ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 752/10929/13-ц

Описова частина

У липні 2011 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Київ» (далі - ПАТ «АКБ «Київ»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором про надання кредиту від 03 березня 2005 року № 22 у загальному розмірі 2 004 218,39 грн, що складається із: 833 881,12 грн - простроченої заборгованості за тілом кредиту; 649 741,90 грн - заборгованості за простроченими процентами; 304 366,61 грн - пені за несвоєчасне повернення кредиту; 216 228,76 грн - пені за несвоєчасну сплату процентів.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 03 березня 2005 року між ПАТ «АКБ «Київ» та ОСОБА_1 укладено договір про надання кредиту № 22, за умовами якого відповідач отримала кредит у розмірі 1 327 252,50 грн зі сплатою 18 % річних із кінцевим строком повернення до 02 березня 2010 року.

Позивач зазначав, що належним чином виконав свої зобов`язання за кредитним договором, перерахувавши кредитні кошти на позичковий рахунок відповідача, тоді як остання взяті на себе договірні зобов`язання належним чином не виконала.

Станом на 01 травня 2011 року відповідач частково погасила заборгованість за кредитом у сумі 493 371,38 грн та сплатила проценти за користування кредитом у сумі 374 355,32 грн, однак допустила прострочення виконання зобов`язань, унаслідок чого утворилася заборгованість за тілом кредиту та процентами у загальному розмірі 1 483 623,02 грн, з яких: 833 881,12 грн - прострочена заборгованість за тілом кредиту та 649 741,90 грн - заборгованість за простроченими процентами.

Крім того, відповідно до пункту 5.1 кредитного договору за порушення строків повернення кредиту та сплати процентів позичальник зобов`язаний сплатити пеню у розмірі 0,1 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Станом на 01 травня 2011 року розмір пені становив 520 595,37 грн, з яких: 304 366,61 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту та 216 228,76 грн - пеня за несвоєчасну сплату процентів.

Голосіївський районний суд міста Києва у складі судді Кордюкової Ж. І. рішенням від 28 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що хоча ОСОБА_1 підписала договір про надання кредиту від 03 березня 2005 року № 22, однак сам собою факт підписання договору не є беззаперечним підтвердженням отримання нею кредитних коштів та не свідчить про виникнення обов`язку щодо їх повернення.

Суд керувався тим, що матеріалами справи не підтверджено фактичного отримання відповідачем кредитних коштів, а наявні у справі матеріали кримінального провадження містять відомості про незаконне оформлення кредитного договору та заволодіння коштами банку організованою групою осіб. При цьому суд зазначив, що відповідач заперечувала факт отримання кредитних коштів, вказуючи, що квартиру придбавала інша особа - ОСОБА_3 , а вона коштів за кредитним договором не отримувала.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивач не надав належних і достатніх доказів на підтвердження виконання своїх зобов`язань за кредитним договором саме перед відповідачем, зокрема не подав копій інвестиційного договору та договору застави, не обґрунтував підстав перерахування кредитних коштів на рахунок ОСОБА_3 , не пояснив її правового зв`язку зі спірним кредитним договором та не довів, хто саме здійснював погашення кредитної заборгованості. На думку суду, сам собою розрахунок заборгованості не є належним доказом її існування, а надані банком докази не дають можливості встановити, що кредитні кошти були фактично надані саме відповідачу та використані нею за цільовим призначенням.

За таких обставин суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами. Оскільки обов`язок відповідача щодо повернення кредиту не був доведений, суд також відмовив у стягненні пені, вказавши на відсутність підстав вважати, що відповідач допустила порушення грошового зобов`язання.

Київський апеляційний суд постановою від 23 квітня 2026 року апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» задовольнив.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2025 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ПАТ «АКБ «Київ», правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк», задовольнив.

Стягнув із ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за договором про надання кредиту від 03 березня 2005 року № 22 у загальному розмірі 2 004 218,39 грн, що складається із: 833 881,12 грн - простроченої заборгованості за тілом кредиту; 649 741,90 грн - заборгованості за простроченими процентами; 304 366,61 грн - пені за несвоєчасне повернення кредиту; 216 228,76 грн - пені за несвоєчасну сплату процентів.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність факту надання відповідачу кредитних коштів та безпідставно поклав в основу рішення відомості, викладені в ухвалі Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року про закриття кримінального провадження.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що належними та допустимими доказами надання кредитних коштів є подані позивачем меморіальний ордер від 03 березня 2005 року № 1 та виписка з особового рахунку відповідача, які є первинними бухгалтерськими документами та підтверджують здійснення банківської операції з видачі кредиту, а також часткове погашення відповідачем кредитної заборгованості. При цьому саме собою перерахування кредитних коштів на рахунок третьої особи не свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань, оскільки кредитний договір передбачав цільове використання кредиту для інвестування у будівництво квартири.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що відповідно до частини шостої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ухвала про закриття кримінального провадження має преюдиціальне значення лише щодо факту вчинення певних дій та особи, яка їх вчинила, а тому не може бути єдиною підставою для висновку про відсутність цивільно-правового зобов`язання. При цьому, в зазначеній ухвалі не наведено доказів, на підставі яких встановлено обставини заволодіння коштами банку, натомість нею підтверджено, що підписи від імені ОСОБА_1 у заяві про отримання кредиту, анкеті позичальника, змінах до інвестиційного договору, кредитному договорі, договорі страхування та іпотечному договорі виконані саме відповідачем.

Апеляційний суд також прийняв подані разом з апеляційною скаргою нові докази, оскільки встановив, що банк не був належним чином повідомлений про підготовче судове засідання, призначене на 10 липня 2024 року, під час якого суд першої інстанції закрив підготовче провадження.

Оцінивши подані докази в їх сукупності, апеляційний суд встановив, що за рахунок кредитних коштів ОСОБА_1 набула майнові права на квартиру, які в подальшому передала в іпотеку банку на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, а також уклала договір добровільного страхування предмета іпотеки та сплатила страховий платіж. На думку суду, зазначені обставини підтверджують виникнення між сторонами кредитних правовідносин, отримання відповідачем кредитних коштів відповідно до визначеного договором цільового призначення та існування похідних правовідносин щодо забезпечення виконання кредитного зобов`язання.

Оскільки матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б спростовували розрахунок заборгованості, а сукупність поданих позивачем доказів підтверджує наявність у відповідача заборгованості за кредитним договором у заявленому розмірі, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі. При цьому суд зазначив, що відповідач не позбавлена права звернутися до суду за захистом своїх прав, якщо вважає, що після отримання кредитних коштів ними поза її волею заволоділи інші особи.

У липні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Костянецький М. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 квітня 2026 року, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 та у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 2а-7075/12/2670, від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14, від 29 серпня 2018 року у справі № 910/23428/17, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 826/3356/13, від 10 квітня 2020 року у справі № 522/22023/16, від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19, від 13 липня 2021 року у справі № 815/7122/14, від 20 липня 2022 року у справі № 922/3308/20, від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22, від 10 січня 2025 року у справі № 362/643/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд встановив обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність факту надання їй кредитних коштів та виникнення у неї обов`язку щодо їх повернення.

Заявник зазначає, що відповідно до статей 1046, 1049, 1054 ЦК України обов`язок позичальника щодо повернення кредиту виникає лише за умови фактичного отримання ним грошових коштів, тоді як банк не довів належними та допустимими доказами факт надання кредиту саме їй. На її думку, надані банком меморіальний ордер та виписка з особового рахунку лише підтверджують перерахування коштів на рахунок ОСОБА_3 , однак не підтверджують отримання кредитних коштів відповідачем, а в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б свідчили про її волевиявлення на перерахування кредитних коштів третій особі.

Крім того, заявник посилається на те, що суди встановили обставини кримінального провадження щодо заволодіння службовими особами ПАТ «АКБ «Київ» коштами банку шляхом незаконного оформлення кредитних договорів на фізичних осіб. На її думку, апеляційний суд неправильно застосував положення частини шостої статті 82 ЦПК України, не врахувавши преюдиціальне значення обставин, встановлених ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року у кримінальному провадженні, та безпідставно не взяв до уваги встановлений у ній факт того, що кредитними коштами фактично заволоділи члени організованої групи, а не відповідач.

Також заявник вважає, що суд апеляційної інстанції з порушенням вимог статті 367 ЦПК України прийняв та поклав в основу постанови нові докази, які не були подані до суду першої інстанції, зокрема інвестиційний договір, договір іпотеки, договір страхування та відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. На її переконання, позивач не довів наявності об`єктивних причин, які унеможливлювали подання цих доказів до суду першої інстанції, оскільки брав участь у розгляді справи та мав достатньо часу для реалізації своїх процесуальних прав.

Аргументи інших учасників справи

У вересні 2026 року ПАТ АБ «Укргазбанк» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Верховний Суд ухвалою від 03 серпня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

11 вересня 2026 року матеріали справи № 752/10929/13 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

03 березня 2005 року між АКБ «Київ» та ОСОБА_1 укладено договір про надання кредиту № 22, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 327 252,50 грн строком до 02 березня 2010 року зі сплатою 18 % річних для інвестування у будівництво квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов кредитного договору інвестування будівництва квартири здійснюється на підставі інвестиційного договору від 11 лютого 2004 року № 10-02-213 та змін до нього від 14 лютого 2005 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором позичальник передала банку в заставу майнові права на зазначену квартиру заставною вартістю 1 327 252,50 грн.

У пункті 5.1 кредитного договору сторони погодили, що у разі порушення строків повернення кредиту та/або сплати процентів позичальник сплачує кредитору пеню у розмірі 0,1 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Згідно з випискою з особового рахунку № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 03 березня 2005 року банк здійснив перерахування кредитних коштів у сумі 1 327 252,50 грн із призначенням платежу: «внесення кредитних коштів ОСОБА_1 на будівництво житла згідно зі змінами від 14.02.2005 до інвестиційного договору № 10-02-213 від 11.02.2004 на рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_3 ».

Відповідно до меморіального ордера від 03 березня 2005 року № 1 (№ 695263) банк через транзитний рахунок перерахував кредитні кошти у сумі 1 327 252,50 грн на рахунок ОСОБА_3 із зазначеним призначенням платежу.

Згідно з розрахунком банку станом на 01 травня 2011 року загальна сума заборгованості за кредитним договором становила 2 004 218,39 грн, з яких: 833 881,12 грн - прострочена заборгованість за тілом кредиту; 649 741,90 грн - заборгованість за простроченими процентами; 304 366,61 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 216 228,76 грн - пеня за несвоєчасну сплату процентів.

Листом від 05 вересня 2011 року № 13/4-С-4098 Головне слідче управління Міністерства внутрішніх справ України повідомило, що у кримінальній справі № 24-96 здійснювалося досудове слідство за фактом заволодіння коштами ПАТ «АКБ «Київ» в особливо великому розмірі за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України, у тому числі щодо обставин укладення кредитного договору від 03 березня 2005 року № 22 з ОСОБА_1 .

Листом від 17 січня 2013 року № 13/4 Головне слідче управління Міністерства внутрішніх справ України повідомило, що у кримінальному провадженні № 12012000000000031, зареєстрованому за матеріалами кримінальної справи № 24-96, досліджувалися обставини незаконного оформлення, зокрема, кредитного договору від 03 березня 2005 року № 22 на ім`я ОСОБА_1 , а також зазначило, що кредитними коштами заволоділи члени організованої групи.

Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 04 листопада 2024 року у справі № 761/21608/13-к закрив кримінальне провадження № 12012000000000031 за обвинуваченням ОСОБА_4 та інших осіб у зв`язку зі звільненням обвинувачених від кримінальної відповідальності, а цивільні позови ПАТ «АКБ «Київ» залишив без розгляду.

У зазначеній ухвалі встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 у заяві на отримання кредиту, анкеті позичальника, змінах до інвестиційного договору, кредитному договорі, договорі добровільного страхування фінансових (комерційних) ризиків та іпотечному договорі виконані ОСОБА_1 . Також зазначено, що підроблені членами організованої групи документи використовувалися для вчинення службових підроблень, заволодіння коштами банку та подальшого приховування злочинної діяльності.

Суд апеляційної інстанції також з`ясував, що під час звернення до суду з позовом банк подав копії меморіального ордера від 03 березня 2005 року № 1 та виписки з особового рахунку, які містять відомості про перерахування кредитних коштів, а також про часткове погашення відповідачем заборгованості за кредитним договором.

Апеляційний суд прийняв подані банком нові докази, встановивши, що позивач не був належним чином повідомлений про підготовче судове засідання, призначене на 10 липня 2024 року, під час якого було закрито підготовче провадження.

На підставі поданих в апеляційному провадженні доказів суд установив, що за кредитні кошти ОСОБА_1 набула майнові права на квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується змінами від 14 лютого 2005 року до інвестиційного договору № 10-02-213.

29 квітня 2005 року між ПАТ «АКБ «Київ» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мойсеєнко Т. О. за реєстровим № 1071, відповідно до якого відповідач передала в іпотеку набуті майнові права на зазначену квартиру для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором.

Відомості про іпотеку та заборону відчуження майна були зареєстровані у Єдиному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна.

Крім того, 03 березня 2005 року ОСОБА_1 уклала договір добровільного страхування фінансових (комерційних) ризиків № ФР-008/05 та сплатила страховий платіж, що підтверджується меморіальним ордером від 03 березня 2005 року № 91/58.

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зістаттею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд керувався тим, що банк належними та допустимими доказами підтвердив факт виникнення між сторонами кредитних правовідносин, належного виконання свого обов`язку щодо надання кредиту, а також наявність у відповідача простроченої заборгованості за кредитним договором.

Колегія суддів погоджується із зазначеними висновками суду апеляційної інстанції.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідно до умов кредитного договору від 03 березня 2005 року № 22 кредит було надано для інвестування у будівництво квартири АДРЕСА_2 .

Меморіальний ордер від 03 березня 2005 року № 1 та виписка з особового рахунку підтверджують перерахування банком кредитних коштів у сумі 1 327 252,50 грн із зазначенням їх цільового призначення та рахунку, на який вони були перераховані. Сам собою факт перерахування кредитних коштів на рахунок третьої особи не свідчить про невиконання банком свого обов`язку щодо надання кредиту, якщо такий спосіб перерахування відповідає погодженим сторонами умовам кредитного договору та його цільовому призначенню.

При цьому суд апеляційної інстанції не обмежився оцінкою лише зазначених документів, а дослідив їх у сукупності з іншими доказами, зокрема змінами до інвестиційного договору, іпотечним договором, договором добровільного страхування фінансових (комерційних) ризиків, відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року, якою встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 у заяві на отримання кредиту, кредитному договорі, змінах до інвестиційного договору, договорі страхування та іпотечному договорі виконані саме ОСОБА_1 .

Оцінивши зазначені докази у їх сукупності відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, апеляційний суд обґрунтовано встановив, що за рахунок кредитних коштів відповідач набула майнові права на квартиру, які у подальшому передала банку в іпотеку на забезпечення виконання кредитного договору, уклала договір добровільного страхування предмета іпотеки, а також здійснювала часткове погашення кредитної заборгованості. Сукупність наведених обставин підтверджує належне виконання банком свого обов`язку щодо надання кредиту та виникнення між сторонами кредитних правовідносин.

Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції частини шостої статті 82 ЦПК України.

Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду у кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, лише щодо питання, чи мали місце відповідні дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Отже, преюдиційне значення мають лише обставини, прямо визначені зазначеною нормою процесуального права. Інші фактичні дані, наведені у мотивувальній частині ухвали про закриття кримінального провадження, підлягають оцінці судом поряд з іншими доказами та не звільняють суд від обов`язку самостійно встановити обставини, що входять до предмета доказування у цивільній справі.

Апеляційний суд правильно врахував встановлену ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року обставину щодо виконання ОСОБА_1 власноруч підписів у документах, пов`язаних з оформленням кредитних правовідносин. Водночас наведені у мотивувальній частині цієї ухвали висновки щодо механізму заволодіння коштами банку не звільняли суд від обов`язку самостійно дослідити всі наявні у цивільній справі докази та встановити наявність чи відсутність підстав для виникнення між сторонами цивільних прав та обов`язків.

Посилання заявника на обставини кримінального провадження також не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, оскільки на час розгляду цієї справи кредитний договір від 03 березня 2005 року № 22 є чинним, у встановленому законом порядку недійсним не визнавався, а тому відповідно до статей 204, 629 ЦК України є правомірним та обов`язковим для виконання його сторонами.

При цьому матеріали справи не містять відомостей про звернення відповідача до суду із самостійними вимогами про визнання зазначеного кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтями 215, 230 ЦК України, або з інших підстав, визначених законом. Самі лише доводи про незаконне оформлення кредитного договору чи заволодіння кредитними коштами третіми особами без оспорення чинності правочину не можуть бути достатньою підставою для звільнення сторони від виконання договірних зобов`язань, якщо інше не встановлено судом.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції положень статті 367 ЦПК України.

Із матеріалів справи відомо, що суд апеляційної інстанції навів мотиви прийняття нових доказів, встановивши, що позивач не був належним чином повідомлений про підготовче судове засідання, під час якого було закрито підготовче провадження, а тому був позбавлений можливості своєчасно подати відповідні докази до суду першої інстанції.

Визнавши зазначені обставини винятковими у розумінні частини третьої статті 367 ЦПК України, апеляційний суд обґрунтовано прийняв подані позивачем докази та надав їм оцінку у сукупності з іншими доказами у справі. Сам собою факт прийняття нових доказів не свідчить про порушення норм процесуального права, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено на підставі недопустимих доказів.

Верховний Суд у постановах від 21 лютого 2024 року у справі № 415/160/17 та від 20 листопада 2024 року у справі № 243/7840/15 зазначив, що у спорах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести факт надання кредиту та невиконання позичальником зобов`язань, тоді як позичальник має довести належне виконання своїх зобов`язань або інші обставини, які спростовують вимоги кредитора.

У справі, що переглядається, банк виконав покладений на нього процесуальний обов`язок щодо доказування обставин, на які він посилався як на підставу позову, тоді як відповідач не надала належних і допустимих доказів, які б спростовували факт виникнення між сторонами кредитних правовідносин, підтверджували недійсність кредитного договору або свідчили про відсутність у неї обов`язку виконувати взяті на себе договірні зобов`язання.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору правильності застосування норм права, колегія суддів доходить висновку, що апеляційний суд ухвалив рішення відповідно до встановлених ним обставин та на підставі належних і допустимих доказів, а його висновки не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду таза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки Верховний Суд ухвалою від 03 серпня 2026 року зупинив виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду, то необхідно поновити її виконання.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду