ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 709/1440/25

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, заінтересована особа - ОСОБА_2 .

В обґрунтування заяви зазначила, що ОСОБА_2 є рідним братом заявниці. ОСОБА_2 тривалий час вчиняє психологічне і фізичне насильство стосовно заявниці, а саме вчиняє погрози фізичної розправи, знищення особистих речей, принижує, ображає у нецензурній формі. Також ОСОБА_2 постійно висловлюється образливо та нецензурно, публічно ображає ОСОБА_1 . Заявниця вважала, що до ОСОБА_2 необхідно застосовувати обмежувальний припис та просила суд встановити заходи тимчасового обмеження прав і покласти на нього такі обов`язки на строк 6 місяців, а саме:

- заборонити перебувати в місці проживання (перебування) з постраждалою особою ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

- обмежити спілкування з постраждалою особою ОСОБА_1 ;

- заборонити наближатися ближче 100 метрів до місця проживання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою ОСОБА_1 ;

- заборонити особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;

- заборонити вести листування, телефонні переговори (в тому числі надсилати смс-повідомлення) з постраждалою особою ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Чорнобаївський районний суд Черкаської області рішенням від 03 вересня

2025 року відмовив у задоволенні заяви.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 дійсно неодноразово зверталася із заявами до органів Національної поліції України щодо поведінки її брата стосовно неї. Проте у цій справі заявниця не надала суду належних та допустимих доказів, на підставі яких можна зробити висновок про наявність ризиків продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві з боку ОСОБА_2 , що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 адвокат Пропадущий А. В. подав апеляційну скаргу.

Черкаський апеляційний суд постановою від 08 січня 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Пропадущого А. В. залишив без задоволення, рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 03 вересня 2025 року залишив без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду. Апеляційний суд також констатував, що між заявницею та ОСОБА_2 існують неприязні стосунки та конфлікти як у осіб, які проживають в одному будинку, але це не є достатньою підставою для видачі обмежувального припису у цій справі.

11 лютого 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 03 вересня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 січня 2026 року в цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявниця у касаційній скарзі зазначає:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми статей 1, 24, 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству без урахування висновків щодо застосування норм норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 452/317/19 (провадження № 61-12915св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20 (провадження № 61-16103св20) та від 17 лютого 2021 року у справі № 766/13927/20 (провадження № 61-17471св20), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи).

Заявниця вказує, що суди помилково не взяли до уваги, що вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів із заявами про вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства та втручання в її приватне життя. На переконання заявниці, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для видачі обмежувального припису стосовно кривдника, оскільки для застосування обмежувального припису у цій справі є всі необхідні підстави.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 31 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував справу із суду першої інстанції, звільнив заявницю від сплати судового збору за подання касаційної скарги.

У вересня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрою та братом, які проживають за однією адресою: АДРЕСА_1 .

Будинок за вказаною адресою належить ОСОБА_3 на праві приватної власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

05 січня 2023 року ОСОБА_1 повідомила поліцію, що ОСОБА_2 постійно вчиняє стосовно неї неправомірні дії, що підтверджується талоном-повідомленням єдиного обліку № 53.

Чорнобаївський районний суд Черкаської області постановою від 02 грудня 2024 року ОСОБА_2 визнав винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП та притягнув до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.

В матеріалах справи містяться заяви ОСОБА_1 , подані до правоохоронних органів, стосовно її родичів (брата, матері), скарги на голову Іркліївської сільської ради та працівників ГУНП.

Заявницею надані копії консультаційних висновків спеціалістів, відповідно до яких заявниця зверталася за допомогою до алерголога та офтальмолога.

15 грудня та 19 грудня 2024 року стосовно ОСОБА_2 було складено протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені частинами другою, третьою статті 173-2 КУпАП, проте постановою Чорнобаївського районного суду від 26 грудня 2024 року провадження у справі закрито у зв`язку із відсутністю в діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення.

В матеріалах справи міститься копія тимчасового заборонного припису щодо кривдника від 21 грудня 2024 року, виданого стосовно ОСОБА_1 , строком на 10 діб, протягом якого їй заборонено в будь-який спосіб контактувати з ОСОБА_2 як із постраждалою особою.

Слідчий СВ Чорнобаївського РВ УМВС України постановою від 09 жовтня 2015 року закрив кримінальне провадження за фактом спричинення ОСОБА_2 тілесних ушкоджень ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю складу кримінального провадження, передбаченого частиною першою статті 125 КК України.

Заявницею надані відповіді з органів національної поліції, органів місцевого самоврядування та прокуратури на її звернення щодо вчинення стосовно неї неправомірних дій (а. с. 13, 22, 25, 26-37, 40-42).

З дослідженого апеляційним судом звукозапису, доданого заявницею до матеріалів справи, вбачається, що між особами жіночої та чоловічої статі виникають сварки, в ході яких останні вживають нецензурну лайку.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Предметом вирішення судами у цій справі є питання видачі обмежувального припису у зв`язку з учиненням щодо заявниці домашнього насильства з боку заінтересованої особи (її брата).

Організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, визначає Закон України від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі - Закон № 2229-VIII).

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII обмежувальний припис стосовно кривдника - встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Зокрема, фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону № 2229-VIII до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

У статті 26 Закону України № 2229-VIII зазначено, що право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника мають: 1) постраждала особа або її представник; 2) у разі вчинення домашнього насильства стосовно дитини - батьки або інші законні представники дитини, родичі дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачуха або вітчим дитини, а також орган опіки та піклування; 3) у разі вчинення домашнього насильства стосовно недієздатної особи - опікун, орган опіки та піклування.

Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків:

1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.

У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України № 2229-VIII визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Таким чином, рішення про видачу обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків, а тому для обмеження права кривдника необхідним є встановлення ризиків, які несе його поведінка по відношенню до постраждалої особи.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

Видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі. Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві (постанова Верховного Суду від 23 лютого 2026 року у справі № 442/2320/25, провадження № 61-14335св25).

Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2025 року у справі № 760/31644/24 (провадження № 61-8219св25) зробив висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, що виконує захисну та запобіжну функцію і спрямований на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.

Саме собою звернення заявника до органів поліції та внесення відомостей про кримінальні провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою стосовно неї насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 165/3472/21, провадження № 61-441св22).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» («Levchuk v. Ukraine», заява № 17496/19, § 78, 80, 90) зазначив: «Питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства, - виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем. Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов`язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» («Irina Smirnova v. Ukraine»), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого. Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об`єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі й запобіганню майбутньому жорстокому поводженню».

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У цій справі свої вимоги заявниця обґрунтовувала тим, що ОСОБА_2 тривалий час вчиняє психологічне і фізичне насильство стосовно неї, а саме вчиняє погрози фізичної розправи, знищення особистих речей, постійно принижує, ображає у нецензурній формі.

Суди установили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрою і братом та проживають за однією адресою. Як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 неодноразово зверталися до компетентних органів щодо поведінки один одного.

Апеляційний суд вказав, що між заявницею та ОСОБА_2 існують неприязні стосунки та конфлікти як у осіб, які проживають в одному будинку, що не є достатньою підставою для видачі обмежувального припису у цій справі.

Суди, відмовляючи у задоволенні вимог заяви, зазначили, що заявниця не надала належних та допустимих доказів, на підставі яких можна зробити висновок про наявність ризиків продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві з боку ОСОБА_2 , що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

З таким висновком судів попередніх інстанцій колегія суддів Верховного Суду погоджується.

Колегія суддів зазначає, що суди, надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності в розумінні Закону № 2229-VIII, а також оцінивши можливі ризики застосування психологічного чи фізичного насильства щодо заявника у майбутньому, встановили, що ці докази підтверджують виключно наявність станом на момент розгляду справи конфлікту між її учасниками та не свідчать саме в цей момент про загрозу вчинення насильства стосовно заявниці, а тому обґрунтовано виснували про відсутність правових підстав для задоволення заяви про видачу обмежувального припису.

Наведене спростовує доводи касаційної скарги про те, що суди допустили порушення норм процесуального права, що не дало змогу правильно застосувати норми матеріального права, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надав належну оцінку фактам притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства стосовно ОСОБА_1 , так і наявній у матеріалах справи копії тимчасового заборонного припису щодо кривдника, виданого стосовно самої заявниці ОСОБА_1 .

Не підтверджуються і доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували, що між сторонами не відбулося примирення. Виходячи з того, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживають в одному будинку, між ними виникають побутові сварки та склалися неприязні відносини, що підтверджується, зокрема, й аудіозаписом, дослідженим апеляційним судом, наданим заявницею, висновок про недоцільність застосування положень Закону № 2229-VIII та видачі обмежувального припису стосовно ОСОБА_2 є правильним.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказав, що застосування обмежувального припису являє собою істотне втручання у зміст права на повагу до приватного життя та права на житло з урахуванням проживання заявниці і ОСОБА_2 в одному будинку, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Таким чином, обставини справи, встановлені судами, не дають підстав для існування обґрунтованого ризику вчинення домашнього насильства, настання відповідних наслідків для постраждалої особи та не підтверджують реальність такого ризику у майбутньому з урахуванням поведінки як заявниці, так і заінтересованої особи, стосовно якої вона просила суд видати обмежувальний припис.

Крім того, наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції та викладалися заявницею в обґрунтування її апеляційної скарги. Апеляційний суд із дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України їх перевірив та обґрунтовано спростував, тому у Верховного Суду відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявниці.

За частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», серія A, № 303-A). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи, та у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Враховуючи викладене, Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду