ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 127/9172/23

У березні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Автотранспортне підприємство № 1 ЛТД» (далі - ТОВ «АТП 1 ЛТД») звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що рішенням Виконавчого комітету Вінницької міської ради від 25 квітня 1996 року № 361 «Про надання земельної ділянки автотранспортному підприємству №1 ЛТД» підприємству було надано в постійне користування земельну ділянку площею 16 724,64 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення 31 травня 1996 року підприємству видано державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ВН № 001987, зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 99.

Через 24 роки Вінницька міська рада прийняла рішення від 22 травня 2020 року № 2263, яким частину земельної ділянки, що перебуває в постійному користуванні у позивача площею 0,0824 га з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073, за проєктом землеустрою щодо відведення без її вилучення у постійного користувача без його згоди передано у власність ОСОБА_1 .

Позивач вважає, що вказане рішення Вінницької міської ради прийняте без дотримання вимог частин п`ятої статті 116 Земельного кодексу (далі - ЗК) України, якою визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом, отже, відповідного порядку, передбаченого статтями 141 149 ЗК України, дотримано не було.

Просив визнати незаконним та скасувати підпункт 1.8 додатку № 1 до рішення 52 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 22 травня 2020 року № 2263 щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 на АДРЕСА_2 площею 0,0824 га; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 52599050 від 10 червня 2020 року про реєстрацію речового права (права приватної власності) за ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку; припинити право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку.

Оскільки під час розгляду справи ОСОБА_1 відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_2 , позивач доповнив позовну заяву вимогами такого змісту: визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 на АДРЕСА_2 площею 0,0824 га, укладений 09 лютого 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Подолян О. О., зареєстрований в реєстрі за № 247; витребувати з власності ОСОБА_2 спірну земельну ділянку в постійне користування ТОВ «АТП 1 ЛТД».

20 березня 2025 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано підпункт 1.8 додатку № 1 до рішення 52 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 22 травня 2020 року № 2263 щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки. Витребувано з власності ОСОБА_2 земельну ділянку в постійне користування ТОВ «АТП 1 ЛТД». В іншій частині позову відмовлено.

24 квітня 2025 року додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції керувався тим, що під час розгляду справи встановлено допущені порушення вимог статей 141, 149 ЗК України Вінницькою міською радою під час прийняття рішення про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1 , оскільки вона була передана останньому без її вилучення та припинення права постійного користування у належного землекористувача -позивача, адже докази, які б спростовували вказане, в матеріалах справи відсутні.

У частині позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та припинення права приватної власності, про визнання недійсним договору купівлі-продажу суд відмовив у зв`язку з неправильно обраним позивачем способом захисту порушеного права.

19 серпня 2025 року постановою Вінницького апеляційного суду апеляційні скарги Вінницької міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2025 року в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення 52 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 22 травня 2020 року № 2263 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рішення в частині витребування з власності земельної ділянки змінено, викладено абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції: «витребувано з власності ОСОБА_2 у власність Вінницької міської ради та постійне користування ТОВ «АТП № 1 ЛТД» земельну ділянку з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 на АДРЕСА_2 площею 0,0824 га». В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд керувався тим, що, встановивши, що під час надання у власність відповідачу ОСОБА_1 були допущені порушення вимог статей 141, 149 ЗК України, суд першої інстанції обґрунтовано виснував про порушення права позивача - права постійного користування земельною ділянкою.

Позивач є постійним землекористувачем земельної ділянки загальною площею 16 724,64 кв. м на підставі державного акта від 31 травня 1996 року, який не потребує переоформлення відповідно до пункту 6 Перехідних положень ЗК України, які втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) на підставі Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, відповідно до абзацу 11 пункту 5.3 якого стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення.

Позивачу як землекористувачу забезпечується захист його права на користування земельною ділянкою нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Позивач правильно обрав спосіб захисту шляхом витребування з власності ОСОБА_2 земельної ділянки, проте таке витребування слід здійснювати на користь власника - Вінницької міської ради.

Вінницькій міській раді було відомо про передачу в постійне користування вказаної земельної ділянки, оскільки саме Виконавчим комітетом Вінницької міської ради приймалось рішення про передачу в постійне користування вказаної земельної ділянки позивачу та посадовою особою Вінницької міської ради підписувався державний акт на право постійного користування, а тому дії Вінницької міської ради, спрямовані на передачу вказаної земельної ділянки ОСОБА_1 у спосіб, що не відповідає вимогам закону, є недобросовісними та порушують права позивача на мірне володіння майном.

У вересні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шевчук О. В. засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2025 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 квітня 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 серпня 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:

- Верховного Суду від 20 грудня 2024 року в справі № 910/21682/15, Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18,від 01 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц, про те, що закон не передбачає права постійного користувача на звернення з похідним позовом на користь держави, чиє право порушене незаконним заволодінням земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності за порушником;

- Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року в справі № 910/18560/15-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 129/10033/13-ц, від 15 вересня 2019 року в справі № 469/1044/17, щодо застосування статей 79-1, 92, 116 ЗК України;

- Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року справі № 145/2047/16-ц, щодо ефективного способу захисту суб`єктивних земельних прав;

- Верховного Суду від22 липня 2021 року в справі № 910/18389/20, від 10 листопада 2021 року в справі № 916/1988/20, про те, що заяву позивача про зміну предмета або підстав позову, можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно в її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави), які не були визначені позивачем первісно підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами;

- Верховного Суду від 08 травня 2018 року в справі № 910/1873/17, щодо недобросовісної поведінки особи та зловживання правом;

- Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц, щодо оцінки тягаря втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором.

Вважає, що оскільки право управління та розпорядження комунальною власністю належить саме Вінницький міській раді, то суб`єкт права постійного користування не має права звертатися до суду з таким позовом від власного імені.

Суд апеляційної інстанції витребував земельну ділянку на користь відповідача в справі - Вінницької міської ради, вийшовши за межі позовних вимог ТОВ «АТП № 1».

На момент передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 будь-які права на цю земельну ділянку не були зареєстровані, зміни до державного акта в частині площі та конфігурації земельної ділянки позивачем не вносилися, технічна документація із землеустрою щодо поділу земельної ділянки позивачем не розроблялася.

ОСОБА_1 обґрунтовано розраховував на позитивне рішення у питанні отримання земельної ділянки у власність з огляду на дотримання ним визначених законодавством процедур, зокрема Вінницькою міською радою.

У відзиві на касаційну скаргуТОВ «АТП № 1» зазначило, що касаційна скарга відповідача є необґрунтованою, а постанови Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі - нерелевантними до спірних правовідносин. Вважає, що позивачу як землекористувачу забезпечується захист його права на користування земельною ділянкою нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 квітня 1996 року рішенням Виконавчого комітету Вінницької міської ради № 361 «Про надання земельної ділянки автотранспортному підприємству № 1 ЛТД» надано в постійне користування ТОВ «АТП № 1» земельну ділянку площею 16 724,64 га на АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення 31 травня 1996 року ТОВ «АТП № 1» видано державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ВН № 001987, зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 99.

Згідно з підпунктом 1.8 додатку № 1 до рішення 52 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 22 травня 2020 року № 2263 земельна ділянка площею 0,0824 га з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 на АДРЕСА_2 за проєктом землеустрою передана у власність ОСОБА_1 .

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 52599050 від 10 червня 2020 року зареєстровано за ОСОБА_1 речове право (право приватної власності) на земельну ділянку площею 0,0824 га з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 на АДРЕСА_2 .

09 лютого 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0824 га з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 на АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Подолян О. О., зареєстрований в реєстрі за № 247.

Згідно з висновком експерта Товариства з обмеженою відповідальністю «Подільський центр судових експертиз» від 08 січня 2025 року земельна ділянка, яка перебуває в постійному користуванні ТОВ «АТП № 1» згідно з державним актом на право постійного користування серії II-ВН №001987, виданим 31 травня 1996 року, суміщається із земельною ділянкою з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 площею 0,0824 га на АДРЕСА_2 , яка передана у власність ОСОБА_1 площею 0,0764 га із лінійними розмірами по периметру від т. А за годинниковою стрілкою: 10,74 м, 6,77 м, 28,61 м, 14,98 м, 17,45 м, 43,80 м.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначеночастиною другою вказаної статті.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У статті 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (частина перша статті 19 ЗК України).

За вимогами частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина перша, друга статті 152 ЗК України).

У справі, що переглядається, ТОВ «АТП № 1» звернулося до суду з позовом, у якому, посилаючись на порушення його права користування земельною ділянкою, наданою Виконавчим комітетом Вінницької міської ради у 1996 року, просило визнати незаконним та скасувати рішення міської ради про передачу в 2020 році у власність ОСОБА_1 земельної ділянки (частина якої накладається на земельну ділянку, надану в користування позивачу), скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку та припинити його право власності.

Оскільки під час розгляду справи ОСОБА_1 продав земельну ділянку ОСОБА_2 , позивач доповнив позовні вимоги вимогою визнати недійним укладений договір купівлі-продажу та витребувати з власності ОСОБА_2 земельну ділянку в постійне користування ТОВ «АТП № 1».

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вимога про витребування земельної ділянки є ефективним способом захисту порушеного права, проте уточнив, що належна позовна вимога, тобто вимога про витребування від відповідача, за яким зареєстроване право власності на нерухоме майно, спрямована на захист права того суб`єкта, на чию користь таке майно витребовується. Якщо особа, яка звернулась з позовом, вважає, що право власності належить певному суб`єкту права, то належною позовною вимогою є вимога про витребування нерухомого майна на користь власника.

Суд апеляційної інстанції вказав, що невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав, і якщо таке тлумачення не призводить до порушення процесуальних прав відповідача (зокрема, щодо подання заперечень, надання відповідних доказів тощо). Протилежний підхід не відповідав би завданням цивільного судочинства.

Отже, суд визнав, що позивач правильно обрав спосіб захисту шляхом витребування з власності ОСОБА_2 земельної ділянки, проте таке витребування слід здійснювати на користь власника - Вінницької міської ради.

Інші вимоги позивача, зокрема про визнання незаконним та скасувати підпункту 1.8 додатку № 1 до рішення 52 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 22 травня 2020 року № 2263 щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, не призведуть до відновлення порушеного права позивача, тому є неефективними та зайвими.

Колегія суддів Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду про належний спосіб захисту позивача в цій справі витребування спірної земельної ділянки з власності ОСОБА_2 на користь власника - Вінницької міської ради помилковими, з огляду на таке.

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Застосування судом принципу jura novit curia («суд знає закони») безпосередньо залежить як від предмета пред`явленого позову, так і від конкретних фактичних обставин, встановлених судом у кожній справі окремо.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (див. постанови Верховного Суду від 06 грудня 2018 року в справі № 902/1592/15, від 18 березня 2019 року в справі № 908/1165/17, від 05 червня 2019 року в справі № 909/452/18, від 01 квітня 2026 року в справі № 642/4152/24).

Специфікою цієї справи є те, що з позовом до суду звернулася особа (ТОВ «АТП 1 ЛТД»), яка вважає, що реєстрація спірної земельної ділянки за відповідачем ( ОСОБА_2 ) порушує її право постійного користування земельної ділянки. І особа, яка, на думку позивача, є власником цієї земельної ділянки (Вінницька міська рада), та відповідачем у справі, оскільки за доводами позивача цей власник безпідставно, з порушенням порядку, передбаченого статтями 141-149 ЗК України, передав у власність земельну ділянку фізичній особі.

Сам же відповідач - Вінницька міська рада - заперечує право постійного користування земельною ділянкою позивачем. Посилається на те, що відбувся поділ земельної ділянки в межах державного акта від 1996 року, і фактично на час розгляду справи майже всі землі перебувають у приватній власності, крім проїздів загального користування. Тобто наразі відсутній такий об`єкт права, як земельна ділянка площею 16 724,65 кв. м, а тому не може бути чинним документ, який посвідчує права на цей об`єкт права.

Водночас у справі, що переглядається, ані Вінницька міська рада, ані прокурор не зверталися з вимогами про витребування спірної земельної ділянки.

Отже, витребуючи спірну земельну ділянку у власність Вінницької міської ради, яка є відповідачем у справі, суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог.

Про неможливість особи, яка має право постійного користування земельною ділянкою, звертатися з позовом про її витребування на користь іншої особи зазначила і Об`єднана палата Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду в постанові від 20 грудня 2024 року в справі № 910/21682/15 (910/17038/21), наголосивши, що така позовна вимога буде спрямована на захист прав власника (у наведеному випадку - держави), а не суб`єкта права постійного користування, чиє право незаконною реєстрацією права власності за іншою особою (у наведеному випадку - територіальною громадою) не порушується, оскільки не впливає на зміст права постійного користування. Право на позов, спрямований на захист володіння держави, належить саме державі, то суб`єкт права постійного користування не має права звертатися до суду з таким позовом від власного імені.

Велика Палата Верховного Суду в справі № 446/478/19 вирішувала питання виключної правової проблеми щодо ефективного (належного) способу захисту права позивача за обставин часткового накладення земельної ділянки, яка перебуває у власності фізичної особи, на земельну ділянку, що знаходиться у постійному користуванні позивача та відноситься до земель державної власності.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 виснувала таке.

За статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року в справі № 910/2592/19).

Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Як слідує з аналізу частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Оскільки право постійного користування земельною ділянкою приватної власності законом не передбачено, то наявність у відповідача права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для державної реєстрації права постійного користування позивача.

Позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

Отже, у справі, що переглядається, позивач обрав належний спосіб захисту порушеного права, а саме витребування спірної земельної ділянки у його користування, а тому апеляційний суд безпідставно вийшов за межі позовних вимог визнавши належним витребування землі на користь власника, який таких вимог не заявляв.

Водночас, вирішуючи витання щодо земельної ділянки, про витребування якої може бути заявлено позовні вимоги ТОВ «АТП № 1 ЛТД», суди попередніх інстанцій не врахували, що площа земельної ділянки, наданої в постійне користування ТОВ «АТП 1 ЛТД», становить 16 724,64 кв. м.

Згідно з висновком експерта земельна ділянка, яка перебуває в постійному користуванні ТОВ «АТП № 1», суміщається із земельною ділянкою з кадастровим номером 0510100000:02:084:0073 площею 0,0824 га на АДРЕСА_2 , яка передана у власність ОСОБА_1 , а наразі перебуває у власності ОСОБА_2 , площею 0,0764 га.

У цій справі позивач заявив вимогу про витребування у його постійне користування земельної ділянки площею 0,0824 га, - тобто щодо всієї земельної ділянки, що належить відповідачу, а не тільки тієї її частини, що накладається на землі, надані в постійне користування позивачу.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 наголосила, що витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається.

І саме позивач має довести, яка саме земельна ділянка і в яких межах накладається на інші землі. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 441/123/16).

За змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка, яка накладається, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України від 07 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр»).

Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції в межах своїх повноважень усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду не може, тому оскаржувану постанову апеляційного суду належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, не встановлено фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа направляється на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду