ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 344/17277/20

Описова частина

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 20 травня 2014 року між сторонами укладено договір позики, згідно якого відповідач отримав кошти у сумі 80 000 доларів США зі строком повернення до 25 грудня 2015 року. Позичальник своє зобов`язання належним чином не виконав та в обумовлений строк не повернув кошти в повному обсязі. У 2018 році відповідач передав позивачу баштовий кран вартістю 12 000 доларів США в рахунок часткового погашення боргу. Решту суми відповідач не повернув. Із цих підстав позивач просив стягнути борг за договором позики у сумі 68 000 доларів США та 3% річних від простроченої суми у розмірі 10 077 доларів США. Загалом позивач просив стягнути 78 077 доларів США, що по курсу НБУ станом на 02 грудня 2020 року складало 2 229 746,39 грн.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 68 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на 21 квітня 2021 року становило 1 904 652,80 грн, 3% річних у сумі 10 077 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на 21 квітня 2021 року становило 282 252,74 грн, а всього - 78 077 доларів США, за офіційним курсом НБУ на 21 квітня 2021 року становило 2 186 905,54 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, доказів на спростування якого відповідачем не надано. Оскільки на час звернення до суду позичальником погашено борг у сумі 12 000 доларів США, то з нього підлягає стягненню решта боргу - 68 000 доларів США, а також 3% за період з 25 грудня 2015 року по 02 грудня 2020 року у сумі 10 077,00 доларів США. Сума боргу визначена судом у еквіваленті до гривні по курсу НБУ станом на дату ухвалення рішення судом. Також суд вважав, що у зв`язку із поверненням у січні 2018 року частини позики шляхом передачі позивачу баштового крану відбулось переривання позовної давності, а тому заява представника відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності не заслуговує на увагу.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 червня2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2021 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Вирішено питання про розподіл судових витрат

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Із розписки від 20 травня 2014 року, на підставі якої позивач просив стягнути борг та 3% річних з відповідача видно, що ОСОБА_2 винен ОСОБА_1 80 000 доларів США, зобов`язується їх віддати на протязі 2015 року, станом по 25 грудня 2015 року. Однак розписка не містить умов отримання позичальником в борг коштів та дати їх отримання.Отже, належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів ОСОБА_2 , які він вимагає повернути, позивач суду не надав. Зазначення у цій розписці про зобов`язання відповідача повернути борг не може свідчити про те, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивачем було передано відповідачу грошові кошти, оскільки заборгованість могла виникнути на підставі інших правовідносин.Апеляційний суд вважав, що позивачем не доведено існування між сторонами відносин за договором позики, а отже, виникнення у відповідача зобов`язання перед позивачем по сплаті боргу та похідних сум.

Суд не взяв до уваги доводи відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки така підстава для відмови у задоволенні позову застосовується лише у разі визнання позовних вимог обґрунтованими. Однак суд відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за їх безпідставністю.

16 липня 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу напостанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 червня 2021 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 червня 2021 року та залишити в силі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагальнення доводів касаційної скарги

Підставою касаційного оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 16 червня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 15 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, а також у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18.

Ксаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників справи

01 грудня 2021 року ОСОБА_2 надіслав до суду відзив на касаційну скаргу. Зазначав, що доводи скарги є безпідставними та не заслуговують на увагу. Вважає рішення апеляційного суду законним та обґрунтованим. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У справі наявний оригінал розписки, складеної ОСОБА_2 20 травня 2014 року та підписаної ним, у якій зазначено: «Я, ОСОБА_2 винен ОСОБА_1 80 000 $, зобов`язуюсь віддати на протязі 2015 року, станом по 25.12.2015 року».

За змістом наявної у справі копії розписки за підписом ОСОБА_1 , він у рахунок погашення боргу отримав від ОСОБА_2 баштовий кран КБ-308, як еквівалент 12 000,00 доларів США.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи (позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц).

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частини перша, друга статті 205 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16 та підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За статтями 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (частина друга статті 1047 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати із датою складення розписки, яка посвідчує цей факт, однак, у будь-якому разі складенню розписки має передувати факт передачі коштів у борг; за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, який підтриманий у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 752/19567/14-ц.

Як установлено апеляційним судом, відповідачем ОСОБА_2 була складена розписка такого змісту: «Я, ОСОБА_2 винен ОСОБА_1 80 000 $, зобов`язуюсь віддати на протязі 2015 року, станом по 25.12.2015 року». Дата складення розписки - 20 травня 2014 року.

Відповідач не заперечував складення цієї розписки (написання тексту з проставленням підпису) ним особисто.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню (частина перша сттаті 82 ЦПК України).

Із змісту розписки видно, що ОСОБА_2 визнавав, що станом на 20 травня 2014 року має заборгованість перед ОСОБА_1 у сумі 80 000 доларів США, яку відповідач зобов`язався повернути до 25 грудня 2015 року.

Отже, визнання у власноручно складеній ОСОБА_2 розписці свого обов`язку перед позивачем із повернення боргу у відповідній сумі та визнання ним обов`язку про повернення боргу у вказаний у розписці строк не може не свідчити про отримання відповідачем від позивача зазначеної суми коштів не пізніше дня складення цієї розписки.

Апеляційний суд вказаних обставин не врахував та помилково вважав, що складена відповідачем таким чином розписка не підтверджує існування між сторонами грошово-зобов`язальних відносин.

Разом із цим суд апеляційної інстанції зазначив, що спірні правовідносини могли виникнути між сторонами на підставі інших правовідносин, однак не навів доказів, які це підтверджують.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідачем при розгляді справи не спростована дійсність відповідного правочину (розписки), у тому числі не доведено належними та допустимими доказами неотримання від позивача коштів у розмірі 80 000 доларів США (або вчинення позивачем протиправного діяння відносно відповідача до та/або після складення ним відповідної розписки).

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року в справі № 154/3443/18.

Відповідачем не доведено належними доказами повернення всієї суми боргу позивачу, оскільки на момент розгляду справи у суді оригінал розписки про отримання позики у ОСОБА_2 був відсутній.

Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування зазначених обставин та досліджених доказів, не врахував указані норми матеріального права, не встановив належним чином фактичні правовідносини, які склалися між сторонами, тому дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (стаття 259 ЦК України). Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

У статті 253 ЦК України зазначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно вимог частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

З тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника), що свідчать про визнання боргу. Така ж позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року в справі № 640/22879/14-ц.

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі

№ 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».

У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. (частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц.

Від установлення факту належного часткового виконання зобов`язання боржником (відповідачем) залежить правильне застосування судом норм статей 261, 264, 267 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14).

Таким чином, при розгляді цієї справи необхідно надати відповідну оцінку заяві відповідача ОСОБА_2 , поданій у суді першої інстанції, про застосування позовної давності та доводам позивача ОСОБА_1 про переривання позовної давності.

Відповідно до частин п`ятої-сьомої статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином аргументи апеляційної скарги ОСОБА_2 , не врахував доводи учасників справи та надані докази, не надав їм належної оцінки, не встановив фактичні правовідносини між сторонами, та як наслідок - передчасно дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Отже, апеляційний суд не перевірив правильність застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права судом першої інстанції при ухваленні рішення.

Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 з посиланням на постанову Верховного Суду України 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, підтвердилися.

У частині третій статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 400 ЦПК Українивизначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені дійсні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати зазначене Верховним Судом, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; у разі встановлення обґрунтованості позовних вимог - вирішити питання про застосування позовної давності у спорі (дати мотивовану оцінку заяві відповідача про застосування позовної давності і доводам позивача про її переривання); ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,