ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 204/12369/24

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 25 березня 2011 року вони з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2021 року (справа № 204/8438/21) було розірвано.

У шлюбі вони придбали у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Незважаючи на те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, відповідачка чинить йому перешкоди у користуванні квартирами (змінила замки, здала квартиру без його згоди в оренду).

Також у шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який за їх спільною згодою проживає разом з ним. Він самостійно утримує дитину. Відповідачка батьківські обов`язки щодо утримання дитини не виконує, має заборгованість зі сплати аліментів, що є підставою для відступу від рівності часток сторін при поділі майна подружжя на його користь, у співвідношенні 60/40.

Посилаючись на те, що відповідачка не бажає вирішувати питання про поділ майна подружжя у позасудовому порядку, позивач просив суд:

припинити режим спільної сумісної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

припинити режим спільної сумісної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість частки у спільному майні у розмірі 1 776 409,81 грн.

У січні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її мати ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , та на 2/3 частки квартири за адресою: АДРЕСА_4 , водночас 1/3 частка цієї квартири належала їй раніше на праві власності в порядку її приватизації.

28 вересня 2011 року вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті матері на зазначені квартири.

15 вересня 2012 року вона відчужила квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , за 351 692,00 грн. За частину отриманих грошових коштів (128 000,00 грн) 20 жовтня 2012 року вона придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Решту грошових коштів вони витратили на проживання, оскільки ОСОБА_1 в той час не працював, а вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною.

Надалі, коли кошти, які залишилися від продажу квартири, закінчилися, 29 серпня 2013 року вона відчужила квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , за 510 300,00 грн та в цей же день, за отримані кошти, купила квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , вартістю 453 600,00 грн, а решту коштів вони витратили на проживання.

Відповідач весь цей час не працював, а влаштувався на роботу лише тоді, коли скінчилися кошти від продажу другої квартири.

Спірні квартири є її особистою власністю, оскільки були придбані за її особисті кошти, отримані від продажу спадкового майна, позивачка просила суд визнати її особистою приватною власністю квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 18 грудня 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2026 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано особистою власністю ОСОБА_2 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , та квартиру, розташовану за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що ОСОБА_1 не довів, що спірне нерухоме майно було придбане за спільні кошти подружжя та, відповідно, поширення на таке майно презумпції спільної сумісної власності.

Натомість ОСОБА_2 довела, що спірні квартири були придбані за її особисті кошти, отримані від продажу спадкового майна, а отже, спростувала презумпцію спільного сумісного майна подружжя.

У квітні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрмолов Є. М., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 18 грудня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2026 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Посилається на те, що на порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржуване судове рішення на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не врахували ключову обставину справи, а саме існування між сторонами домовленості щодо формування спільного сімейного бюджету та визначення правового режиму грошових коштів, що підтверджується змістом укладених правочинів та, зокрема, наданням позивачем нотаріально посвідчених згод на укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна у 2012 та 2013 роках.

Суди попередніх інстанцій фактично підмінили зміст спірних правовідносин, зосередившись виключно на формальному встановленні джерела походження грошових коштів, використаних для придбання спірних квартир. Такий підхід є надмірно формалізованим і не відповідає суті сімейних правовідносин, оскільки правовий режим майна подружжя визначається не лише первісним джерелом походження коштів, але й домовленістю сторін щодо їх подальшого використання.

Суди не перевірили, чи змінився правовий режим грошових коштів, отриманих від продажу спадкового майна, внаслідок домовленості подружжя, не врахували, що укладена між сторонами домовленість щодо спільності коштів не була оскаржена у встановленому законом порядку, не визнавалася недійсною.

Суди попередніх інстанції неправильно застосували статті 57 та 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки фактично ототожнили поняття особистого майна з будь-яким майном, набутим за рахунок коштів, які первісно належали одному з подружжя.

Таким чином, суди попередніх інстанцій не встановили дійсного змісту правовідносин, що склалися між сторонами, не дослідили питання наявності та змісту домовленості щодо правового режиму коштів, не надали належної правової оцінки наданим позивачем згодам як юридичному факту, що підтверджує таку домовленість, та дійшли помилкового висновку про виключно особистий характер спірного майна, що призвело до неправильного вирішення справи.

На порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення на підставі недопустимих доказів. Зокрема, суд першої інстанції поклав в основу своїх висновків щодо скрутного матеріального становища позивача та, відповідно, відсутність у нього можливості брати участь у формуванні спільного бюджету та придбанні спірного нерухомого майна, інформацію, отриману з Єдиного державного реєстру судових рішень, про нібито наявність у позивача заборгованості за житлово-комунальні послуги, посилаючись на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2013 року у справі № 203/1773/13-ц та судовий наказ від 15 березня 2013 року у справі № 203/1789/13-ц. Водночас матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів того, що зазначені судові рішення стосуються саме позивача у цій справі.

Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для відступу від рівності часток подружжя, не звернули уваги на те, що відповідачка фактично самоусунулася від виконання свого обов`язку щодо утримання дитини, що підтверджується, зокрема, наявністю заборгованості зі сплати аліментів, яка формувалася роками. Часткове погашення заборгованості після відкриття виконавчого провадження та у період розгляду цієї справи, свідчить не про належне виконання обов`язку, а навпаки - про його тривале ігнорування та вимушене, а не добровільне виконання.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на порушення норм процесуального права, відповідачка надіслала відзив на апеляційну скаргу лише представнику позивача адвокату Єрмолову Є. М., що безпосередньо вплинуло на реалізацію позивачем його процесуальних прав, зокрема права на своєчасне ознайомлення з доводами сторони, підготовку заперечень та формування правової позиції у справі.

Крім того, суд апеляційної інстанції помилково взяв до розгляду відзив та інші процесуальні документи, подані адвокатом від імені відповідача, а також допустив зазначеного адвоката до участі у судовому засіданні без належної перевірки його повноважень.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Цівань Н. В., у якому відповідачка просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшла відповідь на відзив від ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Єрмолов Є. М.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрмолов Є. М., на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 18 грудня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.↗, судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А.↗, Луспеник Д. Д.↗

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрмолов Є. М., на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 18 грудня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрмолов Є. М., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень відмовлено; витребувано з Чечелівського районного суду міста Дніпра матеріали цивільної справи № 204/12369/24; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У травні 2026 року матеріали справи № 204/12369/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_2 - ОСОБА_4 .

25 березня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб від 25 березня 2011 року серії НОМЕР_1 .

У шлюбі у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

15 вересня 2012 року між ОСОБА_2 , яка діла у власних інтересах та в інтересах ОСОБА_6 (на підставі довіреності від 25 червня 2012 року) (продавці), та ОСОБА_7 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю. (далі - приватний нотаріус Ричка К. Ю.), за реєстрований у реєстрі за № 430.

Згідно з пунктом 3 зазначеного договору квартира належить продавцям: 1/3 частки - ОСОБА_6 , 2/3 частки ОСОБА_2 (на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане Виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м. Дніпропетровська 11 липня 2001 року згідно з розпорядженням від 11 липня 2001 року № 5/104-201, зареєстрованого Комунальним підприємством «Дніпровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради 24 липня 2012 року, номер витягу - 34932500, реєстраційний номер - 34588857; та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 28 вересня 2011 року за реєстровим № 3-3084, зареєстрованого Комунальним підприємством «Дніпровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради 24 квітня 2012 року, номер витягу - 33928514, реєстраційний номер - 34588857).

Відповідно до пункту 4 договору купівлі-продажу від 15 вересня 2012 року продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 351 6920,00 грн.

20 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Ричкою К. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 675, за умовами якого ОСОБА_2 набула у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 128 000,00 грн.

За змістом пункту 9 зазначеного договору покупець набуває у власність майно за згодою чоловіка ОСОБА_1 , що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Ричкою К. Ю. 06 жовтня 2012 року за реєстровим № 600.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2013 року у справі № 203/1773/13-ц позов Комунального підприємства «Дніпроводоканал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані послуги водопостачання та водовідведення задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 в рахунок погашення вказаної заборгованості 1 414,55 грн та судовий збір у розмірі 229,40 грн.

Судовим наказом Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2013 року у справі № 203/1789/13-ц з ОСОБА_1 на користь МКП «Дніпропетровські міські теплові мережі» стягнуто заборгованість за теплопостачання у розмірі 5 331,17 грн та судовий збір 114,70 грн. Надалі ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2013 року вказаний судовий наказ було скасовано.

29 серпня 2013 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_9 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Ричкою К. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 2854, предметом якого є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з пунктом 3 вказаного договору квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 28 вересня 2011 року за реєстровим № 3-3083, зареєстрованого Комунальним підприємством «Дніпровське міжміське бюро технічної інвентаризації» ДОР 24 квітня 2012 року, номер витягу - 33937462, реєстраційний номер - 34629217.

Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 29 серпня 2013 року продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 510 300,00 грн.

У той же день між ОСОБА_10 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Ричкою К. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 2851.

Відповідно пункту 9 цього договору ОСОБА_2 набуває у власність майно за згодою чоловіка ОСОБА_1 , що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Ричкою К. Ю. 06 жовтня 2012 року за реєстровим № 1847.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2021 року у справі № 204/8438/21 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2022 року у справі № 204/9693/21 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі, у розмірі 2 000,00 грн щомісячно, починаючи стягнення з 07 грудня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

05 січня 2024 року державний виконавець Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лукін М. В. (далі - державний виконавець Лукін М. В.) за виконавчим листом № 204/9693/21, відкрив виконавче провадження № НОМЕР_2 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі, у розмірі 2 000,00 грн щомісячно, починаючи з 07 грудня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття; здійснив розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за попередні три роки та станом на 01 січня 2024 року, відповідно до якого борг на 01 січня 2024 року становить 52 000,00 грн.

Постановою державного виконавця Лукіна М. В. 10 січня 2024 року накладено арешт на кошти боржниці ОСОБА_2 .

Згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів від 09 грудня 2024 року № 321195/11 у лютому 2024 року ОСОБА_2 сплатила заборгованість за попередній період у сумі 51 931 грн. Заборгованість зі сплати аліментів станом на 01 січня 2024 року становить - 18 069 грн.

10 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Відділення поліції № 3 Дніпровського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 за частиною першою статті 164 Кримінального кодексу України.

19 червня 2024 року ОСОБА_1 встановлено інвалідність першої групи, підгрупи «Б» за загальним захворюванням (довічно).

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частина третя статті 70 СК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 206/4992/21 вказано, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи.

Якщо сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна, розмір часток кожного з подружжя визначається судом під час розгляду спору. За загальним правилом, що закріплене в частині першій статті 70 СК України, частки дружини та чоловіка є рівними. Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один з подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

СК України встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя у праві на майно. Суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя із відповідною зміною частки іншого з подружжя. У разі відступлення від засади рівності часток подружжя суд має вказати, які саме обставини стали підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (постанови Верховного Суду від 29 липня 2025року в справі № 369/6352/22, від 06 червня 2025 року в справі № 287/1092/23).

Звертаючись до суду до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, вони придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , а отже, зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Натомість ОСОБА_11 посилалася на те, що спірне нерухоме майно є її особистою приватною власністю, оскільки придбане за грошові кошти, які вона отримала за відчуження спадкового майна.

Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 не довів поширення презумпції спільного сумісного майна на спірні квартири чи обставин, які б підтверджували, що він брав майнову чи трудову участь у придбанні кварти, а також обставин для відступлення від засад рівності часток подружжя.

Колегія суддів Верховного Суду такий висновок судів попередніх інстанцій вважає передчасним, оскільки у статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя (постанови Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року в справі № 161/19647/23, від 19 лютого 2025 року в справі № 522/11159/21).

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , фактично за недоведеністю, на порушення норм процесуального права неправильно розподілив тягар доказування. Зокрема, не врахував, що спростування презумпції віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя покладено на того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Суди помилково вдалися до оцінки майнового стану позивача у період придбання сторонами спірного нерухомого майна, оскільки основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду, апеляційний суд не перевірив доводів позивача про те, що наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23), відповідних висновків стосовно зазначено не зробив.

Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права знайшли своє підтвердження, що є підставою для скасування рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 18 грудня 2026 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2026 року та направлення справи № 204/12369/24 на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних у справі доказів, порушення норм процесуального права допущені як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить урахувати зазначене у цій постанові, забезпечити сторонам право на справедливий розгляд, дати належну правову оцінку доводам і запереченням сторін, оцінити всі зібрані у справі докази у їх сукупності.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Розподіл судових витрат, у тому числі за перегляд справи судом касаційної інстанції, підлягає вирішенню тим судом, який ухвалить остаточне судове рішення.

Керуючись статтями 400, 411, 409, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду