ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 554/1796/16-ц

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Виконавчий комітет Шевченківської районної у м. Полтаві ради в особі органу опіки та піклування про позбавлення батьківських прав.

Позов обґрунтовано тим, що після розірвання шлюбу відповідач систематично чинила йому перешкоди у спілкуванні з дочкою, незаконно без його згоди вивезла її до Швейцарії, тому він порушував процедуру повернення дитини до України. Відповідач систематично порушує права дитини на свободу пересування.

Просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо дитини.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 22 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 26 вересня 2017 року, позов задоволено. Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав щодо доньки ОСОБА_5 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, щопозивачем доведено факти систематичного порушення ОСОБА_2 прав дитини, відсутності піклування про фізичний та духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, відсутності спілкування відповідача з дитиною у обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, здійснення перешкод у доступі дитини до культурних та інших духовних цінностей.

Суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав, як такий, що є необгрунтованим.

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 в особі ОСОБА_6 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 червня 2017 рокута ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 26 вересня 2017 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

У травні 2018 року справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Заперечення на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили.

Аргументи учасників справи

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції не досліджено докази та апеляційну скаргу під час розгляду справи.

Судом апеляційної інстанції не взято до уваги, що справу у суді першої інстанції розглянуто суддею, якій неодноразово заявлено відвід у зв`язку з сумнівами у її неупередженості та об`єктивності у розгляді вказаної справи.

У порушення вимог статті 207 ЦПК України суд першої інстанції не постановив ухвалу про залишення позову без розгляду.

Суд першої інстанції прийняв долучені до матеріалів справи докази із порушенням вимог цивівльного процесуального закону та докази, які не стосуються предмета доказування, поклавши їх в основу рішення.

Позивачем не доведено факту ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги та не у повному обсязі дослідили та надали оцінку доказам, поданим відповідачем у справі.

Позивач не надав жодного доказу винної поведінки відповідача та її свідомого нехтування обов'язками щодо дитини протягом періоду, коли вона не проживала разом з дитиною. Проте відповідач надала докази, які підтвержують поважність причин її обмеженого спілкування з дитиною.

Суди необ'єктивно дослідити докази у справі, суд першої інстанції переважно посилається на докази, які стосуються періоду 2012 - 2013 років, коли дитина проживала з матір'ю. У цей період вона навпаки особисто займалася вихованням дитини, а не ухилялася від своїх батьківських обов'язків. Дитину було добровільно передано батькові 28 грудня 2013 року, а не відібрано, як зазначено у рішенні суду першої інстанції.

Суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у сторін народилась дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 29 грудня 2010 року шлюб між сторонами розірвано.

Рішенням Виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 22 листопада 2012 року № 423 визначено порядок участі ОСОБА_1 у вихованні та спілкуванні із малолітньою дочкою.

ОСОБА_2 ухилялася від виконання вказаного рішення органу опіки і піклування, тому позивач неодноразово звертався із відповідними заявами до органу опіки і піклування за місцем проживання дитини.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач здійснювала позивачу перешкоди на вивіз дочки за кордон для відпочинку та оздоровлення.

У 2012 році відповідач ОСОБА_2 незаконно (за підробленою згодою від імені батька) вивезла дитину ОСОБА_5 у Швейцарію.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2013 року дії ОСОБА_2 щодо вивозу дочки за кордон у Швейцарію визнано протиправними та застосовано негайне відібрання дитини. ОСОБА_2 добровільно вказане рішення суду не виконала.

Кантональне управління у справах молоді м. Берн (Швейцарія) у примусовому порядку виконало судове рішення від 08 жовтня 2013 року, ухвалене Верховним судом кантону Берн на території Швейцарії щодо повернення згідно із Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей ОСОБА_5 в Україну.

ОСОБА_2 після ухвалення у Швейцарії судових рішень відмовилася від їхнього добровільного виконання та не повернула дочку до України, влада Швейцарії запросила ОСОБА_1 для примусового виконання судових рішень Швейцарських судів щодо повернення дитини. До 29 грудня 2013 року проведено відповідні процедури, дочку передано батьку і у супроводі Швейцарської державної влади ОСОБА_1 із дочкою покинули Швейцарію та повернулися до України. Вказані обставини підтверджено повідомленням Кантонального управління у справах молоді від 09 січня 2014 року про виконання рішення, направленого до Верховного суду кантону Берн.

Вирок регіонального суду Берн-Міттельланд (Швейцарія) від 02 лютого 2016 року, яким ОСОБА_2 визнано винною у підробці та використанні документів, оскаржується в апеляційному порядку. Тому суд першої інстанції зазначив, що при ухваленні судового рішенння не враховує цей вирок.

Станом на сьогодні ОСОБА_2 проживає у Швейцарії та жодного разу не приїжджала до дочки в Україну.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частинами першою, другоюстатті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини зазначено, що цивільне провадження у справі стосувалось сімейних відносин заявника та позбавлення його батьківських прав. Ці питання як за національним законодавством, так і у оскаржуваному провадженні мали ґрунтуватись на оцінці особистості заявника та його поведінці (пункт 57).

Згідно із частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно допункту 2 частинипершої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Верховний Суд виходить з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Верховний Суд виходить з того, що судом на перше місце ставляться «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає в себе знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Водночас позбавлення батьківських прав матері щодо неповнолітньої дитини є крайнім заходом впливу.

З урахуванням установлених обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позову, зазначивши, що відповідач залишила дитину на тривалий час, перебуває за кордоном, діє всупереч інтересам дитини.

Верховний Суд не може погодитися з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Верховний Суд бере до уваги, що розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49).

Верховний Суд зазначає, що не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських прав із не залежних від неї причин.

Суд першої інстанції встановивши, що мати дитини - відповідач ОСОБА_2 проживає в Швейцарії, дослідивши докази у справі, звернувши у рішенні суду особливу увагу на те, що ні відповідач, ні її представник, ні свідки, які є близькими родичами відповідача, не змогли повідомити, чи ОСОБА_2 має намір коли - небудь приїзджати до дочки, дійшов висновку про винну поведінку відповідача та ухвалив рішення про позбавлення батьківських прав.

Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суду належним чином доводи апеляційної скарги не перевірив, не виклав переконливі мотиви та висновки про підстави позбавлення батьківських прав відповідача з урахуванням підстав позову, на дав належну оцінку особистості ОСОБА_2 та її поведінці.

Верховний Суд зазначає, що поведінка відповідача ОСОБА_2 - матері дитини щодо вивезення її за кордон є такою, що порушує відповідні норми як національного, так і міжнародного права. Проте така обставина не може бути підставою для позбавлення особи батьківських прав на підставі пункту 2 частини першої статті 164 СК України.

Верховний Суд зауважує, що при застосуванні пункту 2 частини першої статті 164 СК України суд має встановити винну поведінку матері щодо дитини, а саме її умисне ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини.

Із змісту судових рішень випливає, що судами неправильно застосовано норми матеріального права (статтю 155, пункт 2 частини першої статті 164 СК України) в контексті встановлених судами обставин, оскільки судами не викладено переконливих мотивів та висновків про винну поведінку відповідача щодо усунення від виконання обов`язків щодо виховання та утримання дитини, не встановлено її дії, які могли зашкодити інтересам дитини, а саме її здоров`ю чи розвитку.

Відмова матері у надання дозволу на виїзд дитини за кордон, підозра щодо неї у вчиненні кримінальних правопорушень за частиною другою статті 332, частиною четвертою статті 358, частиною першою статті 382 КК України не можуть бути підставою позбавлення батьківських прав з урахуванням підстав позову та встановлених судами обставин.

З огляду на встановлені обставини справи щодо поведінки матері дитини щодо дитини, Верховний Суд зауважує, що відсутні підстави для застосування до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення її батьківських прав.

Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов`язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Верховний Суд зазначає, що згідно із матеріалами справи відповідач ОСОБА_2 - мати дитини ОСОБА_5 бажає спілкуватися з дочкою, проти позбавлення її батьківських прав заперечує, про що вказувала у запереченні на позов, апеляційній та касаційній скаргах, а позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей.

Верховний Суд зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не навели переконливих аргументів, чому не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав, не навели причини необхідності втручання у права відповідача, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В апеляційній скарзі відповідач посилалася на те, що суд першої інстанції не врахував докази, які підтверджують поважність причин обмеженого спілкування відповідача із дочкою.

Суду апеляційної інстанції відповідач виклала причини, чому не може приїхати в Україну до дитини (а .с. 49, Т. 3).

Апеляційний суд належним чином такі доводи апеляційної скарги не перевірив та не виклав відповідні мотиви їх відхилення.

Верховний Суд бере до уваги відсутність встановленої судами винної поведінки відповідача, оскільки вона бажає спілкуватися з дочкою, але проживає в іншій країні, в якій народила малолітню дитину, проти позбавлення її батьківських прав заперечує.

Крім того, Верховний Суд бере до уваги, що Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (справа «Мамчур проти України» (CASE OF MAMCHUR v. UKRAINE) від 16 липня 2015 року).

Судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, що сім`я матері є особливо непридатною або явно неблагополучною для виховання дітей, мати втратила інтерес до дитини, тому Верховний Суд зауважує, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення у вказаній справі без урахування основних інтересів дитини, зокрема, з умовою збереження її зв`язку із рідною матір`ю.

Згідно із статтею 400 ЦПК України установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, дійшли необґрунтованого висновку про застосування до ОСОБА_2 крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення її батьківських прав щодо дитини.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що з урахуванням встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи оскаржувані судові рішення постановлені з порушенням вказаних вище норм матеріального права, а тому вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання за подання апеляційної скарги у розмірі 606,33 грн та касаційної скарги у розмірі 661,44 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,