ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 202/6557/24

1. У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до акціонерного товариства «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), ОСОБА_2 , служби у справах дітей Індустріальної районної у м. Дніпро ради про визнання іпотечного договору недійсним.

2. Позов обґрунтовано тим, що з 2001 року проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 .

3. В 2004 році за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1 . У 2006 році зареєстрували шлюб і в жовтні 2006 року у них народилася дитина.

4. З 2007 року подружнє життя припинилося і у 2010 році шлюб було розірвано.

5. У 2007 році ОСОБА_2 звернувся до ПАТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») з метою отримання кредиту, про що їй було відомо, але про те, що буде укладено іпотечний договір, вона не знала і згоду свою ніколи б не надала, оскільки квартира купувалась за гроші її батьків.

6. У 2018 році вона звернулася до суду з позовом про визнанні іпотечного договору недійсним. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у справі №202/939/18 їй було відмовлено у задоволенні позовних вимог. Постановою апеляційного суду рішення залишено без змін, але постановою касаційного суду постанова апеляційного суду скасована та справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду апеляційний суд її позовні вимоги задовольнив, але постановою касаційної інстанції постанова апеляційного суду скасована і касаційним судом відмовлено у задоволенні позову. Підставою для відмови у позові визначено - неналежність відповідача.

7. Враховуючи викладене, вона визначила належне коло відповідачів і знов звернулася до суду з позовом про визнання іпотечного договору недійсним.

8. Вважала, що іпотечний договір необхідно визнати недійсним з тих підстав, що при його укладенні вона мала надати нотаріусу, а нотаріус повинен був вимагати від неї надання дозволу органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору, що підлягав нотаріальному посвідченню. Вказаний дозвіл вона не отримувала, нотаріусу не подавала, а відтак при укладенні договору іпотеки були порушені права та інтереси малолітньої дитини на користування житлом, а отже договір суперечить правам та інтересам малолітньої дитини.

9. Передана в іпотеку квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а тому при укладенні договору іпотеки вона повинна була надавати свою згоду на його укладення, але такої згоди вона не надавала, що є підставою для визнання правочину недійсним.

10. Враховуючи викладене, просила суд визнати недійсним іпотечний договір № 68 від 02 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк», посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Хомич О. М. за реєстровим № 267.

11. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра від 03 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2026 року, в задоволенні позову відмовлено.

12. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що ними не було встановлено підстав для визнання іпотечного договору недійсним з підстав відсутності згоди другого з подружжя.

13. Також судами зазначено, що укладення договору іпотеки не вплинуло на майнові права неповнолітньої ОСОБА_3 , оскільки на час укладення договору вона у квартирі зареєстрована не була, частки у праві власності не мала.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

14. У квітні 2026 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

15. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

16. У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позовні вимоги.

17. Підставою касаційного оскарження заявниця зазначає:

застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 309/3194/15, від 29 жовтня 2020 року у справі № 404/5776/16, від 09 грудня 2020 року у справі № 493/38/18, від 27 січня 2021 року у справі № 461/3675/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

суд апеляційної інстанції розглянув справу без належного повідомлення заявниці (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

18. Касаційна скарга мотивована тим, що вона не надавала згоди на укладення договору іпотеки, оскільки майно, передане в іпотеки, є спільною сумісною власністю.

19. Також не було надано згоди служби у справах дітей, тому вважає, що була порушена процедура укладення договору.

Відзиву на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20. На підставі договору купівлі-продажу від 06 травня 2004 року ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

21. 01 вересня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб.

22. 02 лютого 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 07.1/32-7, відповідно до умов якого банк надав у тимчасове користування позичальника на умовах забезпечення повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США в межах максимального ліміту заборгованості зі сплатою 12,85 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту до 01 лютого 2022 року.

23. У пункті 1.2 договору вказано, що кредит надається позичальнику на споживчі цілі.

24. 11 липня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 07.1/32-7 від 02 лютого 2007 року, за умовами якої максимальний ліміт заборгованості встановлений у розмірі 40 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних.

25. У рахунок забезпечення належного виконання боржником взятих на себе зобов`язань між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 02 лютого 2007 року укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

26. Згідно із заявою ОСОБА_2 , поданою 02 лютого 2007 року приватному нотаріусу Дніпропетровського міського нотаріального округу Хомич О. М., спірна квартира належить йому на праві особистої приватної власності.

27. У пункті 2.1.9 іпотечного договору передбачено, що всі зміни до складу фізичних осіб, що будуть зареєстровані в квартирі, що є предметом іпотеки за цим договором, проводяться лише з дозволу іпотекодержателя.

28. 11 липня 2007 року укладено договір про внесення змін до іпотечного договору від 02 лютого 2007 року, згідно з умовами якого за взаємною згодою сторін цього договору вартість предмета іпотеки становить 252 500 грн, що за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України, на день укладення цього договору складає еквівалент 50 000 доларів США.

29. Постановою Верховного Суду від 13 липня 2022 у справі № 202/939/18 рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 03 липня 2019 року в частині задоволення позову публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк», до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки змінено, викладено абзац другий резолютивної частини в такій редакції: «В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 07.1/32-7 від 2 лютого 2017 року, укладеним між акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , яка станом на 06 вересня 2017 року становить 105 718,64 доларів США та складається з: 37 362,15 доларів США заборгованості за кредитом, 46 071,38 доларів США заборгованості за відсотками, 10 317,15 доларів США пені за несвоєчасне повернення кредиту та 11 967,96 доларів США пені за несвоєчасне повернення відсотків, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів згідно з Законом України «Про виконавче провадження».

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 03 липня 2019 року в частині відмови в задоволені позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк», про визнання договору іпотеки недійсним, змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Касаційний суд зазначив, що пред`являючи зустрічний позов про визнання договору іпотеки недійсним, ОСОБА_1 позовних вимог до ОСОБА_2 не пред`явила, клопотання про залучення його до участі в справі як співвідповідача не заявила, а тому в задоволенні зустрічного позову про визнання договору іпотеки недійсним слід було відмовити з підстав неналежного складу співвідповідачів, на що апеляційний суд не звернув уваги.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , проте помилився з мотивами такої відмови, в зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає зміні з викладенням мотивів відмови в задоволенні зустрічного позову в редакції цієї постанови.

Під час розгляду справи №202/939/18 судом встановлено, що згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, виданою 05 лютого 2018 року головою ОСББ «Слобожанський 8/4», в спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 (з 02 червня 2005 року); ОСОБА_1 (з 01 грудня 2005 року); ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (з 10 березня 2011 року).

30. З копії анкети позичальника від 26 січня 2007 року судом встановлено, що ОСОБА_2 зазначив, що утриманці в нього відсутні, мешкає з дружиною ОСОБА_1 .

31. Відповідно до заяви ОСОБА_1 , наданої банку, остання надала свою згоду на одержання її чоловіком ОСОБА_2 кредиту у розмірі 20 000 доларів США із сплатою процентів за користування кредитом, комісій, можливої неустойки. Наслідки, які можуть мати місце в разі невиконання (неналежного виконання) ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором, їй відомі.

32. Заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 19 квітня 2013 року, яке набрало законної сили, у справі № 0417/16557/2012, визнано квартиру АДРЕСА_1 спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право на 1/2 частку в праві спільної власності на квартиру за кожним.

33. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

34. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

35. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

36. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

37. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

38. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

39. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

40. Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

41. Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

42. Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивачка просила визнати недійсним договір іпотеки з підстав того, що вона не надавала згоду на укладення договору, та того, що не було надано згоди служби у справах дітей.

43. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

44. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

45. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

46. Водночас наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

47. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

48. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

49. Отже, згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, суди під час розгляду спорів про недійсність договору у зв`язку з ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна мають з`ясовувати, чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором).

50. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що під час укладення договору іпотеки дії банку були добросовісними, оскільки банк перевірив як сімейний стан позичальника на момент укладення договору, так і підстави набуття ним права власності на предмет іпотеки, та встановив, що станом на 02 лютого 2007 року саме ОСОБА_2 був одноособовим власником квартири і на момент набуття права власності на неї у шлюбі не перебував, а відтак банк не знав і не міг знати, що майно належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, що було встановлено рішенням суду лише у 2013 році і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

51. При цьому надання згоди на отримання кредиту під час перебування у шлюбі не підтверджує того факту, що квартира, набута до укладення шлюбу, є спільною сумісною власністю.

52. З огляду на викладене суди дійшли правомірного висновку про те, що відсутні підстави для визнання іпотечного договору недійсним з підстав відсутності згоди другого з подружжя.

53. Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

54. Також у касаційні скарзі заявниця посилалась на те, що не було надано згоди служби у справах дітей, тому вважає, що була порушена процедура укладення договору

55. Колегія суддів відхиляє вказані доводи.

56. Так, правовий висновок щодо застосування вказаних норм права при вирішенні спорів про недійсність правочинів щодо майна, право на яке має дитина, викладено Верховним Судом України у постанові 22 червня 2016 року у справі № 6-1024цс16.

57. Передбачені статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення договору.

58. Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

59. Судами встановлено, що під час укладання між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 договору іпотеки останнім надано договір купівлі-продажу від 06 травня 2004 року, відповідно до якого квартира АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_2 .

60. На момент набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру ОСОБА_3 ще не народилася.

61. В анкеті позичальника ОСОБА_2 вказав, що дітей не має, що є очевидно неправдивим твердження, оскільки донька ОСОБА_2 - ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 .

62. У постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15 та від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 сформовано правовий висновок про те, що якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

63. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

64. Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 404/8656/15-ц та від 24 січня 2019 року у справі № 266/407/14-ц.

65. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладення договору іпотеки не вплинуло на майнові права неповнолітньої ОСОБА_3 , оскільки на момент укладення договору вона у квартирі зареєстрована не була, частки у праві власності не мала.

66. Посилання заявниці на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без належного повідомлення відхиляються колегією суддів.

67. З матеріалів справи вбачається, що суд апеляційної інстанції направляв кореспонденцію на адресу, вказану в апеляційній скарзі, а саме: АДРЕСА_3 (а. с. 236).

68. Зазначений конверт повернувся до суду із відміткою «адресат відсутній».

69. Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

70. Отже, суд апеляційної інстанції здійснив усі передбачені законом дії для належного повідомлення заявниці про розгляд справи, а тому ризик настання наслідків неповідомлення суду про зміну адреси або відсутності особи за вказаною нею адресою не може бути покладений на суд.

71. Доводи заявника про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 309/3194/15, від 29 жовтня 2020 року у справі № 404/5776/16, від 09 грудня 2020 року у справі № 493/38/18, від 27 січня 2021 року у справі № 461/3675/17, відхиляються колегією суддів, оскільки, з урахуванням встановлених обставин, оскаржувані судові рішення не суперечать висновкам, які містяться у вказаних постановах.

72. Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

73. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

74. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

75. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду