекинула їй через огорожу оспорювані договори купівлі-продажу вказаних земельних ділянок та житлового будинку від 19 жовтня 2020 року, з яких вона фактично дізналась про те, що продала будинок і земельні ділянки. Усі сторони оспорюваних правочинів знайомі між собою та перебувають у родинних стосунках.

Позивач посилалась на те, що при вчиненні оспорюваних правочинів вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, її волевиявлення при вчиненні правочинів не було вільним і не відповідало внутрішній волі. Вказане є підставою для визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу недійсними на підставі частини першої статті 215 та частини першої статті 229 ЦК України.

Надалі спірні земельні ділянки на підставі договорів купівлі - продажу були відчужені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 .

З урахуванням зміни предмету позову ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним договір купівлі-продажу будинку від 19 червня 2020 року, укладений між нею та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Бурлакою О. В. та зареєстрований у реєстрі № 2723;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельних ділянок від 19 червня 2020 року, укладений між нею та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Бурлакою О. В., зареєстрований у реєстрі № 2722;

визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Саверою М. В., зареєстрований у реєстрі № 633;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельних ділянок від 25 березня 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Саверою М. В., зареєстрований у реєстрі № 637.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 березня 2025 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 серпня 2025 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суди виходили з того, що:

позивач народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент укладення оспорюваних договорів від 19 червня 2020 року їй виповнилося 80 років. Місце проживання ОСОБА_1 з 29 жовтня 1963 року є АДРЕСА_1 . При зверненні до суду з позовом у цій справі позивач зазначила вказану адресу місцем свого проживання, тобто з часу укладення оспорюваних договорів місце проживання позивача не змінилося. ОСОБА_1 зазначала, що про існування договорів купівлі - продажу вона дізналася лише у 2023 році. Отже, до серпня 2023 року, коли вона звернулась до суду з позовом, жодних обставин, які б давали їй підстави для сумнівів щодо змісту вчинених нею правочинів не існувало. Сам по собі факт похилого віку та наявність захворювання зору не свідчить про укладення договору купівлі - продажу під впливом помилки;

при посвідченні оспорюваних правочинів враховано наявність у позивача хвороби зору у зв`язку з чим їй уголос, приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Бурлакою О. В., прочитано зміст договорів, про що зазначено у його умовах;

у змісті оспорюваних договорів зазначено про проведення розрахунку до підписання договорів у спосіб, визначений чинним законодавством;

при розгляді справи по суті судом не здобуто належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу, зокрема, неправильного сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Вік позивача, її стан здоров`я, самі по собі та без доведення наявності такої вади волі у продавця як помилки під час укладення оспорюваних договорів не можуть бути самодостатніми підставами для визнання таких договорів недійсним. Наступна зміна рішення позивача або ставлення її до наслідків після укладення таких правочинів не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у неї станом на момент укладення оспорюваних правочинів. Підстави недійсності правочинів повинні існувати саме на момент їх укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для їх розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації;

за встановлених фактичних обставин справи суди дійшли висновку, що позивач змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договорів купівлі - продажу у 2023 році, що не може свідчити про помилку щодо правової природи договорів під час укладення таких правочинів;

враховуючи, що підстави для визнання недійсними договорів купівлі - продажу нерухомого майна від 19 червня 2020 року відсутні, вимога позивача про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 25 березня 2021 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , задоволенню також не підлягає.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, відхилив доводи заявниці про неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справах № 356/412/18, № 369/11060/16, № 643/17966/14, № 638/2304/17, № 759/17065/14. Суд апеляційної інстанції вважав, що висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, у справі, яка розглядається, судом не допущено порушення норм процесуального права, які б могли слугувати підставою для скасування рішення суду, ухваленого за результатами її розгляду. Сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, адже зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, та особистого тлумачення заявницею норм закону.

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Броварського- міськрайонного суду від 13 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2025 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди проігнорували висновки, які викладені Верховним Судом у справі № 356/412/18 та, не отримавши від ОСОБА_3 відзиву чи жодного доказу на підтвердження оплати за спірне майно, прийняли позицію відповідачів, яка письмово жодним чином не доведена, необґрунтовано відмовили у позові;

суд апеляційної інстанції, повторюючи висновки суду першої інстанції,вирішив питання про оплату за спірне майно, посилаючись лише на оспорюваний правочин, як на доказ, в якому в пунктах 2.1, 2.2 зазначено, що «продавець отримала грошові кошти за майно від покупця до підписання цього договору у спосіб, визначений чинним законодавством України»;

суди не звернули уваги, що відповідно до Положення про затвердження касових операцій в національній валюті України в редакції від 26 травня 2020 року: «2) Фізичні особи в розрахунках між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі до 50 000 грн включно. Платежі на суму, яка перевищує 50 000 гривень, здійснюються шляхом переказу коштів з поточного рахунку на поточний рахунок або внесення та/або переказу коштів на поточні рахунки (у тому числі на депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті)». Як зазначено в оспорюваних договорах, вартість майна перевищую 50 000, а тому розрахунок повинен був вчинятись у безготівковій формі, але позивач не отримувала кошти, та докази про отримання позивачем коштів за майно в безготівковій формі відсутні. Не можна брати пункт спірного договору на підтвердження певної обставини, проти якої заперечує одна із сторін, якщо цей договір оспорюється та є предметом спору;

зазначення апеляційним судом, що позивач зазначала про намір укласти договір довічного утримання, а в судовому засіданні наголосила, що хотіла укласти заповіт (що надало підстави апеляційному суду зробити висновок, що позиція позивача є суперечливою), ще раз підтверджує, що позивач помилилась в силу свого віку стосовно юридичної природи правочину та не розуміла наслідки вчинення оспорюваних правочинів. Також, позивач не передумала стосовно продажу майна, а з`ясувала, що не отримає від відповідача догляду, на якій розраховувала та, відповідно, уклала не той правочин, через який сподівалась отримати послуги.

Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

На виконання ухвали Верховного Суду ОСОБА_1 подала клопотання про поновлення строку для подання касаційної скарги, а також відповідні докази.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 13 березня 2025 року та постанови Київського апеляційного суду від 13 серпня 2025 року, відкрито касаційне провадження у справі № 361/7209/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У грудні 2025 року матеріали справи № 361/7209/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2026 року заяву ОСОБА_2 про залучення правонаступника позивача задоволено; залучено ОСОБА_2 до участі у цій справі як правонаступника ОСОБА_1 .

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 11 листопада 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року в справі № 356/412/18, від 22 березня 2023 року в справі № 676/5578/19, від 03 жовтня 2018 року в справі № 750/17065/14-ц, від 17 квітня 2019 року в справі № 636/1001/18-ц, від 05 серпня 2019 року в справі № 265/7791/15-ц та у постановах Верховного Суду України від 18 червня 2014 року в справі № 6-69цс14, від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-202цс15, від 02 грудня 2015 року в справі № 6-2087цс15, від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 19 червня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі - продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Бурлакою О.В., зареєстрований у реєстрі № 2723;

Відповідно до пункту 1.1 договору купівлі - продажу ОСОБА_1 передала у власність (продала), а ОСОБА_3 , прийняла у власність (купила) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Пунктами 2.1 та 2.2 вказаного договору передбачено, що цей продаж за домовленістю сторін вчиняється на суму 192 066 грн, яку продавець одержала від покупця до підписання цього договору у спосіб, визначений чинним законодавством України.

Підписання цього договору буде свідчити про те, що розрахунки за житловий будинок здійснені повністю та відсутність претензії до покупця по оплаті з боку продавця. Правові наслідки укриття розміру дійсної продажної ціни відчужуваного майна покупцю та продавцю нотаріусом роз`яснено.

Згідно з пунктом 4.10 договору ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , підписуючи цей договір, заявляють про дійсність своїх намірів здійснити цей договір купівлі-продажу житлового будинку, про відсутність заперечень щодо кожної з умов цього договору, зі змістом договору ознайомлені.

Відповідно до пункту 7.3 договору у зв`язку зі слабим зором ОСОБА_1 договір до його підписання сторонами уголос прочитаний ОСОБА_1 ОСОБА_5 , приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області.

19 червня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Бурлакою О. В., зареєстрований у реєстрі № 2722.

Згідно з пунктом 1.1 вказаного договору ОСОБА_1 передала у власність (продала), а ОСОБА_3 прийняла у власність (купила) земельну ділянку, площею 0,1500 га, кадастровий номер 3221281201:01:056:0031, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,1500, кадастровий номер 3221281201:01:056:0032, що розташована за адресою: смт Велика Димерка, Броварський район, Київська область.

Відповідно до пункту 2.1 вказаного договору продаж земельних ділянок за домовленістю сторін проводиться на суму 123 039 грн, а саме 90 024 грн за земельну ділянку, площею 0,1500 га, 33 015 грн, за земельну ділянку, площею 0,1500 га, яку продавець отримала від покупця до підписання цього договору у спосіб, визначений чинним законодавством України.

Підписання цього договору буде свідчити про те, що розрахунки за житловий будинок здійснені повністю та про відсутність претензій до покупця по оплаті з боку продавця. Правові наслідки укриття розміру дійсної продажної ціни відчужуваного майна покупцю та продавцю нотаріусом роз`яснено (пункт 2.2 договору купівлі-продажу земельних ділянок).

У пункті 6.11 договору визначено, що у зв`язку зі слабим зором ОСОБА_1 договір до його підписання сторонами уголос прочитаний ОСОБА_1 ОСОБА_5 , приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області.

Згідно з пунктом 6.12 вказаного договору ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , підписуючи цей договір, заявляють про дійсність своїх намірів здійснити цей договір купівлі-продажу житлового будинку, про відсутність заперечень щодо кожної з умов цього договору, зі змістом договору ознайомлені.

25 березня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Саверою М. В., зареєстрований у реєстрі № 633, а також договір купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Саверою М. В., зареєстрований у реєстрі № 637. Предметом цих договорів є житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка площею 0,1500 га, кадастровий номер 3221281201:01:056:0031, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка площею 0,1500 га, кадастровий номер 3221281201:01:056:0032, яка знаходиться за адресою: смт Велика Димерка, Броварський район, Київська область.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу(частина перша статті 215 ЦК України)..

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16).

У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 зазначено, що «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».

Аналогічний висновок міститься в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2025 року у справі № 522/4628/22 (провадження № 61-6642св25), від 09 липня 2025 року у справі № 445/2460/21 (провадження № 61-10255св24).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року в справі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25) вказано, що

«10.75. Отже, у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним.

10.76. У цьому принципова відмінність правовідносин у цій справі від ситуації, за якої власник втратив володіння майном, а інші особи вчиняли стосовно цього майна правочини: власник не є особою, чиє волевиявлення на відчуження майна втілене у відповідному правочині, не є зобов`язаною стороною за цими правочинами, тому не має вимагати визнати їх недійсними, не може втручатись у відповідне договірне зобов`язання, а натомість має лише витребовувати у володільця належне йому майно.

10.77. Стосовно ситуації, у якій власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Верховний Суд послідовно висновував, що належним способом захисту є лише витребування цього майна».

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Встановивши, що при укладенні оспорюваних договорів позивач розуміла їх правову природу, з будь-якими заявами чи зауваженнями при укладанні договорів не зверталась, була ознайомлена з їх змістом, суди зробили обґрунтований висновок про те, що правові підстави для визнання недійсними договорів купівлі-продажу будинку та земельних ділянок від 19 червня 2020 року, укладених між ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , відсутні.

Разом з тим, суди вважали, що оскільки підстави для визнання недійсними договорів купівлі - продажу нерухомого майна від 19 червня 2020 року відсутні, вимоги позивача про визнання недійсними договорів купівлі - продажу цього ж нерухомого майна від 25 березня 2021 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволенню також не підлягають.

Проте суди не врахували, що у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним. Стосовно ситуації, у якій власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, належним способом захисту є лише витребування цього майна.

Касаційний суд звертає увагу на те, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог позивача про визнання недійсними договорів купівлі - продажу спірного нерухомого майна від 25 березня 2021 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з підстав того, що такі вимоги є похідними, хоча у задоволенні вимог належали відмовити з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту. У спірних правовідносинах ефективним способом захисту порушених прав є віндикаційний позов. Водночас указані недоліки судових рішень не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства, тому підстав для їх скасування немає.

Посилання в касаційній скарзі на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені в постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 356/412/18 не свідчать про те, що судові рішення ухвалені без їх урахування.

Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

З огляду на результат касаційного перегляду справи, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду