ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 640/1178/20

У січні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - Офіс Генерального прокурора, відповідач-1), Сьомої кадрової комісії (далі - Кадрова комісія, Комісія, відповідач-2), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Кадрової комісії від 03.12.2019 № 1/2 про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації;

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 № 2042ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;

- поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на рівнозначній посаді та в органах прокуратури;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 по день поновлення на службі в Офісі Генерального прокурора.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що оскаржуваний наказ прийнято усупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини, Закону № 1697-VII, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Зокрема, протиправність наказу, як зазначає позивач, полягає у тому, що відповідач, посилаючись на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), не конкретизував підставу звільнення (ліквідація/реорганізація) скорочення кількості прокурорів), порушивши принцип правової визначеності. Також позивач зазначив, що він надав вичерпні відповіді та можливі документи на усі запитання членів Кадрової комісії. При цьому останні не наділені повноваженнями перевіряти відомості, відображені у декларації прокурора.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 з лютого 2010 року працював на різних посадах в органах прокуратури, та, виходячи зі спірних правовідносин, згідно із наказом від 06.08.2019 № 612ц обіймав посаду заступника начальника другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Генеральної прокуратури України.

У зв`язку з набранням 25.09.2019 чинності Закону України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), яким запроваджено реформу прокуратури, обов`язковою умовою якої є атестація, успішне проходження усіх етапів якої є підставою для переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, позивачем на виконання вимог пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ подано Генеральному прокурору України заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.

Позивач успішно пройшов перші два етапи атестації: іспит у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (набрав 81 бал); іспит у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки (набрав 117 балів).

У зв`язку із цим його допущено до наступного етапу атестації - проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

За наслідками проведення співбесіди Кадровою комісією щодо позивача прийнято рішення від 03.12.2019 № 1/2 про неуспішне проходження прокурором атестації. Відповідно до указаного рішення Кадровою комісією з`ясовано обставини, які свідчать про невідповідність позивача вимогам доброчесності.

Згідно з указаним рішенням, з огляду на специфіку роботи працівників Генеральної прокуратури України та вимог щодо їх доброчесності, Кадрова комісія зазначила, що має обґрунтовані сумніви стосовно достовірності відомостей, зазначених ОСОБА_1 у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2015, 2017, 2018 роки, щодо володіння (користування) об`єктами нерухомого майна, у зв`язку з тим, що:

- у щорічних деклараціях за 2015-2017 роки позивач не відобразив інформацію стосовно об`єктів нерухомості у місті Києві чи Київській області, які б належали йому або членам його сім`ї на праві приватної власності або знаходилися у них у користуванні; у декларації за 2018 рік позивач зазначив, що на підставі договору оренди користується квартирою у місті Києві, проте не розкрив прізвища особи, яка є власником цієї квартири, а зазначив лише «Член сім`ї не надав інформацію»;

- у щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2018 рік зазначено, що ОСОБА_1 користується за договором оренди квартирою у місті Києві загальною площею 65 кв м, яка належить члену сім`ї на праві приватної власності. За результатами вивчення матеріалів атестації Комісією установлено, що право власності на указану квартиру набуто рідною сестрою прокурора 05.12.2018. Ця ж дата зазначена ОСОБА_1 у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2018 рік, як дата набуття права користування указаним об`єктом нерухомості на підставі договору оренди. При цьому у декларації прокурора не розкрито прізвища особи, якій належить указана квартира, а зазначено лише, що «Член сім`ї не надав інформацію». Однак у розділі 2.2 декларації не зазначено жодного члена сім`ї суб`єкта декларування;

- у період з 2015 року по грудень 2018 року ОСОБА_1 проживав у місті Києві: спочатку в гуртожитку Національної академії прокуратури України (відомості про це не були відображені у деклараціях за указані роки), а згодом орендував однокімнатну квартиру (відомості про це зазначені лише у декларації за 2016 рік). Надаючи пояснення з приводу указаних обставин, ОСОБА_1 зазначив, що не відобразив указану інформацію в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, оскільки уважав, що чинне законодавство не вимагає відображення ним указаних відомостей.

У деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2017 та 2018 роки, позивач не зазначив відомостей щодо інших об`єктів нерухомості (крім квартири його рідної сестри, яку він орендує з 05.12.2018), які використовувалися ним у цей період. При тому, що за наявною у Комісії інформацією офіційні доходи рідної сестри позивача за останні десять років є невеликими і лише у 2016 і 2018 роках становили значні суми у національній валюті.

Комісія оцінила надані ОСОБА_1 пояснення щодо причин недекларування відомостей, які за Законом України від 14.10.2014 № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII) підлягають обов`язковому внесенню до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, як такі, що є непереконливими та свідчать про порушення прокурором вимог антикорупційного законодавства. Указані обставини, а також спосіб життя прокурора, зокрема, неодноразові протягом року поїздки за кордон на відпочинок, придбання за кордоном легкових автомобілів та користування ними, викликали у членів Комісії обґрунтовані сумніви стосовно достовірності відомостей про дійсну належність указаної квартири лише сестрі ОСОБА_1 .

Наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 № 2042ц позивача звільнено із займаної посади та органів прокуратури з 24.12.2019 на підставі статті 9, пункту 2 частини другої статті 41 Закону № 1697-VII, підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. Підстава: рішення Кадрової комісії.

Позивач, уважаючи рішення про неуспішне проходження ним атестації та наказ про звільнення протиправними, звернувся до суду із цим позовом.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.03.2021 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Сьомої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 03.12.2019 № 1/2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації». Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 № 2042ц. Поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді заступника начальника другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 26.12.2019. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 742 560,06 грн. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. У іншій частині позову відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2021 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.03.2021 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Кадрової комісії № 7 від 03.12.2019 № 1/2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації». Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора № 2042ц від 21.12.2019 щодо звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника другого відділу процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Генеральної прокуратури України та органів прокуратури. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника другого відділу процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Генеральної прокуратури України з 25.12.2019. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 по 08.07.2021 у розмірі 670 576,07 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28.12.2022 касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.03.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2021 скасовано, а справу № 640/1178/20 направлено на новий судовий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що суди попередніх інстанцій, надаючи оцінку спірному рішенню Комісії у контексті його обґрунтованості мали установити та дослідити: чи надано Комісією оцінку всім наявним матеріалам, у тому числі поданим поясненням позивача та документам в їх підтвердження (придбання автомобілів, поїздки закордон; з яких саме джерел Комісією отримано інформацію щодо доходів сестри позивача, та чи відображає указана інформація повноту джерел їх отримання; чи підтверджено позивачем документально право власності його сестри на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (орендує позивач із 2018 року), а також, відповідно, наявність доходів на її придбання; чи надано позивачем пояснення щодо незазначення останнім у повному обсязі інформації відповідно до вимог статті 46 Закону № 1700-VII стосовно орендованого майна (квартир) у період 2015, 2017, 2018 років, у тому числі і повноту відомостей щодо оренди квартири сестри.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Сьомої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 03.12.2019 № 1/2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації». У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що наявність у Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб`єкта декларування, не обмежує Кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону № 113-ІХ. Установлений Законом № 1700-VII порядок перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та передбачена Законом № 113-ІХ процедура атестації з проведенням співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є двома різними, окремими, законодавчо врегульованими процедурами, які мають різні правові наслідки, не підміняють та не суперечать одна одній.

При цьому, суд урахував, що спірні правовідносини виникли між сторонами у грудні 2019 року, відповідно, Сьома кадрова комісія є тимчасовим органом, створеним та таким, що припиняє свою діяльність та свої повноваження відповідними наказами Генерального прокурора (від 26.11.2019 № 302 «Про створення Сьомої кадрової комісії» та 28.12.2019 № 369 «Про визнання такими, що втратили чинність, наказів Генерального прокурора щодо створення кадрових комісій»). Також суд установив, що матеріали атестації прокурорів, зокрема, Сьомої кадрової комісії знищені, що відображено та підтверджується Актом від 27.12.2019.

Перевіряючи рішення Кадрової комісії на предмет обґрунтованості, суд указав, що зауваження до позивача стосовно його відповідності критерію доброчесності, а саме відповідність офіційних доходів витратам позивача та його близьких родичів щодо придбання нерухомого майна, легкових автомобілів, подорожей за кордон є необґрунтованими та недоведеними, прокурор має підтвердити свою відповідність вимогам професійної етики та доброчесності, повинен спростувати наявні сумніви або довести їх необґрунтованість, що установлено судом та доведено матеріалами справи.

Суд першої інстанції констатував, що Комісією не надано належної та повної оцінки усім наявним матеріалам, у тому числі поданим поясненням позивача та документам в їх підтвердження (придбання автомобілів, поїздки за кордон; з яких саме джерел Комісією отримано інформацію щодо доходів сестри позивача, що відображає указана інформація повноту джерел їх отримання; що та як підтверджено позивачем документально право власності його сестри на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (орендує позивач із 2018 року), а також, відповідно, наявність доходів на її придбання; чи надано позивачем пояснення щодо незазначення останнім у повному обсязі інформації відповідно до вимог статті 46 Закону № 1700-VII щодо орендованого майна (квартир) у період 2015, 2017, 2018 років, у тому числі і повноту відомостей щодо оренди квартири сестри).

За наявними у справі доказами, суд першої інстанції не установив належного дотримання Кадровою комісією, в межах наданих їй повноважень, процедури перевірки дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, що визначено підпунктом 3 пункту 9 розділу ІV Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221(далі - Порядок № 221), а саме: належної перевірки відповідності витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, ураховуючи надані прокурором пояснення, письмові документи, наявні відомості з декларацій, поданих прокурором.

Щодо спірного наказу Офісу Генерального прокурора від 21.12.2019 № 2042ц про звільнення позивача з посади та органів прокуратури, суд першої інстанції установив, що наказом Генерального прокурора від 17.05.2022 № 663ц ОСОБА_1 було поновлено на посаді та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу. Після проходження другої атестації у 2022 році, наслідки такої оскаржені позивачем у справі № 640/17466/22. Позивач на цей час мобілізований, проходить військову службу.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний наказ про звільнення, питання щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку в силу норм чинного законодавства, яке свідчить про відсутність правової природи такого, та згідно з процесуальним законодавством, установлених обставин, не підлягає вирішенню судом.

Суд першої інстанції зазначив, що порушене право позивача звільненням зі служби, судом на час вирішення цієї справи не установлено, відтак, у цій частині позову суд відмовив.

Позивач судове рішення у частині відмовлених позовних вимог не оскаржував.

Офіс Генерального прокурора оскаржив рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 у частині задоволених позовних вимог.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2024 апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 залишено без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Сьомої кадрової комісії про визнання незаконним та скасування рішення Кадрової комісії залишено без змін.

Приймаючи указане рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що позивачем доведено належними та допустимими доказами протиправність спірного рішення відповідача.

Додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024 задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Кротюка О. В. про ухвалення додаткового рішення у справі № 640/1178/20. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.

Приймаючи указане рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що у судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення заяви, підтримавши доводи, викладені у запереченнях на заяву. Водночас суд апеляційної інстанції, урахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.03.2018 у справі № 815/4300/17, виходячи з обставин розгляду справи, її складності та виконаної роботи, критерію необхідності вчинення відповідних дій адвокатом Кротюком О. В. та значимості таких дій у справі, дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу та уважав заявлений їх розмір співмірним та обґрунтованим. При цьому суд апеляційної інстанції уважав доводи відповідача щодо віднесення договору про надання правничої допомоги до іншої справи необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи, зокрема, наданою позивачем Додатковою угодою від 27.06.2024 № 3 до Договору № 10/2022 про надання правової допомоги.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2024 у справі № 640/1178/20 у частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Також просить скасувати додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024 та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу адвоката повністю у зв`язку з необґрунтованістю вимог.

Касаційна скарга Офісу Генерального прокурора подана на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідач-1 указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 11, 12, 13, 15, 17 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX, пункту 3, підпункту 2 пункту 5 розділу І, пунктів 9, 11-16 розділу ІV Порядку № 221, пункту 12 Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233 (далі - Порядок № 233) у частині оцінки Кадровою комісією відповідності витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб, задекларованим доходам, в площині відповідності критерію професійної етики та доброчесності, на підставі яких Кадрова комісія надала оцінку обставинам щодо відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, критерії яких визначені пунктом 10 частини першої статті 3, пунктом 4 частини четвертої статті 19, статтею 36 Закону № 1697-VII, статтями 3, 11, 16, 19, 21, частиною другою статті 31 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, пунктами 1, 3 Керівних принципів, що стосуються державних обвинувачів, пунктом 39 Бордоської декларації, пунктами «a», «b», «c», «d» Стандартів професійної відповідальності та викладом основних обов`язків та прав прокурорів з урахуванням індивідуальних особливостей обставин встановлених судами у цій справі.

При цьому, на думку скаржника, застосування положень нормативно-правових актів, на порушення яких посилається Офіс Генерального прокурора, як на підставу для касаційного оскарження, неможливо ототожнювати з їх застосуванням у рішеннях в інших судових справах, оскільки кадровими комісіями під час проведення співбесіди досліджуються різні обставини, які носять індивідуальний характер та на підставі яких приймається рішення про успішне/неуспішне проходження атестації.

Також скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій не прийнято до уваги, що у матеріалах особової справи позивача, що були предметом дослідження кадрової комісії, наявні копії декларацій, що подавалися позивачем, матеріали таємної перевірки доброчесності, присяга працівника прокуратури, з якої убачається, що позивач 12.02.2011 присягнув неухильно дотримуватися Конституції України, законів та міжнародних зобов`язань України, та інші матеріали (копія особової справи наявна у матеріалах справи). Крім того, Кадровою комісією досліджувалися відомості, надані Національним антикорупційним бюро України, щодо доходів та витрат, у тому числі від правочинів тощо ОСОБА_1 та членів його сім`ї. Указані обставини позивачем не заперечувалися.

Суди попередніх інстанцій посилаються на Роз`яснення НАЗК від 03.02.2021 щодо застосування окремих положень Закону № 1700-VII, проте у рішенні Кадрової комісії йдеться про період 2015-2017 роки, коли цих Роз`яснень ще не існувало.

Судами попередніх інстанцій не ураховано, що з пояснень позивача убачається, що він, працюючи у Генеральній прокуратурі України, проживав у АДРЕСА_2 у період 2015-2017 років на підставі листа Генеральної прокуратури України, адресованого Національній академії прокуратури України. Тобто фактично у вказаний проміжок часу позивач користувався житловим приміщенням гуртожитку Національної академії прокуратури України, розташованому у АДРЕСА_2, на підставі домовленості між його роботодавцем - Генеральною прокуратурою України та Національною академією прокуратури України. Також судами попередніх інстанцій не ураховано, що відповідно до частини третьої статті 80 Закону № 1697-VII (у редакції, чинній до 25.09.2019), Національна академія прокуратури України функціонувала при Генеральній прокуратурі України. Отже, на думку скаржника, мав місце факт користування об`єктом нерухомості, що належить суб`єкту декларування на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Крім того, судами попередніх інстанцій не ураховано, що батьки позивача та його сестра є близькими особами у розумінні Закону № 1700-VII.

Також, на думку скаржника, судами попередніх інстанцій безпідставно прийнято як доказ на підтвердження доводів позову у цій справі висновок експерта від 30.01.2023 № 1-30/01/2023-сее, оскільки він, у розумінні статті 73 КАС України, не є належним доказом, оскільки і він, і більшість документів, що досліджувалися під час експертизи, відсутні у матеріалах атестації, не досліджувалися, не обговорювалися та не оцінювалися Кадровою комісією під час проведення співбесіди з позивачем.

Скаржник наголошує, що додержання позивачем вимог доброчесності з метою забезпечення суспільної довіри, зокрема, не допущення дій, які можуть зашкодити авторитету прокуратури, є предметом атестації та, як наслідок, предметом дослідження кадровою комісією. Кадрова комісія не зобов`язана доводити невідповідність прокурора за межами обґрунтованого сумніву. Якщо було встановлено обґрунтований сумнів і прокурор не зміг переконливо спростувати його, даних чинників може бути достатньо для того, щоб Кадрова комісія визнала прокурора таким, що неуспішно пройшов атестацію з огляду на серйозність наявності певного одного чинника або з огляду на наявність їхньої сукупності.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу з Офісу Генерального прокурора у розмірі 15 000,00 гривень, то скаржник уважає, що додаткова постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024 у цій справі підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням норм процесуального права, а саме: статей 2, 6, 90, 134, 139, частини третьої статті 143, частини третьої статті 242 КАС України, що виразилося у помилковому виснуванні обґрунтованості та доведеності фактично понесених позивачем витрат на правову допомогу у справі. Зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у справах № 826/1216/16, № 922/1964/21, № 922/2321/20, № 922/2685/19, № 755/9215/15-ц, № 910/4317/21, № 904/4507/18, № 905/1795/18, № 922/445/19, № 916/2102/17, № 909/371/18, № 922/928/18, № 911/739/15, № 915/237/18 та інших, що є застосовними у цій справі.

Представник позивача у відзиві на касаційну скаргу просить закрити касаційне провадження у цій справі на підставі пунктів 2, 3 частини першої статті 339 КАС України. У разі, якщо суд не встановить підстав для закриття касаційного провадження, то просить відмовити у задоволенні касаційної скарги повністю, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Крім того, представник позивача просить стягнути з Офісу Генерального прокурора витрати ОСОБА_1 на правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції у розмірі 8000,00 грн.

Рух касаційної скарги

12.11.2024 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2024, додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.11.2024 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М.↗, суддів Жука А. В.↗, Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 640/1178/20.

Ухвалою Верховного Суду від 02.12.2024 відкрито касаційне провадження за скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2024, додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024.

Ухвалою Верховного Суду від 15.10.2026 закінчено підготовку цієї справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 15.10.2026 № 1365/0/78-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 640/1178/20 у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Мартинюк Н. М., яка входить до складу постійної колегії суддів.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.10.2026 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючу суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М.↗, суддів Жука А. В.↗, Радишевську О. Р.↗ для розгляду судової справи № 640/1178/20.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави (стаття 1 Закону № 1697-VII).

Статтею 4 Закону № 1697-VII установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону № 1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

19.09.2019 прийнято Закон № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019.

Основною метою ухвалення Закону № 113-IX визначено створення передумов для побудови в Україні системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності, а спрямування Закону № 113-IX - запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури у спосіб атестації прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури (розділ 2 пояснювальної записки до проєкту Закону № 113-IX).

Пунктом 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ було передбачено, що з набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX.

За приписами пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ (у редакції, чинній на час проходження позивачем атестації) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Згідно з пунктом 9 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Відповідно до пункту 10 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Згідно з пунктом 11 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.

Відповідно до пункту 12 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Пунктом 13 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що атестація прокурорів включає такі етапи:

1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди;

2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Атестація може включати інші етапи, непроходження яких може бути підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором. Перелік таких етапів визначається у Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджує Генеральний прокурор.

Відповідно до пункту 15 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ для проведення співбесіди кадрові комісії вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі інформацію про:

1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів та їх результати;

2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг;

3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора;

4) зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Для цього графік проведення співбесід із зазначенням прізвища, імені та по батькові прокурора, його посади, заздалегідь оприлюднюється на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора.

Пунктом 17 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що кадрові комісії за результатами атестації прокурора ухвалюють одне із таких рішень: рішення про успішне проходження прокурором атестації або рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Кадрові комісії за результатами атестації подають Генеральному прокурору інформацію щодо прокурорів, які успішно пройшли атестацію, а також щодо прокурорів, які неуспішно пройшли атестацію. Повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ (у редакції, чинній на час проходження позивачем атестації) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації.

Відповідно до пункту 1 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Згідно з пунктами 2, 3, 4 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.

Пунктом 5 розділу І Порядку № 221 передбачено, що предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Відповідно до пункту 6 розділу І Порядку № 221 атестація включає такі етапи: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Згідно з пунктом 8 розділу І Порядку № 221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.

Відповідно до пункту 9 розділу І Порядку № 221 атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

Пунктом 9 розділу ІV Порядку № 221 передбачено, що для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Згідно з пунктом 11 розділу ІV Порядку № 221 дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії. Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).

Пунктами 12, 13, 14 розділу ІV Порядку № 221 передбачено, що співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання. Співбесіда прокурора складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання; Співбесіда проходить у формі засідання комісії. Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

Відповідно до пунктів 15, 16 розділу ІV Порядку № 221 після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання. Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації.

Згідно з пунктом 6 розділу V Порядку № 221 рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до пункту 12 Порядку № 233 рішення комісії, крім зазначених в абзаці другому цього пункту, в тому числі процедурні, обговорюється її членами і ухвалюються шляхом відкритого голосування більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії вправі голосувати «за» чи «проти» рішення комісії. У разі рівного розподілу голосів, приймається рішення, за яке проголосував голова комісії. Рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди ухвалюється шляхом відкритого голосування більшістю від загальної кількості членів комісії. Якщо рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди не набрало чотирьох голосів, комісією ухвалюється рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.

Статтею 3 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, затвердженого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27.04.2017, визначено, що правову основу регулювання відносин у сфері професійної етики та поведінки прокурорів становлять Конституція України, закони України «Про прокуратуру», «Про захист суспільної моралі», «Про запобігання корупції», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та інше законодавство, що стосується діяльності органів прокуратури, накази Генерального прокурора та цей Кодекс. Нормативною базою у цій сфері є також міжнародно-правові документи, в тому числі Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод і рішення Європейського Суду з прав людини, Керівні принципи ООН щодо ролі прокурорів, прийняті на Восьмому конгресі ООН у 1990 році, Стандарти професійної відповідальності та виклади основних обов`язків і прав прокурорів, ухвалені Міжнародною асоціацією прокурорів у 1999 році, Європейські інструкції з питань етики та поведінки прокурорів (Будапештські принципи), ухвалені Конференцією генеральних прокурорів країн - членів Ради Європи у 2005 році, та інші.

Відповідно до статті 11 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів прокурор повинен постійно дбати про свою компетентність, професійну честь і гідність. Своєю доброчесністю, принциповістю, компетентністю, неупередженістю та сумлінним виконанням службових обов`язків сприяти підвищенню авторитету прокуратури та зміцненню довіри громадян до неї. У разі поширення неправдивих відомостей, які принижують його честь, гідність і ділову репутацію, за необхідності вживає заходів до спростування такої інформації, у тому числі в судовому порядку. Сприяти йому в цьому повинні керівники відповідних прокуратур.

Згідно зі статтею 16 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів при виконанні службових обов`язків прокурор має дотримуватися загальноприйнятих етичних норм поведінки, бути взірцем доброчесності, вихованості і культури. Порушення службової дисципліни, непристойна поведінка є неприпустимими для прокурора і тягнуть за собою передбачену законом відповідальність. Прокурор повинен використовувати ввірене йому службове майно бережливо та лише за призначенням.

Статтею 19 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів передбачено, що прокурор має суворо дотримуватись обмежень, передбачених антикорупційним законодавством, не допускати будь-яких проявів, які можуть створити враження корупційних, у тому числі: вступати у позаслужбові стосунки з метою використання службових повноважень або службового становища; неправомірно втручатися чи здійснювати у випадках чи порядку, не передбачених законодавством, вплив на службову діяльність іншого прокурора, службових, посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи суддів. Прокурор, якому стала відома інформація про порушення вимог частини першої цієї статті іншим працівником прокуратури, зобов`язаний негайно повідомити про це відповідного керівника органу прокуратури.

Відповідно до статті 21 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів прокурор діє на підставі закону, неупереджено, незважаючи на приватні інтереси, особисте ставлення до будь-яких осіб, на свої ідеологічні, релігійні або інші особисті погляди чи переконання. Прокурору слід уникати особистих зв`язків, фінансових і ділових взаємовідносин, що можуть вплинути на неупередженість і об`єктивність виконання професійних обов`язків, скомпрометувати звання прокурора, не допускати дій, висловлювань і поведінки, які можуть зашкодити його репутації та авторитету прокуратури, викликати негативний суспільний резонанс. Поза службою поводитися коректно і пристойно. При з`ясуванні будь-яких обставин з представниками правоохоронних і контролюючих органів не використовувати свій службовий статус, у тому числі посвідчення прокурора з метою впливу на посадових осіб.

Згідно з частиною другою статті 31 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів у відносинах з громадянами поза службою працівник прокуратури має бути взірцем законослухняності, добропорядності, додержання загальновизнаних норм моралі та поведінки.

Відповідно до пункту 39 Бордоської декларації «Судді та прокурори в демократичному суспільстві» прокурорами мають бути особи з високими моральними якостями; через характер повноважень, на виконання яких вони свідомо погодились, прокурори є постійно відкриті для публічної критики; будучи головними суб`єктами здійснення правосуддя, вони мають повсякчасно підтримувати честь і гідність своєї професії.

Частиною першою статті 16 КАС України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 132 КАС України).

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною сьомою статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 цього Закону установлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правничої допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону).

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 341 КАС України).

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Спірні правовідносини у цій справі виникли щодо прийняття кадровою комісією рішення про неуспішне проходження прокурором атестації та звільнення з посади в органах прокуратури на підставі такого рішення.

Проте предметом касаційного оскарження у цій справі є рішення Кадрової комісії № 7 від 03.12.2019 № 1/2 про неуспішне проходження позивачем атестації.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить із такого.

Ця справа вже розглядалася судом касаційної інстанції та була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи цю справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що судами залишено поза увагою, що висновок Комісії ґрунтується на ширшому обсязі «зауважень» до позивача стосовно його відповідності критерію доброчесності, а саме відповідність офіційних доходів витратам позивача та його близьких родичів щодо придбання нерухомого майна, легкових автомобілів, подорожей за кордон; суди попередніх інстанцій обмежилися лише констатацією, що оскаржуване рішення містить лише посилання на наявність «обґрунтованого сумніву», а відповідач не надав до суду будь-яких доказів на підтвердження висновків, викладених в оскаржуваному рішенні, зокрема, не надав доказів звернення до НАЗК як органу, до виключної компетенції якого належить контроль та перевірка декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, з приводу задекларованого позивачем майна та коштів; судами не взято до уваги, що Комісією направлялося позивачу, відповідно до пункту 11 розділу ІV Порядку № 221, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації, зокрема і щодо задекларованого позивачем майна, а позивачем було подано до Комісії відповідні пояснення разом із підтверджувальними документами, серед яких, зокрема, і пояснення щодо придбання за кордоном легкових автомобілів через аукціон, подорожей за кордон.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, надаючи оцінку спірному рішенню Комісії у контексті його обґрунтованості, мали установити та дослідити: чи надано Комісією оцінку всім наявним матеріалам, у тому числі поданим поясненням позивача та документам в їх підтвердження (придбання автомобілів, поїздки закордон; з яких саме джерел Комісією отримано інформацію щодо доходів сестри позивача та чи відображає вказана інформація повноту джерел їх отримання; чи підтверджено позивачем документально право власності його сестри на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (орендує позивач із 2018 року), а також, відповідно, наявність доходів на її придбання; чи надано позивачем пояснення щодо незазначення останнім у повному обсязі інформації, відповідно до вимог статті 46 Закону № 1700-VII, стосовно орендованого майна (квартир) у період 2015, 2017, 2018 років (у тому числі і повноту відомостей щодо оренди квартири сестри).

Таким чином, під час нового розгляду цієї справи дослідженню та оцінці підлягали висновки Кадрової комісії щодо наявності обґрунтованих сумнівів щодо відповідності ОСОБА_1 вимогам доброчесності.

Згідно з пунктом 10 частини першої статті 3 Закону № 1697-VII діяльність прокуратури ґрунтується на засадах неухильного дотримання вимог професійної етики та поведінки.

Кодексом професійної етики та поведінки прокурорів передбачено, що прокурор повинен постійно дбати про свою компетентність, професійну честь і гідність (стаття 11); при виконанні службових обов`язків прокурор має дотримуватися загальноприйнятих етичних норм поведінки, бути взірцем доброчесності, вихованості і культури (стаття 16); прокурор має суворо дотримуватися обмежень, передбачених антикорупційним законодавство, не допускати будь-яких проявів, які можуть створити враження корупційних (стаття 19).

Відповідно до пункту 39 Бордоської декларації «Судді та прокурори в демократичному суспільстві» прокурорами мають бути особи з високими моральними якостями; через характер повноважень, на виконання яких вони свідомо погодились, прокурори є постійно відкриті для публічної критики; будучи головними суб`єктами здійснення правосуддя, вони мають повсякчасно підтримувати честь і гідність своєї професії.

Критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль прокуратура відіграє у становленні правової держави, особливо з урахуванням зміни її статусу у результаті вищевказаних конституційних змін. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні морально-етичного образу прокурорів, запорукою формування довіри народу до прокурорів та органів прокуратури в цілому.

Доброчесність - це необхідна морально-етична складова діяльності прокурорів, які віднесені до української системи правосуддя, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах чесності у способі власного життя та виконанні своїх професійних обов`язків.

Авторитет та довіра до органів прокуратури формуються залежно від персонального складу осіб, які обіймають посади прокурорів та формують корпус органів прокуратури.

Легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів умисного порушення норм прокурорської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до органів прокуратури як складової органів правосуддя, а також допущення поведінки, що підриває авторитет правосуддя.

Чинне законодавство не містить визначення поняття «доброчесність», яке використовується у процедурі атестації прокурорів.

Водночас відсутність у законі визначення цього терміну не звільняє суб`єктів правовідносин використовувати його в процесі правозастосування та під впливом як змісту (суті) зовнішніх поведінкових факторів, так і через їхнє зіставлення з якостями, чеснотами чи властивостями, під якими в моральному, етичному, соціально-правовому, світоглядному та іншому сенсах розуміється (сприймається) поняття доброчесність, пояснити і мотивувати за якими ознаками той чи інший прокурор не може бути віднесений до доброчесних.

Указаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.11.2022 у справі № 600/1450/20-а.

Так, суди попередніх інстанцій при повторному розгляді цієї справи установили, що позивач успішно пройшов перші два етапи атестації: іспит у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (набрав 81 бал) та іспит у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки (набрав 117 балів). У зв`язку із цим його допущено до наступного етапу атестації - проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

Також суди попередніх інстанцій дослідили, що Кадрова комісія при прийняті спірного рішення, зокрема, зазначила:

«Відповідно до статті 3 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, затвердженого, Всеукраїнською конференцією прокурорів 27.04.2017, правову основу регулювання відносин у сфері професійної етики та поведінки прокурорів становлять Конституція України, Закон України «Про прокуратуру», «Про захист суспільної моралі», «Про запобігання корупції», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та інше законодавство, що стосується діяльності органів прокуратури, накази Генерального прокурора тощо, а тому знання вимог антикорупційного законодавства з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, інших встановлених Законом України «Про запобігання корупції» вимог, обмежень та заборон має свідчити про достатню професійну компетентність відповідного прокурора. На думку Комісії, ОСОБА_1 під час надання пояснень щодо відсутності у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування відомостей про нерухоме майно, яким він користувався у 2015, 2017, 2018 роках, не продемонстрував членам комісії цих якостей.

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 19 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури. Кодексом професійної етики та поведінки прокурорів передбачено, що прокурор повинен постійно дбати про свою компетентність, професійну честь і гідність (стаття 11); при виконанні службових обов`язків прокурор має дотримуватися загальноприйнятих етичних норм поведінки, бути взірцем доброчесності, вихованості і культури (стаття 16); прокурор має суворо дотримуватися обмежень, передбачених антикорупційним законодавством, не допускати будь-яких проявів, які можуть створити враження корупційних (стаття 19).

Згідно зі статтею 46 Закону України «Про запобігання корупції» у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зазначаються відомості, зокрема, про об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право; такі відомості включають дані щодо виду, характеристики майна, місцезнаходження, дату набуття майна у власність, оренду або інше користування, вартість майна на дату набуття його у власність, володіння або користування, а у разі якщо нерухоме майно перебуває в оренді або на іншому праві користування, про власника такого майна також вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців...».

Також у спірному рішенні Кадрової комісії зазначено: «...під час співбесіди Кадрова комісія № 7 (далі - Комісія) з`ясувала обставини, які свідчать про невідповідність заступника начальника другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 вимогам доброчесності, виходячи з наступного:

ОСОБА_1 в січні 2015 року призначений на посаду слідчого в особливо важливих справах першого слідчого відділу управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. З цього часу і до моменту проходження атестації він безперервно працював на різних посадах у Генеральній прокуратурі України, проживаючи при цьому у місті Києві.

За результатами вивчення матеріалів атестації Комісією встановлено, що в щорічних деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 та 2017 роки в розділі 3 (об`єкти нерухомості) ОСОБА_1 не відобразив інформацію стосовно об`єктів нерухомості у місті Києві чи Київській області, які б належали йому або членам сім`ї на праві приватної власності, або знаходилися у них в користуванні.

У щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2018 рік зазначено, що ОСОБА_1 користується за договором оренди квартирою в місті Києві загальною площею 65 кв. м., яка належить члену сім`ї на праві приватної власності. За результатами вивчення матеріалів атестації Комісією встановлено, що право власності на вказану квартиру набуто рідною сестрою прокурора 05.12.2018. Ця ж дата зазначена ОСОБА_1 в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2018 рік як дата набуття права користування вказаним об`єктом нерухомості на підставі договору оренди. При цьому в декларації прокурора не розкрито прізвища особи, якій належить указана квартира, а зазначено лише, що «член сім`ї не надав інформацію». Однак у розділі 2.2 декларації не зазначено жодного члена сім`ї суб`єкта декларування.

Вказані обставини, з огляду на специфіку роботи працівників Генеральної прокуратури України та вимог щодо їх доброчесності, породжують обґрунтовані сумніви стосовно достовірності відомостей, зазначених ОСОБА_1 у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015, 2017, 2018 роки щодо володіння (користування) об`єктами нерухомого майна.

Під час співбесіди Комісією з`ясовано, що в період з 2015 року по грудень 2018 року ОСОБА_1 проживав у місті Києві: спочатку у гуртожитку Національної академії прокуратури України (відомості про це не були відображені у деклараціях за вказані роки), а згодом орендував однокімнатну квартиру (відомості про зазначені лише у декларації за 2016 рік). Надаючи пояснення з приводу вказаних обставин, ОСОБА_1 зазначив, що не відобразив вказану інформацію в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, оскільки вважав, що чинне законодавство не вимагає відображення ним вказаних відомостей.

У деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2017 та 2018 роки ОСОБА_1 не зазначив відомостей щодо інших об`єктів нерухомості (крім квартири його рідної сестри, яку він орендує з 05.12.2018), які використовувалися ним в цей період. Комісією встановлено, що офіційні доходи рідної сестри ОСОБА_1 за останні десять років є невеликими і лише у 2016 і 2018 роках становили значні суми у національній валюті.

На думку Комісії, надані ОСОБА_1 пояснення щодо причин недекларування відомостей, які за Законом України «Про запобігання корупції» підлягають обов`язковому внесенню до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є непереконливими та свідчать про порушення прокурором вимог антикорупційного законодавства. Вказані обставини, а також спосіб життя прокурора, зокрема, неодноразові протягом року поїздки за кордон на відпочинок, придбання за кордоном легкових автомобілів та користування ними, викликають сумніви стосовно достовірності відомостей про дійсну належність вказаної квартири лише сестрі ОСОБА_1 ...».

Отже, змістовний аналіз оскаржуваного рішення Кадрової комісії свідчить про те, що причинами для його прийняття стали висновки Комісії про невідповідність прокурора вимогам доброчесності, а саме: відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб, задекларованим доходам.

При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що у справі, що розглядається, йдеться не про перевірку декларацій, а про надання Кадровою комісією під час атестації оцінки відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, етики та доброчесності.

Суд першої інстанції, посилаючись на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 640/26168/19, № 640/1787/20, від 14.07.2022 у справі № 640/1083/20, від 30.08.2022 у справі № 420/7408/20, від 06.04.2023 у справі № 280/5045/20, дійшов правильного висновку, що наявність у НАЗК виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб`єкта декларування, не обмежує Кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону № 113-ІХ; установлений Законом № 1700-VII порядок перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та передбачена Законом № 113-ІХ процедура атестації з проведенням співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є двома різними, окремими, законодавчо врегульованими процедурами, які мають різні правові наслідки, не підміняють та не суперечать одна одній.

Верховний Суд зауважує, що у постановах від 29.09.2022 у справі № 260/3026/20, від 20.10.2022 у справі № 640/18156/20, від 06.10.2022 у справі № 640/777/20, від 08.11.2022 у справі № 640/1559/20, від 26.06.2025 у справі № 440/4268/20, від 19.05.2025 у справі № 420/15162/23 та інших Судом сформовано правову позицію щодо дискреційних повноважень кадрової комісії під час проведення співбесіди на третьому етапі атестації прокурорів, процедура проведення якого визначена пунктом 9 розділу IV Порядку № 221.

Так, в указаних постановах Верховний Суд висловив правову позицію щодо застосування пунктів 7, 9, 11, 12, 15, 17 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ в аспекті дискреційних повноважень кадрових комісій (під час атестації прокурорів) і меж судового контролю у справах про оскарження рішень останніх за наслідками третього етапу атестації (співбесіди), щодо обґрунтованості і вмотивованості рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації як необхідної умови його відповідності критеріям, визначеним статтею 2 КАС України. Також Суд, з-поміж іншого, зауважив, що рішення цього органу (кадрової комісії) можуть піддаватися судовому контролю, що аж ніяк не заперечує й не протирічить його дискреційним повноваженням під час атестування прокурорів й ухвалення за наслідками цієї процедури відповідних рішень.

Не заперечуючи наявність у кадрової комісії дискреційних повноважень надавати оцінку дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності та ухвалювати рішення за наслідками проходження прокурорами атестації, Верховний Суд указав, що така дискреція не може бути свавільною, а повинна ґрунтуватися на приписах закону. Тобто межі дискреції кадрової комісії щодо, зокрема, атестації прокурорів не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес атестації, як і рішення в результаті цього процесу, мають бути зрозумілим як учасникам цих відносин, зокрема прокурорам, так і незалежному сторонньому спостерігачу.

Належна мотивація рішення (як форма зовнішнього вираження дискреційних повноважень) дає можливість перевірити, як саме (за якими ознаками) відбувалася процедура атестації і чи була дотримана процедура його прийняття. Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом обговорення, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення прокурора взято до уваги і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувалася комісія, коли оцінювала прокурора під час проведення співбесіди, тобто встановити мотиви ухваленого рішення. Особливо виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про непроходження прокурором атестації, з огляду на наслідки, які це тягне.

Надалі, розвиваючи висловлену правову позицію, Верховний Суд у справах № 440/4268/20 та № 420/15162/23 констатував, що рішення можна вважати вмотивованим, якщо в ньому зазначено обставини, що мають значення для правильного вирішення кожного з перелічених у Порядку № 221 питань, які мають бути дослідженні під час атестації прокурора; є посилання на докази, на підставі яких ці обставини встановлено; є оцінка доводів та аргументів особи, щодо якої застосовується процедура атестації; є посилання на норми права, якими керувалася Комісія. Таке рішення повинно містити судження Комісії щодо професійної, особистої, соціальної компетентності прокурора, його доброчесності та професійної етики, відтак, його здатності на належному рівні здійснювати покладені на нього законом обов`язки на займаній посаді.

Отже, рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути достатньою мірою (зрозумілою сторонньому спостерігачу) обґрунтованим, тобто у ньому, серед іншого, зазначаються не лише загальні причини чи/та обставини його прийняття, але й мотиви з посиланням на відповідні докази, які б створювали підстави для негативних висновків. Також таке рішення повинно відповідати критеріям ясності, чіткості, доступності та зрозумілості.

Одним із критеріїв процедури перевірки дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності (підпункт 3 пункту 9 розділу ІV Порядку № 221) є відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції.

Як установлено судами попередніх інстанцій, мотиви спірного рішення у частині невідповідності прокурора вимогам доброчесності фактично зводяться до висновків Комісії про наявність обґрунтованих сумнівів у членів Комісії щодо достовірності відомостей, вказаних у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а саме: у щорічних деклараціях за 2015-2017 роки позивач не відобразив інформацію стосовно об`єктів нерухомості у місті Києві чи Київській області, які б належали йому або членам його сім`ї на праві приватної власності, або знаходилися у них у користуванні. У декларації за 2018 рік позивач зазначив, що на підставі договору оренди користується квартирою у місті Києві, проте не розкрив прізвища особи, яка є власником цієї квартири, а зазначив лише «Член сім`ї не надав інформацію». Також у деклараціях за 2017-2018 роки ОСОБА_1 не зазначив відомості щодо інших об`єктів нерухомості, крім квартири. Указані обставини, а також спосіб життя прокурора, зокрема, неодноразові протягом року поїдки за кордон на відпочинок, придбання за кордоном легкових автомобілів та користування ними, викликали у Комісії обґрунтовані сумніви стосовно достовірності відомостей про дійсну належність указаної квартири лише сестрі ОСОБА_1 .

При цьому суд першої інстанції урахував, що спірні правовідносини виникли між сторонами у грудні 2019 року, відповідно, Сьома кадрова комісія є тимчасовим органом, створеним та таким, що припиняє свою діяльність та свої повноваження відповідними наказами Генерального прокурора (від 26.11.2019 № 302 «Про створення сьомої кадрової комісії» та 28.12.2019 № 369 «Про визнання такими, що втратили чинність, наказів Генерального прокурора щодо створення кадрових комісій»).

Крім того, суд першої інстанції установив, що матеріали атестації прокурорів, зокрема, Сьомої кадрової комісії знищені, що відображено та підтверджується Актом від 27.12.2019.

При цьому суд першої інстанції установив, що сторонами не заперечується, що на третьому етапі атестації позивачем були надані Кадровій комісії пояснення щодо свого проживання, декларування місць проживання за 2015, 2017, 2018 роки, придбання автомобілів (Хюндай Акцент, Форд Фьюжн, Ауді А6), оренди квартири у своєї сестри. Проте Кадрова комісія на підставі наявних у неї матеріалів, відомостей з декларації позивача за спірний період, заслухавши пояснення прокурора, прийняла спірне рішення про неуспішне проходження позивачем атестації.

Оцінюючи наведені висновки Комісії, суди попередніх інстанцій установили, що автомобіль Хюндай Акцент 2014 року був придбаний позивачем за 186 000,00 гривень в автомобільному салоні ТОВ «Богдан Авто Кіровоград» (ЄДРПОУ 37795902) за партнерською кредитною програмою із банком ПАТ «Ідея банк» та у подальшому був проданий.

Відповідно до Договору купівлі-продажу від 28.04.2014 № 1980 та буклету ТОВ «Богдан Авто Кіровоград» вартість автомобіля становила саме 186 000,00 гривень, а не як указує Кадрова комісія - 189 000,00 гривень.

Окремо визначено суму страхування КАСКО - 12 071,40 гривень, аванс - 29 000,00 гривень, відсоткова ставка 0,001%, та відповідні розмірі комісії.

За кредитним договором від 28.08.2014 № 910.26661 позивач отримав кредит ПАТ «Ідея банк» (ЄДРПОУ 19390819) на суму 157 000,00 гривень, решту - 29 000,00 гривень сплатив власними коштами, що підтверджено квитанцією від 21.08.2014 № 0922477408.

Відповідно до листа ПАТ «Ідея банк» від 23.02.2016 № 06.2/29649 позивач повністю погасив свої кредитні зобов`язання перед банком за указаним договором.

У подальшому, позивач указаний автомобіль продав 24.03.2016 за 370 000,00 гривень ОСОБА_3 , що підтверджено договором від 24.03.2016 № 00065/11/8046/2016.

Щодо інших транспортних засобів, які перебували у власності позивача, то суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що сумніви Кадрової комісії стосувалися вартості транспортних засобів (різниця вартості указаної позивачем із ринковою вартістю таких автомобілів на момент укладання договорів купівлі-продажу) та зазначили, що позивач з цього питання також надав вичерпні докази щодо правильності своїх дій.

Так, судами попередніх інстанцій установлено, що інші два автомобілі Форд Фьюжн та Ауді А6 були придбані у США на публічних торгах (аукціон). Указані автомобілі були з пошкодженнями внаслідок ДТП. При цьому спочатку був придбаний автомобіль Форд Фьюжн 2016 року випуску на аукціоні на ринку пошкоджених автомобілей за 8580,00 доларів США, що підтверджено Інвойсом R233217 від 12.04.2017 та МДUA902010/2018/101399 від 28.02.2018. Автомобіль зареєстрований за позивачем 30.03.2018 та пізніше проданий гр. ОСОБА_4 , згідно з договором купівлі-продажу від 06.04.2019 № 8043/2019/1398857, за 315 000,00 гривень.

Після цього за аналогічною процедурою публічних торгів (аукціону) був придбаний автомобіль Ауді А6 2016 року випуску (з пошкодженнями) вартістю 7200,00 доларів США. У справі наявний Інвойс № 187384 від 18.05.2018 та МД UA100010/2019/3259550 (дата не читається). Сума розмитнення склала 131 500,00 гривень, доставка до місця відправки - 400,00 доларів США та з урахуванням митних платежів вартість автомобіля Ауді А6 становила 488 203,00 гривень.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що висновок Кадрової комісії про те, що позивач занизив вартість автомобілів, які перебували у його власності, спростовано; сумніви Кадрової комісії з цього питання є необґрунтованими, оскільки позивач надав первинні документи (митні декларації, інвойси, договори купівлі-продажу тощо) щодо придбання, розмитнення та перепродажу автомобілів, які відповідають вимогам чинного законодавства щодо їх оформлення та складання, і у Кадрової комісії не могло виникати сумнівів у їх достовірності.

Щодо поїздок позивача за кордон, то судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з довідкою Державної прикордонної служби України від 10.02.2020 № 184/A-1997 ОСОБА_1 перетинав кордон України 11.03.2017 (виїзд) - 17.03.2017 (в`їзд), 13.05.2018 (виїзд) - 17.05.2018 (в`їзд), 06.09.2019 (виїзд) - 11.09.2019 (в`їзд).

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що виїзди позивача, з огляду на їх тривалість та інтервал, не можуть свідчити про його недоброчесність. Як установлено судами попередніх інстанцій, за період свого життя ОСОБА_1 лише тричі перетинав кордон України, що підтверджено належними доказами.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав уважати, що неодноразові виїзди за кордон України протягом року ОСОБА_1 негативно впливають на доброчесність прокурора, ураховуючи право на відпочинок останнього.

Щодо недекларування позивачем, як стверджує Кадрова комісія, жодного об`єкту нерухомості, судами попередніх інстанцій установлено, що позивачем було надано до Комісії ґрунтовні пояснення з цього приводу як письмово, так і під час співбесіди. І ця обставина відповідачем-1 не заперечувалася, як і факт знищення відеозапису третього етапу співбесіди з позивачем.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 46 Закону № 1700-VII у декларації зазначаються відомості про об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Тобто ключовим для відображення таких відомостей є наявність права користування у декларанта відповідними об`єктами нерухомості або право власності на останні.

Такими правами користування можуть бути: оренда, сервітути, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), утримання, застава, користування на підставі довіреності, у тому числі генеральної довіреності, інші права, передбачені законом.

Відповідно до пункту 78 Роз`яснення від 03.02.2021 № 1 щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю (подання декларацій та повідомлень про суттєві зміни в майновому стані) відомості про об`єкт нерухомості, який є зареєстрованим місцем проживання суб`єкта декларування або члена його сім`ї, але без закріплення конкретної житлової кімнати (житлової площі), що має індивідуальні (персоніфіковані) ознаки (гуртожиток, військова частина тощо) не підлягає відображенню в декларації.

Судами попередніх інстанцій установлено, що позивачем під час співбесіди пояснювалося, що у період часу з 2015 по 2017 роки він проживав у гуртожитку Національної академії прокуратури України за адресою: вулиця Юрія Іллєнка, 81Б. Коли стало питання про відображення у декларації інформації про фактичне місце свого проживання позивач не міг указати гуртожиток Академії, оскільки, на той час усі слідчі, у тому числі і він, проживали у вказаному приміщенні на підставі листа заступника Генерального прокурора і жодних приміщень (кімнат) за позивачем належними на це документами не закріплювалося.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що такі пояснення є зрозумілими, послідовними і відповідали тій дійсності, проте Кадрова комісія такі пояснення не прийняла до уваги як правдиві. Водночас у позивача не було будь-яких правових підстав для відображення інформації щодо проживання у гуртожитку Національної академії прокуратури України, що виключає обґрунтованість тверджень Кадрової комісії з приводу недекларування позивачем жодного об`єкту нерухомості у спірний період.

Щодо доводів скаржника про те, що мотиви спірного рішення у частині оцінки походження коштів на придбання нерухомості, яка знаходиться у користуванні позивача, та належить його сестрі - ОСОБА_5 , фактично зводяться до відсутності доказів офіційних доходів сестри достатніх для придбання квартири, у якій мешкає прокурор, що стало підставою обґрунтованих сумнівів Кадрової комісії щодо відповідності прокурора вимогам доброчесності у частині достовірності відомостей вказаних у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, Верховний Суд зазначає, що судом першої інстанції не установлено обґрунтованості в рішенні Кадрової комісії щодо необхідності доводити платоспроможність сестри позивача на придбання майна, що було в оренді у позивача. Зі змісту оскаржуваного рішення убачається, що Кадрова комісія у цьому рішенні лише указала проте, що указані вище обставини, а також спосіб життя прокурора, зокрема, неодноразові протягом року поїздки за кордон на відпочинок, придбання за кордоном легкових автомобілів та користування ними, викликають обґрунтовані сумніви стосовно достовірності відомостей про дійсну належність вказаної квартири лише сестрі ОСОБА_1 .

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, який підтримав суд апеляційної інстанції, що висновки Кадрової комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення спростовано поясненнями позивача та наданими ним документами на підтвердження наданих ним пояснень щодо розбіжностей встановлених Кадровою комісією під час проведення співбесіди; Комісією не надано належної та повної оцінки всім наявним матеріалам, у тому числі поданим поясненням позивача та документам в їх підтвердження.

Крім того, як установлено судом першої інстанції, позивач у 2022 році проходив повторно процедуру атестації на етапі співбесіди з відповідною Кадровою комісією, за наслідком якої так само ставилося питання придбання квартири сестрою позивача. Відповідна Кадрова комісія повторно прийняла негативне рішення (рішення Кадрової комісії від 12.09.2022 № 5) щодо неуспішного проходження атестації ОСОБА_1 , у якому в основу поклала сумнів щодо спроможності придбання цієї квартири сестрою позивача. Водночас рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18.104.2024 у справі № 640/17466/22, зокрема, рішення Кадрової комісії від 12.09.2022 № 5 про неуспішне проходження атестації визнано протиправним та скасовано.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про необґрунтованість прийнятого Кадровою комісією рішення, оскільки у рішенні Кадрової комісії не прослідковується врахування пояснень та доводів позивача, документів в їх підтвердження, не надання їм оцінки.

Верховний Суд зазначає, що до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Верховний Суд неодноразово роз`яснював, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І, навпаки, не наведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (наприклад, постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.01.2020 10.04.2020 у справах № 2040/6763/18, № 819/330/18, від 02.12.2021 у справі № 280/5176/20).

Верховний Суд повторює, що обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом обговорення, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення прокурора взято до уваги і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувалася Комісія, коли оцінювала прокурора під час проведення співбесіди, тобто встановити мотиви ухваленого рішення. Особливо виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про непроходження прокурором атестації, з огляду на наслідки, які це тягне.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання протиправним і скасування рішення Сьомої кадрової комісії Генеральної прокуратури України від 03 грудня 2019 року №1/2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації».

Щодо оскарження додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024, Верховний Суд зазначає таке.

У тексті касаційної скарги відповідач-1 указує, що сума витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн, зважаючи на категорію складності справи, не є співмірною та не відповідає принципу справедливості. Зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у викладених у справах № 826/1216/16, № 922/1964/21, № 922/2321/20, № 922/2685/19, № 755/9215/15-ц, № 910/4317/21, № 904/4507/18, № 905/1795/18, № 922/445/19, № 916/2102/17, № 909/371/18, № 922/928/18, № 911/739/15, № 915/237/18 та інших.

Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, Верховний суд зазначає таке.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

Документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених стороною на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При цьому, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказувала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла також у додаткових постановах від 15.06.2022 у справі № 910/12876/19 та від 18.01.2024 у справі № 9901/459/21.

Наведений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і у постановах Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 815/1479/18, від 15.07.2020 у справі № 640/10548/19, від 18.05.2022 у справі № 640/4035/20, від 16.06.2022 у справі № 380/4759/21 та інших.

Також у постанові від 13.05.2021 у справі № 200/9888/19-а Верховний Суд сформував висновок щодо застосування статей 134, 139 КАС України та ролі суду під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу. Так, Суд зазначив, що відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Із запровадженням з 15.12.2017 змін до КАС України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду при вирішенні питання розподілу судових витрат, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами, та не може діяти на користь будь-якої зі сторін.

Відтак, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що відповідач як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат, керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 05.05.2020 у справі № 640/15803/19, від 28.10.2021 у справі № 160/15983/20, від 27.04.2023 у справі № 280/4115/20, від 06.08.2026 у справі № 640/33886/21.

Ця ж позиція була викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 22.11.2019 у справі № 902/347/18, від 22.11.2019 у справі № 910/906/18, від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, у яких зазначено, що оскільки зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, відповідно до норм процесуального кодексу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони з підстав недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт, суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Як установлено судом апеляційної інстанції, на адресу Шостого апеляційного адміністративного суду надійшла заява від адвоката Кротюка О. В. про ухвалення додаткового рішення у справі № 640/1178/20, у якій він просив ухвалити додаткове рішення у справі про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу та стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати - витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.

До заяви про ухвалення додаткового судового рішення представник позивача долучив, зокрема, докази направлення Офісу Генерального прокурора копії цієї заяви.

Крім того, суд апеляційної інстанції із заяви і доказів позивача установив, що його витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи у Шостому апеляційному адміністративному суді склали 15 000,00 грн, що було зазначено у відзиві на апеляційну скаргу.

На підтвердження розміру витрат позивачем надано: Додаткову угоду № 3 від 27.06.2024 до Договору про надання правової допомоги № 10/2022; ордер; платіжну інструкцію від 01.07.2024 на суму 15 000,00 грн.

Із змісту Додаткової угоди № 3 від 27.06.2024 до Договору про надання правової допомоги № 10/2022 суд апеляційної інстанції установив, що адвокат зобов`язався надати клієнту (ОСОБА_1) правову допомогу щодо представництва інтересів в Шостому апеляційному адміністративному суді у справі № 640/1178/20, при цьому, правнича допомога полягає у наданні консультацій, вивчення апеляційної скарги Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024, складання відзиву на апеляційну скаргу, представництво клієнта в судовому засіданні під час слухання справи. Сторони дійшли згоди, що незалежно від кількості витрачених годин адвокатом, на надання Бюро правової допомоги клієнту, вартість допомоги за цією додатковою угодою становить 15 000,00 грн.

Офіс Генерального прокурора скористався своїм правом на звернення до суду з клопотанням про зменшення розміру витрат на правничу допомогу та у заяві від 27.09.2024 зазначив, що заявлені представником позивача витрати на професійну правничу допомогу в суді у розмірі 15 000,00 грн, зважаючи на складність справи, обсяг позовних вимог, витрачений адвокатом час, є завищеними. Представником позивача не надано договору про надання правничої допомоги у справі № 640/1178/20, доказів того, що витрати на професійну правничу допомогу в суді є фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтований.

З огляду на предмет спору, складу учасників, підстави виникнення спору, позовні вимоги, - подані докази суд апеляційної інстанції взяв до уваги, аналізуючи обґрунтованість суми, заявленої до відшкодування витрат на правничу допомогу в апеляційній інстанції.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд уважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що, виходячи з обставин розгляду справи, її складності та виконаної роботи, критерію необхідності вчинення відповідних дій адвокатом Кротюком О. В. та значимості таких дій у справі, заявлений розмір витрат на правничу допомогу є співмірним та обґрунтованим, а відтак, наявні підстави для відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу.

При цьому Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необґрунтованість доводів відповідача-1 щодо віднесення договору про надання правничої допомоги до іншої справи, оскільки такі спростовуються матеріалами справи, зокрема, наданою позивачем Додатковою угодою № 3 від 27.06.2024 до Договору про надання правової допомоги № 10/2022.

Такий висновок повністю відповідає принципам обґрунтованості, співмірності та пропорційності, які повинні бути враховані судом при вирішенні питання про відшкодування витрат на правничу допомогу, згідно з вимогами частини дев`ятої статті 139 КАС України.

При цьому указані висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, на яку відповідач-1 посилається у касаційній скарзі, та не суперечать їй.

Відтак, проаналізувавши доводи касаційної скарги, встановлені фактичні обставини, описані вище, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, підстави для скасування рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.05.2024, постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2024 та додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024 відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною сьомою статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що заяву про стягнення судових витрат особа має подати до прийняття судового рішення, однак докази, що підтверджують конкретний розмір судових витрат, можуть бути подані особою протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Як убачається з матеріалів справи, представник ОСОБА_1 - адвокат Кротюк О. В. у відзиві на касаційну скаргу просив стягнути з Офісу Генерального прокурора витрати ОСОБА_1 на правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції в розмірі 8000,00 грн, ураховуючи приписи частини сьомої статті 139 КАС України.

При цьому розгляд справи у суді касаційної інстанції відбувається у порядку письмового провадження, а тому судові дебати не проводяться. Отже, зазначення у відзиві на касаційної скаргу вимоги про стягнення з Офісу Генерального прокурора витрат на правничу допомогу може уважатися за цих умов дотриманням вимог частини сьомої статті 139 КАС України.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Кротюк О. В. у відзиві на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на підтвердження витрат на правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції надав копії: ордеру на надання правничої(правової) допомоги від 10.12.2024 серія АА № 1420224 та Додаткової угоди № 4 від 05.12.2024 до договору про надання правової допомоги № 10/2022.

Відповідно до пункту 1 Додаткової угоди № 4 від 05.12.2024 до договору про надання правової допомоги № 10/2022, укладеної між Адвокатським бюро «Олександра Кротюка» (далі - Бюро) в особі засновника бюро Кротюка О. В. та ОСОБА_1 (далі - Клієнт), Бюро надає Клієнту (ОСОБА_1), правову допомогу щодо представництва його інтересів в Касаційному адміністративному суді у складі Верховного суду по справі № 640/1178/20 з підготовкою відзиву на касаційну скаргу офісу Генерального прокурора, поданням (за необхідністю) пояснень, клопотань, заяв та вчинення будь-яких інших необхідних дій, пов`язаних з розглядом цієї справи; участі (за необхідності) в судовому засіданні та надання консультацій з приводу касаційного провадження та руху і змісту скарги Офісу Генерального прокурора.

Згідно з пунктом 2 Додаткової угоди № 4 від 05.12.2024 до договору про надання правової допомоги № 10/2022 сторони дійшли згоди, що незалежно від кількості витрачених годин адвокатами, на надання Бюро правової допомоги Клієнту, вартість оплати правничої допомоги за цією додатковою угодою є твердою (зміні не підлягає) і становить 8000,00 грн.

Пунктом 3 Додаткової угоди № 4 від 05.12.2024 до договору про надання правової допомоги № 10/2022 передбачено, що вартість правової допомоги Бюро Клієнту, яка визначена в пункті 2 цієї додаткової угоди, сплачується Клієнтом в безготівкову порядку на рахунок Бюро протягом 15 календарних днів з дня розгляду судом касаційної скарги Офісу Генерального прокурора у справі № 640/1178/20.

До відзиву на касаційну скаргу представник позивача долучив, зокрема, докази направлення Офісу Генерального прокурора відзиву на касаційну скаргу та Додаткової угоди № 4.

Проте в матеріалах справи відсутні письмові клопотання Офісу Генерального прокурора щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу з обґрунтуванням неспівмірності такого розміру.

Частиною дев`ятою статті 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін.

При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.

Зокрема, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14.11.2019 у справі № 826/15063/18.

Верховний Суд також ураховує правову позицію, що міститься у постанові Верховного Суду від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15, відповідно до якої чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що відповідачем не здійснено.

Крім того, відповідно до правової позиції, що міститься у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, відсутність клопотання іншої сторони про зменшення судових витрат є, серед іншого, підставою для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у судах апеляційної і касаційної інстанцій у заявлених сумах.

З огляду на зазначене, а також, ураховуючи, що Офіс Генерального прокурора не заявив про необхідність зменшення розміру відшкодування судових витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу, а представником позивача було наведено обґрунтування та подані належні докази на підтвердження розміру понесених витрат на таку допомогу, Верховний Суд доходить висновку, що розмір судових витрат, що складається з витрат на професійну та правничу допомогу під час розгляду справи у суді касаційної інстанцій, у сумі 8000,00 грн є співмірними із часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом виконаної адвокатом роботи, значенням справи для учасників.

Стосовно можливості стягнення на користь позивача суми судових витрат на професійну правничу допомогу у разі, якщо умовами договору передбачено, що вартість правової допомоги сплачується в безготівкову порядку у майбутньому (протягом 15 календарних днів з дня розгляду судом касаційної скарги), Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до правової позиції об`єднаної палати Верховного Суду у складу суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено.

Отже, ураховуючи приписи частини сьомої статті 139 КАС України витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено.

Аналогічний підхід щодо застосування положення частини сьомої статті 139 КАС України у разі відсутності документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за умови погодження сторонами при укладанні договору про надання правничої допомоги оплати таких витрат у майбутньому, застосовано Верховним Судом у постанові від 26.06.2019 у справі № 813/481/18, від 02.10.2019 у справі № 815/1479/18, від 29.10.2020 у справі № 686/5064/20.

Верховний Суд також ураховує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у додатковій постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 826/841/17 та у постанові від 28.04.2021 у справі № 640/3098/20.

Згідно із частиною другою статті 17 КАС України особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення позову.

Отже, Верховний Суд доходить висновку, що повна компенсація суб`єктом владних повноважень іншій стороні у справі витрат на адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, повинна виступати додатковим запобіжником подачі таким суб`єктом безпідставних, зокрема, касаційних скарг.

Аналізуючи подані представником позивача докази, ураховуючи складність та значення справи для сторін, Верховний Суд доходить висновку про необхідність задоволення клопотання представника позивача та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн, які має сплатити позивач протягом 15 календарних днів з дня розгляду судом касаційної скарги Офісу Генерального прокурора у справі № 640/1178/20, відповідно до пункту 3 Додаткової угоди № 4 від 05.12.2024 до договору про надання правової допомоги № 10/2022, у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Отже, з огляду на те, що касаційна скарга Офісу Генерального прокурора залишена без задоволення, а позивач не є суб`єктом владних повноважень, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 139 КАС України, понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора як суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Керуючись статтями 132,134, 139, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд,