ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 686/16096/24

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що з 03 грудня 1989 року вона перебуває з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі.

За період перебування у шлюбі сторони набули майно, яке є їх спільною сумісною власністю, а саме:

- цегляний житловий будинок «А-1», загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 62,1 кв. м, цегляного хліва «Б», цегляної вбиральні «В», цегляного погреба «Г», глиняної літньої кухні «Д», що знаходяться на АДРЕСА_1 ;

- грошові кошти, орієнтовна сума 200 000,00 грн, які знаходяться на депозитному рахунку, відкритому на ім`я ОСОБА_3 у Філії Хмельницького обласного управління Акціонерного товариства «Державний Ощадний Банк України» (далі - АТ «Державний Ощадний Банк України»).

Зазначала, що з 03 грудня 1989 року сторони проживали разом однією сім`єю у житловому будинку колгоспного двору АДРЕСА_1 , головою якого була ОСОБА_4 (матір відповідача). Сторони мали спільний бюджет, вели спільне господарство. На території колгоспного двору знаходився глиняний житловий будинок «А-1», який побудований у 1953 році, загальною площею 50,9 кв. м, житловою - 27,2 кв. м, хлів «Б», вбиральня «В», погріб «Г».

Навесні 1990 року вона разом із чоловіком почали будувати свій власний новий житловий будинок на території колгоспного двору, головою якого була ОСОБА_4 .

За заявою голови колгоспного двору ОСОБА_4 21 березня 1991 року рішенням № 20 виконавчого комітету Пашковецької сільської ради народних депутатів Хмельницького району Хмельницької області переведено погосподарський номер на її сина ОСОБА_3 (відповідача у цій справі).

На підставі цього рішення від 21 березня 1991 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить до майна колгоспного двору. Тобто, відповідач став головою колгоспного двору зі старим будинком «А-1» загальною площею 50,9 кв. м, житловою площею 27,2 кв. м, яке зареєстровано 21 березня 1991 року в Хмельницькому обласному бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 73.

Згідно з матеріалів інвентарної справи рік спорудження нового будинку - 1994, загальна площа - 89,3 кв. м, житлова - 62,1 кв. м, у зв`язку з цим 10 квітня 1995 року внесено відмітку «погашено» щодо старого будинку та зазначено, що він використовується як «сарай», згодом, як «літня кухня».

Також позивач звертала увагу на те, що для потреб сім`ї 16 грудня 1994 року вона відчужила свій власний житловий будинок за 3 000 000,00 крб, а виручені кошти витратила на внутрішні роботи новозбудованого спірного житлового будинку.

Так, в інвентаризаційній справі спірного житлового будинку, яка ведеться Хмельницьким обласним бюро технічної інвентаризації, на правовстановлюючих документах старого житлового будинку «А-1», 1953 року побудови, зроблено відмітку про погашення.

Також зазначала, що у 2011 році на ім`я її чоловіка ОСОБА_3 . Хмельницька районна державна адміністрація видала дублікат свідоцтва про право власності від 02 березня 2011 року серії НОМЕР_1 , взамін втраченого свідоцтва про право власності на житловий будинок від 21 березня 1991 року, виданого виконавчим комітетом Пашковецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області на підставі рішення від 21 березня 1991 року № 20.

03 березня 2011 року Хмельницьке обласне бюро технічної інвентаризації видало витяг про державну реєстрацію прав № 29200014 на спірний житловий будинок, відповідно до якого власником зазначено ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки від 04 червня 2021 року про технічний опис об`єкта нерухомого майна за адресою спірного житлового будинку станом на 04 червня 2021 року об`єкт складається з житлового будинку літера «А-1», загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 62,1 кв. м, хліва літ. «Б», вбиральні літ. «В», погребу літ. «Г», літньої кухні літ. «Д», огорожі 1-2. Зазначене свідчить, що на момент звернення з цією позовною заявою за її чоловіком ОСОБА_3 зареєстровано право власності на спірне домоволодіння, яке, як вважає позивач, є спільною сумісною власністю подружжя.

Також зазначала, що під час шлюбу сторони відкрили депозитний рахунок у Філії Хмельницького обласного управління АТ «Державний Ощадний Банк України», кошти на якому є спільною власністю подружжя.

З урахуванням уточненої позовної заяви, позивач просила суд:

- визнати спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку цього майна;

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 136 913,76 грн, розміщені у період з 20 березня 2020 року до 22 березня 2024 року на депозитних рахунках НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 ) / (UAH), НОМЕР_4 ( НОМЕР_5 ) / (UAH), вклад від 20 березня 2020 року № 19584839523, відкритий у Філії Хмельницького обласного управління АТ «Державний Ощадний Банк України» на ім`я ОСОБА_3 , та визнати за ОСОБА_1 1/2 частку права власності на ці грошові кошти;

- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 68 456,88 грн, що складають 1/2 частку права власності від загальної суми депозитного вкладу 136 913,76 грн.

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 січня 2025 року позов задовольнив частково.

Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 68 456,88 грн, що складають 1/2 частку права власності від загальної суми депозитного вкладу у розмірі 136 913,76 грн, а також 684,56 грн сплаченого судового збору та 3 386,03 грн витрат на правову допомогу.

В іншій частині позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині поділу грошових коштів, які знаходились на депозитних рахунках у банку, керувався тим, що депозитний рахунок відкритий на ім`я ОСОБА_3 під час перебування сторін у шлюбі, у зв`язку з чим ці кошти є спільним майном подружжя та підлягають поділу. Врахувавши те, що кошти були зняті відповідачем та витрачено на власні потреби, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 68 456,88 грн, що складають 1/2 частку права власності від загальної суми депозитного вкладу 136 913,76 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ спірного будинку, суд керувався тим, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що житловий будинок був побудований сторонами за їх спільні кошти, а також, що ОСОБА_1 була членом колгоспного двору.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 24 червня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 січня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд, врахувавши те, що рішенням виконавчого комітету Пашковецької сільської Ради народних депутатів від 23 листопада 1989 року № 42-а саме матері відповідача ОСОБА_4 надано дозвіл на будівництво нового житлового будинку та на її ім`я було видано паспорт на забудову садиби і саме вона уклала та оплатила договори з Хмельницьким РБУ на будівництво спірного житлового будинку, а також врахувавши рішення Хмельницького міського суду від 14 травня 1993 року у справі № 2-228/1993, дійшов висновку про безпідставність доводів апеляційного скарги та про обґрунтованість висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання спірного житлового будинку спільним майном подружжя та його поділу.

Рішення суду щодо поділу коштів, які знаходилися на депозитному рахунку відкритому на ім`я ОСОБА_3 не оскаржувалося в апеляційному порядку, тому в цій частині суд апеляційної інстанції не переглядав.

29 липня 2025 року адвокат Кравчук Р. О. ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 січня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 червня 2025 року в частині відмови у задоволені позовних вимог про поділ спірного житлового будинку та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих вимог.

У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також про неврахування судами висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховного Суду, викладених у постановах від 18 травня 2023 року у справі № 344/5528/22, від 15 лютого 2023 року у справі № 211/5539/17.

Заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями не належить до спільної сумісної власності подружжя.

Зазначає, що відмітки про оплату, які містяться на типових договорах на ремонт і будівництво житлового будинку від 20 березня 1990 року № 17 та від 29 березня 1990 року № 45, укладені ОСОБА_4 , не є доказом того, що оплата була здійсненна за її особисті кошти та не спростовує презумпцію спільності права власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на спірний житловий будинок. Крім того, звертає увагу на те, що відповідач не довів належними та допустимими доказами, а суди не встановили, що кошти, які використані під час оплати договорів, були особистою власністю ОСОБА_4 чи ОСОБА_3 .

Зазначає, що факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 03 грудня 1989 року, ведення спільного побуту та бюджету відповідач не заперечував, що свідчить про використання коштів сім`ї до якої належала і позивач.

Також зазначає про помилкове посилання суду апеляційної інстанції на рішення Хмельницького міського суду від 14 травня 1993 року у справі № 2-228/1993, оскільки під час розгляду цієї справи суд не встановлював обставин: хто був платником за типовим договором № 17, яку суму було перераховано 21 березня 1990 року, коли було перераховано повну суму визначену сторонами у цьому договорі.

Звертає увагу на те, що вона довела, що спірний житловий будинок був побудований у 1994 році, після смерті ОСОБА_4 і в період перебування сторін у шлюбі, а його фактична експлуатація відбувалася з 2000 року, тому спірний житловий будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя, яка не спростована ОСОБА_3 .

Ухвалою від 27 серпня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2025 року.

Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

У зв`язку зі смертю позивача Верховний Суд ухвалою від 29 квітня 2026 року касаційне провадження у цій справі зупинив до залучення до участі у справі правонаступника (правонаступників) ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Витребував у приватного нотаріуса Хмельницького районного нотаріального округу Гайдамаки О. В. засвідчену копію спадкової справи щодо спадкового майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 .

Ухвалою від 07 жовтня 2026 року Верховний Суд поновив касаційне провадження у цій справі та залучити до участі у її розгляді правонаступника позивача ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , - ОСОБА_2 .

У вересні 2025 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення в оскаржуваній частині - без змін.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

03 грудня 1989 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 12).

Після укладення шлюбу сторони стали проживати у житловому будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право власності від 12 січня 1989 року зазначений будинок належав колгоспному двору, головою якого була ОСОБА_4 , матір відповідача ОСОБА_3 . За даними погосподарського обліку членами цього колгоспного двору були ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 20, 21).

Рішенням виконавчого комітету Пашковецької сільської Ради народних депутатів від 23 листопада 1989 року № 42-а надано дозвіл громадянці ОСОБА_4 на будівництво індивідуального житлового будинку і господарських будівель для ведення підсобного господарства в селі Климашівка на земельній ділянці площею 0,43 га, з умовою після будівництва нового житлового будинку старий будинок пристосувати під літню кухню (т. 1, а. с. 221).

20 березня 1990 року між Хмельницьким РБУ (підрядник) та ОСОБА_4 (замовник) укладено типовий договір на ремонт і будівництво житлового будинку АДРЕСА_2 на загальну суму 6 397,57 крб (з них вартість робіт - 1 889,00 крб, вартість матеріалів - 4 508,57 крб) (т. 1, а. с. 20). Відповідно до умов договору та специфікації до нього підрядник прийняв на себе зобов`язання виконати роботи з будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (зведення коробки, влаштування даху будинку, простінків, фронтонів), а замовник зобов`язалася оплатити (пункт 11 договорів) та прийняти виконані роботи в день їх завершення (пункт 16 договорів). Повна оплата матеріалів та робіт здійснена замовником, згідно з відмітки в договорі, 21 березня 1991 року (т. 1, а. с. 223-228).

29 березня 1990 року між Хмельницьким РБУ (підрядник) та ОСОБА_4 (замовник) укладено типовий договір на ремонт і будівництво житлового будинку АДРЕСА_3 на загальну суму 932,28 крб (з них вартість робіт - 620,44 крб, вартість матеріалів - 311,98 крб). Відповідно до договору підрядник прийняв на себе зобов`язання виконати роботи з будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (виготовлення та встановлення віконних і дверних блоків), а замовник зобов`язався оплатити (пункт 11 договору) та прийняти виконані роботи в день їх завершення (пункт 16 договору) (т. 1, а. 229).

Рішенням виконавчого комітету Пашковецької сільської ради народних депутатів від 21 березня 1991 року № 20 задоволено заяву ОСОБА_4 та переведено погосподарський номер на сина ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 43).

На підставі вказаного рішення 21 березня 1991 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить до майна колгоспного двору (т. 1, а. с. 29, 32).

З рішення Хмельницького міського суду від 14 травня 1993 року у справі № 2-228/1993 за позовом ОСОБА_3 до Хмельницького РБУ про стягнення неустойки та спонукання до виконання зобов`язання встановлено, що замовниця (матір ОСОБА_3 . ОСОБА_4 ) перерахувала кошти на оплату будівництва, а відповідач не виконав свої зобов`язання щодо будівництва будинку. У зв`язку з тим, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , а позивач ОСОБА_3 є членом колгоспного двору, він звернувся до суду з зазначеним позовом, який суд задовольнив та зобов`язав Хмельницьке РБУ завершити будівництво житлового будинку в с. Климашівка згідно з договором від 20 березня 1990 року № 17 та стягнув на користь ОСОБА_3 неустойку у сумі 6 000,00 крб (т. 2, а. с. 64).

На депозитному рахунку, відкритому на ім`я ОСОБА_3 , за період перебування ним у шлюбі з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 розмістив кошти у розмірі 100 000,00 грн, які він зняв 22 березня 2024 року. За вказаним рахунком нараховано відсотки у розмірі 36 913,76 грн, які також ОСОБА_3 зняв 23 березня 2024 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повністю не відповідають.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Оскаржувані судові рішення оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання спірного житлового будинку спільним майном подружжя та поділу цього будинку, а в іншій частині не оскаржується, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції в іншій частині не переглядає.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що переглядається, спір виник щодо правового режиму житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого на АДРЕСА_1 , та наявності підстав для визнання цього майна спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що спірний житловий будинок споруджено у 1994 році, тобто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, за їхні спільні кошти та спільною працею. Зокрема, зазначала, що кошти, отримані від продажу 16 грудня 1994 року належного їй на праві особистої власності житлового будинку, використала для проведення внутрішніх будівельних робіт у новозбудованому будинку.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про недоведеність позивачем обставин будівництва спірного житлового будинку за спільні кошти подружжя, а також її належності до членів колгоспного двору.

Колегія суддів не може повною мірою погодитися із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно зі статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), чинного на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

У частині першій статті 24 КпШС України було передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них.

Відповідно до статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми (стаття 29 КпШС України).

Аналогічні положення закріплені і у статті 60 СК України, відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, як зазначається у частині другій статті 61 СК України.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

У частині першій статті 25 КпШС України було визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (аналогічні положення містить стаття 62 СК України).

Отже, правовий режим майна подружжя визначається з урахуванням часу та правових підстав його набуття, джерел фінансування, а також обставин, з якими закон пов`язує виникнення права спільної сумісної власності.

Майно, набуте подружжям під час шлюбу, презюмується об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Така презумпція може бути спростована належними та допустимими доказами, а тягар доказування обставин, необхідних для її спростування, покладається на особу, яка заперечує спільний характер майна.

Водночас для правильного застосування зазначеної презумпції суд повинен установити обставини набуття спірного майна, зокрема з`ясувати, чи створено його під час шлюбу за спільні кошти або спільною працею подружжя, чи виникли відповідні майнові права в іншої особи та на яких правових підставах вони могли перейти до одного з подружжя.

Сам собою факт спорудження житлового будинку під час шлюбу не виключає можливості встановлення іншого правового режиму цього майна, однак і факт участі третьої особи у фінансуванні будівництва не свідчить безумовно про відсутність у подружжя спільних майнових прав щодо відповідного об`єкта.

Особливості правового режиму майна колишнього колгоспного двору визначаються законодавством, чинним на час його набуття.

Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.

Відповідно до пункту 42 Примірного статуту колгоспу, прийнятого III Всесоюзним з`їздом колгоспників та затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 27 листопада 1969 року № 910, сім`я колгоспника (колгоспний двір) може мати у власності житловий будинок, господарські будівлі, продуктивну худобу, птицю, бджіл і дрібний сільськогосподарський інвентар для робіт на присадибній ділянці. Сім`ї колгоспника (колгоспного двору) надається в користування присадибна земельна ділянка під город, сад і інші потреби в розмірі до 0,50 га, включаючи землю, зайняту будівлями, а на поливних землях до 0,20 га.

Згідно з пунктом 10 Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів, затверджених ЦСУ СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26, в сільських Радах народних депутатів в погосподарську книгу записуються члени господарств усіх суспільних груп (господарства працівників колективних сільськогосподарських підприємств, робітників, службовців, осіб, які зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, селянські (фермерські) господарства та ін.), які постійно проживають на території сільської Ради, незалежно від наявності в них будівель, садиби та худоби. Записи в погосподарській книзі без відвідування кожного господарства недопустимі. Господарства записуються в порядку розміщення в населеному пункті незалежно від їх суспільної групи.

Із введенням у дію з 15 квітня 1991 року Закону України «Про власність» колгоспні двори ліквідовано і питання права власності на майно колишніх колгоспних дворів регулюється нормами ЦК УРСР від 18 липня 1963 року.

Згідно з частиною першою статті 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності. Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю.

У частині другій статті 123 ЦК УРСР передбачено, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, вирішення питання про належність особі права на частку в майні колишнього колгоспного двору залежить від установлення факту її членства у відповідному дворі та наявності права на частку в його майні станом на 15 квітня 1991 року.

При цьому самі лише укладення шлюбу з членом колгоспного двору та проживання у відповідному домоволодінні не свідчать про безумовне набуття права власності на майно такого двору.

Разом із тим правовий режим майна колгоспного двору не може автоматично поширюватися на нові об`єкти нерухомості, створені після припинення існування колгоспних дворів, без установлення правових підстав набуття відповідного майна.

У справі, що переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності від 12 січня 1989 року житловий будинок на АДРЕСА_1 належав колгоспному двору, головою якого була ОСОБА_4 .

За даними погосподарського обліку членами зазначеного колгоспного двору були ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

03 грудня 1989 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб.

Рішенням виконавчого комітету Пашковецької сільської ради народних депутатів від 23 листопада 1989 року № 42-а ОСОБА_4 надано дозвіл на будівництво нового індивідуального житлового будинку та господарських будівель із умовою пристосування старого будинку після завершення будівництва під літню кухню.

20 березня 1990 року ОСОБА_4 уклала з Хмельницьким РБУ договір підряду № 17 на виконання будівельних робіт загальною вартістю 6 397,57 крб, а 29 березня 1990 року - договір № 45 щодо виготовлення та встановлення віконних і дверних блоків загальною вартістю 932,28 крб.

За умовами договору № 17 підрядник зобов`язався виконати роботи зі зведення коробки житлового будинку, влаштування даху, простінків та фронтонів.

Суди встановили, що замовник здійснила оплату передбачених зазначеними договорами робіт і матеріалів, що підтверджується відповідними відмітками в договорах.

21 березня 1991 року рішенням виконавчого комітету Пашковецької сільської ради народних депутатів № 20 погосподарський номер переведено на ОСОБА_3 , якому видано свідоцтво про право власності на житловий будинок, що належав до майна колгоспного двору.

Водночас зазначене свідоцтво стосувалося старого глинобитного житлового будинку 1953 року побудови загальною площею 50,9 кв. м, житловою площею 27,2 кв. м, а не нового цегляного житлового будинку загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 62,1 кв. м.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.

Рішенням Хмельницького міського суду від 14 травня 1993 року у справі № 2-228/1993 встановлено, що ОСОБА_4 оплатила передбачені договором № 17 будівельні роботи, однак підрядник не виконав своїх зобов`язань щодо завершення будівництва.

Зазначеним рішенням Хмельницьке РБУ зобов`язано завершити будівництво житлового будинку відповідно до договору від 20 березня 1990 року № 17.

Згідно з матеріалами інвентаризаційної справи новий цегляний житловий будинок загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 62,1 кв. м, споруджено у 1994 році.

10 квітня 1995 року щодо старого глинобитного будинку внесено відмітку про погашення правовстановлюючого документа у зв`язку зі зміною його функціонального призначення.

Отже, суди встановили, що на території одного домоволодіння у різні періоди існували два різні житлові будинки, правовий режим яких не є тотожним.

Старий глинобитний будинок 1953 року побудови належав до майна колгоспного двору, тоді як новий цегляний житловий будинок споруджено у 1994 році, після припинення існування колгоспних дворів та смерті первісного замовника будівництва.

Проте суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки всім наслідкам зазначеного розмежування.

Зокрема, суд першої інстанції, відхиляючи показання свідка щодо використання позивачем коштів від продажу належного їй житлового будинку для завершення будівництва спірного домоволодіння, послався на те, що право власності на спірний будинок зареєстровано за відповідачем 21 березня 1991 року, тобто до продажу позивачем власного будинку 16 грудня 1994 року.

Однак такий висновок ґрунтується на ототожненні старого глинобитного будинку, право на який оформлено у 1991 році, з новим цегляним будинком, спорудженим у 1994 році.

Апеляційний суд установив, що свідоцтво від 21 березня 1991 року стосувалося саме старого житлового будинку, проте не усунув належним чином наслідків помилкового підходу суду першої інстанції до оцінки доказів щодо фінансування нового будівництва.

При цьому апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_4 уклала та оплатила договори підряду на будівництво нового житлового будинку, у зв`язку із чим погодився із висновком про недоведеність його спорудження за спільні кошти подружжя.

Водночас укладення та оплата договорів підряду не є тотожними встановленню факту виконання всього обсягу робіт, необхідних для створення нового житлового будинку, а також не виключають можливості здійснення після смерті замовника інших будівельних робіт за рахунок подружжя.

Як відомо зі змісту договору № 17, його предметом були визначені будівельні роботи зі зведення коробки будинку, влаштування даху, простінків та фронтонів, а договору № 45 - виготовлення та встановлення віконних і дверних блоків.

Натомість позивач посилалася на використання отриманих від продажу належного їй будинку коштів саме для проведення внутрішніх будівельних робіт у новозбудованому домоволодінні.

Отже, зазначені обставини стосуються різних за своїм характером будівельних робіт і потребували оцінки з урахуванням фактичного обсягу будівництва, виконаного за договорами підряду, та можливого проведення інших робіт після смерті ОСОБА_4 .

Суди не встановили, які саме роботи були виконані до смерті первісного замовника будівництва, які роботи підрядник завершив на виконання рішення суду від 14 травня 1993 року, чи проводилися інші будівельні роботи у 1993-1994 роках та за рахунок яких коштів вони фінансувалися.

Не з`ясовано також, чи були використані кошти від продажу позивачем належного їй житлового будинку для завершення будівництва, який обсяг відповідних робіт виконано та яке правове значення такі витрати мають для визначення режиму спірного майна.

Сам собою факт продажу позивачем належного їй нерухомого майна не підтверджує використання отриманих коштів для будівництва спірного житлового будинку.

Разом із тим цей факт у сукупності з показаннями свідків та іншими зібраними у справі доказами підлягав належному дослідженню й оцінці з урахуванням часу спорудження нового будинку та змісту виконаних будівельних робіт.

Крім того, суди не визначили належним чином правовий режим майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва після смерті ОСОБА_4 .

За встановлених обставин на час її смерті будівництво нового житлового будинку не було завершено, що підтверджується рішенням суду від 14 травня 1993 року.

Водночас смерть замовника будівництва сама собою не свідчить про припинення належних їй майнових прав і не є безумовною підставою для виникнення права особистої власності відповідача на весь новозбудований житловий будинок.

Тому для правильного вирішення спору необхідно було з`ясувати правові підстави переходу до ОСОБА_3 відповідних майнових прав, у тому числі з урахуванням законодавства про спадкування, чинного на час відкриття спадщини, та визначити правовий режим майна, створеного внаслідок подальшого виконання будівельних робіт.

При цьому факт фінансування частини будівництва матір`ю відповідача не може без додаткового встановлення відповідних правових підстав розглядатися як достатній доказ належності всього нового житлового будинку виключно відповідачу.

Необхідно також ураховувати, що відповідно до статті 25 КпШС України майно, яке належало одному з подружжя, за певних умов може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя внаслідок істотного збільшення його цінності за рахунок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Для застосування зазначеної норми необхідно встановити належність майна одному з подружжя, характер і обсяг здійснених поліпшень, джерела їх фінансування, а також наявність істотного збільшення цінності майна внаслідок відповідних затрат.

Отже, навіть за умови встановлення набуття відповідачем особистих майнових прав щодо незавершеного будівництва суди повинні були надати належну правову оцінку доводам позивача про участь у завершенні будівництва з урахуванням відповідних положень законодавства.

Водночас здійснення окремих будівельних робіт або витрат на облаштування будинку не свідчить безумовно про виникнення у позивача права власності на 1/2 частку всього домоволодіння. Вирішення цього питання залежить від установлених судами обставин та належної правової кваліфікації спірних відносин.

Колегія суддів також звертає увагу на висновок апеляційного суду про те, що за відсутності в інвентаризаційній справі відомостей про прийняття нового житлового будинку в експлуатацію цей об`єкт залишається об`єктом незавершеного будівництва.

Такий висновок сам собою не вирішує питання про належність відповідних майнових прав.

Правовий режим об`єкта будівництва має визначатися відповідно до законодавства, чинного на час виникнення відповідних правовідносин, з урахуванням правових підстав його створення, фінансування та набуття майнових прав на нього.

Відсутність належного оформлення права власності на новозбудований житловий будинок не виключає необхідності встановлення суб`єктів майнових прав щодо відповідного об`єкта та правового режиму майна, використаного для його створення.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на висновок апеляційного суду про те, що спірний цегляний житловий будинок 1994 року побудови за відсутності відомостей про прийняття його в експлуатацію залишається об`єктом незавершеного будівництва.

Обґрунтовуючи зазначений висновок, апеляційний суд послався на постанову Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення».

Водночас пунктом 1 зазначеної постанови затверджено Положення, яке регулювало порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів державного замовлення.

Натомість пунктом 2 цієї постанови передбачено, що порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, не включених до державного замовлення, визначається відповідними місцевими органами влади за погодженням з уповноваженим органом у справах містобудування й архітектури.

Отже, апеляційний суд, пославшись на постанову Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449, не встановив, яким саме нормативно-правовим актом регулювалося прийняття в експлуатацію індивідуального житлового будинку, спорудженого у 1994 році в селі Климашівка Хмельницького району Хмельницької області, та чи були дотримані відповідні вимоги.

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що спірний житловий будинок є об`єктом незавершеного будівництва виключно з огляду на відсутність в інвентаризаційній справі відомостей про його прийняття в експлуатацію, є передчасним.

При цьому відсутність документів про прийняття будинку в експлуатацію сама собою не вирішує питання про належність майнових прав на відповідний об`єкт та не звільняє суд від обов`язку встановити правові підстави його створення, джерела фінансування будівництва й обставини набуття відповідних майнових прав.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду колегія суддів зазначає таке.

Верховний Суд у постанові від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц виклав правовий підхід щодо презумпції спільності майна подружжя та можливості її спростування особою, яка заперечує спільний характер відповідного майна.

У справі, що переглядається, суди, встановивши факт спорудження нового житлового будинку під час шлюбу, не надали належної оцінки всім обставинам його створення та джерелам фінансування, а висновок про відсутність спільних майнових прав подружжя обґрунтували переважно фактом укладення й оплати договорів підряду матір`ю відповідача.

Однак зазначена обставина без установлення обсягу робіт, виконаних за цими договорами, та правового режиму подальшого будівництва не є достатньою для вирішення питання про належність усього новозбудованого домоволодіння.

Водночас висновки Верховного Суду щодо презумпції спільної сумісної власності подружжя не означають, що спірне майно безумовно підлягає визнанню спільним. Вони вимагають належного встановлення обставин, які мають значення для застосування або спростування такої презумпції.

У справі, що переглядається, суди дослідили документи щодо належності старого житлового будинку колгоспному двору, договори підряду, рішення суду від 14 травня 1993 року та матеріали інвентаризаційної справи.

Проте наведені докази не були досліджені та оцінені в необхідному взаємозв`язку з доводами позивача щодо подальшого фінансування будівництва, показаннями свідків про виконання внутрішніх будівельних робіт та обставинами переходу майнових прав після смерті первісного замовника.

Зокрема, суд першої інстанції відхилив показання свідка з мотивів, які ґрунтувалися на помилковому ототожненні двох різних житлових будинків, а апеляційний суд, установивши відповідну відмінність, не навів достатніх мотивів щодо оцінки цих показань у сукупності з іншими доказами, які стосуються завершення будівництва у 1994 році.

Унаслідок цього залишилися невстановленими обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, зокрема обсяг будівельних робіт, виконаних за договорами підряду, характер і джерела фінансування подальших робіт, правові підстави набуття майнових прав щодо нового будинку та можливий вплив затрат подружжя на правовий режим спірного майна.

Наведене свідчить про передчасність висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання спірного домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя та визнання за позивачем права власності на 1/2 частку цього майна.

Зазначені недоліки не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, оскільки відповідно до статті 400 ЦПК України Верховний Суд не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини, вважати доведеними обставини, не встановлені судами попередніх інстанцій, вирішувати питання про достовірність доказів або перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права щодо дослідження доказів у їх сукупності та встановлення юридично значущих обставин перешкодили правильному вирішенню спору.

Оскільки зазначені недоліки допущені як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а їх усунення потребує дослідження доказів та встановлення фактичних обставин справи, що не належить до повноважень Верховного Суду, оскаржувані судові рішення у частині вирішення позовних вимог щодо спірного домоволодіння підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

У частині вирішення позовних вимог щодо грошових коштів на депозитному рахунку судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно врахувати наведені висновки, установити правовий режим старого житлового будинку та нового цегляного будинку, з`ясувати обставини створення останнього, джерела фінансування будівництва, обсяг робіт, виконаних за договорами підряду та після смерті ОСОБА_4 , правові підстави набуття майнових прав на спірний об`єкт, надати належну оцінку доказам участі позивача у фінансуванні та завершенні будівництва, після чого вирішити спір відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у випадку, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення із направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду