ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 314/242/24

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: виконавчий комітет Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав.

Позов мотивований тим, що сторони перебували у шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 24 грудня 2011 року серії НОМЕР_1 , виданим Виконавчим комітетом Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, актовий запис № 08.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 10 липня 2023 року в справі № 314/2299/23 шлюб між сторонами розірвано.

У сторін є син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Виконавчим комітетом Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, актовий запис № 58.

Позивач стверджував, що у червні 2019 року відповідачка пішла з родини, залишивши сина і з цього часу мешкає окремо від дитини.

У липні 2021 року ОСОБА_2 поїхала до Республіки Польща, де влаштувала своє особисте життя і мешкає однією сім`єю з іншим чоловіком. ОСОБА_2 перестала цікавитися життям сина, його навчанням, не створює умов для отримання сином освіти, не піклується про його фізичний і духовний розвиток, підготовкою до самостійного життя, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до його внутрішнього світу, не турбується про харчування, медичний догляд, лікування дитини.

Відповідачка рідко телефонує сину по відеозв`язку, розмови тривають по декілька хвилин, за браком спільних тем для розмов. Син із матір`ю віддалились одне від одного. Мати не завжди вітає дитину на свята, на день народження, не володіє інформацією щодо стану здоров`я сина, звичок, захоплень.

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну не запропонувала убезпечити сина та забрати його до Республіки Польща хоча б на деякий час. На переконання позивача, наведене свідчить про те, що ОСОБА_2 не має тісного психоемоційного зв`язку з дитиною, у пріоритеті її особисте життя. ОСОБА_2 свідомо самоусунулася від своїх батьківських обов`язків.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 4 жовтня 2023 року у цивільній справі № 314/2435/23 визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвалено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 2 червня 2023 року і до досягнення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття.

При цьому відповідачка аліменти не сплачує, внаслідок чого станом на 2 січня 2024 року має заборгованість у розмірі 19 632,48 грн. Позивач зазначає, що самостійно виховує сина, піклується про його здоров`я, забезпечує якісне харчування, належний розвиток, відпочинок, залучає до спорту. Офіційно працевлаштований в ТОВ «СТЕК» на посаді комплектувальника товару, має стабільний щомісячний дохід, що підтверджується довідкою ТОВ «СТЕК» вих. № 01/12/23 від 1 грудня 2023 року та довідкою про доходи від 1 грудня 2023 року № 00000000007. Виконує одноразові роботи по найму, тримає господарство, город. Позитивно характеризується за місцем проживання, що підтверджується відповідною характеристикою від 7 грудня 2023 року № 1503, виданою Виконавчим комітетом Матвіївської міської ради Запорізького району Запорізької області.

Позивач із посиланням на акт обстеження умов проживання від 19 грудня 2023 року, проведеного за адресою: АДРЕСА_1 , зазначає, що його будинок складається із 4 кімнат, коридору та кухні. У будинку тепло та чисто. Наявна приготовлена їжа, запас продуктів. Для виховання та розвитку дитини облаштована дитяча кімната (ліжко, шафа для одягу, письмовий стіл, гаджет для навчання). Дитина забезпечена сезонним одягом та іграшками за віком. За цією адресою проживають: батько - ОСОБА_1 , син - ОСОБА_3 , баба - ОСОБА_4 , дід - ОСОБА_5

ОСОБА_1 просив:

позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211,21 грн.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 26 лютого 2026 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною 1 статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини 1 статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. Тлумачення пункту 2 частини 1 статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками;

позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 227/2272/18). Верховний Суд у постанові від 6 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 дійшов такого висновку: «зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини». Таким чином, позбавлення батьківських прав слід розглядати як виключний і надзвичайний засіб впливу на недобросовісних батьків. Виходячи з характеру такого засобу, його не можна застосовувати тоді, коли це не викликано необхідністю;

позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (статті 166 СК України). Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини в діях батьків. При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав необхідно впевнитися не лише в невиконанні батьками обов`язків щодо виховання, а також встановити, що батько чи мати ухиляються від їх виконання свідомо, тобто що систематично, незважаючи на всі інші заходи попередження та впливу, продовжують не виконувати свої батьківські обов`язки, і такі засоби впливу виявилися безрезультатними;

як убачається з матеріалів справи, до позовної заяви долучено лише висновок органу опіки та піклування від 5 березня 2024 року № 47 щодо доцільності позбавлення позивачки батьківських прав. Інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували свідоме та умисне ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, суду не надано. Разом із тим поведінка відповідачки як під час підготовчого провадження, так і під час судових засідань свідчить про її небайдужість до дитини, вона намагалася налагодити спілкування із сином. Матеріали справи не містять доказів застосування до відповідачки будь-яких заходів попередження чи впливу з боку органу опіки та піклування, органів місцевого самоврядування або інших компетентних органів. Відсутні докази проведення з нею профілактичної роботи, винесення попереджень, притягнення до адміністративної відповідальності чи інших заходів реагування, спрямованих на зміну її поведінки. За таких обставин суд не вбачає доведеним, що поведінка відповідачки має характер свідомого, винного та систематичного ухилення від виконання батьківських обов`язків. Надані у справі докази не свідчать про те, що позбавлення батьківських прав є єдиним і необхідним заходом захисту прав та інтересів дитини;

відповідно до частин 4, 5 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо позбавлення та поновлення батьківських прав участь органу опіки та піклування є обов`язковою. Такий орган подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору, який ґрунтується на відомостях, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків та інших осіб, а також на підставі інших документів, що стосуються справи. Разом із тим висновок органу опіки та піклування має дорадчий характер та не є обов`язковим для суду. Суд оцінює його у сукупності з іншими доказами відповідно до вимог процесуального закону. Суд зазначив, що наданий висновок не містить достатньої мотивації щодо неможливості зміни поведінки відповідачки або щодо безрезультатності застосування до неї інших заходів впливу. Він фактично ґрунтується на загальній оцінці потреб сім`ї та характеристиках сторін без належного аналізу причин неналежного виконання відповідачкою батьківських обов`язків, зокрема з урахуванням повідомлених нею обставин щодо стану здоров`я. Крім того, у висновку відсутній належний аналіз взаємовідносин матері із сином, що має істотне значення для вирішення спору;

докази, надані позивачем, суд не вважав достатніми та переконливими для застосування до відповідачки такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав стосовно її дитини. Суд не встановив, що недостатнє спілкування матері із сином є наслідком її свідомих, злісних та умисних дій. Натомість матеріали справи свідчать про складність сімейних взаємин, наявність конфлікту та об`єктивних обставин. Позбавлення батьківських прав є істотним втручанням у право на повагу до приватного і сімейного життя. За встановлених обставин таке втручання не є необхідним та пропорційним, оскільки відсутні належні й достатні докази умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків. З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що позбавлення батьківських прав у цьому випадку недоцільне, оскільки є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, який за обставин, що склалися, застосовувати не можна, а тому суд вважав за необхідне у позові відмовити.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2026 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Слизовської М. Ю. залишено без задоволення;

рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 26 лютого 2026 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

при відмові в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що до позовної заяви долучено лише висновок органу опіки та піклування від 5 березня 2024 року № 47 щодо доцільності позбавлення позивачки батьківських прав. Інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували свідоме та умисне ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, суду не надано. Разом із тим поведінка відповідачки як під час підготовчого провадження, так і під час судових засідань свідчить про її небайдужість до дитини, вона намагалася налагодити спілкування із сином. Матеріали справи не містять доказів застосування до відповідачки будь-яких заходів попередження чи впливу з боку органу опіки та піклування, органів місцевого самоврядування або інших компетентних органів. Відсутні докази проведення з нею профілактичної роботи, винесення попереджень, притягнення до адміністративної відповідальності чи інших заходів реагування, спрямованих на зміну її поведінки. За таких обставин суд не вбачає доведеним, що поведінка відповідачки має характер свідомого, винного та систематичного ухилення від виконання батьківських обов`язків. Надані у справі докази не свідчать про те, що позбавлення батьківських прав є єдиним і необхідним заходом захисту прав та інтересів дитини. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодилася;

підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною 1 статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини 1 статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Верховний Суд у постанові від 6 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) зробив висновок, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків% під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 7 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23);

у справі «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58). У постанові Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 3 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини;

у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зроблено висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20) зазначено, що під час вирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками;

Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 6 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19, від 22 листопада 2023 року у справі № 320/4384/18, від 7 березня 2024 року у справі № 947/7448/22, від 1 серпня 2024 року у справі № 366/52/21). Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 7 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23). Аналіз змісту оскаржуваного рішення свідчить, що суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування, оскільки він є непереконливим, суперечливим, містить виклад обставин, що ґрунтується на поясненнях позивача, при цьому органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, не встановлено причину втрати у відповідачки прагнення щодо відновлення сімейних стосунків з сином. Висновок не містить достатньої мотивації щодо неможливості зміни поведінки відповідачки або щодо безрезультатності застосування до неї інших заходів впливу. Він фактично ґрунтується на загальній оцінці потреб сім`ї та характеристиках сторін, без належного аналізу причин неналежного виконання відповідачкою батьківських обов`язків. Крім того, у висновку відсутній належний аналіз взаємовідносин матері із сином, що має істотне значення для вирішення спору;

зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, має оціночний характер, залежить від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші). У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо. Наявність заборгованості зі сплати аліментів, на яку посилалась позивач у позові, не може бути самостійною підставою для позбавлення відповідачки батьківських прав і не свідчить у повній мірі про ухилення матері від виконання своїх батьківських обов`язків. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 465/3694/14-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 199/2403/18, від 23 квітня 2020 року у справі № 420/1075/17;

ОСОБА_2 заперечувала проти позбавлення її батьківських прав відносно дитини, зазначала, що має намір забрати сина до Польщі для сумісного проживання, що додатково вказує на недоведеність обставин необхідності та доцільності застосування до відповідачки такого крайнього заходу впливу як позбавлення батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання. Свідки, допитані під час судового розгляду, є матір`ю та другом позивача, що беззаперечно впливає на об`єктивність їх показів. При цьому вказані свідки не надали інформації, яка прямо вказує на винну поведінку відповідачки та свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків з боку відповідачки. Врахувавши те, що матеріали справи не містять доказів втрати матір`ю інтересу до своєї дитини, у тому числі до участі у її вихованні, а також те, що позивач не довів навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та її винної поведінки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною 1 статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення його батьківських прав;

суд першої інстанції правильно керувався тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу за доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатні підстави для позбавлення батьківських прав суд не встановив. Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що вимоги позовної заяви не підлягають задоволенню.

Аргументи учасників справи

06 серпня 2026 року ОСОБА_1 через Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана адвокатом Слизовською М. Ю., на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 26 лютого 2026 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2026 року (повна постанова складена 08 липня 2026 року), у якій просив:

скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду;

ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов;

стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати за подачу касаційної скарги.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

оскаржувані судові рішення підлягають касаційному перегляду на підставі пунктів 1 і 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції застосував пункт 2 частини першої статті 164 СК України у взаємозв`язку зі статтями 150, 155, 166, 171 СК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 21 липня 2021 року у справі № 202/7712/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 311/563/20, від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19 та від 19 лютого 2025 року у справі № 147/277/24. Зазначені правові висновки стосуються оцінки реальної, а не декларативної поведінки батьків, правового значення тривалого самоусунення від виховання, невжиття заходів для відновлення зв`язку з дитиною та можливості застосування крайнього заходу за наявності достатніх і переконливих доказів свідомого, систематичного та тривалого невиконання батьківських обов`язків;

суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України у взаємозв`язку з пунктами 1 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України є самостійними підставами для скасування судових рішень. Суди не дослідили зібрані докази у їх сукупності, окремі істотні обставини встановили на припущеннях, а Запорізький апеляційний суд не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги та не навів мотивів вирішення клопотань про прийняття додаткових доказів і заслуховування думки дитини. Ці порушення безпосередньо вплинули на правильність застосування пункту 2 частини першої статті 164 СК України;

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 24 грудня 2011 року. Від шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб розірвано рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 10 липня 2023 року у справі № 314/2299/23. У червні 2019 року ОСОБА_2 залишила сім`ю та дитину з батьком. 21 липня 2021 року вона виїхала до Республіки Польща, де проживає надалі. Отже, фактичне самоусунення матері від дитини розпочалося ще до виїзду за кордон і задовго до початку повномасштабного вторгнення. Відтоді син постійно проживає з батьком, який забезпечує його житлом, харчуванням, навчанням, медичним доглядом, побутом, розвитком і вихованням. Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 04 жовтня 2023 року у справі № 314/2435/23 місце проживання дитини визначено разом із батьком та стягнуто з матері аліменти починаючи з 02 червня 2023 року. Станом на 02 січня 2024 року заборгованість зі сплати аліментів становила 19 632,48 грн. Відповідачка не погасила борг і не змінила поведінки після відкриття цієї справи: згідно з розрахунком державного виконавця станом на 30 березня 2026 року сукупна заборгованість становила 115 771,16 грн. Станом на дату подачі касаційної скарги відповідачка продовжує ухилятися від сплати аліментів та свідомо не виконує рішення вказаного суду. Позивач не розглядає сам факт заборгованості як самостійну й автоматичну підставу для позбавлення батьківських прав, однак у поєднанні з повною відсутністю участі у вихованні, навчанні, лікуванні та емоційному житті сина він характеризує послідовну модель поведінки матері;

особливе доказове значення має власна письмова заява ОСОБА_2 , подана до суду через її представника. Відповідачка прямо визнала, що з липня 2021 року проживає у Польщі, з часу виїзду з України не бере участі у вихованні сина та не має можливості матеріально його утримувати. Водночас вона не назвала жодної конкретної обставини, яка перешкоджала б їй телефонувати або писати дитині, спілкуватися через відеозв`язок, переказувати кошти, надсилати речі, контактувати зі школою чи лікарем, приїжджати до сина або звернутися до органу опіки чи суду для визначення способу участі у вихованні. Фактично відповідачка визнала об`єктивний бік невиконання нею батьківських обов`язків, але не надала доказів поважних причин такої багаторічної бездіяльності;

матеріали справи містять не один, а взаємопов`язаний комплекс письмових і усних доказів в підтвердження ухилення матері дитини від виконання батьківських обов`язків. Навчальний заклад повідомив, що дитина навчається у ньому з першого класу, батько постійно підтримує зв`язок із педагогами та бере участь у шкільному житті, тоді як мати за час навчання не приходила до закладу і успішністю сина не цікавилась. Сімейний лікар підтвердив, що догляд за дитиною здійснює батько, а мати вихованням не займається та перебуває за кордоном. Акт обстеження засвідчив належні житлово-побутові умови, створені батьком. Свідки повідомили про відсутність матеріальної допомоги та вкрай рідкі контакти матері з сином. Відомості Державної прикордонної служби підтвердили виїзд відповідачки 21 липня 2021 року.

рішенням виконавчого комітету Матвіївської сільської ради № 47 від 05 березня 2024 року орган опіки та піклування визнав доцільним позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. Комісією встановлено свідоме й умисне невиконання матір`ю обов`язків щодо сина, відсутність будь-якої участі у вихованні та матеріальному забезпеченні, самоусунення від морального і духовного розвитку дитини та відсутність реальних спроб змінити ставлення до своїх обов`язків. Цей висновок не є наперед установленим доказом, однак він підлягав змістовній оцінці у взаємозв`язку з усіма іншими доказами, а не формальному відхиленню загальною фразою про рекомендаційний характер.

оскільки розгляд справи судом першої інстанції прийняв затяжний характер, після ухвалення рішення суду першої інстанції позивачем ОСОБА_1 були отримані документи, які відображали продовження тієї самої поведінки відповідача: довідка і характеристика ліцею від 17 квітня 2026 року, довідка амбулаторії від 20 квітня 2026 року, оновлений розрахунок аліментної заборгованості та висновок спеціаліста-психолога від 23 квітня 2026 року. Ці матеріали разом із клопотанням від 07 травня 2026 року були подані апеляційному суду та направлені відповідачці цінним листом з описом вкладення. Постанова апеляційного суду взагалі не містить мотивів щодо їх прийняття або відхилення;

оскаржувана постанова апеляційного суду не містить жодної мотивованої відповіді на клопотання від 07 травня 2026 року про прийняття додаткових доказів. У постанові не зазначено, чи поновлено строк на їх подання, чи прийняті вони, з яких причин їх відхилено і яке доказове значення вони мають. Водночас апеляційний суд категорично стверджує, що доказів явного та умисного нехтування вихованням не встановлено. Такий висновок зроблено без визначення процесуальної долі документів, які прямо стосувалися предмета доказування і підтверджували продовження тієї самої поведінки матері після ухвалення рішення районного суду.

апеляційний суд також не навів мотивів відхилення клопотання про заслуховування ОСОБА_3 . На час апеляційного розгляду дитині було тринадцять років. Її вік та рівень розвитку дозволяли з`ясувати ставлення до матері, реальну частоту спілкування, наявність або відсутність бажання відновити контакт і сприйняття власних найкращих інтересів. Суд першої інстанції сам визнав недоліком висновку органу опіки відсутність аналізу взаємовідносин матері й сина, а апеляційний суд повторив цей аргумент, проте не вжив доступного і передбаченого статтею 171 СК України заходу для усунення такої прогалини;

висновок спеціаліста-психолога від 23 квітня 2026 року не повинен підміняти правову оцінку суду і не має наперед установленої сили. Проте він містив відомості про здатність дитини самостійно й усвідомлено висловлювати думку, відсутність ознак нав`язування позиції, фактичну відсутність контактів із матір`ю, втрату емоційного зв`язку та стабільність сімейного середовища, створеного батьком. Апеляційний суд мав принаймні вирішити питання про прийняття цього документа і використати його для належної організації заслуховування дитини, а не повністю проігнорувати цей належний письмовий доказ;

отже, апеляційний перегляд не виправив порушень суду першої інстанції, а закріпив їх. Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не містить належної відповіді на доводи, здатні вплинути на результат спору, і не відповідає вимогам статті 382 ЦПК України щодо мотивів відхилення аргументів апеляційної скарги. Невирішення клопотань, пов`язаних із дослідженням доказів та встановленням істотних обставин відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, а недослідження доказової сукупності підпадає під пункт 1 цієї норми за наявності одночасно обґрунтованої підстави пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України;

ОСОБА_3 на час апеляційного розгляду досяг тринадцятирічного віку. Висновок психолога підтверджував, що його інтелектуальний та емоційно-вольовий розвиток відповідає віковій нормі, він здатний послідовно описувати події, висловлювати власну оцінку, а ознак стороннього нав`язування позиції не виявлено. За даними обстеження, образ матері є формальним і емоційно не наповненим унаслідок тривалої відсутності контакту; дитина не підтримує спілкування з матір`ю, не пам`ятає її образу та не виявляє бажання відновлювати регулярні контакти. Ці відомості мали бути оцінені не як готова юридична відповідь, а як підстава для належного безпечного заслуховування дитини;

суди одночасно вказали, що матеріали не містять достатнього аналізу взаємовідносин матері й сина, і не вжили заходів для отримання такого аналізу з першоджерела - від самої дитини. Такий підхід суперечить принципу найкращих інтересів дитини, який вимагає не абстрактного припущення, що збереження біологічного зв`язку завжди є кращим, а поглибленого дослідження емоційної, психологічної та фактичної сімейної ситуації. Актуальна постанова Верховного Суду від 02 липня 2026 року у справі № 331/1705/25 демонструє практичне значення заслуховування дитини: саме повідомлення доньки про щоденне спілкування з матір`ю, сум за нею і бажання зустрічі стало важливим елементом висновку про відсутність свідомого самоусунення. У справі Демченків апеляційний суд фактично усунувся від з`ясування обставин справи та встановлення істини у справі та відмовив у проведенні допиту дитини, хоча позивач прямо просив заслухати дитину та подав до суду відповідне письмове клопотання.

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.

21 серпня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 21 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 10 серпня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17; від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 21 липня 2021 року у справі № 202/7712/18; від 08 грудня 2021 року у справі № 311/563/20; від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19; від 19 лютого 2025 року у справі № 147/277/24; від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19; від 02 липня 2026 року у справі № 331/1705/25; від 18 березня 2026 року у справі № 466/12944/23; від 08 липня 2026 року у справі № 331/5638/24; від 10 червня 2026 року у справі № 755/12340/25; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що сторонами 24 грудня 2011 року зареєстровано шлюб, про що здійснено актовий запис № 08.

У сторін ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син - ОСОБА_3 , батьком якого вказаний « ОСОБА_1 », матір`ю вказана « ОСОБА_2 ».

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 10 липня 2023 року в справі № 314/2299/23(https://reyestr.court.gov.ua/Review/112099049) цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено. Вирішено розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований виконавчим комітетом Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області 14 листопада 2012 року, актовий запис № 58.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 4 жовтня 2023 року у справі № 314/2435/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/115096832) позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області як орган опіки та піклування про визнання місця проживання дитини, стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, задоволено. Вирішено визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно у розмірі 1/4 заробітку (доходу), але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 2 червня 2023 року і до досягнення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття.

Відповідно до листа Вільнянського відділу державної виконавчої служби у Запорізькому районі Запорізької області від 2 січня 2024 року № 29.9-38/73433693 ОСОБА_2 за виконавчим провадженням № 73433693 станом на 2 січня 2024 року має заборгованість у розмірі 19 632,48 грн.

Згідно з довідкою та характеристикою ТОВ «СТЕК» від 1 грудня 2023 року ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) працевлаштований із 9 червня 2021 року на посаді комплектувальника товарів. Проявив себе пунктуальним, відповідальним та сумлінним працівником, порушень не допускав, стягнень не має.

Відповідно до характеристики виконавчого комітету Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області від 7 грудня 2023 року № 1503 ОСОБА_1 зареєстрований та проживає разом із сином ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 . В селі характеризується позитивно, громадський порядок не порушує, спиртними напоями не зловживає, заяв скарг на ОСОБА_1 до сільської ради не надходило.

Згідно з листом Комунального закладу «Матвіївська загальноосвітня санаторна школа-інтернат I-III ступенів» Запорізької обласної ради від 12 січня 2024 року № 02-11/4 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , навчається в освітньому закладі із першого класу, є старанним, уважним, дисциплінованим. Батько, ОСОБА_1 , приділяє належну увагу вихованню дитини, приймає активну участь у житті класу та школи, залучається до вирішення організаційних питань класу. Мати участі у вихованні дитини не приймає, за період навчання дитини у школі жодного разу не була, успішністю сина не цікавилась.

Матеріали справи містять акт обстеження, датований 19 грудня 2023 року, умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Будинок складається із чотирьох кімнат, наявне електро-, водо- та газопостачання, їжа приготована, наявний запас продуктів. Дитяча кімната облаштована (ліжко, шафа для одягу, письмовий стіл, гаджети для навчання, сезонний одяг, іграшки за віком). За вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - батько; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - син; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , - баба; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , - дід. Зі слів ОСОБА_6 , у нього дружні відносини з батьком та іншими членами родини.

Згідно з довідкою сімейного лікаря від 9 січня 2024 року, ОСОБА_1 за своїм сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доглядає самостійно протягом трьох років. Мати дитини вихованням не займається, перебуває за кордоном із 2021 року. Дитина перебуває під наглядом Матвіївської АЗПСМ із 2017 року.

У рішенні виконавчого комітету Матвіївської сільської ради № 47 від 5 березня 2024 року «Про надання висновку щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав» від 14 березня 2024 року, вказано, що членами комісії встановлено факт свідомого та умисного невиконання матір`ю своїх батьківських обов`язків щодо свого малолітнього сина, відсутність з її боку будь-якої участі у вихованні дитини, ненадання матеріальної допомоги, свідоме самоусунення від забезпечення морального та духовного розвитку дитини, нехтування виконанням батьківських обов`язків щодо виховання своєї дитини, без поважних причин залишивши її без материнської уваги та турботи. Поведінка матері стосовно дитини є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов`язками, що свідчить про наявність підстав для позбавлення матері батьківських прав. Мати дитини не намагається боротися за своє право бути матір`ю, брати участь у вихованні, спілкуватися з дитиною, ігнорує можливість змінити своє ставлення до виховання та утримання дитини. Діючи в інтересах дитини, орган опіки та піклування Матвіївської сільської ради вважає доцільним позбавити батьківських прав матір ОСОБА_2 стосовно малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до листа Державної прикордонної служби України від 25 квітня 2024 року № 19-28840/18-24 вбачається, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , паспорт НОМЕР_4 , перетнула кордон 21 липня 2021 року.

Свідок ОСОБА_4 пояснила у судовому засіданні, що є матір`ю позивача та бабою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дитина дуже рідко спілкується із матір`ю, яка життям сина не цікавиться, жодної допомоги не надає. Свідок не зазначила, яким чином позбавлення батьківських прав матері відносно дитини буде відповідати та забезпечувати найкращі інтереси дитини.

Свідок ОСОБА_8 пояснив у судовому засіданні, що із позивачем підтримує товариські відносини. Йому достеменно відомо, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом із батьком. Свідок не зазначив, яким чином позбавлення батьківських прав матері відносно дитини буде відповідати та забезпечувати найкращі інтереси дитини.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (частина восьма статті 7 СК України).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).

Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб`єктивні сімейні обов`язки. Свої обов`язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов`язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов`язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов`язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов`язку за допомогою інших суб`єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21 (провадження № 61-18434св21)).

Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: припинення правовідношення, а також його анулювання (частина друга статті 18 СК України).

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Приписи СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина/дочки після досягнення ними повноліття (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23)).

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини (пункти 1-6 частини першої статті 164 СК України).

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц (провадження № 61-12305св18)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц (провадження № 61-36905св18) зазначено, що:

«тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилався на те, що позивач не надала доказів того, що він умисно ухилявся від своїх батьківських обов`язків щодо виховання доньки. Його колишня дружина не зверталася ні до суду, ні до нього щодо способів виконання ним обов`язку утримувати дитину. Після розлучення вони усно погодили з позивачем, що він буде проживати разом батьками, а вона разом з донькою. Крім того, ОСОБА_1 просила його не втручатися у духовний і емоційний стан розвитку доньки, оскільки вона проживає з іншим чоловіком, з яким домовилися створити сім`ю. Зазначав, що позивач отримувала аліменти на дитину від держави і він не вчиняв винних дій щодо неучасті у вихованні дитини. Ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено; належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_4 від виконання своїх батьківських обов`язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно малолітньої доньки, позивачем не надано.

За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також наявності конфлікту між колишнім подружжям, які створивши нові сім`ї не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини, а також те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення його батьківських прав.

Висновок органу опіки та піклування в особі Нововодолазької районної державної адміністрації Харківської області від 05 лютого 2016 року, згідно якого було визнано за доцільне позбавити відповідача батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, має рекомендаційний характер та не є обов`язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України). З урахуванням наведеного, висновки судів попередніх інстанцій про те, що зазначені позивачем обставини свідчать про умисне ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків та є підставою для позбавлення його батьківських обов`язків відносно доньки є помилковими».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року в справі № 331/5427/17 (провадження № 61-12023св18) вказано, що:

«відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати може бути позбавлена судом батьківських прав, якщо вона ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені умови, як кожну окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, тобто свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Цей захід впливу є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), тому він підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Хант проти України» вказав, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем рішення суду першої інстанції про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини.

Небажання дитини спілкуватися з одним із батьків, що призводить до зменшення чи повного припинення їх побачень, саме по собі не свідчить про ухилення матір`ю (батьком) від виконання батьківських обов`язків, так як ці обставини зумовлені не її (його) волею».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року в справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) вказано, що:

«тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.

Ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставинами цієї справи не доведено; належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків, які б могли бути законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно доньки, позивачем не надано. За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також враховуючи те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення його батьківських прав».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 року в справі № 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20) зазначено, що:

«ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Апеляційний суд, установивши відсутність винної поведінки та свідомого нехтування ОСОБА_2 своїми батьківськими обов`язками, беручи до уваги той факт, що батько дитини бажає продовжувати спілкуватися із сином, а також відсутність інших передбачених частиною першою статті 164 СК України підстав для позбавлення батьківських прав, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову в даній справі.

Незацікавленість батька, який сплачує аліменти, в підготовці дитини до школи чи непідтримання ним захоплення дитиною співом та грою на фортепіано, необізнаність про стан здоров`я дитини не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав, а свідчить про відсутність емоційного зв`язку між членами родини, що може бути результатом відсутності сталого спілкування чи різних світоглядів.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 643/7876/18 (провадження № 61-18535св20) зазначено, що:

«позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті споріднення з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей…

Зважаючи на те що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків…

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведена.

Встановивши відсутність свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також звернення ОСОБА_2 ще у 2016 році до органів опіки та піклування із заявою про встановлення порядку участі у вихованні дитини, що свідчить насамперед про інтерес батька до дитини, намагання брати участь у вихованні доньки, а також те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує і хоче брати участь у її вихованні, суди правильно відмовили в задоволенні позову ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 466/9380/17 (провадження № 61-2175св20) зазначено, що:

«позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні. Батько проти позбавлення батьківських прав заперечує, про що вказував у запереченні на позов, апеляційній скарзі, має намір на відновлення відносин з дочкою, а позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід, необхідність та пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. Суд апеляційної інстанції правильно не погодився з висновком органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки він є недостатньо обґрунтованим та має рекомендаційний характер.

Посилання заявниці на те, що ОСОБА_3 впродовж дев`яти років проживає разом із матір`ю та вітчимом та не бачиться із відповідачем не є підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивачка не довела.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) вказано, що:

«тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Подібні правові висновки щодо застосування відповідних норм СК України викладені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19 та від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19».

Касаційний суд вже вказував, що факт стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини не може свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків по утримання дитини, оскільки таке є одним із способів захисту прав дитини на належне матеріальне забезпечення та свідчить про спонукання батька до надання дитині належного утримання. Наявність заборгованості по аліментам сама по собі не є підставою для позбавлення батька дитини батьківських прав (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 квітня 2020 року у справі № 420/1075/17 (провадження № 61-17053св19)).

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (частина четверта статті 19 СК України).

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).

Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України).

У частині другій статті 171 СК України закріплено випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов`язково. До таких випадків належить: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (стаття 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України); вирішення спору про поновлення батьківських прав (стаття 169 СК України); вирішення спору щодо управління її майном (стаття 177 СК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 679/1413/14-ц (провадження № 61-10298св18)).

Зважаючи на вікову категорію малолітньої дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання її думки. Коли суд бажає вислухати думку дитини та при цьому не травмувати психіку дитини і уникнути тиску на неї, суд доручає органам опіки та піклування провести невимушену бесіду з дитиною в домашніх або інших комфортних для неї умовах, та повідомити суд про результати цієї бесіди. Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року в справі № 185/6994/15-ц (провадження № 61-5606св19)).

Очевидно, що сімейні відносини мають «складний» характер, і сім`я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини. Простої бездіяльності з боку батька (матері) недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька (матері) призвела до розриву зв`язків між ним та його донькою, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дитиною з боку її матері (батька), то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька (матері) батьківських прав. Діти мають право на врахування їхньої думки і на те, щоб бути заслуханими з питань, що торкаються їх інтересів. Зокрема, в силу того, як із спливом часу діти стають більш зрілими і здатними сформулювати свою думку, суди повинні належним чином враховувати їх погляди і почуття, а також їх право на повагу до їхнього особистого життя. Водночас їх погляди необов`язково залишаються незмінними, і їх заперечення, яким слід надавати належного значення, необов`язково є достатніми для того, щоб превалювати над інтересами батьків, особливо щодо того, що стосується регулярного спілкування зі своєю дитиною. Вочевидь право дитини на висловлення своєї думки не потрібно тлумачити як фактичне надання дітям безумовного права вето без аналізу будь-яких інших факторів або без проведення оцінки для визначення їхніх найкращих інтересів (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2024 року в справі № 553/449/20 (провадження № 61-2701св24)).

Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України).

У частині другій статті 171 СК України закріплено випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов`язково. До таких випадків належить: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (стаття 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України); вирішення спору про поновлення батьківських прав (стаття 169 СК України); вирішення спору щодо управління її майном (стаття 177 СК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 679/1413/14-ц (провадження № 61-10298св18)).

Зважаючи на вікову категорію малолітньої дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання її думки. Коли суд бажає вислухати думку дитини та при цьому не травмувати психіку дитини і уникнути тиску на неї, суд доручає органам опіки та піклування провести невимушену бесіду з дитиною в домашніх або інших комфортних для неї умовах, та повідомити суд про результати цієї бесіди. Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року в справі № 185/6994/15-ц (провадження № 61-5606св19)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

У справі, що переглядається:

при відмові в позові про позбавлення батьківських прав відповідачки суд першої інстанції міркував так, що ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення прав лише за умови винної поведінки та свідомого нехтування ними. Наданий висновок органу опіки та піклування не містить належної мотивації щодо безрезультатності інших заходів впливу та ґрунтується на загальній оцінці без глибокого аналізу причин неналежного виконання обов`язків чи взаємовідносин матері із сином. Суд не встановив злісних та умисних дій з боку матері, натомість матеріали справи свідчать про наявність конфлікту та об`єктивних обставин;

апеляційний суд при залишенні без змін рішення суду першої інстанції погодився з судом першої інстанції та уважав, що будь-яких доказів, які б характеризували матір дитини, її ставлення до батьківства, наявність фактів явного та умисного нехтування вихованням дитини під час розгляду справи не встановлено. Проживання відповідачки за кордоном об`єктивно впливає на реалізацію її прав, проте вона заперечує проти позову та має намір забрати сина до Польщі. Показання свідків (матері та друга позивача) не містять об`єктивної інформації про винну поведінку відповідачки. Оскільки матеріали справи не містять доказів втрати матір`ю інтересу до дитини, а позивач не довів її навмисного ухилення від виконання обов`язків, суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною 1 статті 164 СК України, для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав;

ключовими аргументами касаційної скарги позивача є те, що оскаржена постанова апеляційного суду не містить жодної мотивованої відповіді на клопотання від 07 травня 2026 року про прийняття додаткових доказів; апеляційний суд не заслухав думку дитину;

в апеляційній скарзі позивач вказував, що за умови відмови судом першої інстанції у задоволенні позову, апелянт вважає доцільним, щоби суд апеляційної інстанції заслухав думку дитини з цього питання, зважаючи на те, що дитина наразі має повні 13 років. Тому в апеляційній скарзі порушено питання щодо проведення допиту малолітнього ОСОБА_3 . Позивач просив в прохальній частині апеляційної скарги допитати в судовому засіданні ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без присутності в судовому засіданні батька, в присутності представника органу опіки та піклування для з`ясування відношення матері до дитини та думки дитини щодо позбавлення відповідачки батьківських прав (а. с. 153 - 155);

7 травня 2026 року адвокатка позивача через Електронний суд подала клопотання про надання додаткового строку для подання доказів та прийняття додаткових доказів судом апеляційної інстанції, в якому просила визнати поважними причини неподання доказів до суду першої інстанції та надати апелянту додатковий строк для подання та долучення додаткових доказів у справі та долучити до матеріалів справи додаткові письмові докази, дослідити їх під час апеляційного розгляду справи та надати їм належну правову оцінку при ухваленні рішення. До клопотання додано: розрахунок заборгованості за аліментами; довідку амбулаторії загальної практики сімейної медицини с. Матвіївка № 37 від 20 квітня 2026 року; довідка КЗ «Матвіївський академічний ліцей» № 04-08125; характеристику КЗ «Матвіївський академічний ліцей» Запорізької обласної ради; висновок спеціаліста-психолога, за результатами проведеного психологічного обстеження ОСОБА_3 (а. с. 187 - 213);

апеляційний суд не врахував, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання;

в матеріалах справи міститься протокол судового засідання № 6733801 від 07 липня 2026 року (а. с. 237), в якому вказано про постановлення апеляційним судом ухвали. Проте з`ясувати зміст цієї ухвали неможливо, оскільки в Електронному суді та на диску (а. с. 240) відсутній файл технічної фіксації судового засідання апеляційного суду від 07 липня 2026 року. Як свідчить аналіз оскарженої постанови апеляційного суду та матеріалів справи апеляційний суд клопотання про допит дитини, надання додаткового строку для подання доказів та прийняття додаткових доказів не вирішив, думку дитини не з`ясував.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції. Тому оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду