ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 760/3250/26

У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернувся зі скаргою на рішення та дії головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н. І. (далі - головний державний виконавець Павлик Н. І.) щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року у ВП № НОМЕР_1.

Скарга мотивована тим, що в межах ВП № НОМЕР_1 здійснюється примусове виконання ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25, якою вжито заходи забезпечення позову шляхом визначення ОСОБА_1 часу для спілкування з донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи та п`ятниці з 10:00 год. до 11:00 год. у присутності батька - ОСОБА_2

15 грудня 2025 року головним державним виконавцем Павлик Н. І. було винесено дві постанови про накладення штрафів на нього нібито за невиконання ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25.

Ці постанови про накладення штрафів від 15 грудня 2025 року оскаржені до Черкаського окружного адміністративного суду.

У подальшому, 17 грудня 2025 року головним державним виконавцем Павлик Н.І. було винесено постанову про арешт коштів боржника.

Вказане судове рішення має немайновий характер, а тому під час його виконання державний виконавець вправі застосовувати лише ті заходи примусового виконання, які передбачені Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження».

ОСОБА_2 просив:

визнати неправомірною постанову головного державного виконавця Другого ВДВС у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н. І. про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;

зобов`язати державного виконавця або іншу уповноважену особу відповідного відділу державної виконавчої служби скасувати зазначену постанову.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 02 квітня 2026 року в задоволенні скарги ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

на виконанні у державного виконавця перебувало ВП № НОМЕР_1 з виконання ухвали суду немайнового характеру. У зв`язку з невиконанням боржником судового рішення державним виконавцем правомірно застосовано заходи відповідальності, передбачені статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», а саме накладено штрафи. Відповідно до частини другої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника. Постанови державного виконавця про накладення штрафу є самостійними виконавчими документами, які підлягають примусовому виконанню у встановленому законом порядку. Таким чином, після накладення штрафів та у разі їх несплати у добровільному порядку державний виконавець був зобов`язаний вжити заходів щодо їх примусового стягнення, у тому числі шляхом накладення арешту на кошти боржника;

суд окремо звернув увагу на характер поведінки заявника у цих правовідносинах. Як убачається з матеріалів справи, накладення штрафів було зумовлено систематичним невиконанням боржником судового рішення, що підтверджується відповідними актами державного виконавця. Водночас заявник, не заперечуючи факту невиконання рішення, фактично оскаржує заходи, спрямовані на забезпечення його виконання, при цьому після застосування примусових заходів виконавчого провадження здійснив оплату відповідних сум. Подання скарги за таких обставин, з урахуванням того, що арешт був знятий одразу після досягнення мети його застосування, суд розцінює як використання процесуального механізму не з метою захисту порушеного права, а з метою формального оскарження правомірних дій державного виконавця. Відповідно до статті 44 ЦПК України учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання такими правами не допускається. Суд доходить висновку, що у даному випадку скаржник фактично використовує процедуру судового контролю за виконанням судових рішень як інструмент уникнення відповідальності за невиконання судового рішення, що суперечить принципу обов`язковості судового рішення та завданням виконавчого провадження.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 липня 2026 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення;

ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 02 квітня 2026 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною у порядку, визначеному рішенням. Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником такого рішення у час та місці побачення, визначених рішенням. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 цього Закону. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт, виносить постанову про накладення штрафу у подвійному розмірі та вживає інші заходи, передбачені Законом. Отже, накладення штрафу за невиконання рішення про встановлення побачення з дитиною прямо передбачено статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження». Такий штраф є наслідком невиконання боржником рішення суду та підлягає виконанню в порядку, визначеному Законом;

з постанови про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року вбачається, що арешт було накладено у межах суми звернення стягнення, яка становить 6 800 грн. З матеріалів справи також убачається, що зазначена сума відповідала сумі штрафів, накладених державним виконавцем на боржника за невиконання судового рішення. Отже, арешт коштів боржника був застосований не як самостійний спосіб виконання рішення суду про забезпечення спілкування матері з дитиною, а як захід, спрямований на стягнення грошової суми штрафів, які виникли у межах виконавчого провадження;

колегія суддів звертає увагу, що законодавство про виконавче провадження розрізняє саме виконання рішення немайнового характеру та стягнення грошових сум, які виникають у межах такого виконавчого провадження у зв`язку з його здійсненням, зокрема виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів. Пунктом 13 розділу IX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, передбачено, що при виконанні рішення немайнового характеру у разі, якщо боржник самостійно не сплачує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження та накладені на нього штрафи, у передбачених Законом випадках виконавець примусово стягує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження та накладені на боржника штрафи одночасно із виконанням такого рішення. Цим же пунктом Інструкції визначено порядок дій виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу або закінчення виконавчого провадження, якщо штрафи, накладені на боржника, не стягнуто. У такому випадку постанова про накладення штрафу реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає подальшому виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією. Аналіз наведеного положення Інструкції свідчить про те, що інструкція передбачає два різні випадки. Перший стосується ситуації, коли рішення немайнового характеру ще перебуває на виконанні, а боржник не сплачує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження або накладені на нього штрафи. У такому випадку виконавець має право здійснювати їх примусове стягнення одночасно з виконанням такого рішення. Другий випадок стосується ситуації, коли виконавчий документ повернуто стягувачу або виконавче провадження закінчено, але штрафи залишилися нестягнутими. Саме для цього випадку передбачено реєстрацію постанови про накладення штрафу як виконавчого документа та її подальше виконання. Тому доводи апеляційної скарги про те, що стягнення штрафів можливе виключно після закінчення основного виконавчого провадження або після виділення постанови про штраф в окреме виконавче провадження, не відповідають змісту пункту 13 розділу IX Інструкції № 512/5;

колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив із того, що накладення арешту у спірних правовідносинах було пов`язане не з виконанням самого немайнового обов`язку щодо забезпечення спілкування матері з дитиною, а з необхідністю стягнення штрафів, які боржник добровільно не сплатив. Посилання апелянта на те, що Розділ VIII Закону України «Про виконавче провадження» не передбачає накладення арешту на кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру, не може бути підставою для скасування ухвали суду першої інстанції. У цій справі державний виконавець не змінював спосіб виконання ухвали суду від 30 жовтня 2025 року та не застосовував арешт коштів як засіб примусити боржника надати дитину для телефонного або відеозв`язку. Арешт коштів було накладено в межах конкретної грошової суми штрафів, накладених у виконавчому провадженні. За таких обставин застосування державним виконавцем статей 48, 56 Закону України «Про виконавче провадження» не свідчить про неправильне виконання рішення немайнового характеру, оскільки ці норми були застосовані не до самого немайнового обов`язку, а до грошового зобов`язання боржника, що виникло у межах виконавчого провадження;

колегія суддів також враховує, що матеріали справи не містять доказів того, що станом на 17 грудня 2025 року постанови державного виконавця про накладення штрафів були скасовані у встановленому законом порядку або їх виконання було зупинено. Сам факт звернення ОСОБА_2 до адміністративного суду з позовом про оскарження постанов про накладення штрафів не свідчить про незаконність таких постанов і не позбавляє державного виконавця права діяти відповідно до чинних на той час постанов, якщо інше не встановлено законом або судовим рішенням. При цьому відповідно до частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів, посадових осіб, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду. Отже, питання правомірності постанов державного виконавця про накладення на ОСОБА_2 штрафів не є предметом розгляду у цій цивільній справі. Таке питання підлягає вирішенню судом адміністративної юрисдикції у відповідному провадженні. У межах цієї справи суд перевіряє саме правомірність постанови про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року з урахуванням тих обставин, які існували на момент її винесення. Оскільки на момент винесення спірної постанови штрафи не були скасовані, не були сплачені у повному обсязі, а їх загальна сума становила 6 800,00 грн, державний виконавець мав правові підстави для вжиття заходів щодо їх примусового стягнення. При цьому накладений арешт був обмежений сумою 6 800,00 грн, тобто не виходив за межі суми несплачених штрафів. Доказів того, що арешт накладено на кошти, звернення стягнення на які заборонено законом, матеріали справи не містять;

колегія суддів також вважала необґрунтованим посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 761/17501/21. У зазначеній справі Верховний Суд виходив з інших фактичних обставин, зокрема з питань належної обізнаності боржника про відкриття виконавчого провадження, оцінки поважності причин невиконання рішення, а також законності постанов державного виконавця про накладення штрафів, які були предметом окремого судового контролю. Натомість у справі, що переглядається, матеріали справи не містять відомостей про скасування постанов про накладення штрафів на момент винесення постанови про арешт коштів боржника. Крім того, як зазначено вище, у межах цієї справи суд не вирішує питання про законність самих постанов про накладення штрафів, оскільки такі постанови оскаржені заявником в іншому судовому порядку. За таких обставин посилання апелянта на вказану постанову Верховного Суду не свідчить про неправильність висновків суду першої інстанції;

суд першої інстанції встановив обставини відкриття виконавчого провадження, характер судового рішення, яке перебувало на виконанні, факт накладення штрафів, розмір несплаченої суми, винесення постанови про арешт коштів боржника та подальше зняття арешту після надходження коштів. Суд першої інстанції навів мотиви, з яких дійшов висновку, що арешт було накладено не як спосіб виконання рішення немайнового характеру, а для стягнення штрафів, накладених на боржника у виконавчому провадженні.

Аргументи учасників справи

17 серпня 2026 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подав касаційну скаргу на ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 02 квітня 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 липня 2026 року, у якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити постанову, якою задовольнити скаргу ОСОБА_2 .

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не правильно трактували норми матеріального права, зокрема статті 18, 48, 56, 64-1 Закону України «Про виконавче провадження» без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 4 березня 2020 року у справі №752/22214/16-ц, від 13 вересня 2023 року у справі №761/17501/21;

виконання судових рішень немайнового характеру регламентовано Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження», в якому не передбачено накладення арешту на кошти боржника;

стягнення на майно боржника у вигляді накладення арешту на грошові кошти здійснюється у розмірі та обсязі, необхідному для виконання за виконавчим документом з метою забезпечення реального виконання рішення суду. Крім того, аналіз положень статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження» вказує на те, що рішення суду про стягнення коштів та рішення суду про зобов`язання вчинити певні дії є різними за своєю правовою природою, тому для цих рішень встановлено різний порядок їх виконання. Тобто положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено можливості накладення арешту на грошові кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру, а відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (постанова Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 752/22214/16-ц);

положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено можливості накладення арешту на грошові кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру (постанова Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі №761/17501/21);

у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-22847св19) викладено висновок, що «на відміну від Розділу VII «Порядок звернення стягнення на майно боржника» (статті 48-62) Закону України «Про виконавче провадження», Розділ VIII «Виконання рішень немайнового характеру» (статті 63-67) цього Закону не надає виконавцю повноважень накладати арешт на майно та грошові кошти боржника. Намагання приватного виконавця забезпечити виконання судового рішення за допомогою заходів (шляхом накладення арештів), які прямо не передбачені Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження», та без дотримання встановленого статтею 435 ЦПК України порядку зміни способу виконання рішення суду є втручанням у право боржника на розпорядження своїм майном». Крім того, за змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку»;

суди не навели норми чинного законодавства, які б дозволяли накладати арешт в межах виконання судових рішень немайнового характеру. Посилання апеляційного суду на положення пункту 13 розділу IX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, є помилковим. Постанова про накладення штрафу, винесена державним виконавцем, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією. Державний виконавець зобов`язаний відкрити виконавче провадження за постановою про накладення штрафу не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження;

висновок суду першої інстанції про те, що «накладення штрафів було зумовлено систематичним невиконанням боржником судового рішення, що підтверджується відповідними актами державного виконавця», ґрунтується виключно на припущеннях, оскільки суд не досліджував акти державного виконавця, не встановлював обставини виконання та/або невиконання судового рішення і поважність причин його невиконання. Більш того обставини виконання та/або невиконання судового рішення і поважність причин його невиконання не були предметом розгляду у цій справі і суд вийшов за межі вимог скарги, що є недопустимим;

18 та 19 серпня 2026 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подав доповнення до касаційної скарги.

У доповненнях ОСОБА_2 зазначає, що:

постанови про накладення штрафу є самостійними виконавчими документами. Проте окреме виконавче провадження за постановами про штраф у цій справі не відкривалося. Тому виконавець діяв не у спосіб, передбачений законом;

самостійний виконавчий документ виконується у самостійному виконавчому провадженні, в якому штраф є основною сумою стягнення і в якому арешт коштів за статтями 48, 56 Закону України «Про виконавче провадження» правомірний;

окреме виконавче провадження за постановами про штраф у цій справі не відкривалося - оскаржена постанова від 17 грудня 2025 року винесена безпосередньо у ВП НОМЕР_1 немайнового характеру, і обставин відкриття окремого провадження суди не встановлювали. Виконавець застосувала захід Розділу VII Закону України «Про виконавче провадження» в межах немайнового виконавчого провадження, тобто діяла не у спосіб, передбачений законом (частина друга статті 19 Конституції України).

19 жовтня 2026 року ОСОБА_1 за допомогою Електронного суду через представника ОСОБА_5 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила:

у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 , доповнень до касаційної скарги від 18 серпня 2026 року та від 19 серпня 2026 року відмовити;

оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

постановою державного виконавця Павлик Н. І. від 21 листопада 2025 року відкрите виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо примусового виконання вказаної вище ухвали суду від 30 жовтня 2025 року. У вказаній постанові боржник був зобов`язаний виконати рішення протягом 10 робочих днів; з нього було стягнуто виконавчий збір у розмірі 16 000 грн; копія постанови була надіслана боржнику із вказівкою ідентифікатора доступу до матеріалів ВП в АСВП. Постановою державного виконавця Павлик Н. І. від 21 листопада 2025 року для боржника визначено мінімальний розмір витрат виконавчого провадження у сумі 363,50 грн, а саме: винесення постанов про закінчення виконавчого провадження - 129,19 грн, плата за користування АСВП - 69 грн, винесення постанов про відкриття виконавчого провадження - 158,95 грн, винесення постанови про стягнення виконавчого збору - 3,18 грн, винесення постанови про стягнення витрат виконавчого провадження - 3,18 грн. Постановою державного виконавця Павлик Н. І. від 21 листопада 2025 року з боржника на користь держави стягнутий виконавчий збір у розмірі 16 000 грн. Постановою державного виконавця Павлик Н. І. від 21 листопада 2025 року був накладений арешт на кошти боржника у межах суми 16 363,50 грн (виконавчий збір та витрати виконавчого провадження). Постановою від 01 грудня 2025 року знято арешт з коштів боржника у зв`язку з надходженням коштів у повній сумі на депозитний рахунок Відділу;

постановою державного виконавця Павлик Н. І. від 17 грудня 2025 року (оскаржувана постанова державного виконавця) накладено арешт на грошові кошти боржника у межах суми 6 800 грн (розмір штрафу за двома постановами від 15 грудня 2025 року), яка була оскаржена боржником до суду в межах розгляду цієї справи. ОСОБА_2 подав до суду скаргу на зазначену постанову від 17 грудня 2025 року. Свої вимоги обґрунтовує тим, що державний виконавець у межах примусового виконання ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року не мав права вживати такий захід примусового виконання, як накладення арешту на грошові кошти боржника, оскільки йдеться про виконання рішення немайнового характеру;

постанова від 04 березня 2020 року у справі № 752/22214/16: на відміну від нашої справи, ВС розглядав скаргу щодо виконання рішення суду (а не ухвали про забезпечення, яка підлягає негайному виконанню). У цьому рішенні суду боржник, зокрема, зобов`язаний не чинити перешкод у вихованні та спілкуванні стягувача з малолітньою донькою (чого немає у нашій справі), державний виконавець наклав арешт на кошти, зокрема аліментні виплати, які отримувала боржник на утримання дитини, і за рахунок цих коштів погашалися борги боржника по виконавчому провадженню (такі обставини відсутні у спірних правовідносинах). Постанова від 13 вересня 2023 року у справі № 761/17501/21: у цій справі боржник не отримував постанову про відкриття виконавчого провадження, постанови про накладення штрафів за невиконання судового рішення скасовані на час розгляду скарги судом апеляційної інстанції, арешт був накладений виконавцем, зокрема, з урахуванням виконавчого збору, який не стягується при виконанні ухвал про забезпечення позову, у цій справі боржник був зобов`язаний вчинити конкретні дії. Порівнюючи ці фактичні обставини зі спірними, слід констатувати, що ОСОБА_2 постанову про відкриття ВП отримав, постанови про накладення штрафів за невиконання ухвали суду не скасовані, арешт коштів вжитий виконавцем без урахування виконавчого збору, а на боржника судовим рішенням не було покладено конкретного обов`язку зобов`язати його вчинити... А тому, порівнюючи ці правовідносини, слід дійти висновку, що наведений скаржником прецедент ВС не містить категоричного твердження про те, що у випадку невиконання боржником ухвали суду про забезпечення позову, що ним не оспорюється, у зв`язку з чим на нього були накладені штрафи, які він згодом сплатив, виконавець одночасно з виконанням основного рішення не має права вживати заходів до примусового стягнення з боржника штрафів, зокрема накладати арешт на його кошти. Постанова від 07 квітня 2021 року у справі № 759/2328/16: у цій справі боржник був зобов`язаний перерахувати позичені кошти банку на його рахунок. Виконавець виконував це рішення як майнове та вживав заходи примусового виконання, зокрема арешт коштів боржника. ВС зазначив, що це немайнове виконання, а тому не може бути застосований арешт. Слід зауважити, що відповіді на зазначене вище головне запитання наведений судовий прецедент ВС також не містить. Судом першої інстанції було встановлено та не спростовано касатором, що вжиті виконавцем заходи примусового виконання (арешт коштів боржника) були вжиті саме для примусового стягнення штрафів, а не виконання рішення немайнового характеру. Фактично скаржник намагається підтягнути фактичні обставини справи під наявну у нього нерелевантну зазначену судову практику ВС.

фактично сплачені касатором як боржником суми штрафів за невиконання судового рішення та дати таких оплат красномовно свідчать про визнання боржником фактів невиконання судових рішень, а також того, що на час ухвалення оскаржуваної постанови про арешт коштів боржник об`єктивно мав заборгованість зі сплати штрафів. Відповідно, ухвалення оскаржуваної постанови є законним та обґрунтованим. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги не тому, що заходи примусового виконання були припинені, а тому що їх застосування було правомірним. Право касатора на мирне володіння майном не було порушене, оскільки арешт його коштів став реакцією держави в особі державного виконавця на системне невиконання судового рішення, за що на нього накладалися штрафи. Доводи касатора про вихід за межі вимог скарги не відповідають дійсності і жодним чином не впливають на законність ухвалених судових рішень. Ба більше - підтверджують, що судом досліджено скаргу та правовідносини, у межах яких вона подана;

суд першої інстанції розглядав справу на підставі наявних у матеріалах справи доказів та матеріалів виконавчого провадження, які були предметом судового розгляду. Суд ознайомився з документами, що стосуються здійснення виконавчих дій, зокрема з актами державного виконавця, складеними у зв`язку з виконанням судового рішення, та іншими матеріалами, які відображають перебіг виконавчого провадження і поведінку боржника під час виконання покладених на нього судовим рішенням обов`язків. Саме за результатами дослідження матеріалів, наявних у справі, суд дійшов висновку про систематичний характер невиконання боржником судового рішення та наявність підстав для застосування передбачених законом заходів примусового виконання. Отже, висновки суду ґрунтуються не на припущеннях, як помилково стверджує касатор, а на сукупності фактичних даних, відображених у відповідних процесуальних документах та матеріалах виконавчого провадження;

посилання касатора на необхідність ототожнення та врахування при розгляді цієї справи судових рішень в іншій судовій справі № 760/33679/25 щодо оскарження накладеного у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 арешту від 21 листопада 2025 року є таким, що не заслуговує на увагу та не може бути застосованим, оскільки підстави накладення арештів абсолютно різні.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2026 року:

задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження відмовлено;

клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на подання доповнень до касаційної скарги задоволено;

поновлено ОСОБА_2 строк на подачу доповнень до касаційної скарги від 18 серпня 2026 року та від 19 серпня 2026 року;

відкрито касаційне провадження у справі.

08 жовтня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.↗

Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2026 року:

заяву ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5, про продовження процесуального строку на подання відзиву задоволено частково;

продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 до 19 жовтня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2026 року додаткові пояснення ОСОБА_2 , які підписані представником Якименком М. М., залишено без розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 07 вересня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: порушення норм процесуального права.

Фактичні обставини

21 листопада 2025 року головним державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н. І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131410027), якою визначено ОСОБА_1 час для спілкування з донькою ОСОБА_4 шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи та п`ятниці з 10:00 год. до 11:00 год. у присутності батька ОСОБА_2 .

У постанові про відкриття виконавчого провадження боржнику було зазначено про необхідність виконати рішення суду у встановленому законом порядку.

У подальшому у зв`язку з невиконанням боржником судового рішення державним виконавцем виносилися постанови про накладення штрафів. Станом на 17 грудня 2025 року сума несплачених ОСОБА_2 штрафів становила 6 800 грн.

17 грудня 2025 року головним державним виконавцем Павлик Н. І. винесено постанову про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якою накладено арешт на грошові кошти/електронні гроші, що містяться на відкритих рахунках/електронних гаманцях боржника, а також на кошти/електронні гроші на рахунках/електронних гаманцях, які будуть відкриті після винесення постанови, крім коштів, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, у межах суми звернення стягнення 6 800 грн.

Після сплати штрафів 02 січня 2026 року головним державним виконавцем Павлик Н. І. винесено постанову про зняття арешту з коштів.

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом (стаття 447 Розділ VII ЦПК України).

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права (статті 447-1 Розділ VII ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) вказано, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) зазначено, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».

За рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність (частина перша та друга статті 63 Закону України «Про виконавче провадження»).

Виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням. Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 цього Закону. У постанові зазначаються вимога виконувати рішення та попередження про кримінальну відповідальність (частина перша, друга, третя статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження»).

Касаційний суд вже вказував, що:

рішення суду про стягнення коштів виконуються в загальному порядку, який передбачений розділом 7 Закону № 1404-VIII. В свою чергу, рішення суду про зобов`язання вчинити певні дії виконуються в порядку статті 63 та статті 75 Закону № 1404-VIII. На відміну від рішень судів про стягнення коштів з боржника, при виконанні яких можливе застосування всього різних дій примусового характеру, таких як арешт майна та його продаж, списання коштів з рахунків і тощо, виконавець при виконанні рішень, які зобов`язують боржника вчинити саме певні дії, має право лише перевіряти виконання судового рішення та накладати штрафи у чітко визначених розмірах без права стягнення на майно боржника. Таким чином, Закон № 1404-VIII розділяє поняття рішень про стягнення боргу та виконання рішень про зобов`язання вчинити певні дії (рішення немайнового характеру) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 вересня 2018 року в справі № 712/4237/17 (провадження № К/9901/3239/17));

аналіз положень статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження» вказує на те, що рішення суду про стягнення коштів та рішення суду про зобов`язання вчинити певні дії є різними за своєю правовою природою, тому для цих рішень встановлено різний порядок їх виконання. Тобто положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено можливості накладення арешту на грошові кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру, а відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон прямо не передбачає можливість застосувати арешт грошових коштів, як спосіб забезпечення виконання рішення немайнового характеру, то державний виконавець має застосовувати тільки ті заходи, які передбачені Розділом 8 Закону України «Про виконавче провадження». Ці заходи повинні бути спрямовані на забезпечення виконання рішення саме немайнового характеру (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 752/22214/16-ц (провадження № 61-21694св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року у справі № 761/17501/21 (провадження № 61-7341св23));

на відміну від розділу VІІ «Порядок звернення стягнення на майно боржника» (статті 48-62) Закону України «Про виконавче провадження», розділ VІІІ «Виконання рішень немайнового характеру» (статті 63-67) цього Закону не надає виконавцю повноважень накладати арешт на майно та грошові кошти боржника (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року в справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-22847св19));

положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено можливості накладення арешту на майно та грошові кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру, а відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2026 року в справі № 285/7632/23 (провадження № 61-950ск26)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/7310/20 (провадження № 12-23гс22) вказано, що: «10.1. Передбачений частиною першою статті 74 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та статтею 339 Господарського процесуального кодексу України судовий захист прав та законних інтересів, порушених рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, має бути ефективним, зокрема, доступним для тих, кого він стосується, спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення та не залежати від дій, які виконавець вчиняє на свій розсуд».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2021 року у справі № 190/1178/20 (провадження № 61-353св21) зазначено, що: «доводи касаційної скарги про те, що 04 листопада 2020 року, тобто на час ухвалення постанови апеляційного суду, виконавче провадження № 46088225 закінчено на підставі частини п`ятої статті 39 Закону, скасовано всі заходи примусового характеру та грошові кошти, що стягувались із ОСОБА_1 у примусовому порядку, повернуто на його розрахунковий рахунок, не впливають на законність та обґрунтованість рішення апеляційного суду, оскільки цивільно-процесуальним законодавством не передбачено такої підстави для відмови у задоволенні скарги на дії (бездіяльність) посадових осіб ВДВС. Суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги тільки у тому випадку, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, проте у цьому випадку суд встановив, що оскаржувані дії вчинені з порушенням закону».

У справі, що переглядається:

при зверненні зі скаргою ОСОБА_2 посилався на те, що державний виконавець під час виконання судового рішення немайнового характеру виніс постанову про арешт коштів боржника. Вважав, що під час виконання судового рішення немайнового характеру виконавець має право застосовувати лише ті заходи примусового виконання, які передбачені Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження». Боржник просив: (1) визнати неправомірною постанову головного державного виконавця Павлик Н. І. про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року у ВП № НОМЕР_1; (2) зобов`язати державного виконавця або іншу уповноважену особу відповідного відділу державної виконавчої служби скасувати зазначену постанову;

при відмові у задоволенні скарги суди зазначили, що після накладення штрафів та у разі їх несплати у добровільному порядку державний виконавець був зобов`язаний вжити заходів щодо їх примусового стягнення, у тому числі шляхом накладення арешту на кошти боржника. Суди відхилили аргументи боржника про те, що накладення арешту на кошти при виконанні рішення немайнового характеру не передбачене законом, оскільки у цьому випадку арешт було застосовано не як захід виконання основного рішення, а як захід забезпечення виконання постанов про накладення штрафів, які мають майновий характер;

суди встановили, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, є ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25, якою вжито заходи забезпечення позову шляхом визначення ОСОБА_1 часу для спілкування з донькою-ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи та п`ятниці з 10:00 год. до 11:00 год. у присутності батька - ОСОБА_2 ;

суди не врахували, що ухвала про забезпечення позову шляхом визначення стягувачу часу для спілкування з дитиною за своєю правовою природою є рішенням немайнового характеру, оскільки зобов`язує боржника вчинити певні дії - забезпечити спілкування стягувача з дитиною шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку у визначений час;

поза увагою судів залишилось те, що Розділ VIII Закону України «Про виконавче провадження» встановлює порядок виконання рішень немайнового характеру. Зокрема, стаття 63 цього Закону визначає порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Стаття 64-1 цього Закону регламентує порядок виконання рішення про встановлення побачення з дитиною, рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною. На відміну від Розділу VII «Порядок звернення стягнення на майно боржника» (статті 48-62) Закону України «Про виконавче провадження», Розділ VIII «Виконання рішень немайнового характеру» (статті 63-67) цього Закону не надає виконавцю повноважень накладати арешт на майно та грошові кошти боржника;

суди не врахували, що стягнення на майно боржника у вигляді накладення арешту на грошові кошти здійснюється у розмірі та обсязі, необхідному для виконання за виконавчим документом, з метою забезпечення реального виконання рішення суду. Тобто арешт коштів є заходом, передбаченим для забезпечення виконання рішень майнового характеру. Положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено можливості накладення арешту на грошові кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру, а відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

касаційний суд враховує, що постанова про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року фактично втратила чинність, оскільки після сплати штрафів 02 січня 2026 року головним державним виконавцем Павлик Н. І. винесено постанову про зняття арешту з коштів. Разом із тим, процесуальним законом не передбачено такої підстави для відмови у задоволенні скарги на дії (бездіяльність) посадових осіб державної виконавчої служби як скасування оскаржуваної постанови. Суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги тільки у тому випадку, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця, і право заявника не було порушено. У цьому ж випадку встановлено, що оскаржувана постанова винесена з порушенням закону;

боржник окрім визнання постанови неправомірною, просив суд зобов`язати головного державного виконавця Павлик Н. І. або іншу уповноважену особу Другого ВДВС у м. Черкаси скасувати постанову про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року. Касаційний суд зазначає, що встановлений частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статтями 447, 451 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень передбачає повноваження суду самостійно скасувати постанову виконавця, яка не відповідає вимогам закону. Натомість зобов`язання державного виконавця скасувати власне рішення покладає додатковий обов`язок на орган виконавчої служби, що може призвести до невиправданої затримки у відновленні прав скаржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/7310/20 (провадження № 12-23гс22)).

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення скарги. Тому оскаржені судові рішення належить скасувати та ухвалити нове про часткове задоволення скарги.

Аргумент відзиву на касаційну скаргу про неподібність відносин у справі, що переглядається та в справі № 752/22214/16-ц касаційний суд відхиляє з таких підстав.

В справі, що переглядається: виконувалася ухвала Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131410027), якою визначено ОСОБА_1 час для спілкування з донькою ОСОБА_4 шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи та п`ятниці з 10:00 год. до 11:00 год. у присутності батька ОСОБА_2 . В оскарженій постанові головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року вказано, що: «назва документу: Ухвала № 760/19161/25 виданий 30.10.2025», документ видав: Солом`янський районний суд м. Києва; про: визначити ОСОБА_1 час для спілкування із донькою, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи, та п`ятниці з 10.00 год. до 11.00 год. у присутності батька ОСОБА_2 » (а. с. 22, том 1). В справі № 752/22214/16-ц: виконувалося рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду про усунення перешкоди у виховуванні та спілкуванні з малолітньою донькою та визначення способу участі батька у вихованні доньки шляхом систематичних побачень. Тобто в справі, що переглядається, та в справі № 760/19161/25 відбувалося в порядку визначеному статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження»

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, четверта статті 412 ЦПК України).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду