ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 755/8812/25

Описова частина

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - ГУМВС України в Харківській області), Головного управління Державної казначейської служби України у Харківській області, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з Державного бюджету України на свою користь майнову шкоду у розмірі 133 000,00 грн та моральну шкоду у розмірі 1 728 000,00 грн, а всього - 1 861 000,00 грн.

Позов обґрунтовано тим, що на розгляді Дніпровського районного суду міста Києва перебуває кримінальна справа № 755/6856/17 за обвинуваченням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 217 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Під час досудового розслідування кримінального провадження № 42016000000004103, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28 грудня 2016 року, встановлено, що діями обвинувачених ОСОБА_1 було завдано тілесних ушкоджень, що, на думку позивача, спричинило йому майнову та моральну шкоду, яка підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

Позивач зазначав, що в обвинувальному акті детально викладено обставини заподіяння йому тілесних ушкоджень, зокрема під час його затримання на даху колонади біля стадіону «Динамо», біля колонади та після оточення працівниками міліції.

Зокрема, за твердженням позивача, під час його затримання на даху колонади обвинувачені, незважаючи на те, що він не чинив опору, упродовж не менше однієї хвилини безперервно, з особливою жорстокістю завдавали йому ударів ногами та гумовими кийками у різні частини тіла, у тому числі в ділянку голови, шиї, нирок, грудної клітки, живота, по руках, ногах, тулубу та спині.

Після цього, незважаючи на те, що позивач перебував у нерухомому стані, обвинувачені продовжили вчиняти щодо нього принизливі дії: одягли йому кайданки, підвели на ноги, повели до сходів колонади та спустили вниз для передання іншим правоохоронцям. Надалі обвинувачені скинули позивача з парапету над входом до технічного приміщення колонади на землю з висоти, небезпечної для життя та здоров`я.

Крім того, позивач посилався на те, що обвинувачені разом із невстановленими досудовим розслідуванням працівниками батальйону міліції особливого призначення «Беркут» (далі - БМОП «Беркут») ГУМВС України в Харківській області, оточивши його кільцем, протягом тривалого часу продовжували завдавати йому ударів у різні частини тіла, переважно в ділянку голови та ніг. Надалі один із працівників міліції підійшов до нього, дістав газовий балончик та розпилив перцеву речовину на тіло позивача в ділянці сідниць, чим завдав йому сильних фізичних страждань.

Унаслідок зазначених дій ОСОБА_1 було заподіяно численні тілесні ушкодження, зокрема закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку із забитою раною обличчя та закритий перелом носових кісток без зміщення кісткових уламків, що підтверджується висновком експерта від 23 листопада 2016 року № 1267/е.

Також позивач зазначав, що під час допиту 28 лютого 2014 року він повідомляв про зникнення у нього годинника вартістю 1 000,00 грн та мобільного телефона вартістю 4 500,00 грн у той час, коли він перебував у безсвідомому стані.

На момент заподіяння позивачу тілесних ушкоджень обвинувачені були міліціонерами БМОП «Беркут» ГУМВС України в Харківській області, виконували функції представників влади, були службовими особами органу державної влади та діяли під час здійснення наданих їм службових повноважень.

Позивач також зазначав, що тілесні ушкодження були заподіяні йому під час та після затримання працівниками правоохоронного органу, які були одягнені у формений одяг, виконували накази керівництва, застосовували спеціальні засоби - гумові кийки, а також одягли на нього кайданки, тобто діяли як працівники міліції під час виконання службових повноважень.

Майнова шкода, на думку позивача, полягає у втраченому заробітку через зменшення працездатності, а також у витратах, понесених ним для відновлення здоров`я. У зв`язку з погіршенням стану здоров`я, спричиненим неправомірними діями обвинувачених, він був змушений звільнитися із займаної посади у січні 2015 року та зміг повторно працевлаштуватися лише у вересні 2015 року. Втрачений заробіток за цей період, за твердженням позивача, становить близько 128 000,00 грн, а витрати на лікування - приблизно 5 000,00 грн.

Моральну шкоду позивач обґрунтовував фізичним болем, пов`язаним із ушкодженням здоров`я, душевними стражданнями, спричиненими публічним застосуванням до нього насильства, приниженням його честі та гідності, а також наслідками заподіяного йому каліцтва - перелому носа.

Деснянський районний суд міста Києва рішенням від 25 листопада 2025 рокупозов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув із Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 128 000,00 грн та моральну шкоду у розмірі 1 728 000,00 грн, а всього - 1 856 000,00 грн.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що Київський апеляційний суд вироком від 21 грудня 2023 року, який набрав законної сили, встановив факт вчинення працівником БМОП «Беркут» ГУМВС України в Харківській області кримінального правопорушення щодо позивача під час виконання ним службових повноважень, а також обставини заподіяння ОСОБА_1 тілесних ушкоджень, фізичних і моральних страждань. Ці обставини відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства не підлягають повторному доказуванню у цій справі.

Суд керувався тим, що шкода була заподіяна службовою особою правоохоронного органу під час здійснення владних повноважень, а тому підлягає відшкодуванню державою на підставі статті 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за рахунок коштів Державного бюджету України.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд урахував характер і спосіб вчинення протиправних дій, тяжкість завданих позивачу тілесних ушкоджень, встановлені медичними документами наслідки для його здоров`я, висновок психологічного дослідження, тривалі фізичні та душевні страждання, а також вимоги розумності, виваженості та справедливості, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для стягнення моральної шкоди у розмірі 1 728 000,00 грн.

Щодо майнової шкоди суд зазначив, що матеріалами справи підтверджено втрату позивачем заробітку внаслідок погіршення стану здоров`я після заподіяння йому тілесних ушкоджень. Водночас заявлений до стягнення розмір 133 000,00 грн документально підтверджений лише частково, тому суд визнав доведеними збитки у сумі 128 000,00 грн і саме в цьому розмірі задовольнив позовну вимогу про відшкодування майнової шкоди.

Київський апеляційний суд постановою від 20 травня 2026 року апеляційну скаргу ГУМВС України в Харківській області задовольнив частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 майнової шкоди у розмірі 128 000,00 грн скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 1 728 000,00 грн змінив, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди до 500 000,00 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність причинно-наслідкового зв`язку між отриманими у січні 2014 року тілесними ушкодженнями та припиненням ним трудової діяльності у січні 2015 року, а також неможливістю працювати до вересня 2015 року. Подані трудова книжка, довідка про працевлаштування та відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків підтверджують лише факт звільнення, подальшого працевлаштування та розмір доходів позивача, однак не підтверджують, що саме ушкодження здоров`я стали безпосередньою причиною втрати заробітку протягом зазначеного періоду. Медичні документи також не містять висновків про тимчасову непрацездатність позивача протягом восьми місяців у 2015 році. За таких обставин вимога про відшкодування майнової шкоди у розмірі 128 000,00 грн задоволенню не підлягає.

Переглядаючи рішення у частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд погодився з висновком про наявність у позивача права на її компенсацію, оскільки матеріалами справи підтверджено заподіяння йому фізичних і моральних страждань унаслідок незаконних дій працівника правоохоронного органу.

Водночас колегія суддів зазначила, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування не повною мірою відповідає критеріям розумності, виваженості та справедливості. Крім того, висновок психологічного дослідження № 17/18 не може бути покладений в основу визначення розміру моральної шкоди, оскільки не відповідає вимогам статті 102 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо оформлення висновку експерта як доказу.

З урахуванням характеру правопорушення, тяжкості заподіяних позивачу страждань, встановлених обставин справи та практики Верховного Суду і Європейського суду з прав людини апеляційний суд дійшов висновку, що справедливим і достатнім розміром компенсації моральної шкоди є 500 000,00 грн.

19 червня 2026 року ГУМВС України в Харківській області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2026 року в частині зміни рішення суду першої інстанції та стягнення з Державного бюджету України моральної шкоди у розмірі 500 000,00 грн, ухваливши в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 та у постанові Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 296/3311/23.

Касаційну скаргу ГУМВС України в Харківській області обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував статтю 1174 ЦК України, оскільки не врахував, що відповідальність держави за цією нормою настає лише у разі заподіяння шкоди посадовою чи службовою особою під час здійснення нею своїх владних або службових повноважень.

Заявник зазначає, що вироком Київського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року встановлено вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення поза межами наданих йому службових повноважень. На його думку, протиправні дії ОСОБА_4 були самочинними, не пов`язаними з виконанням службових обов`язків та не відповідали законним підставам застосування заходів фізичного впливу, а тому відсутні передбачені статтею 1174 ЦК України підстави для покладення обов`язку з відшкодування шкоди на державу. За таких обставин відшкодування моральної шкоди має здійснюватися безпосередньо особою, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Крім того, заявник вважає, що апеляційний суд не застосував підпункт 10 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, відповідно до якого у разі встановлення обвинувальним вироком суду складу кримінального правопорушення в діях посадової чи службової особи органу державної влади вимоги про відшкодування моральної шкоди повинні пред`являтися саме до такої особи. Оскільки обвинувальним вироком встановлено склад кримінального правопорушення в діях ОСОБА_4 , вимоги про відшкодування моральної шкоди, на переконання заявника, мали бути пред`явлені до нього, а не до держави.

Також заявник стверджує, що визначений апеляційним судом розмір відшкодування моральної шкоди не відповідає критеріям розумності, виваженості та справедливості, передбаченим статтею 23 ЦК України. На його думку, суд не врахував відсутність належних доказів тривалих тяжких наслідків для здоров`я позивача, його подальше працевлаштування та складне фінансове становище держави в умовах збройної агресії російської федерації проти України, у зв`язку з чим присуджена сума 500 000,00 грн є надмірною, має каральний, а не компенсаційний характер і не підтверджена належними доказами.

26 червня 2026 року ОСОБА_1 через представника Марунич Г. І. також подав касаційну скаргу, в якій просить скасуватипостанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2026 року, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 та у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13, від 27 липня 2021 року у справі № 357/4897/20, від 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19, від 01 квітня 2026 року у справі № 610/3044/24, від 29 травня 2026 року у справі № 523/18116/18, від 10 червня 2026 року у справі № 333/6690/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник посилається на необхідність відступлення від висновків щодо застосування статті 23 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14 та від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також апеляційний суд неналежним чином дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовуєтим, що апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення майнової шкоди та необґрунтовано зменшив розмір відшкодування моральної шкоди з 1 728 000,00 грн до 500 000,00 грн, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права.

Заявник зазначає, що, визначаючи розмір компенсації моральної шкоди, апеляційний суд формально послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 23 ЦК України, однак не навів належних мотивів, які б обґрунтовували зменшення розміру відшкодування майже у три з половиною рази, не пояснив, які саме встановлені обставини свідчать про надмірність визначеної судом першої інстанції компенсації, та фактично не здійснив індивідуальної оцінки характеру і глибини заподіяних йому фізичних та моральних страждань.

На думку заявника, такий підхід не забезпечує ефективного захисту порушених прав потерпілої особи, не відповідає компенсаційній функції цивільного права та свідчить про необхідність конкретизації правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14 та від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, щодо визначення розміру моральної шкоди.

Крім того, заявник вважає, що апеляційний суд неправильно оцінив зібрані у справі докази та безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення майнової шкоди. На його переконання, матеріали справи підтверджують наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями працівників правоохоронного органу, заподіяними йому тілесними ушкодженнями та втратою заробітку, тоді як висновки апеляційного суду ґрунтуються на неповному дослідженні доказів і неправильному встановленні фактичних обставин справи.

Також заявник зазначає, що апеляційний суд безпідставно поновив ГУМВС України в Харківській області строк на апеляційне оскарження, не врахувавши висновків Верховного Суду щодо застосування статті 354 ЦПК України, що призвело до незаконного перегляду рішення суду першої інстанції та ухвалення оскаржуваної постанови.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2026 року ГУМВС України в Харківській області подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У серпні 2026 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ГУМВС України в Харківській області, у якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Верховний Суд ухвалою від 01 липня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував матеріали цієї справи з Деснянського районного суду міста Києва.

Верховний Суд ухвалою від 28 липня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУМВС України в Харківській області

29липня 2026 року матеріали справи № 755/8812/25 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Позов у цій справі було подано в межах кримінального провадження у справі № 755/6856/17.

Дніпровський районний суд міста Києва вироком від 30 серпня 2019 року у справі № 755/6856/17 визнав ОСОБА_4 невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за частиною другою статті 127 КК України та виправдав за недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення (том 1, а. с. 32-47).

Київський апеляційний суд ухвалою від 28 липня 2021 року апеляційні скарги прокурорів та представника потерпілого ОСОБА_1 залишив без задоволення, а вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 30 серпня 2019 року - без змін (том 1, а. с. 48-70).

Верховний Суд постановою від 26 січня 2023 року касаційні скарги прокурорів та представників потерпілих задовольнив. Ухвалу Київського апеляційного суду від 28 липня 2021 року скасував, а кримінальне провадження направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (том 1, а. с. 71-84).

За результатами нового апеляційного розгляду Київський апеляційний суд вироком від 21 грудня 2023 року визнав ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 127 КК України, та призначив покарання у виді шести років позбавлення волі (том 1, а. с. 85-116).

Верховний Суд постановою від 14 листопада 2024 року змінив вирок Київського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року лише в частині процесуальних витрат. У частині вирішення цивільного позову ОСОБА_1 вирок скасував, а справу в цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції в порядку цивільного судочинства (том 1, а. с. 117-131).

Вироком Київського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року встановлено, що ввечері 20 січня 2014 року працівники БМОП «Беркут» ГУМВС України в Харківській області, серед яких був ОСОБА_4 , виявили на даху колонади біля стадіону «Динамо» в місті Києві ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , які не вчиняли жодних протиправних дій і не чинили опору працівникам правоохоронних органів.

Усвідомлюючи відсутність законних підстав для застосування фізичної сили та спеціальних засобів, ОСОБА_4 спільно з іншими працівниками міліції, діючи умисно, з мотивів помсти за участь потерпілих в акціях протесту, з особливою жорстокістю завдавали їм численних ударів гумовими кийками та ногами у різні частини тіла, заподіюючи сильний фізичний біль, фізичні та моральні страждання.

Надалі потерпілих було проведено через стрій працівників спецпідрозділу «Беркут», де щодо них продовжувалося насильство, після чого їх скинули з даху колонади для передання іншим працівникам правоохоронних органів.

Унаслідок зазначених дій ОСОБА_1 спричинено легкі тілесні ушкодження, що потягли короткочасний розлад здоров`я, а саме закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, забійну рану обличчя та закритий перелом кісток носа без зміщення уламків (том 1, а. с. 85-116).

Згідно з випискою № 2028 ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги з 22 січня до 13 лютого 2014 року з діагнозами: закрита черепно-мозкова травма, забій голови, садна голови, тулуба та кінцівок, закритий перелом кісток носа, забій лівого очного яблука та кровоточивий бронхіт (том 1, а. с. 169).

Відповідно до виписки № 4324 з 14 до 17 лютого 2014 року ОСОБА_1 повторно перебував на стаціонарному лікуванні у зв`язку з розвитком судомного синдрому після перенесеної закритої черепно-мозкової травми. Йому рекомендовано подальший нагляд лікаря-невролога за місцем проживання (том 1, а. с. 170).

Згідно з висновком судово-медичного експерта № 09-КЕ/2017 у ОСОБА_1 виявлено закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, перелом носових кісток, контузію лівого ока, забійну рану, численні садна та синці, які утворилися внаслідок дії тупих предметів (том 1, а. с. 171-208).

Відповідно до висновку психологічного дослідження від 13 березня 2018 року № 17/18 ситуація, пов`язана із катуванням, принизливим поводженням та заподіянням тілесних ушкоджень ОСОБА_1 під час акцій протесту 20 січня 2014 року, мала для нього інтенсивний психотравмуючий характер, а орієнтовний розмір моральної шкоди визначено на рівні 216 мінімальних заробітних плат (том 1, а. с. 209-226).

Судами також з`ясували, що станом на січень 2014 року ОСОБА_1 працював інженером-програмістом у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Самсунг Електронікс Україна» та був звільнений за власним бажанням 09 січня 2015 року (том 1, а. с. 163).

Згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків заробітна плата ОСОБА_1 за ІІІ квартал 2014 року після утримання податку на доходи фізичних осіб становила 48 873,52 грн (том 1, а. с. 167, 168).

Відповідно до довідки компанії Cybercom Group (Республіка Польща) ОСОБА_1 працював старшим інженером-програмістом з 01 вересня 2015 року до 31 липня 2018 року (том 1, а. с. 164-166).

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Отже, шкоду, завдану органом державної влади, його посадовою або службовою особою при здійсненні владних повноважень, відшкодовує саме держава.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна.

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у відповідних правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями представляти державу (постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37) та інші).

Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин. Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, зазвичай той, діями чи бездіяльністю якого завдано шкоду.

Залучення або незалучення до участі у таких спорах Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача, оскільки відповідачем є держава, а не орган Казначейства. Відповідне судове рішення про стягнення коштів з держави підлягає виконанню у порядку, встановленому законом.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України та статтею 10 ЦК України є частиною національного законодавства України, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, є відшкодування збитків, інші способи відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за правилами частини першої статті 1176 ЦК України лише у випадках незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди такими органами застосовуються правила частини шостої цієї статті, тобто шкода відшкодовується на загальних підставах, зокрема відповідно до статей 1173, 1174 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно з частиною першою статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Для покладення відповідальності на державу за статтями 1173, 1174 ЦК України не вимагається доведення вини відповідного органу або посадової особи, однак обов`язковим є встановлення протиправності поведінки, наявності шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між такою поведінкою і заподіяною шкодою. Тягар доведення зазначених обставин покладається на позивача (пункт 8.49.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити, по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади або його посадової чи службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності таких умов є підстави для покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).

Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також у душевних стражданнях, яких вона зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї.

Під час вирішення спору про відшкодування моральної шкоди суд має з`ясувати, чим підтверджується факт завдання особі моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин і якими діями вони завдані, в якому розмірі особа оцінює завдану їй шкоду та з чого вона при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, оскільки її розмір не може бути визначений за чіткою математичною формулою, якщо інше прямо не встановлено законом. Визначаючи розмір відшкодування, суд має враховувати характер правопорушення, глибину фізичних і душевних страждань, тривалість та тяжкість наслідків для потерпілої особи, ступінь вини особи, яка завдала шкоди, якщо вина є підставою відповідальності, а також інші істотні обставини.

При цьому суд повинен керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості. Розмір компенсації моральної шкоди має бути співмірним із завданими стражданнями, достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, не мати карального характеру та не призводити до її безпідставного збагачення.

Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов деліктної відповідальності. Шкода має бути наслідком саме протиправного діяння, а не інших обставин. За відсутності причинного зв`язку підстави для покладення відповідальності відсутні.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, апеляційний суд правильно керувався тим, що встановлені вироком Київського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року обставини вчинення ОСОБА_4 щодо ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 127 КК України, є обов`язковими для суду цивільної юрисдикції в частині того, чи мали місце відповідні дії та чи вчинені вони цією особою.

Зазначеним вироком установлено, що на момент заподіяння шкоди ОСОБА_4 був працівником БМОП «Беркут» ГУМВС України в Харківській області, перебував у форменому одязі, діяв у складі підрозділу працівників міліції, застосовував спеціальні засоби, надані працівникам правоохоронних органів, а протиправні дії щодо позивача були вчинені під час його фактичного затримання та подальшого передання іншим працівникам правоохоронних органів.

Отже, хоча дії ОСОБА_4 були незаконними, явно виходили за межі допустимого застосування фізичної сили та спеціальних засобів і становили кримінальне правопорушення, вони були вчинені ним у зв`язку зі здійсненням службових повноважень працівника правоохоронного органу та з використанням наданих йому владних повноважень. Сам факт незаконності таких дій або перевищення службових повноважень не виключає застосування статті 1174 ЦК України, яка передбачає відповідальність держави за шкоду, завдану незаконними діями посадової чи службової особи органу державної влади під час здійснення нею своїх повноважень.

За таких обставин доводи касаційної скарги ГУМВС України в Харківській області про те, що шкода була заподіяна не під час здійснення ОСОБА_4 службових повноважень, а тому відсутні підстави для застосування статті 1174 ЦК України, є безпідставними.

Не заслуговують на увагу й посилання заявника на підпункт 10 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, оскільки наведена норма не змінює матеріально-правової природи відповідальності держави, передбаченої статтями 56 Конституції України, 1173, 1174 ЦК України, та не позбавляє потерпілу особу права вимагати відшкодування шкоди від держави у разі, коли її заподіяно незаконними діями службової особи органу державної влади під час здійснення нею владних повноважень.

Водночас апеляційний суд обґрунтовано не погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення на користь позивача майнової шкоди у вигляді втраченого заробітку в розмірі 128 000,00 грн.

Самі собою факт звільнення позивача з роботи 09 січня 2015 року за власним бажанням, відомості про отримуваний ним заробіток та подальше працевлаштування з 01 вересня 2015 року не підтверджують наявності безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями ОСОБА_4 , вчиненими 20 січня 2014 року, та неможливістю позивача працювати протягом восьми місяців у 2015 році.

Медичні документи, на які посилався позивач, підтверджують факт отримання ним тілесних ушкоджень, перебування на стаціонарному лікуванні у січні-лютому 2014 року та необхідність подальшого нагляду невролога, однак не містять відомостей про втрату ним працездатності у 2015 році або неможливість виконання трудових обов`язків у період із січня до вересня 2015 року. Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про недоведеність цієї позовної вимоги.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд правильно керувався тим, що факт її заподіяння підтверджується характером вчиненого щодо позивача кримінального правопорушення, способом і обставинами його вчинення, встановленими вироком суду, медичною документацією, яка підтверджує тілесні ушкодження та наслідки для здоров`я позивача, а також тривалістю кримінального та цивільного проваджень, пов`язаних із захистом його порушеного права.

Разом із тим визначення розміру відшкодування моральної шкоди належить до дискреційних повноважень суду, який повинен враховувати характер правопорушення, глибину фізичних і душевних страждань, тривалість і тяжкість їх наслідків, а також керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості.

Апеляційний суд, належним чином оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, врахував характер і спосіб вчинення протиправних дій, їх умисний та насильницький характер, фізичні й моральні страждання позивача, встановлені тілесні ушкодження, тривалість захисту його порушених прав, а також те, що відшкодування моральної шкоди не повинно мати карального характеру чи призводити до безпідставного збагачення потерпілої особи, та обґрунтовано визначив розмір компенсації у сумі 500 000,00 грн.

Посилання ГУМВС України в Харківській області на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 та у постанові Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 296/3311/23, не дають підстав для висновку про наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки апеляційний суд застосував відповідні норми матеріального права з урахуванням установлених обставин цієї справи та наведених правових висновків Верховного Суду.

Підстав для відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 23 ЦК України, викладених у постановах від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц та від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, колегія суддів не вбачає, оскільки наведені заявником доводи не свідчать про помилковість, неефективність чи неузгодженість відповідних правових висновків, а зводяться до незгоди з їх застосуванням до конкретних обставин цієї справи та визначеним апеляційним судом розміром відшкодування моральної шкоди.

У зв`язку із цим відсутні підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому клопотання ОСОБА_1 про передання справи на її розгляд задоволенню не підлягає.

Посилання ОСОБА_1 на те, що апеляційний суд безпідставно поновив ГУМВС України в Харківській області строк на апеляційне оскарження, не заслуговують на увагу.

Із матеріалів справи відомо, що ГУМВС України в Харківській області вперше подало апеляційну скаргу у межах строку, встановленого статтею 354 ЦПК України. Київський апеляційний суд ухвалою від 28 січня 2026 року повернув цю апеляційну скаргу у зв`язку з її підписанням особою, повноваження якої не відповідали вимогам статей 58, 60 ЦПК України.

Після усунення зазначеного недоліку відповідач у розумний строк повторно звернувся з апеляційною скаргою та одночасно заявив клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. Апеляційний суд установив, що пропуск строку був зумовлений об`єктивними обставинами, пов`язаними з повторним поданням апеляційної скарги через підсистему «Електронний суд».

За таких обставин апеляційний суд, керуючись статтями 127, 354 ЦПК України, обґрунтовано визнав причини пропуску строку поважними, поновив строк на апеляційне оскарження та навів відповідні мотиви в ухвалі від 24 лютого 2026 року.

Отже, доводи касаційної скарги про незаконність поновлення строку на апеляційне оскарження є необґрунтованими та не свідчать про порушення норм процесуального права, яке відповідно до статті 411 ЦПК України могло б бути підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків суду першої інстанції (у незміненій і нескасованій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції (у незміненій і нескасованій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду