ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 911/1370/24

Управління ДПС звернулося до Господарського суду Київської області з позовною заявою до ТОВ "НЕРІДОН" та до ТОВ "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" у якій позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022 про продаж цілісного майнового комплексу, укладений між відповідачами недійсним.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 03.06.2024 позовну заяву з доданими до неї документами передано за підсудністю до Господарського суду Дніпропетровської області.

Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 31.10.2024 у задоволенні позовних вимог відмовив.

Судове рішення мотивоване тим, що позивач (контролюючий орган) не довів наявності у нього порушеного права чи законного інтересу, а також, що оспорюваний договір порушує інтереси держави і суспільства в розумінні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Також на переконання суду першої інстанції позивач, як контролюючий орган, не довів порушень з боку відповідачів щодо нарахування, повноти та своєчасності сплати податку на додану вартість. Посилання на спірність переліку переданого майна, його вартості та кількості не є доказами безтоварності господарської операції.

Центральний апеляційний господарський суд постановою від 10.06.2026 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31.10.2024 у справі № 911/1370/24 - залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про те, що оскільки договір купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022 був підписаний сторонами без додержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу єдиного майнового комплексу, відсутні підстави для задоволення позову з огляду на нікчемність зазначеного договору, що не має юридичної сили та не породжує для його сторін бажаного правового результату.

У касаційній скарзі Управління ДПС, з посиланням на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить суд касаційної інстанції судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Підставою для звернення з касаційною скаргою Управління ДПС визначено пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилається на неврахування судами в оскаржуваних судових рішеннях висновків викладених у постановах Верховного Суду від 25.02.2026 у справі № 912/1769/24 та від 25.02.2026 у справі №922/2986/24 щодо того, що безпідставне формування податкового кредиту з податку на додану вартість стосується прав та інтересів держави і суспільства в питаннях добросовісного ведення господарської діяльності та належної сплати податків, а тому у спірних правовідносинах управління, як контролюючий орган наділене законним правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними, укладених договорів та застосування наслідків недійсності цих договорів передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України.

Також скаржник посилається на нездійснення судами об`єктивної оцінки доказів які мають значення для справи з урахуванням їх всебічності, об`єктивності розгляду справи і оцінки доказів окремо так і в їх сукупності з посиланням на постанови Верховного Суду від 14.12.2018 у справі №914/809/18 та від 28.01.2020 у справі №910/6981/19, від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17.

Окрім того, скаржник зазначає про неврахування судами висновків викладених у постанові Верховного Суду від 08.02.2023 у справі №359/12165/14-ц та Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 №917/1338/18 про те, що в силу частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, водночас приписами частини третьої статті 215 ЦК України унормовано, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Між ТОВ "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" (продавець) та ТОВ "НЕРІДОН" (покупець) 17.10.2022 укладений договір купівлі-продажу №1710/1-2022 (далі - договір), відповідно до пункту 1.1 якого продавець зобов`язується передати, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити об`єкт (цілісний майновий комплекс) в порядку та на умовах, визначених цим договором.

Вартість об`єкта за договором складає 310 800 000,00 грн, у т.ч. 51 800 000,00 грн (пункт 2.2 договору).

Відповідно до пункту 9.1 цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором.

Позивачем до справи долучено акт приймання-передачі від 20.10.2022, який складений між ТОВ "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" та ТОВ "НЕРІДОН" і свідчить про передачу продавцем покупцю товару на загальну суму 310 000 000,00 грн, у т.ч. ПДВ 51 800 000,00 грн.

Позивач надав податкову накладну від 20.10.2022 за №1, з якої вбачається, що загальна сума коштів, які підлягають сплаті, з урахуванням податку на додану вартість становить 310 800 000,00 грн, загальна сума податку на додану вартість складає 51 800 000,00 грн, обсяг постачання за основною ставкою (код ставки 20) складає 259 000 000,00 грн.

Факт декларування ТОВ "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" (продавцем) податкового зобов`язання з податку на додану вартість у розмірі 51 800 000,00 грн та відсутність заборгованості зі сплати відповідних податкових зобов`язань позивач не заперечує.

Водночас, рішенням Головного управління ДПС у Львівській області від 09.03.2023 за №8398829/42963724 було відмовлено ТОВ "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" у реєстрації податкової накладної, у зв`язку з наданням документів, які складені з порушенням законодавства.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.09.2023 у справі №280/1796/23 визнано протиправним та скасовано рішення комісії з питань зупинення реєстрації податкового накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних Головного управління ДПС у Львівській області від 09.03.2023 №8398829/42963724 і зобов`язано Державну податкову службу України зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну від 20.10.2022 №1 датою її фактичного подання.

Позивач вважає, що відповідачі створили юридичні наслідки оскаржуваного договору у вигляді безпідставного формування відповідачем-1 податкового кредиту у розмірі 51 800 000,00 грн, а тому наявні підстави визнати оскаржуваний договір недійсним.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що договір купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022 був підписаний сторонами без додержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу єдиного майнового комплексу, суд апеляційної інстанції висновує про відсутність підстав для задоволення позову й з огляду на нікчемність зазначеного договору, що не має юридичної сили та не породжує для його сторін бажаного правового результату.

Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Нормами частини другої статті 300 ГПК України встановлені межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Щодо визначеної скаржником підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів також враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19. Так, за висновками Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц та № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Так, у справах, на неврахування висновків у яких посилається скаржник:

У справі №912/1769/24 позов подано про визнання договорів поставки недійсними. Позов обґрунтовувався тим, що зазначені договори поставки підлягають визнанню недійсними з огляду на невідповідність інтересам держави і суспільства, оскільки має місце безтоварність господарських операцій з формальним складенням первинних документів з метою безпідставного формування податкового кредиту з ПДВ та витрат з податку на прибуток підприємств, що завдає шкоди Державному бюджету України та державі в цілому. З огляду на викладене позивач просив визнати договори поставки недійсними на підставі частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

У справі № 922/2986/24 позов подано про визнання недійсними договорів поставки соняшникової олії та сушеного винограду на підставі положень частини третьої статті 228 ЦК України, як такі, що укладені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Водночас у позові заявлялась вимога про застосування санкційних наслідків, передбачених цією правовою нормою у вигляді стягнення всього отриманого за недійсними правочинами на користь держави.

Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду, означених скаржником, Верховний Суд виходить з такого.

У справі, що розглядається №911/1370/24 Управління ДПС звернулося до суду з позовною заявою до ТОВ "НЕРІДОН", ТОВ "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022 цілісного майнового комплексу, на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.

Суд першої інстанції у справі №911/1370/24 рішенням від 31.10.2024 відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав того, що ГУ ДПС у Дніпропетровській області, не будучи стороною контракту, заявила позовні вимоги про визнання контракту недійсним. Також суд першої інстанції виснував, що оспорюваний правочин не порушує прав і законних інтересів позивача, а тому на його переконання суди не мають вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності підстав для визнання контракту недійсним, оскільки встановлена судом відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові.

Верховний Суд зазначає, що згідно з частиною третьою статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Колегія суддів зауважує, що у законодавстві відсутні визначення понять "інтерес" загалом та "інтерес держави і суспільства" зокрема. Законодавство України не містить ані орієнтовного переліку сфер, у яких існують державні інтереси, ані критеріїв чи способів їх визначення.

Натомість, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

У постанові від 30.10.2025 у справі №910/9522/24 Верховний Суд наголосив, що встановлюючи правовий наслідок правочину, який вчинено без додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, частина третя статті 228 ЦК, так само, як і інші правові норми, не визначають ознаки такого правочину. До кола таких правочинів належать, зокрема правочини, які вчинені з метою ухилення від оподаткування, отримання незаконної податкової вигоди.

Контролюючими органами є податкові органи (підпункт 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України; далі - ПК України).

Контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право звертатися до суду, у тому числі, подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами. Відповідно до підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України.

Отже, законодавством визначено та надано право контролюючому органу звертатися з позовними вимогами до судів, навіть якщо державний орган не є безпосередньо стороною (учасником) оспорюваних правочинів (правочину). У таких справах податковий орган має довести обставини, що такий правочин було укладено між учасниками господарських відносин з метою ухилення від сплати податків або з іншими цілями, які суперечать інтересам держави.

Частинами першою, другою статті 53 ГПК визначено, що у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб.

При цьому у спорах, які подаються до суду в указаному вище порядку, до предмету доказування входить встановлення обставин саме порушення інтересів держави, а не органу, який безпосередньо подає такий позов (постанова Верховного Суду від 25.02.2026 у справі №912/1769/24), тобто в цій частині є слушним доводи касаційної скарги.

Так під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції у постанові від 10.06.2026, суд також встановив, що податкове зобов`язання з податку на додану вартість було задекларовано за наслідками укладеного між сторонами спірного договору. Договір купівлі-продажу №1710/1-2022 від 17.10.2022 (предметом купівлі якого є цілісний майновий комплекс) був підписаний сторонами без додержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу єдиного майнового комплексу. Суд апеляційної інстанції посилаючись на приписи статті 657 ЦК України якою визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі та приписи частини першої статті 220 ЦК України (у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним) виснував про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на нікчемність зазначеного договору, що не має юридичної сили та не породжує для його сторін бажаного правового результату.

Верховний суд зазначає, що виходячи з наведеного, у спірних правовідносинах контролюючий орган наділений правом на звернення до суду в силу приписів підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України.

Отже висновки суду першої інстанції з якими також погодився і суд апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав відсутності порушення прав та законних інтересів позивача, є помилковими та не є підставою для відмови у задоволенні позову.

За таких обставин суд касаційної інстанції вважає за доцільне виключити з мотивувальної частини рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31.10.2024 та постанови Центрального апеляційного господарського суду від 10.06.2026 у справі № 911/1370/24 посилання на відмову в позові з підстав відсутності порушення прав та законних інтересів позивача.

Враховуючи викладене слушними є і посилання скаржника на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08.02.2023 у справі №359/12165/14-ц та Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 №917/1338/18 про те, що в силу частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, водночас приписами частини третьої статті 215 ЦК України унормовано, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Проте Суд не вбачає неправильного застосування судом апеляційної таких висновків, оскільки вони фактично і були застосовані судом апеляційної інстанції під час розгляду справи.

Верховний Суд оцінюючи доводи касаційної скарги зазначає, що згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною другою та третьою статті 215 ЦК України також визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Приписами частини першої статті 220 ЦК України визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Оспорювані та нікчемні правочини мають різну правову природу та наслідки.

Враховуючи, що визнання недійсним нікчемного в силу закону правочину є неналежним способом захисту прав та інтересів заінтересованої особи, суди під час розгляду справи мають досліджувати правочини на предмет їх нікчемності (відповідності закону).

Відповідно до частин першої, другої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції під час перегляду рішення суду першої інстанції на підставі встановлених обставин справи встановив, що договір купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022 був підписаний сторонами без додержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу єдиного майнового комплексу, а тому з огляду на нікчемність зазначеного договору, він не має юридичної сили та не породжує для його сторін бажаного правового результату. А відтак, визнав, що заявлені позивачем вимоги про визнання недійсним нікчемного в силу закону правочину є неналежним способом захисту прав та інтересів заінтересованої особи.

Отже, враховуючи, що правова природа правочинів, які є нікчемними, унеможливлює здійснення судового розгляду спору щодо визнання їх недійсними в порядку частини третьої статті 288 ЦК України, оскільки такі правочини є недійсними в силу закону та не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю і такі встановлені обставини є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку про необхідність відмови у задоволенні позову.

Так, у зв`язку з безпідставною відмовою судами попередніх інстанцій у позові з підстав відсутності порушення прав та законних інтересів позивача, однак з урахуванням правильного висновку судів про необхідність відмови у задоволенні позову (проте з підстав того, що такий договір є нікчемним в силу закону і які, як визначив Верховний Суд є достатньою підставою для відмови у позові), резолютивні частини судових рішень у справі залишаються без змін, проте з мотивів які викладені вище.

Посилання скаржника на постанови у справах № 912/1769/24, №922/2986/24 які б давали підстави для задоволення позовних вимог та визнання правочину недійсним не знайшли свого підтвердження, оскільки зміст судових рішень у цих справах свідчить що позовні вимоги про застосування приписів частини третьої статті 228 ЦК України, стосуються різних за правовою природою договорів, вони відрізняються від тих, що мають місце у справі, що розглядається, а тому правове застосування у цих справах також відмінне.

Не дивлячись на застосування в них частини третьої статті 228 ЦК України, у цій справі важливим є як те, який договір укладений так і форма його укладення, оскільки саме вимоги щодо форми договору купівлі-продажу цілісного майнового комплекса у цьому випадку є визначальними, тому в цій частині суд відхиляє доводи касаційної скарги.

Відтак, застосування норм матеріального права у контексті таких правовідносин не може бути однаковим, а судові рішення Верховного Суду у справах № 912/1769/24, №922/2986/24, на які посилається скаржник для обґрунтування своєї позиції, не є релевантними до обставин цієї справи.

Зазначаючи про неналежну оцінку доказів у справі з посиланням на постанови Верховного Суду у постановах від 14.12.2018 у справі №914/809/18 та від 28.01.2020 у справі №910/6981/19, від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17 скаржник не зазначив, яким саме доказам судом апеляційної інстанції надано не об`єктивну оцінку, які докази ним не досліджено з урахуванням визнання ним спірного договору нікчемним в силу закону.

З огляду на викладене, твердження скаржника частково знайшли своє підтвердження, водночас з огляду на вимоги, які були викладені у прохальній частині касаційної скарги скаржник не досяг бажаного результату про скасування судових рішень та задоволення позовних вимог, подана ним касаційна скарга залишається без задоволення.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України).

Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 ГПК України).

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, та залишення без змін судових рішень у справі, з мотивів, викладених у цій постанові.

Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, адже рішення та постанова у справі підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 311, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд