ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/1256/22-ц

1. Описова частина

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 17 червня 2022 року, просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість зі сплати аліментів на утримання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за період з 01 січня 2021 року до 31 грудня 2021 року в розмірі 1 658 360,68 грн, розрахованої із суми доходу платника аліментів, отриманого від здійснення підприємницької діяльності у 2021 році.

Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилалась на те, що відповідач є підприємцем та його дохід з 01 січня до 31 грудня 2021 року становив 2 204 000,00 грн Для розрахунку суми заборгованості зі сплати аліментів враховувався рівень доходу відповідача за 2020 рік, оскільки боржник не подав відомостей про суму отриманого доходу у 2021 році.

З отриманої декларації про доходи за 2021 рік позивач дізналась, що боржник отримав дохід у загальному розмірі 5 703 983,81 грн, з якого вирахувано податки.

За період з січня до грудня 2021 року державний виконавець нарахував з доходів боржника як фізичної особи-підприємця аліменти та заборгованість у сумі 96 340,02 грн, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості, а не з отриманих доходів, як того вимагає рішення у справі № 757/35696/15-ц.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 14 травня 2025 року позов залишив без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що посилання на редакцію статті 195 СК України, яка діяла в час постановлення рішення, є безпідставним.

19 листопада 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено і затверджено ухвалою Печерського районного суду міста Києва мирову угоду, якою змінено спосіб і розмір сплати аліментів, а саме, по 500,00 дол. США щомісяця на кожну дитину.

Відповідач сплатив борг у розмірі 950 097,94 грн у виконавчому провадженні, яке відкрито на підставі ухвали про затвердження мирової угоди, якою змінено спосіб та порядок сплати аліментів.

Позовні вимоги ОСОБА_1 зводяться до її незгоди з діями державного виконавця, які стосуються порядку нарахування розміру аліментів до стягнення з відповідача, тобто спір виник на стадії виконання рішення суду. Позивач обрала неналежний та неефективний спосіб судового захисту

Київський апеляційний суд постановою від 18 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 травня 2025 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована законністю й обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.

Заборгованість зі сплати аліментів для фізичної особи-підприємця, який перебуває на спрощеній системі оподаткування, проводиться виходячи із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості і винятків з цього правила немає.

ОСОБА_2 сплатив 950 097,94 грн у ВП № 70686175, відкритому на підставі ухвали про затвердження мирової угоди від 19 листопада 2018 року, що підтверджує її виконання та відповідність досягнутих домовленостей, меті і правовій природі інституту мирової угоди як інструмента добровільного та остаточного врегулювання спору між сторонами.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року (повний текст якої складено 25 листопада 2025 року), в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження вказано те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 572/1762/15, від 06 жовтня 2020 року у справі № 233/3676/19 та постановах Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі № 2-191/2005, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 08 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справі № 280/160/20, від 13 серпня 2021 року у справі № 280/62/20;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 195 СК України в редакції до 28 серпня 2018 року до правовідносин зі сплати аліментів на підставі рішення суду, які виникли до набуття чинності Законом України № 2475-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передмов для посилення захисту права дитини на належне утримання».

Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Однією з підстав відмови у задоволенні позову суд першої інстанції зазначив обрання позивачем неналежного способу захисту. Однак в порядку судового контролю не можуть розглядатись вимоги про стягнення заборгованості зі сплати аліментів, адже такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження.

Між сторонами виник спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів.

Перед зверненням до суду із цим позовом ОСОБА_1 зверталась до суду із скаргою на дії державного виконавця щодо нарахування аліментів, водночас постановою апеляційного суду від 20 березня 2019 року залишено без змін ухвалу районного суду від 25 жовтня 2018 року про відмову у задоволенні скарги. Крім того, зазначено, що між сторонами виник спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів, який підлягає розгляду судом в порядку позовного провадження.

Укладена між сторонами мирова угода щодо визначення розміру аліментів не містить домовленостей щодо стягнення аліментів за виконавчим листом, виданим Печерським районним судом м. Києва у справі № 757/35696/15. Після укладення мирової угоди виконавчий лист залишився на виконанні, і стягування за ним не припинялися до 03 листопада 2022 року.

Висновок апеляційного суду про те, що ухвала про затвердження мирової угоди замінила рішення про стягнення аліментів, є таким, що не відповідає обставинам справи.

За період 2021 року ОСОБА_2 отримав дохід від здійснення підприємницької діяльності з вирахуванням податків у розмірі 5 317 274,86 грн. Розмір аліментів, що розрахований від 1/3 доходів, мав становити 1 754 700,70 грн, однак державний виконавець нарахував аліменти на підставі частини другої статті 195 СК України у розмірі 96 340,02 грн, виходячи із середньої заробітної плати працівника для місцевості, де проживає платник аліментів.

У лютому 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив адвоката Неупокоєвої Н. К. як представника ОСОБА_2 , мотивований законністю й обґрунтованістю судових рішень.

Позивач намагається довести наявність заборгованості зі сплати аліментів, виходячи з доходів відповідача, які він отримав уже після укладення мирової угоди у 2019 році, якою змінено розмір та спосіб стягнення аліментів. Відповідач до лютого 2019 року не був зареєстрованим як фізична особа-підприємець, а тому у позивача не мало бути очікувань щодо його доходів на момент постановлення рішення про стягнення аліментів у 2015 році.

У березні 2026 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Клопотання мотивоване тим, що справа містить виключну правову проблему, яка полягає у вирішенні питання про застосування до спірних правовідносин, пов`язаних з визначенням розміру заборгованості зі сплати аліментів положень статті 195 СК України в редакції, чинній на час початку примусового виконання рішення суду про стягнення аліментів, та збереження цього порядку протягом усього часу стягнення аліментів.

Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

29 січня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2026 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року у справі № 757/35696/15-ц стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання їх спільних доньок ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частини всіх видів доходів щомісяця, починаючи з 28 вересня 2015 року до досягнення повноліття, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку.

На підставі цього рішення, 14 грудня 2015 року видано виконавчий лист № 757/35696/15-ц, на підставі якого відкрито ВП № НОМЕР_1.

Починаючи з 30 листопада 2015 року у відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Сумській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми), розташованому у місті Чернігові, знаходиться виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання вказаного вище рішення суду у справі № 757/35696/15-ц про стягнення аліментів у розмірі 1/3 частини від суми всіх доходів боржника ОСОБА_2 .

07 березня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про зміну розміру аліментів, що стягуються на підставі виконавчого листа № 757/35696/15-ц від 14 грудня 2015 року (цивільна справа № 757/12847/18-ц).

ОСОБА_1 подала зустрічний позов до ОСОБА_2 про зміну розміру аліментів та зміну способу їх присудження.

19 листопада 2018 року Печерський районний суд м. Києва у справі № 757/12847/18-ц затвердив мирову угоду, укладену 19 листопада 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , відповідно до якої сторони домовляються між собою, що за цією мировою угодою позивач зобов`язується сплачувати відповідачу щомісячно аліменти на користь своїх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в сумі в національній валюті України, що еквівалентна 500 доларів США на дату сплати аліментів на кожну дитину до її повноліття.

Ця ухвала набрала законної сили і є чинною.

12 березня 2020 року головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області Бабенко В. М. звернувся до Печерського районного суду міста Києва із заявою, в якій просив роз`яснити порядок застосування статті 195 СК України в редакції, що викладена в СК України станом на 26 вересня 2015 року, при нарахуванні заборгованості з аліментів у 2019-2020 роках з доходів, отриманих боржником від підприємницької діяльності, який перебуває на спрощеній системі оподаткування, з виконання виконавчого листа у справі № 757/35696/15-ц, виданого 14 грудня 2015 року Печерським районним судом міста Києва (цивільна справа № 757/35696/15-ц).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/35696/15-ц від 13 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у задоволенні заяви головного державного виконавця Бабенка В. М. про роз`яснення судового рішення відмовлено.

У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Печерського районного суду міста Києва із заявою, в якій просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист № 757/35696/15-ц, виданий судом на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, на підставі якого відкрито ВП № НОМЕР_1.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 грудня 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, визнано виконавчий лист № 757/35696/15-ц, виданий Печерським районним судом міста Києва на виконання рішення Печерського районного суду міста Києві від 30 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, таким, що не підлягає виконанню.

28 квітня 2023 року ОСОБА_2 сплатив борг зі сплати аліментів у розмірі 950 097,94 грн у ВП НОМЕР_2, яке було відкрито на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року у цивільній справі № 757/12847/18-ц про затвердження мирової угоди, якою змінено спосіб та порядок оплати аліментів.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 5 ЦПК Українивстановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Сімейним кодексом України визначено право та способи захисту у спорах про стягнення аліментів, а також у спорах про стягнення заборгованості з аліментів.

Відповідно до частини третьої статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Отже, є два способи виконання обов`язку батьків, які проживають окремо, в утриманні дитини за домовленістю (добровільно), або за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, третьої статті 194 СК України аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за десять років, що передували пред`явленню виконавчого листа до виконання. Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 187 СК України один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві.

Вказані норми матеріального права визначають порядок стягнення аліментів за виконавчим листом за минулий час та заборгованості за аліментами, що утворилася при їх відрахуванні, за заявою платника, поданою відповідно до статті 187 СК України, і саме в цьому випадку закон передбачає право на звернення до суду та стягнення заборгованості за аліментами.

Стягнення ж заборгованості за аліментами, які вже стягуються на підставі судового рішення, закон не передбачає. Суд за наявності спору може лише визначити розмір такої заборгованості, яка має бути стягнена в межах виконавчого провадження, при виконанні рішення суду про стягнення аліментів, і ухвалення окремого (додаткового) рішення суду про стягнення цієї заборгованості не потребує.

У цій справі предметом позову є стягнення заборгованості за аліментами, стягнення якої не може бути самостійним предметом позову, оскільки підлягає стягненню державним виконавцем у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» на виконання рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року.

Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 761/43598/21, від 25 лютого 2026 року у справі № 521/10992/23.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди вдалися до аналізу розміру та порядку сплати аліментів, а також наявності та розміру заборгованості за ними, хоча за встановленими у цій справі обставин, питання щодо розміру заборгованості підлягає вирішенню в межах виконавчого провадження, а не шляхом ухвалення окремого рішення суду про її стягнення.

З огляду на наведене в цілому правильним є висновки судів про відмову в задоволенні позову, однак мотиви відмови слід викласти в редакції цієї постанови.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, зміну судових рішень шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Наведені заявником обґрунтування щодо передачі справи на розгляд Об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду у розумінні положень частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а тому в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду