ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 570/6043/25

Описова частина

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Дубенського відділу державної виконавчої служби у Дубенському районі Рівненської області (далі - Дубенський відділ ДВС) Мацюк В. І. (далі - державний виконавець).

В обґрунтування скарги зазначав, що на виконанні Дубенського відділу ДВС знаходиться виконавче провадження № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа, виданого Рівненським районним судом Рівненської області 09 грудня 2016 року, у справі № 570/4372/16-ц про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/2 частки від усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 12 вересня 2016 року і до досягнення дітьми повноліття.

03 листопада 2025 року у вказаному виконавчому провадженні державним виконавцем винесена постанова про накладення штрафу, якою стягнуто з нього на користь ОСОБА_2 штрафу у розмірі 50 % від суми заборгованості, що становить 74 185,13 грн. У постанові державного виконавця зазначено, що з моменту пред`явлення виконавчого листа до виконання і до 28 лютого 2021 року у нього була наявна заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, а саме 148 370,27 грн.

Заявник не погодився з указаною постановою державного виконавця, так як ще у 11 червня 2025 року державним виконавцем йому видано розрахунок заборгованості по сплаті аліментів, відповідно до якого у нього відсутня заборгованість по аліментах за відповідним виконавчим листом.

Крім того, Дубенським відділом ДВС на запит Рівненської окружної прокуратури Рівненської області надана відповідь від 21 липня 2025 року № 33623 про те, що станом на 01 липня 2025 року по відповідному виконавчому листу наявна переплата по сплаті аліментів у розмірі 133 244,08 грн. Відповідно до розрахунку державного виконавця заборгованості по виконавчому листу станом на 01 жовтня 2018 становила 40 656,21 грн, а станом на 07 травня 2023 року - 239 057,36 грн.

Разом із цим, у вищевказаній постанові про накладення на нього штрафу державний виконавець зазначив, що штраф накладено за період із 23 грудня 2016 року по 28 лютого 2021 року. Тобто розрахунки державного виконавця відрізняються один від одного, а заборгованість за вказаний у постанові період погашена протягом 2018-2025 років. Тому у державного виконавця не було підстав для накладення на нього штрафу у зв`язку з несплатою аліментів.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд скасувати вищевказану постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу у розмірі 50 % від суми заборгованості, що становить 74 185,13 грн.

Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 14 січня 2026 року у складі судді Штогуна О. М. скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано постанову державного виконавця, винесену 03 листопада 2025 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, про накладання на ОСОБА_1 штрафу на користь ОСОБА_2 у розмірі 50 % суми заборгованості зі сплати аліментів на користь стягувача у розмірі 74 185,13 грн.

Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції надав правову оцінку розрахунку заборгованості, який складено державним виконавцем, і вказав про те, що на день винесення постанови державного виконавця про накладення на боржника штрафу - 03 листопада 2025 року, у ОСОБА_1 була відсутня заборгованість зі сплати аліментів за період із пред`явлення виконавчого листа до виконання по 28 лютого 2021 року.

Тому у державного виконавця були відсутні підстави для накладення штрафу на ОСОБА_1 .

Постановою Рівненського апеляційного суду від 07 липня 2026 року апеляційну скаргу Дубенського відділу ДВС задоволено.

Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 14 січня 2026 року скасовано.

У задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на час винесення оскаржуваної постанови державного виконавця сукупний розмір заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів перевищував суму відповідних платежів за три роки. В оскаржуваній постанові державний виконавець указав, що станом на 28 лютого 2021 року заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів складала 148 370, 27 грн, сукупний розмір якої перевищував суму відповідних платежів за три роки.

Крім того, у матеріалах справи є розрахунок заборгованості зі сплати аліментів боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, відповідно до якого станом на 28 лютого 2021 року заборгованість по аліментах становила 148 370,27 грн. Цей розрахунок заборгованості не оспорювався сторонами виконавчого провадження.

Апеляційний суд указав, що дата виникнення заборгованості зі сплати аліментів не впливає на можливість застосування штрафу до боржника. Визначальним для вирішення справи є встановлення наявності такої заборгованості на час винесення постанови про накладення штрафу та її сума, з якою пов`язано подальше визначення розміру штрафу.

При цьому заявник, обґрунтовуючи доводи щодо відсутності заборгованості зі сплати аліментів, посилається на розрахунок заборгованості за іншим виконавчим листом - № 570/641/23 від 08 травня 2023 року. Оскаржувана постанова винесена у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа № 570/4372/16-ц від 09 грудня 2016 року.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України «Про виконавче провадження», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду у даній категорії справ.

У липні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Штогріна В. С., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного суду від 07 липня 2026 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати, ухвалу районного суду залишити в силі.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У липні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвокат Штогріної В. С., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково вказав про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 .

Постанова державного виконавця про накладення штрафу буде законною лише при умові реального існування заборгованості на момент її винесення. Станом на 03 листопада 2025 року заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів була відсутня.

У червні 2025 року державний виконавець видала ОСОБА_1 розрахунок заборгованості, за яким заборгованість по сплаті аліментів відсутня. У липні 2025 року Дубенський відділ ДВС повідомив прокуратуру про наявну переплату зі сплати аліментів. Проте у листопаді 2025 року державний виконавець нарахувала заборгованість станом на лютий 2021 року. Вказані дії державного виконавця нелогічні, відповідна поведінка суперечлива. Заборгованість ОСОБА_1 станом на 03 листопада 2025 року була погашена. Прорахунки державного виконавця та органу державної виконавчої служби не можуть покладати на ОСОБА_1 додатковий фінансовий тягар.

Апеляційний суд не надав належну правову оцінку поданим заявником доказам, формально зазначивши лише на інший номер виконавчого листа - № 570/641/23, а не № 570/4372/16-ц.

Разом із цим, обидва виконавчі листи видані у межах єдиних триваючих аліментних правовідносин між тими самими сторонами на утримання тих самих дітей та виконуються у межах одного виконавчого провадження № НОМЕР_1.

Виконавчий лист № 570/641/23 виданий на виконання рішення суду про зменшення розміру тих самих аліментів, а не про стягнення нових.

Розрахунок стану виконання цих зобов`язань є єдиним: усі платежі боржника здійснювалися в межах одного виконавчого провадження і сплачені понад поточні зобов`язання, кошти не могли одночасно обліковуватися як «переплата» за одним виконавчим листом і залишати непогашеним «борг» за іншим у тому самому виконавчому провадженні.

Фактично у матеріалах виконавчого провадження наявні одночасно декілька взаємовиключних документів одного й того самого державного виконавця (розрахунки заборгованості про відсутність заборгованості і про її наявність, повідомлення про переплату). Вказане свідчить про недостовірність обліку, здійснюваного виконавцем.

При цьому 03 листопада 2025 року державний виконавець у межах одного й того самого виконавчого провадження № НОМЕР_1 винесла не одну, а дві постанови про накладення штрафу: 1) оскаржувану постанову про штраф у розмірі 50 % (74 185,13 грн) у зв`язку із заборгованістю 148 370,27 грн, обчисленою з дня пред`явлення виконавчого листа до виконання по 28 лютого 2021 року; 2) постанову про штраф у розмірі 20 % (13 396,19 грн) у зв`язку із заборгованістю 66 980,95 грн, обчисленою з дня пред`явлення того самого виконавчого листа до виконання по 30 квітня 2022 року (предмет розгляду у справі № 570/6047/25). Тобто державний виконавець застосувала до боржника подвійну відповідальність за одне й те саме порушення.

Крім того, у суді апеляційної інстанції брала участь ОСОБА_2 (стягувач), хоча вона не зазначена серед учасників справи, у неї відсутній будь-який процесуальний статус у справі. Вказане порушує норми процесуального права та принцип змагальності сторін.

Суд апеляційної інстанції формально послався на відповідні правові позиції Великої Палати Верховного Суду, проте не застосував їх.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На виконанні Дубенського відділу ДВС знаходиться виконавче провадження № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа, виданого Рівненським районним судом Рівненської області 09 грудня 2016 року, у справі № 570/4372/16-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/2 частки від усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 12 вересня 2016 року і до досягнення дітьми повноліття.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 03 квітня 2023 року у справі № 570/641/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зменшення розміру аліментів задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дітей у розмірі 1/3 частки від усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з дати набрання рішенням законної сили, і до досягнення дітьми повноліття.

На виконання цього рішення судом видано виконавчий лист № 570/641/23 від 08 травня 2023 року.

У межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 державним виконавцем 03 листопада 2025 року винесена постанова про накладення штрафу, якою стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 штраф у розмірі 50 % від суми заборгованості, що становить 74 185,13 грн.

Вищевказана постанова мотивована тим, що з моменту пред`явлення виконавчого листа до виконання і до 28 лютого 2021 року у ОСОБА_1 була наявна заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, а саме 148 370,27 грн.

Апеляційний суд установив, що державним виконавцем обчислена заборгованість за виконавчим листом № 570/4372/16-ц і станом на час винесення оскаржуваної постанови, тобто на 03 листопада 2025 року, сукупний розмір заборгованості становив 240 734,74 грн.

У поданій до суду скарзі ОСОБА_1 посилався, у тому числі, на те, що згідно з відповіді державного виконавця, наданої йому 11 червня 2025 року № 27491, у розрахунку заборгованості по сплаті аліментів зазначено, що заборгованість по аліментах станом на 11 червня 2025 року відсутня.

Вищевказана заборгованість вирахувана за виконавчим листом № 570/641/23 від 08 травня 2023 року.

З відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що у листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця щодо винесення ще однієї постанови про накладення штрафу.

Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 14 січня 2026 року у справі №570/6047/25 скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано постанову державного виконавця, винесену 03 листопада 2025 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, про накладання на ОСОБА_1 штрафу?? на користь ОСОБА_2 в розмірі 20 % суми заборгованості зі сплати аліментів на користь стягувача у розмірі 13 396,19 грн.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 07 липня 2026 року апеляційну скаргу Дубенського відділу ДВС задоволено. Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 14 січня 2026 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Шторгіна В. С., на постанову Рівненського апеляційного суду від 07 липня 2026 року (провадження № 61-9487ск26).

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвокат Штогріної В. С., підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційної суду не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, в якій просив суд скасувати постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу у зв`язку із заборгованістю по сплаті аліментів.

У статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) вказано, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно з частинами першою, другою та четвертою статті 27 Конвенції держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину як всередині Держави-учасниці, так і за кордоном.

Відповідно до частин другої та третьої статті 51 Конституції України батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

28 серпня 2018 року набрав чинності Закон України № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» (далі - Закон), яким доповнено статтю 71 Закону України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII ) частиною чотирнадцятою такого змісту:

«За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за два роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 30 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому, постанова про накладення штрафу у розмірі, визначеному абзацом першим цієї частини, виноситься виконавцем у разі збільшення розміру заборгованості боржника на суму, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік. Суми штрафів, передбачених цією частиною, стягуються з боржника у порядку, передбаченому цим Законом, і перераховуються стягувачу».

Також Законом № 2475-VIII частину четверту статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» викладено у такій редакції: «Строк обчислення заборгованості зі сплати аліментів для застосування заходів, передбачених пунктами 14 частини дев`ятої, частиною чотирнадцятою статті 71 цього Закону, обчислюється з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання».

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Щодо застосування нових законів до триваючих правовідносин, то у Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року № 5-р (I)/2019 зроблено висновок про те, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.

При цьому не вважається зворотною дією застосування закону або іншого нормативно-правового акта щодо триваючих правових відносин, якщо цей акт застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (це так звана безпосередня дія нормативного акта в часі).

Нормами Закону № 2475-VIII, який набрав чинності 28 серпня 2018 року, посилено відповідальність за несвоєчасну сплату аліментів, зокрема, запроваджено нарахування штрафів за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за рік (20 відсотків суми несплачених аліментів), за два роки (30 відсотків суми несплачених аліментів), за три роки (50 відсотків суми несплачених аліментів).

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 569/17794/22 (провадження № 61-8856св23), на яку містяться посилання в касаційній скарзі.

Апеляційний суд обґрунтовано послався на вищенаведені норми, однак зробив передчасні висновки по суті вирішення скарги, так як не встановив усі обставини у справі, не надав правову оцінку доводам заявника і поданим ним доказам.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Тобто, виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов`язки суб`єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Відповідно до статті 2 цього Закону засадами виконавчого провадження є верховенство права; обов`язковість виконання рішень; законність; диспозитивність; справедливість; неупередженість та об`єктивність; гласність та відкритість виконавчого провадження; розумність строків виконавчого провадження; співмірність заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 13 Закону України «Про виконавче провадження»).

Права та обов`язки виконавців передбачені статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження».

Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як уже зазначалося вище, стаття 71 Закону України «Про виконавче провадження» регламентує порядок стягнення аліментів.

Статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження» визначено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника.

Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів.

Системний аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що законодавець визначив обов`язок державного виконавця обчислювати розмір заборгованості за аліментами і водночас імперативно закріпив, що у разі незгоди заінтересованої особи з визначеним (обчисленим) державним виконавцем розміром заборгованості за аліментами, спір вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2026 року у справі № 202/7004/23, провадження № 61-597св26.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 21 березня 2018 року № 855/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 849/31801 «Про внесення змін до деяких наказів Міністерства юстиції України», а саме пункту 4 розділу XVI «Особливості виконання рішень про стягнення аліментів» Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802, виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника. Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів. Сума заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому статтею 195 СК України.

Як уже було зазначено вище, стаття 195 регламентує порядок визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21) вказано, що «… саме на виконавця покладено обов`язок щомісячно обчислювати як розмір аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), так і заборгованість зі сплати аліментів і повідомляти про її існування та розмір сторонам виконавчого провадження, зокрема боржнику».

У пункті 8 глави XVI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802, визначено, що виконавець накладає на боржника штраф у розмірі та у випадках, визначених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».

Постанова про накладення штрафу оформлюється відповідно до вимог пункту 7 розділу І цієї Інструкції та містить відомості про розмір заборгованості, яка утворилася з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, та суму штрафу.

Постанова про накладення штрафу не пізніше наступного робочого дня після її винесення надсилається сторонам виконавчого провадження.

Відповідно до частини другої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Згідно з пунктом 7 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Верховний Суд зазначає, що дата виникнення заборгованості зі сплати аліментів не впливає на можливість застосування штрафу до боржника. Визначальним для вирішення справи є встановлення наявності такої заборгованості на час винесення постанови про накладення штрафу та її сума, з якою пов`язано подальше визначення розміру штрафу.

Подібна за своїм змістом правова позиція висловлена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21), а також у постанові Верховного Суду: від 13 березня 2024 року у справі № 569/17794/22 (провадження № 61-8856св23), на які посилається заявник касаційної скарги.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, районний суд задовольнив скаргу ОСОБА_1 і скасував постанову державного виконавця, винесену 03 листопада 2025 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, про накладання на нього штрафу у зв`язку з наявністю заборгованості зі сплати аліментів.

Суд першої інстанції виходив із того, що на день винесення постанови державного виконавця про накладення на боржника штрафу у ОСОБА_1 була відсутня заборгованість зі сплати аліментів за відповідний період.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 07 липня 2026 року апеляційну скаргу Дубенського відділу ДВС задоволено, вищевказану ухвалу районного суду скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на час винесення оскаржуваної постанови державного виконавця сукупний розмір заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів перевищував суму відповідних платежів за три роки.

Апеляційний суд указав також про те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості стосується іншого виконавчого листа, а саме № 570/641/23 від 08 травня 2023 року, а оскаржувана постанова винесена у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа № 570/4372/16-ц від 09 грудня 2016 року.

Верховний Суд уважає такі висновки апеляційного суду передчасними.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги по те, що постанова державного виконавця про накладення штрафу буде законною лише при умові реального існування заборгованості на момент її винесення, що й необхідно було належним чином перевірити суду у даній справі.

ОСОБА_1 посилається у своїх заявах по суті, що станом на 03 листопада 2025 року заборгованість зі сплати аліментів у нього відсутня. При цьому до скарги, яку подано до суду першої інстанції, додано відповідні докази, яким судом не надано належну правову оцінку в силу вимог процесуального закону (стаття 89 ЦПК України).

Так, у червні 2025 року державний виконавець видала ОСОБА_1 розрахунок заборгованості, за яким заборгованість по сплаті аліментів у нього відсутня, зокрема станом на 11 червня 2025 року (а. с. 8). У цьому розрахунку міститься інформація про виконавчий лист № 570/641/23.

У липні 2025 року Дубенський відділ ДВС повідомив прокуратуру про наявну заборгованість станом на 01 жовтня 2018 року (а. с. 9), а також про переплату у ОСОБА_1 зі сплати аліментів (а. с. 9 зворот). У цьому листі міститься інформація про виконавчий лист № 570/641/23, про виконавчий лист № 570/4372/16-ц, а також про виконавче провадження № НОМЕР_1.

Разом із цим, у матеріалах справи наявні розрахунки заборгованості, відповідно до яких у ОСОБА_1 наявна заборгованість по сплаті аліментів за виконавчим листом № 570/4372/16-ц станом на 07 травня 2023 року у розмірі 239 057,36 грн, а також у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 станом на 01 листопада 2025 року у розмірі 240 734,74 грн (а. с. 10, 11-12). Крім того, наявний розрахунок заборгованості у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 станом на 01 грудня 2025 року у розмірі 232 040,36 грн (а. с. 31-32).

Інформація щодо заборгованості у всіх вищенаведених документах відрізняється, хоча всі розрахунки заборгованості складено одним і тим самим державним виконавцем.

У касаційній скарзі, як і в попередніх заявах по суті, містяться посилання про те, що заборгованість ОСОБА_1 станом на 03 листопада 2025 року була погашена, а прорахунки державного виконавця та органу державної виконавчої служби не можуть покладати на ОСОБА_1 додатковий фінансовий тягар.

Апеляційний суд, скасовуючи ухвалу районного суду та відмовляючи у задоволенні скарги, не надав належну правову оцінку доводам заявника та наданим ним доказам.

Апеляційний суд формально відхилив доводи заявника, пославшись на інший номер виконавчого листа, який вказано у відповідному розрахунку заборгованості, а саме № 570/641/23, а не № 570/4372/16-ц. Апеляційний суд не з`ясував, що це за виконавчий лист, хто боржник і стягувач за цим виконавчим листом, в якому виконавчому провадженні він виконується тощо.

При цьому заявник касаційної скарги зазначає, що обидва виконавчі листи видані у межах єдиних триваючих аліментних правовідносин між тими самими сторонами на утримання тих самих дітей та виконуються у межах одного виконавчого провадження № НОМЕР_1. Виконавчий лист № 570/641/23 виданий на виконання рішення суду про зменшення розміру тих самих аліментів, а не про стягнення нових аліментів. Усі платежі боржника здійснювалися в межах одного виконавчого провадження і сплачені понад поточні зобов`язання, кошти не могли одночасно обліковуватися як «переплата» за одним виконавчим листом і залишати непогашеним «борг» за іншим у тому самому виконавчому провадженні.

Дослідження вказаних обставин та надання їм правової оцінки має вирішальне значення для правильного вирішення спору.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що у матеріалах справи наявні одночасно декілька взаємовиключних документів одного й того самого державного виконавця, проте різного змісту та з різним розміром заборгованості (розрахунки заборгованості про відсутність заборгованості і про її наявність, повідомлення про переплату тощо).

Цим документам необхідно надати правову оцінку й лише після цього ухвалювати рішення по суті скарги.

При цьому необхідно надати правову оцінку доводам заявника про те, що 03 листопада 2025 року державний виконавець у межах одного й того самого виконавчого провадження № НОМЕР_1 винесла не одну, а дві постанови про накладення штрафу: 1) оскаржувану постанову про штраф у розмірі 50 % (74 185,13 грн) у зв`язку із заборгованістю 148 370,27 грн, обчисленою з дня пред`явлення виконавчого листа до виконання по 28 лютого 2021 року; 2) постанову про штраф у розмірі 20 % (13 396,19 грн) у зв`язку із заборгованістю 66 980,95 грн, обчисленою з дня пред`явлення того самого виконавчого листа до виконання по 30 квітня 2022 року.

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 569/17794/22 (провадження № 61-8856св23) вказано, що винесення в один день декількох постанов про накладення штрафів з різним відсотком штрафу за минулі періоди, які частково співпадають, не відповідає положенням абзацу четвертого частини чотирнадцятої статті 71 та частині четвертій статті 11 Закону України «Про виконавче провадження».

Тобто суду необхідно також з`ясувати, чи державний виконавець не застосував до боржника подвійну відповідальність за одне й те саме порушення.

Суд апеляційної інстанції формально послався на деякі правові позиції Великої Палати Верховного Суду, проте не застосував їх.

Суд апеляційної інстанції формально зазначив про відсутність порушень в діях державного виконавця.

Відповідно достатті 6 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»).

На вказаному наголошено у пунктах 116-119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

Положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертає увагу на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 640/6181/19 (адміністративне провадження № К/9901/11320/20).

Важливо наголосити, що низка рішень ЄСПЛ містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.

ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі «Якущенко проти України», заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02, пункт 42)).

Крім того, у пункті 60 рішення «Helle v. Finland» (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.

Зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

У пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі «Van de Hurk v. the Netherlands», заява № 16034/90, пункт 59).

У рішеннях ЄСПЛ склалася стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 2-82/09 (провадження № 14-734свц19) також наголошено на обов`язку суду обґрунтувати рішення та розглянути аргументи позову. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті, що регламентовано нормами ЦПК України. При ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов`язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 квітня 2022 року у справі № 310/10621/18 (провадження № 14-192цс21).

Таким чином, судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам процесуального законодавства та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо вмотивованості судового рішення.

Крім того, в суді апеляційної інстанції 07 липня 2026 року брала участь ОСОБА_2 (стягувач), яка відповідно до протоколу судового засідання має статус представника стягувача (а. с. 78). Проте вона не зазначена серед учасників справи, у неї відсутній будь-який процесуальний статус у справі.

Верховний Суд наголошує на необхідності дотримання норм процесуального права при вирішенні спірного питання. Статус учасників справи повинен узгоджуватися з вимогами процесуального закону.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, висновки суду апеляційної інстанції не узгоджуються з нормами процесуального закону і вони є передчасними.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання зазначених вище процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням вищенаведеного та повноважень Верховного Суду, меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Таким чином, судове рішення суду апеляційної інстанції слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому апеляційному розгляді справи суду необхідно звернути увагу на вищевказане, звернути увагу на зазначені норми права та актуальні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 400, 401, 406, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.