ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 495/10181/24

1. Описова частина

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, у якій просив установити факт постійного його проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року (проголошення незалежності України), а саме в АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи вимоги заяви, ОСОБА_1 посилався на те, що він народився у 1965 році, після закінчення школи проживав та був зареєстрований у АДРЕСА_1, а в 1990 році там народилася його донька. У зв`язку із втратою паспорта зразка 1974 року він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) із заявою про оформлення паспорта громадянина України, однак отримав відмову з підстав необхідності встановлення в судовому порядку факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Зазначив, що встановлення цього факту є необхідним для підтвердження його належності до громадянства України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України».

Посилаючись на зазначені обставини, просив заяву задовольнити.

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області рішенням від 19 лютого 2025 року заяву ОСОБА_1 задовольнив Установив факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України станом на 24 серпня 1991 року, а саме в АДРЕСА_1.

Задовольняючи заяву та відхиляючи доводи заінтересованої особи, суд першої інстанції виходив із того, що у справі немає спору про право, подані заявником докази є належними та допустимими, а їх сукупність підтверджує факт постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року, встановлення якого має для нього юридичне значення як необхідна умова для оформлення паспорта громадянина України.

Одеський апеляційний суд постановою від 02 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області залишив без задоволення. Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 лютого 2025 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що належність особи до громадянства України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України» може підтверджуватися, зокрема, фактом її постійного проживання на території України у визначений законом період, який у разі необхідності встановлюється в судовому порядку. З огляду на відмову органу Державної міграційної служби в оформленні заявнику паспорта громадянина України з підстав необхідності підтвердження такого факту, заявник звернувся до суду із цією заявою.

Врахувавши досліджені у справі докази, а також те, що матеріали справи не містять відомостей про виїзд заявника на постійне проживання за межі України чи набуття ним громадянства іншої держави, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про доведеність факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та наявність підстав для задоволення заяви. Апеляційний суд також виходив із того, що встановлення зазначеного факту має для заявника юридичне значення, оскільки є необхідним для підтвердження належності до громадянства України та оформлення паспорта громадянина України.

24 жовтня 2025 року ГУ ДМС України в Одеській області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 лютого 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Підставою касаційного оскарження зазначило, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17.

Касаційну скаргу мотивувало тим, що провадження за заявами з питань набуття громадянства належить до повноважень Державної міграційної служби України та їх територіальних підрозділів, серед яких ГУ ДМС України в Одеській області. Існує законодавчо визначена процедура, згідно з якою заяви та інші документи з питань громадянства подаються до територіального підрозділу Державної міграційної служби України за місцем проживання особи в Україні. Отже, будь-які дії, спрямовані на проходження процедури набуття громадянства та/або документування паспортом громадянина України, перебувають в межах інтересів ГУ ДМС в Одеській області.

Зазначило, що згідно зі статтею 318 ЦПК України до заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Проте з наданих заявником додатків до заяви неможливо встановити цей юридичний факт.

Вважає, що в цьому випадку існує спір про право про встановлення факту постійного проживання на території України, і цей спір повинен розглядатися в порядку позовного провадження.

Верховний Суд ухвалою від 11 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

29 грудня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився заявник ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , актовий запис № 105.

У 1982 році заявник ОСОБА_1 закінчив повний курс Десантівської середньої школи Кілійського району Одеської області, що підтверджується атестатом.

З витягу з погосподарських книг сільської ради заявник ОСОБА_1 проживав та був зареєстрований на території села Садове Білгород-Дністровського району Одеської області в період з 1988 до квітня 1993 року, що підтверджується довідкою Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 03 вересня 2025 року № 02-24/1205.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_1 народилась донька ОСОБА_7 в АДРЕСА_1.

У зв`язку із втратою паспорта зразка 1974 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області.

З листа ГУ ДМС України в Одеській області від 26 листопада 2021 року № 5118-1429/5118.1-21 відомо, що ОСОБА_1 відмовили в документуванні паспортом громадянина України з підстав непідтвердження його належності до громадянства України. Рекомендували звернутися до суду для підтвердження постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України, тобто 24 серпня 1991 року, та станом на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Предметом розгляду у цій справі є встановлення факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Ухвалою від 02 жовтня 2025 року, яка занесена до протоколу судового засідання, Одеський апеляційний суд долучив до справи лист Молозького ліцею Мологівської сільської ради від 09 липня 2025 року № 280; заяву ОСОБА_2 ; свідоцтво про народження ОСОБА_3 ; виписку з погосподарських книг, надану Мологівською сільською радою.

З виписки з погосподарських книг, виданої Мологівською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, відомо, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , значиться в погосподарських книгах сільської ради станом на 24 серпня 1991 року за адресою: АДРЕСА_1 . Погосподарська книга № 20 за 1991-1995 роки, особовий рахунок № НОМЕР_2 (нумерація квартири АДРЕСА_2 ). 15 квітня 1993 року вибув до Кілійського району в село Десантне.

У письмових поясненнях ОСОБА_2 (донька заявника) підтвердила факт постійного проживання ОСОБА_1 протягом усього її дитинства та юності на території України за адресою: АДРЕСА_3

У судовому засіданні в апеляційному суді допитали свідків, приведених до присяги: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (сестра), які підтвердили факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року, зазначивши, що заявник проживав із сім`єю, має трьох дітей, працював у будівельній бригаді.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 3, статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

Стаття 15 ЦК України передбачає, що кожна особа має право за захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частина друга статті 315 ЦПК України передбачає, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

До таких інших фактів, із якими пов`язано виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, законодавство віднесло факт, що породжує право особи на набуття громадянства України, зокрема - факт постійного проживання на території України.

Факт постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону, відповідно до яких громадянами України є громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Застосовуючи законодавство про громадянство, слід відрізняти правові конструкції «набуття громадянства» та «встановлення належності до громадянства».

Підстави набуття громадянства України встановлені у статті 6 Закону України «Про громадянство». Громадянство України набувається, зокрема, за територіальним походженням.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» в редакції, чинній на час звернення заявника до суду, особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006), затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).

У пункті 44 Порядку встановлено, що в разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Якщо метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 статті 3 Закону України «Про громадянство України», предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року.

У разі коли метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; встановлення юридичного факту проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року не має юридичного значення у такому випадку.

Зазначене узгоджується з висновком Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання ним паспорта громадянина України.

У пункті 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.

Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органи внутрішніх справ України внесли напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.

Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

У Пункті 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону України «Про громадянство України»), подає документи, передбачені підпунктами «а» - «в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

Ураховуючи наведене, належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час, і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2025 року у справі № 510/105/24 (провадження № 61-17437св24), від 05 лютого 2026 року у справі № 279/2237/25 (провадження № 61-15762св25).

Звертаючись до суду із цією заявою, у зв`язку із втратою паспорта зразка 1974 року, ОСОБА_1 просив встановити факт його проживання на території України на момент 24 серпня 1991 року (проголошення незалежності України) оскільки листом від 26 листопада 2021 року № 5118-1429/5118.1-21 ГУ ДМС України в Одеській області відмовило йому в документуванні паспортом громадянина України з підстав не підтвердження його належності до громадянства України.

Установивши, що ОСОБА_1 на підтвердження своїх вимог надав достатньо належних та допустимих доказів, які в сукупності свідчать про постійне проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року і зазначені обставини заінтересована особа не спростувала, правильно застосувавши норми матеріального права, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення заяви.

Згідно з частинами першою - третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту. Скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника вимога цього заявника заслуговує довіри».

Суди попередніх інстанцій надали належну обґрунтовану оцінку поданим доказам постійного проживання заявника на території України, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують і значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів, що не належить до повноважень касаційного суду.

Установлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Посилання ГУ ДМС України в Одеській області на відсутність підстав для встановлення заявленого факту в порядку окремого провадження у зв`язку з невикористанням заявником досудового порядку оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, а також наявності спору про право, з огляду на заперечення суб`єкта владних повноважень щодо наявності у заявника такого права, є необґрунтованими.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23 наголошувала, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету його встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Заперечення суб`єкта владних повноважень про те, що факт не підтверджений належними доказами, не свідчать про існування спору про право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів ГУ ДМС України в Одеській області по суті справи та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.

Верховний Суд формулює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Водночас посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак, як вже наголошено вище, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду