ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/2691/25

7. Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 12 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні позову.

8. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не довів належними і допустимими доказами набуття ним права власності на спірні 22/100 частки домоволодіння. Натомість сукупність досліджених документів, на переконання суду, підтверджувала право ОСОБА_3 на це майно, а саме: рішення виконавчого комітету міськради від 08 січня 1982 року № 28, свідоцтво про право особистої власності від 26 січня 1982 року, рішення від 23 травня 1986 року № 592 з виправленням, свідоцтво про право особистої власності від 25 травня 1990 року, інвентаризаційні відомості та державна реєстрація права 07 липня 2020 року.

9. Районний суд визнав зазначення у рішенні № 592 імені «ОСОБА_1» технічною помилкою, оскільки документи, що передували цьому рішенню, стосувалися ОСОБА_3 , якому належало 24/100 частки того самого домоволодіння, а рішенням № 592 унаслідок перерозподілу ідеальних часток їх розмір змінено до 22/100.

10. Суд також послався на те, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а житлові будинки та господарські споруди, за даними технічного паспорту від 27 серпня 2018 року, були збудовані до його народження. Окремо враховано рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 вересня 2021 року у справі № 201/3054/21, залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2022 року, у якому зазначено про право власності ОСОБА_2 на спірну частку на підставі договору дарування.

11. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 травня 2026 року апеляційну скаргу залишено без задоволення.

12. Рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 12 грудня 2025 року залишено без змін.

13. Апеляційний суд погодився з тим, що позивач не довів виникнення у нього права власності на спірне майно на підставі правочину, рішення уповноваженого органу, у порядку спадкування, або іншого юридичного факту. Саме по собі буквальне зазначення у частині копій рішення виконавчого комітету міськради № 592 імені « ОСОБА_1 », оцінене разом з попередніми та наступними документами, суд визнав недостатнім для висновку про набуття права власності позивачем.

14. Суд апеляційної інстанції встановив, що за рішенням виконавчого комітету міськради від 08 січня 1982 року № 28 та свідоцтвом від 26 січня 1982 року власником 24/100 частки домоволодіння був ОСОБА_3 . Рішення № 592 стосувалося встановлення нових ідеальних часток між співвласниками. На його підставі 25 травня 1990 року саме ОСОБА_3 видано свідоцтво на 22/100 частки, зареєстроване у реєстровій книзі № 532 за реєстровим № 136. Цей правоустановчий документ не скасований і недійсним не визнаний. На його підставі 07 липня 2020 року право ОСОБА_3 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

15. Апеляційний суд відхилив посилання на усні обіцянки передати позивачу частину домоволодіння в майбутньому, оскільки такі обставини не підтверджувалися правочином або іншим належним юридичним фактом. Суд зазначив, що відсутність доказів набуття права власності позивачем виключає як визнання договору дарування недійсним для захисту його права, так і витребування майна на його користь.

Узагальнені доводи касаційної скарги

16. 10 червня 2026року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Черкавський Ю. С., засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою (надійшла до суду 12 червня 2026 року), в якій просить скасувати рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 12 грудня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 травня 2026 року (повний текст постанови складено 15 травня 2026 року), ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити в повному обсязі. Також просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

17. Підставами касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 182/2428/16-а (2-а/0182/102/2016), а також вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки.

18. Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що архівна копія рішення виконавчого комітету від 23 травня 1986 року № 592 не містить виправлень і прямо визначає власником 22/100 частки його - ОСОБА_1 . Два листи архівного відділу Дніпровської міської ради, на його думку, підтверджують, що орган, який прийняв рішення, не вносив до нього змін.

19. Рукописне виправлення в іншій копії рішення здійснене невідомою особою і скріплене штампом бюро технічної інвентаризації. Працівник бюро технічної інвентаризації не мав повноважень змінювати рішення виконавчого комітету міськради. Суди не встановили, хто, коли, у якому порядку та на якій правовій підставі зробив виправлення, однак поклали на позивача обов`язок довести його неправомірність.

20. На підтвердження відсутності у бюро технічної інвентаризації таких повноважень заявник посилається на частину першу статті 51, статтю 52, частину шосту статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та відтворює висновок Верховного Суду у постанові від 24 липня 2019 року у справі № 182/2428/16-а (2-а/0182/102/2016), за змістом якого право змінювати та скасовувати рішення належить органу місцевого самоврядування як суб`єкту правотворчості.

21. Окремо заявник наголошує на листі комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» від 24 листопада 2020 року № 13925, у якому зазначено, що свідоцтво від 26 січня 1982 року на 24/100 частки, видане ОСОБА_3 , втратило чинність на підставі рішення № 592. Тому, на переконання заявника, свідоцтво 1982 року не могло підтверджувати право дарувальника на 22/100 частки при укладенні оспореного договору.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

22. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі № 201/2691/25, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

23. 20 липня 2026 року матеріали цивільної справи № 201/2691/25 надійшли до Верховного Суду.

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

24. 03 серпня 2026 року до Верховного Суду за допомогою засобів поштового зв`язку надійшов відзив ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Кобець К. В., у якому вона просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

25. Відзив мотивований тим, що право ОСОБА_3 виникло задовго до прийняття рішення № 592. Рішенням від 08 січня 1982 року № 28 за ним закріплено 24/100 частки будинку, а 26 січня 1982 року видано свідоцтво про право особистої власності. Дозвільні документи на будівництво також були оформлені на ОСОБА_3 .

26. На думку відповідачки, зазначення у рішенні № 592 імені «ОСОБА_1» було очевидною опискою, яку виправлено компетентними на той час особами. За змістом цього рішення відбувалося приведення у відповідність ідеальних часток уже наявних співвласників, а не передача частки малолітньому позивачу.

27. У відзиві зазначено, що 25 травня 1990 року на підставі рішення № 592 ОСОБА_3 видано свідоцтво про право особистої власності на 22/100 частки домоволодіння. Право було зареєстровано, а нотаріус перед посвідченням договору дарування перевірив належність майна дарувальнику та не встановив порушень.

28. ОСОБА_2 посилається також на технічний паспорт від 27 серпня 2018 року і на судові рішення у справі № 201/3054/21. Вважає, що позивач не надав жодного правовстановлювального документа і не пояснив юридичної підстави набуття ним права власності.

29. 14 серпня 2026 року до Верховного Суду надійшла відповідь на відзив від ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Черкавський Ю. С., в якому він підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі та просив її задовольнити.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30. Рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 08 січня 1982 року № 28 «Про встановлення права власності на домоволодіння по АДРЕСА_4 за гр. ОСОБА_4 і ОСОБА_3 » вирішено встановити право власності та прийняти в експлуатацію по АДРЕСА_4 житловий будинок літ. Б-І за гр. ОСОБА_3 ; житлові прибудови А1-1 і А2-1 - за гр. ОСОБА_4 ; встановлено між співвласниками ідеальні частки на домоволодіння відповідно до їхньої згоди та замінено правові документи: за гр. ОСОБА_4 - 76/100 від усього домоволодіння, за гр. ОСОБА_3 - 24/100 від усього домоволодіння.

31. На підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 26 січня 1982 року, виданого згідно з рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 08 січня 1982 року № 28, власником 24/100 частки домоволодіння по АДРЕСА_4 був відповідач - ОСОБА_3 .

32. 25 травня 1990 року ОСОБА_3 було видане свідоцтво про право власності на 22/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_4 , відповідно до рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 592 від 23 травня 1986 року, зареєстроване в КП «ДМБТІ» ДОР та записане в реєстрову книгу № 532 за реєстровим № 136.

33. Згідно з пунктом 3 рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 592 від 23 травня 1986 року «Про встановлення ідеальних часток та узаконення житлової прибудови в домоволодінні по АДРЕСА_4 » було вирішено встановити між співвласниками ідеальні частки на домоволодіння по АДРЕСА_4 та закріпити за гр. ОСОБА_5 - 33/100 частку, ОСОБА_4 - 45/100 частку, ОСОБА_3 - 22/100 частку.

34. У вказаному вище рішенні № 592 від 23 травня 1986 року наявні виправлення щодо по батькові гр. ОСОБА_5 (з ОСОБА_5 на ОСОБА_5 ) та щодо імені й по батькові гр. ОСОБА_1 — з ОСОБА_1 на ОСОБА_3 .

35. 07 липня 2020 року право спільної часткової власності ОСОБА_3 на 22/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_4 було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право власності від 25 травня 1990 року, що підтверджується копією витягу від 23 грудня 2020 року № 238498870.

36. Відповідно до листа КП «ДМБТІ» від 24 листопада 2020 року № 13925 станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі за адресою АДРЕСА_4 містяться відомості про право власності за гр. ОСОБА_3 - 22/100, за гр. ОСОБА_11 - 45/100, за гр. ОСОБА_12 - 33/100.

37. 23 грудня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування 22/100 часток домоволодіння, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Небосенко О. А. за № 995, за умовами якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар 22/100 частки домоволодіння на АДРЕСА_4 .

38. Також установлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2022 року, у цивільній справі № 201/3054/21 було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення. Вказане рішення набрало законної сили 19 січня 2022 року.

39. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга до задоволення не підлягає.

40. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

41. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

42. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

43. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

44. Згідно з частинами першою, другою, п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені судом.

45. За змістом частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

46. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

47. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

48. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

49. Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

50. Частинами першою, другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

51. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

52. Відповідно до частин першої, другої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

53. За змістом частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

54. Частинами першою, п`ятою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

55. Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

56. Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

57. Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

58. Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

59. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

60. З наведених положень випливає, що для задоволення віндикаційного позову позивач насамперед має довести належність йому спірного майна на праві власності або на іншому речовому титулі, який надає право на витребування. Частина третя статті 388 ЦК України усуває обмеження щодо витребування безвідплатно набутого майна від добросовісного набувача, проте не звільняє позивача від доказування власного титулу.

61. Вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним може заявити сторона правочину або інша заінтересована особа. Для задоволення позову іншої заінтересованої особи суд має встановити не лише недодержання вимог статті 203 ЦК України, а й порушення оспорюваним правочином її цивільного права або охоронюваного законом інтересу.

62. За правилами частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

63. Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

64. Предметом доказування у цій справі є не правомірність внесення позначки до копії рішення виконавчого комітету міської ради, а належність спірної частки домоволодіння ОСОБА_1 на час укладення договору дарування.

65. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 не надав правовстановлюючого документа, який міг би посвідчити набуття ним права власності на 22/100 частки домоволодіння. Натомість установлені судами обставини базуються на рішенні від 08 січня 1982 року № 28 і виданому на його підставі свідоцтві від 26 січня 1982 року на ім`я ОСОБА_3 , свідоцтві від 25 травня 1990 року про право особистої власності ОСОБА_3 на 22/100 частки домоволодіння, реєстрації цього документа у бюро технічної інвентаризації та проведенні державної реєстрації права власності у 2020 році.

66. Позивачу свідоцтво про право власності не видавалося, право за ним не реєструвалося, звернень його законного представника щодо оформлення такого права не встановлено.

67. Таким чином, рішення виконавчого комітету місцевої ради про встановлення між співвласниками ідеальних часток домоволодіння за своєю правовою природою не є самостійною підставою набуття права власності - воно визначає розмір часток осіб, які вже є співвласниками, зокрема у зв`язку зі зміною складу домоволодіння. Позивач не посилався на жодну з передбачених законом підстав набуття ним права власності на спірну частку (будівництво, договір, спадкування тощо) і доказів такого набуття судам не надав, а тому твердження про безпідставне виправлення в рішенні органу місцевої ради є необґрунтованими та не є підставою для задоволення позову.

68. З огляду на це доводи заявника щодо змісту рішення виконавчого комітету № 592 від 23 травня 1986 року, навіть якби вони були визнані обґрунтованими, не спростовують титулу ОСОБА_3 , який ґрунтується на інших, не оспорених у цій справі документах, і не породжують права власності у позивача. Незаконність набуття ОСОБА_3 права власності на спірну частку судом не встановлена, а відтак таке право вважається набутим правомірно.

69. Довід про неправильний розподіл тягаря доказування також є безпідставним. Саме позивач стверджував про належність йому 22/100 частки та на цій підставі просив визнати недійсним договір і витребувати майно, а тому мав довести юридичний факт набуття права власності. Однак доказів на підтвердження набуття права власності позивачем надано не було.

70. Щодо посилання на постанову Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 182/2428/16-а (2-а/0182/102/2016) колегія суддів зазначає таке. У цій постанові викладено висновок про те, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень, оскільки вони є суб`єктами правотворчості. Наведений висновок стосується повноваження органу місцевого самоврядування змінювати або скасовувати власний акт та умов реалізації такого повноваження і зроблений у справі адміністративної юрисдикції, предметом якої була правомірність акта такого органу.

71. У справі, яка переглядається, суди не визнавали бюро технічної інвентаризації суб`єктом правотворчості й не надавали рукописній позначці значення нового владного рішення. Предметом спору є не правомірність акта органу місцевого самоврядування, а належність майна конкретній особі та спростування презумпції правочину. Правовідносини у зіставлюваних справах не є подібними за критеріями, наведеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), тому висновок у справі № 182/2428/16-а не був застосовний до спірних правовідносин і не спростовує висновку судів про особу власника.

72. Посилання заявника на те, що свідоцтво від 26 січня 1982 року втратило чинність, не змінює результату розгляду справи.

73. Після зміни співвідношення ідеальних часток на підставі рішення № 592 попереднє свідоцтво на 24/100 було замінене свідоцтвом про право особистої власності від 25 травня 1990 року на 22/100 часток, виданим тій самій особі - ОСОБА_3 . Тому припинення дії попереднього свідоцтва пояснюється оформленням нового розміру частки і не свідчить про перехід права власності до ОСОБА_1 .

74. Апеляційний суд дослідив лист від 24 листопада 2020 року № 13925 та навів його зміст, тому довід про залишення цього доказу поза увагою не відповідає змісту оскаржуваної постанови.

75. У цій справі право ОСОБА_3 було зареєстровано не безпідставно, а на підставі свідоцтва про право особистої власності від 25 травня 1990 року, виданого уповноваженим органом на підставі рішення № 592 та зареєстрованого у реєстровій книзі бюро технічної інвентаризації. Це свідоцтво існувало протягом тридцяти років до укладення договору дарування, не було скасоване або визнане недійсним і узгоджувалося з попереднім свідоцтвом 1982 року щодо особи співвласника.

76. Посилання апеляційного суду на те, що свідоцтво 1990 року не оспорене, не означає покладення на позивача обов`язку заявити окрему вимогу про його недійсність як передумову віндикації. Це свідоцтво оцінене як письмовий доказ на підтвердження права власності ОСОБА_3 . Позивач мав можливість спростувати цей доказ у межах заявлених вимог, однак установленої судами сукупності обставин не спростував.

77. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не був стороною договору дарування. Тому для визнання цього договору недійсним за його позовом він мав довести, що правочин порушує належне йому право або охоронюваний законом інтерес.

78. Посилання на статті 203, 215 ЦК України заявник пов`язував виключно з відсутністю у дарувальника права власності на нерухоме майно. Інших самостійних підстав недійсності - дефекту волі, дієздатності, форми чи спрямованості правочину - позов не містив.

79. Оскільки суди встановили, що право ОСОБА_3 підтверджувалося свідоцтвом 1990 року та державною реєстрацією, а позивач не довів належності йому майна, висновок про те, що договір дарування не порушує права ОСОБА_1 , відповідає статтям 15, 16, 203, 204, 215 ЦК України.

80. Пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які заявник посилається у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

81. Твердження про недослідження архівних листів, архівної копії рішення № 592 і листа бюро технічної інвентаризації не підтвердилося. Апеляційний суд навів зміст цих доказів, зіставив їх з рішенням № 28, свідоцтвами 1982 і 1990 років, інвентаризаційним обліком та державною реєстрацією і роз`яснив, чому вони не доводять право власності позивача.

82. Незгода заявника з результатом оцінки доказів не тотожна їх недослідженню. Вимога визнати архівну копію рішення № 592 достатнім і переважаючим доказом фактично спрямована на нове вирішення питання про достовірність та перевагу доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

83. Посилання ОСОБА_1 на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 182/2428/16-а (2-а/0182/102/2016) не підтверджують застосування судами норм права без урахування відповідних висновків суду касаційної інстанції. За встановлених обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать цим висновкам.

84. Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, надали обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і дійшли обґрунтованих висновків про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

85. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

86. Доводи касаційної скарги зводяться переважно до незгоди з встановленими судами обставинами, переоцінки доказів, однак не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

87. З урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень.

88. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду