ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 380/25456/24

20 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

1) визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУ НП у Львівській області) від 10 липня 2024 року №390 о/с в частині переміщення відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини першої та частини восьмої статті 65 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон №580-VIII) для більш ефективної служби, виходячи з інтересів служби майора поліції ОСОБА_1 (0078859) на посаду інспектора взводу №2 роти №3 батальйону поліції особливого призначення «Корпус оперативно-раптової дії» (стрілецький) ГУ НП у Львівській області (далі - «КОРД» (стрілецький) ГУ НП у Львівській області), звільнивши його з посади слідчого відділення поліції №1 Яворівського районного відділу поліції ГУ НП у Львівській області, з 13 липня 2024 року, встановивши посадовий оклад у розмірі 2400 гривень та надбавку за специфічні умови проходження служби в поліції в розмірі 40 відсотків;

2) поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділення поліції №1 Яворівського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області, з 14 липня 2024 року.

Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 грудня 2024 року залишив позовну заяву без руху та встановив позивачеві десятиденний строк для усунення недоліків шляхом подання суду квитанції про сплату судового збору у розмірі 1211,00 грн.

Ухвалою від 01 січня 2025 року Львівський окружний адміністративний суд прийняв до розгляду позовну заяву та відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

07 лютого 2025 року від представника відповідача надійшло клопотання про залишення позову без розгляду, мотивоване тим, що позивач пропустив передбачений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) місячний строк звернення до суду.

Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 02 квітня 2025 року залишив позовну заяву без руху та встановив позивачу п`ятиденний строк для усунення недоліків шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із цим позовом з наданням відповідних доказів.

Суд керувався тим, що з позовом про оскарження наказу ГУ НП у Львівській області №390 о/с від 10 липня 2024 року «Про особовий склад» позивач звернувся 20 грудня 2024 року, чим не дотримався місячного строку звернення до суду, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України. Суд вважав, що в цьому випадку датою ознайомлення позивача з оскаржуваним наказом слід вважати 24 липня 2024 року, тобто датою, коли ОСОБА_1 ознайомився з посадовою інструкцією та приступив до виконання завдань і обов`язків за посадою, на яку його було переміщено спірним наказом.

На виконання ухвали суду представник позивача подав до суду заяву про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду та поновлення цього строку, яку мотивував тим, що позивач з об`єктивних причин не зміг своєчасно звернутися до суду, позаяк з моменту винесення оскаржуваного наказу і до звернення до суду, крім періоду перебування на лікарняному у період з 15 до 23 липня 2024 року, ніс безперервну службу у батальйоні поліції особливого призначення «Корпус оперативно-раптової дії» (стрілецький) ГУНП, за місцем дислокації підрозділу. Також зазначив, що лише 18 грудня 2024 року у відповідь на адвокатський запит отримав копію спірного наказу та фактично ознайомився з його змістом, при цьому до суду звернувся 20 грудня 2024 року, тобто без зайвих зволікань.

Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 квітня 2025 року відмовив у задоволенні заяви представника позивача про поновлення строку звернення до суду, визнав неповажними причини пропуску цього строку та залишив позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240, частини третьої статті 123 КАС України.

Суд критично оцінив доводи представника позивача про те, що ОСОБА_1 не був ознайомлений з оскаржуваним наказом, а про його існування дізнався з відповіді на адвокатський запит лише 18 грудня 2024 року, оскільки позивач до виконання завдань та обов`язків за посадою, на яку його було переведено оспорюваним наказом, приступив 24 липня 2024 року, при цьому попередньо ознайомився з посадовою інструкцією, а 25 липня 2024 року пройшов інструктаж з питань дотримання заходів безпеки при поводженні зі зброєю під час проведення навчально-тренувальних стрільб особовим складом підрозділу, натомість позовну заяву подав 20 грудня 2024 року.

Також суд відхилив доводи представника позивача про залучення ОСОБА_1 до безперервної служби, зазначивши, що відповідно до табелів виходу на службу особового складу підрозділу за період з липня 2024 року до лютого 2025 року, така служба не була безперервною, зокрема, позивач мав вихідні дні. Щодо посилань на залучення позивача до участі в обороні Української держави, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності у зоні бойових дій, суд зазначив, що позивач не надав суду доказів на підтвердження цих обставин.

Восьмий апеляційний адміністративний суд погодився з висновками суду першої інстанції і постановою від 13 серпня 2025 року залишив без змін ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року про залишення позову без розгляду.

У касаційній скарзі представник позивача просив скасувати ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На переконання скаржника, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, а саме, статті 122, 123 КАС України й не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2025 року у справі №240/3789/24, від 13 лютого 2025 року у справі №320/42545/23, від 05 лютого 2025 року у справі №160/2592/23, зокрема, суд першої інстанції, застосовуючи частину третю статті 123 КАС України неправомірно залишив позовну заяву без розгляду, так як в силу частини першої зазначеної статті не надав позивачеві можливості повідомити про інші причини поважності пропуску строку на звернення до суду. Суд апеляційної інстанції помилки суду першої інстанції не виправив.

Скаржник також вважає, що залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, неправильно визначив момент з якого слід було обчислювати місячний строк на звернення до суду. Також суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки мотивам, наведеним у заяві про поновлення строку, зокрема, щодо специфічних умов служби у підрозділі, які вимагають постійного (цілодобового) перебування поліцейського за місцем дислокації підрозділу та виключають можливість вчиняти інші дії, не пов`язані з несенням служби; участі позивача з 24 липня 2024 року в обороні України, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності, що вказує на поважність причин пропуску строку звернення до суду; отримання копії спірного наказу та ознайомлення з його змістом вперше лише 18 грудня 2024 року, після направлення відповідачем на адвокатський запит представника позивача. Водночас, на його думку, витяги з табелів виходу на службу особового складу роти, посадова інструкція та журнал реєстрації інструктажів з питань дотримання заходів безпеки при поводженні зі зброєю під час проведення навчально-тренувальних стрільб, які суди взяли до уваги, не спростовують обставини ознайомлення зі спірним наказом 18 грудня 2024 року, при цьому, матеріали справи не містять доказів його вручення позивачу.

У відзиві представниця ГУ НП у Львівській області просила касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року залишити без змін. Наведені у відзиві мотиви загалом ґрунтуються на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки судів є законними і обґрунтованими, а доводи скаржника цих висновків не спростовують.

Рух касаційної скарги

Ухвалою від 04 вересня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Куся Ю.О., який діє в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2025 року й витребував з Львівського окружного адміністративного суду справу №380/25456/24.

З огляду на тривале ненадходження матеріалів справи із суду першої інстанції, Верховний Суд ухвалою від 28 травня 2026 року повторно витребував справу №380/25456/24 з Львівського окружного адміністративного суду.

08 червня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2026 року справу призначено до розгляду.

Джерела права та акти їхнього застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно зі статтею 118 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Водночас частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов`язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, в тому числі щодо дотримання строків звернення до суду, визначених законом, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Отже вказаною нормою встановлено спеціальний, скорочений строк звернення до суду, який законодавець визнав достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 грудня 2021 року №9901/241/21, проаналізувавши положення частини п`ятої статті 122 КАС України, дійшла висновку, що нею встановлено скорочені строки звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби, однак такі не ставлять під сумнів саму суть права доступу до суду, а переслідують легітимну мету якнайскорішого поновлення порушених прав добросовісного позивача. При цьому не порушується пропорційність між застосованими законодавцем засобами (строком звернення до суду за захистом порушеного права протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів) та метою звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За усталеною позицією Верховного Суду (постанови від 20 лютого 2020 року у справі №520/3809/19, від 26 жовтня 2023 року у справі №500/4332/22 та ін.) день, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

У постанові від 05 лютого 2020 року у справі №9901/425/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.

Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.

Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.

Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду та здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях вказує на те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Без наявності строків на процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.

Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а також строків на оскарження судових рішень, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності та об`єктивності, поведінки сторін, значимості справи та її впливу на суспільні відносини і національну безпеку, а також непереборності обставин, що спричинили пропуск строку.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

Наслідки пропуску строку звернення до суду визначені статтею 123 КАС України.

Пропущення строків звернення до адміністративного суду не є безумовною підставою для застосування наслідків пропущення цих строків, оскільки суд може визнати причину пропуску таких строків поважними і в такому випадку справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому КАС України

Водночас строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин. При цьому при вирішенні питання щодо дотримання строку на звернення до суду та наявності підстав для його поновлення суд виходить в кожному окремому випадку з наявного обсягу доказів, причин пропуску строку на звернення до суду та враховує індивідуальні особливості кожної окремої справи.

За позицією ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, від судів вимагається вказувати підстави.

Сталою є позиція Верховного Суду про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, необхідно виходити із такого: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку, оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.

З наведеного випливає, що поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання позовної заяви здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду із відповідним позовом.

Процесуальний закон не містить вичерпного, детально описаного переліку поважних причин пропуску звернення до адміністративного суду, та не дає визначення терміну «поважні причини». Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення підстав їх недотримання - вони повинні бути поважними, реальними, непереборними і об`єктивно нездоланними на час перебігу строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Як зазначено вище частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов`язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Водночас, обов`язок доведення обставин, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 березня 2023 року у справі №600/6782/21-а, від 13 березня 2023 року у справі №260/192/21, від 17 березня 2021 року у справі №160/3121/20, від 02 березня 2026 року в справі №520/22264/24 та інш.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовною заявою, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.

Тобто, на основі аналізу викладених законодавчих положень висновується, що суд поновлює або продовжує процесуальний строк, якщо визнає поважною причину пропуску цього строку (поважність причин повинен доводити скаржник). КАС України передбачає можливість поновлення пропущеного процесуального строку лише у разі його пропуску з поважних причин. Поряд із цим, причини пропуску строку є поважними, якщо обставини які зумовили такі причини є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

У цій справі позивач оскаржує наказ ГУ НП у Львівській області від 10 липня 2024 року №390, яким, зокрема, звільнено ОСОБА_1 з посади слідчого відділення поліції №1 Яворівського районного відділу поліції ГУ НП у Львівській області та з 13 липня 2024 року переміщено на посаду інспектора взводу №2 роти №3 БПОП «КОРД» (стрілецький) ГУ НП у Львівській області.

Суди попередніх інстанцій встановили, що, відповідно до табелів виходу на службу особового складу вказаного підрозділу, у період з 15 до 23 липня 2024 року позивач перебував у стані тимчасової непрацездатності, однак надалі 24 липня 2024 року ознайомився з посадовою інструкцією інспектора взводу №2 роти №3 БПОП «КОРД» (стрілецький) ГУ НП у Львівській області, що засвідчено його особистим підписом, та з того дня - з 24 липня 2024 року й на час звернення до суду, був присутнім на службі за місцем дислокації підрозділу. Крім цього, 25 липня 2024 року позивач пройшов інструктаж з питань дотримання заходів безпеки при поводженні зі зброєю під час проведення навчально-тренувальних стрільб особовим складом БПОП "КОРД" (стрілецький) ГУ НП у Львівській області.

Отже, в обсязі установлених судами обставин, починаючи з 24 липня 2024 року, позивач почав проходити службу за місцем дислокації підрозділу за посадою, на яку його було переміщено (переведено) оскаржуваним наказом та із цього моменту не мав перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення було прийнято або які дії було вчинено щодо його переміщення (переведення) на цю посаду.

Матеріали справи не містять доказів того, що до грудня 2024 року (звернення з адвокатським запитом) позивач, продовжуючи проходити службу за вказаною посадою, виявляв будь-яку зацікавленість у з`ясуванні цих відомостей та вчиняв дії з метою отримання такої інформації, попри те, що порушення своїх прав у позовній заяві він пов`язує саме з переміщенням.

До суду з вимогами про визнання протиправним і скасування наказу від 10 липня 2024 року №390 в частині власне переміщення (переведення) позивач звернувся лише 20 грудня 2024 року, тобто за п`ять місяців після того як приступив до виконання обов`язків за новою посадою.

У цьому контексті варто зауважити, що законодавець визнав строк для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Зі змісту оспорюваних судових рішень убачається, що суди попередніх інстанцій перевірили наведені у заяві про поновлення строку доводи представника позивача про безперервний характер служби позивача як специфічну умову, що унеможливлювала вчинення дій, не пов`язаних з її несенням, та на підставі згаданих вище табелів установили, що служба позивача не мала безперервного характеру.

Крім цього, суди надали оцінку й доводам представника позивача про залучення позивача до участі в обороні Української держави, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності у зоні бойових дій як обставину, яка унеможливлювала вчасне звернення до суду, та вказали на ненадання доказів і відповідно недоведеність цих обставин.

За усталеною позицією Верховного Суду, участь у бойових діях як і загалом уведення в державі правового режиму воєнного стану, дійсно є чинниками, що здатні суттєво ускладнити реалізацію стороною процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, а отже, можуть бути визнані судом поважною причиною пропуску процесуального строку або його продовження, однак лише за умови, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв`язку з такою обставиною. Тобто саме лише посилання на такі обставини без належного їх обґрунтування крізь призму неможливості ситуативного (в конкретних умовах) виконання процесуальних прав і обов`язків учасника справи, й підтвердження їх належними й допустимими доказами, не може слугувати підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Подібні висновки наведено в постановах Верховного Суду від 18 серпня 2025 року у справі №120/6963/24, від 07 жовтня 2025 року в справі №620/14414/23 та інших.

Таким чином, враховуючи, що посилання представника позивача на обставини, які могли утруднити дотримання позивачем строку звернення до суду, мають загальний характер і не підтверджені належними і допустимими доказами, Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про необґрунтованість підстав пропуску строку на звернення до суду із цих причин.

Тут потрібно зауважити, що суд, вирішуючи питання про поновлення строку, повинен мати змогу перевірити доводи про те, що в конкретний часовий проміжок учасник справи не міг реалізувати процесуальні права з огляду на конкретні обставини, зокрема, у розглядуваному випадку - стверджувану участь у бойових діях в той самий час. Для цього такий учасник / його представник мав надати суду першої інстанції докази на підтвердження вказаних обставин. Саме ж лише наведення загальних, абстрактних міркувань без надання доказів існування дійсних перешкод звернення до суду у конкретний проміжок часу позбавляє суд можливості констатувати поважність причин пропуску строку такого звернення.

Посилання представника позивача на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 05 лютого 2025 року у справі №160/2592/23, є безпідставним, зважаючи на різні обставини цієї справи та справи, на яку посилається скаржник, зокрема, відсутність представника, який міг би здійснювати представництво інтересів діючого військовослужбовця на відміну від того, що у даній справі інтереси позивача здійснюються саме представником.

Також, на думку колегії суддів, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили посилання представника позивача на те, що лише 18 грудня 2024 року у відповідь на адвокатський запит позивач отримав копію спірного наказу та ознайомився з його змістом і саме із цього дня варто обраховувати місячний строк звернення до суду, оскільки ця обставина не змінює моменту, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона почала вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду у разі, якщо така особа без зволікань та протягом розумного строку не вчиняла активних дій щодо отримання відповідної інформації, тощо. Більше того, позивач не був позбавлений права звернення за юридичною допомогою раніше.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 червня 2025 року у справі №380/6445/24, від 10 червня 2026 року у справі №240/23206/24.

Беручи до уваги наведене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що суди не надали належної оцінки мотивам, наведеним у заяві про поновлення строку звернення до суду, а також про неправильне визначення моменту, з якого слід було обчислювати початок перебігу цього строку.

У касаційній скарзі представник позивача також вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду з питання застосування статей 122, 123 КАС України, викладених у постановах від 28 лютого 2025 року у справі №240/3789/24, від 13 лютого 2025 року у справі №320/42545/23. На його переконання, суд першої інстанції, застосовуючи частину третю статті 123 КАС України, неправомірно залишив позовну заяву без розгляду, так як в силу частини першої зазначеної статті не надав позивачеві можливості повідомити про інші причини поважності пропуску строку на звернення до суду, а суд апеляційної інстанції помилки суду першої інстанції не виправив.

Перевіряючи релевантність висновків Верховного Суду, наведених у згаданих постановах, обставинам цієї справи, колегія суддів керується таким.

У постанові від 28 лютого 2025 року у справі №240/3789/24 Верховний Суд дійшов висновку про помилковість застосування судом першої інстанції частини третьої статті 123 КАС України та передчасність залишення позову без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 КАС України, оскільки цей суд після залишення позову без руху та надання позивачем на виконання ухвали суду клопотання про поновлення строку, не розглядаючи вказане клопотання, прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження в справі, проте надалі постановив ухвалу про залишення позову без розгляду. Таким чином, фактично склалася ситуація, за якої суд першої інстанції залишив позов без розгляду, однак перед цим не оцінював аргументів заявника, не вирішував питання про поновлення процесуального строку, відмову у поновленні процесуального строку та не визнавав підстави такого пропуску поважними чи ні. Саме у цьому контексті Верховний Суд виснував, що всупереч вимогам частини третьої статті 123 КАС України суд першої інстанції не надав позивачеві можливості повідомити про інші причини поважності пропуску строку на звернення до суду.

Так само у постанові від 13 лютого 2025 року у справі №320/42545/23 Верховний Суд керувався тим, що суд першої інстанції не вирішував питання про поновлення або продовження процесуального строку, відмову у поновленні або продовженні процесуального строку та не визнавав підстави такого пропуску поважними чи ні.

У розглядуваному випадку, після відкриття провадження в справі на розгляд суду було поставлено клопотання відповідача (зареєстроване 07 лютого 2025 року) про залишення позову без розгляду. Сторони висловили свої доводи і заперечення із цього приводу, зокрема, представник позивача подав заперечення від 07 березня 2025 року (зареєстровано судом 10 березня 2025 року), в яких вказав, що строк звернення до суду було дотримано, оскільки з копією наказу позивач ознайомився 18 грудня 2024 року після отримання відповіді на адвокатський запит.

Заслухавши доводи учасників із цього приводу у судовому засіданні 10 березня 2025 року, Львівський окружний адміністративний суд витребував у представника відповідача додаткові докази.

Після отримання додаткових пояснень та доказів суд першої інстанції у судовому засіданні 02 квітня 2025 року знову заслухав думку учасників справи з приводу заявленого клопотання та ухвалою від 02 квітня 2025 року залишив позовну заяву без руху, встановивши позивачеві п`ятиденний строк для усунення недоліків шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із цим позовом з наданням відповідних доказів.

В цій ухвалі суд критично оцінив доводи представника позивача про своєчасне звернення до суду, мотивовані отриманням відповіді на адвокатський запит 18 грудня 2024 року.

На виконання ухвали суду представник позивача подав до суду заяву про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду та поновлення цього строку, в якій окрім уже згаданих навів також інші причини поважності пропуску строку звернення до суду, однак Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 квітня 2025 року відмовив у задоволенні заяви представника позивача про поновлення строку звернення до суду, визнав неповажними причини пропуску цього строку та залишив позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240, частини третьої статті 123 КАС України.

Отже, на відміну від обставин, що склалися у справах №320/42545/23 та №240/3789/24, в цій справі суд першої інстанції забезпечив позивачеві та його представникові можливість повідомити про інші причини поважності пропуску строку на звернення до суду.

Крім цього, зважаючи на те, що розгляд клопотання відповідача здійснювався у судових засіданнях за участі представників сторін, Верховний Суд не має підстав вважати, що представник позивача у будь-який спосіб був обмежений в можливості висловитися з приводу підстав пропуску строку.

З огляду на наведене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій у оскаржуваних судових рішеннях правильно надали оцінку доводам позивача та не встановили поважних причин пропуску ним процесуального строку на подання цього позову, який законодавець обмежив одним місяцем.

Тож, установивши, що позов в означеній частині подано до суду з пропуском процесуального строку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував процесуальний закон та обґрунтовано залишив позов без розгляду.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд