ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 202/7540/17

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О., територіальний сервісний центр № 1241 Регіонального сервісного центру МВС в Дніпропетровській області, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ спільного набутого майна, визнання недійсними угод про відчуження майна, визнання права власності на майно.

У травні 2018 року ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги, зазначивши відповідачем ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 90, 91).

Позов мотивовано тим, що з 01 вересня 1999 року позивач з ОСОБА_2 почали проживати разом однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, спочатку в орендованих квартирах, а згодом, придбали квартиру АДРЕСА_1 та інше майно.

Все майно було придбано за спільні кошти та у кредит, який було виплачено спільними зусиллями. Факт спільного проживання, на думку позивача, можуть підтвердити медичні документи, які свідчать, що сторони тривалий час проходили лікування та обстеження у клініках репродуктивної медицини, свідки та фотосвітлини.

Крім того, позивач зазначав, що відповідач відчужила без його згоди майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 та транспортні засоби марки Mitsubishi Lancer та марки Mercedes-Benz Vito.

На підставі викладеного ОСОБА_1 (з урахування уточнених позовних вимог) просив суд:

- встановити факт проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки, ОСОБА_1 з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період з 01 січня 2004 року по 22 квітня 2017 року включно;

- визнати спільною сумісною власністю нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 , а також транспортні засоби марки Mitsubishi Lancer, державний номерний знак НОМЕР_1 та марки Mercedes-Benz Vito, державний номерний знак НОМЕР_2 .

Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 23 червня 2022 року у складі судді Кухтіна Г. О. прийняв до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю (т. 3 а. с. 95, 96).

Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 08 серпня 2022 року у складі судді Кухтіна Г. О. позов задовольнив частково.

Встановив факт проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 22 квітня 2017 року включно.

Визнав спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,1 кв. м, житловою площею 25,1 кв. м.

В іншій частині позовних вимог відмовив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 960 грн.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 1 920 грн.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, щосторони з 01 січня 2004 року по 22 квітня 2017 року проживали разом, як чоловік та жінка. Майно, набуте сторонами за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, а тому наявні підстави для застосування 74 СК України.

Відповідач не довела належними, достатніми та допустимими доказами, що квартира АДРЕСА_1 була придбана повністю за її кошти та кошти її батьків.

Суду не надано доказів на підтвердження обставин придбання спірних транспортних засобів сторонами у період з 01 січня 2004 року по 22 квітня 2017 року.

З огляду на відсутність вимоги зі сторони позивача про недійсність укладеного правочину (договору з відчуження квартири № 128 на користь ОСОБА_3 ), а також те, що наразі власником спірної квартири є ОСОБА_3 , яка не була залучена у справі як відповідач/сторона договору з відчуження спірної квартири, суд не вбачав правових підстав для задоволення вимоги про визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 .

Дніпровський апеляційний суд постановою від 04 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 серпня 2022 року скасував в частинівстановлення факту проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 22 квітня 2017 року включно та в частині визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 42,1 кв. м, житловою площею 25,1 кв. м.

Встановив факт проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , без реєстрації шлюбу з 28 грудня 2006 року до 22 квітня 2017 року.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року відмовив.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 відмовив.

В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що сторони у справі проживали разом, як подружжя у період з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року, а тому у задоволенні вимог позивача про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року та у задоволенні позовних вимог позивача про визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_1 повинно бути відмовлено у зв`язку із недоведеністю позовних вимог у цій частині.

Матеріалами справи підтверджується, що у період часу з 28 грудня 2006 року до 22 квітня 2017 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, оскільки відповідач 28 грудня 2006 року зареєструвала позивача у належній їй квартирі і вони проживали разом з цього часу.

Колегія суддів дійшла висновку про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 28 грудня 2006 року, з часу коли позивач був зареєстрований та почав проживати у належній відповідачу ОСОБА_2 квартирі, по 22 квітня 2017 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як чоловік та жінка.

Стосовно позовних вимог позивача про визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 слід зазначити, що 05 травня 2017 року, тобто до звернення позивача до суду з цими позовними вимогами, вказана квартира була відчужена ОСОБА_2 на підставі договору дарування ОСОБА_3 - матері відповідача. Тобто, на час звернення позивача до суду із позовними вимогами у цій справі - листопад 2017 року, відповідач ОСОБА_2 вже не була власником цієї квартири.

В уточненій позовній заяві позивач із вимогою про недійсність укладеного правочину (договору дарування квартири АДРЕСА_2 ) не звертався, тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання спільною сумісною власністю вказаної квартири.

Стосовно позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю транспортних засобів марки Mitsubishi Lancer та Mercedes-Benz Vito суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог у цій частині, оскільки суд встановив та визнається сторонами у справі, що вказані транспортні засоби були відчужені відповідачем на користь інших осіб ще до звернення позивача до суду з цим позовом і на теперішній час за відповідачем вказані транспортні засоби не зареєстровані.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.

05 червня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

В касаційній скарзі позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 03 червня 2021 року у справі № 748/1943/19 та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув належної уваги на докази, що містяться у матеріалах справи, які вказують на те, що з 1999 року сторони фактично проживали разом у шлюбних відносинах, виконуючи обов`язки та ролі чоловіка та дружини, хоча офіційно їх шлюб не був зареєстрований.

Відповідач не надіслала відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що 28 липня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,1 кв. м, житловою площею 25,1 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бандурою М. К. за № 2965 (т. 1 а. с. 11, 16).

ОСОБА_1 із 28 грудня 2006 року зареєстрований у належній відповідачу ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1 (т. 3 а. с. 166).

20 березня 2007 року ОСОБА_2 уклала договір на придбання склопакетів та їх встановлення, а також надала докази купівлі побутової техніки, оплату комунальних послуг за адресою вказаної квартири (т. 1 а. с. 191-195, т. 2 а. с. 90-104).

05 червня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала у власність квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 57,5 кв. м, житловою площею 37,3 кв. м (т. 1 а. с. 13, 17).

05 травня 2017 року квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_2 , на підставі договору дарування, подарувала ОСОБА_3 - своїй матері (т. 1 а. с. 17).

Місце проживання позивача ОСОБА_1 із 28 грудня 2006 року зареєстроване у належній відповідачу ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 8, 9).

Місце проживання відповідача ОСОБА_2 теж зареєстроване у належній їй квартирі АДРЕСА_1 . У цій квартирі відповідач ОСОБА_2 зареєстрована та проживає із її неповнолітнім сином ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 98-100).

Позивач на підтвердження своїх вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю, як чоловіка та дружини, його та ОСОБА_2 , без реєстрації шлюбу надав суду виписки про перебування на лікуванні та обстеженні пацієнтів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період з 2011 року по 2017 рік у ТОВ «САНА-МЕД» Центру репродукції людини професора Феськова О. М . У вказаних виписках зазначено - подружжя ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 131-140).

Відповідно до медичних документів, наданих закладом «Клініка репродуктивної медицини імені академіка В. І. Грищенка » 15 листопада 2016 року ОСОБА_1 , 1980 року народження, та ОСОБА_2 , 1979 року народження, підписали заяви щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій з метою лікування безпліддя: запліднення з використанням яйцеклітин донора клініки, сперми чоловіка та було укладено відповідний договір між закладом «Клініка репродуктивної медицини імені академіка В. І. Грищенка» та ОСОБА_1 , 1980 року народження і ОСОБА_2 , 1979 року народження, як чоловіком та дружиною (т. 1 а. с. 143, 144, 146-148).

Згідно листа № 1012-к закладу «Клініка репродуктивної медицини імені академіка В. І. Грищенка» ОСОБА_1 , 1980 року народження та ОСОБА_2 , 1979 року народження, з 02 жовтня 2015 року по 06 лютого 2017 року знаходились на обстеженні та лікуванні у закладі «Клініка репродуктивної медицини імені академіка В. І. Грищенка» (т. 1 а. с. 10).

Відповідно до довідки ПАТ «УкрСиббанк» від 19 грудня 2022 року № 57-1/13-13 між банком та відповідачем ОСОБА_2 було укладено кредитний договір від 28 липня 2006 року на суму 14 000 дол. США. Кредит було надано з цільовим призначенням - придбання квартири АДРЕСА_1 . Кредитний договір від 28 липня 2006 року № 11023534000 припинено у зв`язку із виконанням боржником ОСОБА_2 усіх зобов`язань належним чином, а саме: ОСОБА_2 повернула позику, що була надана з цільовим призначенням - кредит на придбання житла у сумі 14 000 дол. США. Кредит закритий 17 листопада 2006 року (т. 3 а. с. 162).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно із частинами першою та другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Згідно із статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них майнових прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19).

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц зроблено висновок, що: «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)».

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може достовірно свідчити про те що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Суд апеляційної інстанції встановив, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що сторони дійсно проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року, оскільки позивач не надав доказів того, що у вказаний період сторони проживали, за його твердженнями, у різних орендованих квартирах, а також, що сторони витрачали спільні кошти на утримання такого житла, чи сплачували комунальні послуги, чи сплачували кошти за орендоване житло (договори оренди житла, чеки, квитанції).

Крім того, матеріали справи не містять довідок відповідних органів з місця проживання за вказаний період часу, довідок житлових організацій про спільне проживання та ведення господарства сторонами за цей час.

Суд апеляційної інстанції правомірно зазначив, що посилання позивача на надані ним фото та пояснення свідків не є достатніми належними доказами на підтвердження проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року.

Отже, належних доказів на підтвердження того, що сторони у справі проживали разом як подружжя у період з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року суду не надано.

Відповідно до вказаного, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 27 грудня 2006 року.

Щодо визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_1 слід зазначити наступне.

З матеріалів справи вбачається, що:

- на момент реєстрації позивача ОСОБА_1 у належній ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1 - 28 грудня 2006 року, ОСОБА_2 повністю сплатила кредит, який їй було надано ПАТ «УкрСиббанк» на придбання саме цієї квартири;

- матеріали справи не містять доказів того, що вказана квартира придбана також і за особисті кошти позивача, оскільки будь-яких належних доказів на підтвердження вказаного позивач суду не надав.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог позивача про визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_1 , оскільки вказані вимоги є недоведеними.

Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріалами справи підтверджується те, що сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 28 грудня 2006 року до 22 квітня 2017 року, оскільки позивач з 28 грудня 2006 року зареєстрований у належній відповідачу квартирі і вони проживали разом з цього часу.

Також, з матеріалів справи відомо, що сторони тривалий час спільно разом проходили лікування та обстеження у ТОВ «САНА-МЕД» Центру репродукції людини професора Феськова О. М . У вказаних виписках зазначено - подружжя ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .

Отже, апеляційний суд дійшов до обґрунтованого висновку про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 28 грудня 2006 року, з часу коли позивач був зареєстрований та почав проживати у належній відповідачу ОСОБА_2 квартирі, по 22 квітня 2017 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як чоловік та дружина, оскільки матеріалами справи підтверджується, що у вказаному періоді позивач був зареєстрований у належній відповідачу квартирі, вони разом проходили довготривале обстеження та лікування від безпліддя у клініках репродуктивної медицини та бажали народження спільної дитини.

За таких обставин, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов до висновку про встановлення факту проживання однією сім`єю, як чоловіка та дружини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 28 грудня 2006 року до 22 квітня 2017 року.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 03 червня 2021 року у справі № 748/1943/19 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду