ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 444/1273/24

Описова частина

У березні 2024 року прокурор Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , з участю третіх осіб Військової частини НОМЕР_1 , Приватного підприємства «РОТЕН», про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі розпорядження голови Жовківської райдержадміністрації Ради народних депутатів від 30 серпня 2002 року № 779 у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 1,8527 га в межах згідно з планом для ведення особистого селянського господарства та виданий державний акт від 29 квітня 2003 року.

Згідно із записами Поземельної книги вказана земельна ділянка зареєстрована 30 серпня 2021 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2446400646227) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та після смерті ОСОБА_2 належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 серпня 2021 року.

За результатами опрацювання та отриманої із Публічної кадастрової карти України інформації прокуратурі стало відомо, що земельна ділянка з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027 знаходиться у приватній власності ОСОБА_1 .

Проте вказана земельна ділянка, яка розташована на території Річківської сільської ради (теперішня Рава-Руська ОТГ):

входить до складу прикордонної смуги, що перебуває під охороною прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ), що свідчить про її належність до земель оборони;

розташована між лінією державного кордону України з Республікою Польща та лінією інженерно-прикордонних споруджень на території Рава-Руської міської ради.

Зазначав, що спірна земельна ділянка площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027, яка входить до складу земель оборони, безпідставно перебуває в приватній власності.

Між тим, перебування земель, що розташовані між державним кордоном України та лінією інженерно-технічних споруд, в чужому користуванні, окрім державного, фактично унеможливлює виконання Державною прикордонною службою України завдань щодо забезпечення недоторканості державного кордону, недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму, а також здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів.

Посилаючись на наведене, прокурор просив:

усунути власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації перешкоди у розпорядженні та користуванні землями оборони, а саме земельною ділянкою площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027, яка належить ОСОБА_1 , шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027 у Державному земельному кадастрі з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

зобов`язати ОСОБА_1 повернути у користування власника - держави в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027, розташовану в межах Рава-Руської територіальної громади Львівського району Львівської області.

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року у складі судді Оприска З. Л. позов задоволено.

Усунуто перешкоди власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні землями оборони, а саме: земельною ділянкою площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027, яка належить ОСОБА_1 .

Скасовано державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027 у Державному земельному кадастрі з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути у користування власника - держави в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027, розташовану в межах Рава-Руської територіальної громади Львівського району Львівської області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності та не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності, а також щодо яких встановлений спеціальний режим їх використання. Суд зазначив, що спірна земельна ділянка знаходиться між лінією державного кордону України з Республікою Польща та ділянкою для розміщення та постійної діяльності ДПС України (лінією інженерно-прикордонних споруджень), тобто входить до складу земель оборони, однак, на порушення вимог статей 77, 84, 117, 122 ЗК України, перебуває в приватній власності.Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку, що відновлення порушеного права має бути забезпечено не шляхом витребування спірної земельної ділянки на підставі статті 387 ЦК України, а на підставі статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України шляхом пред`явлення позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні й повернення земельної ділянки.

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 травня 2026 року, за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд, установивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави, право власності на яку на даний час зареєстроване за ОСОБА_1 , дійшов висновку, що належним способом захисту права держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, внаслідок чого відмовив прокурору у позові через обрання неналежного способу захисту.

05 червня 2026 року Військова частина НОМЕР_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, у постановах Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі № 910/12958/21, від 19 червня 2023 року у справі № 310/18/17, від 04 липня 2023 у справі № 310/7/17, від 02 жовтня 2024 року у справі № 444/1011/20, від 04 грудня 2024 року у справі № 369/9992/16, від 15 січня 2025 року у справі № 903/1311/23, від 15 листопада 2025 року у справі № 903/1324/23, від 19 лютого 2025 у справі № 145/564/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга аргументована тим, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.

Заявник зазначає, що надміру формалізований підхід в оцінці обраного позивачем правомірного способу захисту суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Мета позову прокурора повернення у власність держави земельної ділянки, тобто відновлення прав держави та народу України. У контексті оскаржуваної постанови створилась ситуація, яка фактично унеможливлює виконання Державною прикордонною службою України на зазначеній ділянці кордону своїх функціональних обов`язків з охорони державного кордону України з суміжною державою, оскільки у площині прикордонної смуги на землях оборони зареєстроване право приватної власності на земельну ділянку. Спірна земельна ділянка належить до державної власності в силу статті 77 ЗК України, відтак не може перебувати у приватній власності й реєстрація речового права приватної власності на цю ділянку є незаконною.

Представник Львівської обласної державної адміністрації Бойцун А. О. подала відзив, у якому підтримала доводи, викладені в касаційній скарзі, та просила касаційну скаргу задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник ОСОБА_3 - адвокат Комарницька Н. В. подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2026 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Жовківського районного суду Львівської області цивільну справу № 132/3064/25 за позовом Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , треті особи: Військова частина НОМЕР_1 , Приватне підприємств «РОТЕН», про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Матеріали справи № 132/3064/25 надійшли до Верховного Суду.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 серпня 2021 року № 590 ОСОБА_4 належить земельна ділянка площею 1,8527 га, кадастровий номер 4622787900:27:000:0027, яка розташована в с. Річки Жовківського району Львівської області. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 04 березня 2024 року, копії Поземельної книги та Витягу з Державного земельного кадастру право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 серпня 2021 за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна - 2446400646227.

Вказана земельна ділянка належала спадкодавцю ОСОБА_2 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ЛВ № 014637, виданого 29 квітня 2003 року Жовківською районною державною адміністрацією та розташована на території Річківської сільської ради (теперішня Рава-Руська ОТГ).

Крім того, земельна ділянка площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027 знаходиться між лінією державного кордону України з Республікою Польща та ділянкою для розміщення та постійної діяльності ДПС України (лінією інженерно-прикордонних споруджень), що підтверджується викопіюванням із Публічної кадастрової карти України.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження оскаржуваного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, у постановах Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі № 910/12958/21, від 19 червня 2023 року у справі № 310/18/17, від 04 липня 2023 у справі № 310/7/17, від 02 жовтня 2024 року у справі № 444/1011/20, від 04 грудня 2024 року у справі № 369/9992/16, від 15 січня 2025 року у справі № 903/1311/23, від 15 листопада 2025 року у справі № 903/1324/23, від 19 лютого 2025 у справі № 145/564/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Обґрунтовуючи підстави позову, прокурор посилався на те, що спірна земельна входить до складу земель оборони, однак безпідставно перебуває в приватній власності, про що внесено відповідні відомості до Державного земельного кадастру, відтак відповідачкою чиняться перешкоди позивачу в користуванні нею. У зв`язку з цим просив усунути перешкоди власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні земельною ділянкою площею 1,8527 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0027, яка належить ОСОБА_1 , шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки та зобов`язання відповідачки повернути її у користування власника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19) зазначено, що шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тож це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У своїх правових висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить позивачу права володіння його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, зокрема, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту (аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

З урахуванням наведеного, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Велика Палата Верховного Суду, висловлюючи висновки щодо способів захисту прав держави у подібних правовідносинах, у постанові від 02 липня 2025 року у подібній справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25) дійшла висновку, що належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19.

Зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду є сталими й сформовані задовго до пред`явлення прокурором позову.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що спірна земельна ділянка, яка входить до складу земель оборони, вибула з володіння держави, право власності на яку на даний час зареєстроване за фізичною особою ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову прокурора, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що належним (правомірним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння землями оборони, є віндикаційний позов, проте позивач вимог про витребування з чужого незаконного володіння спірної земельної ділянки на підставі статей 387, 388 ЦК України не заявляв, а отже, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 зазначала, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

Проте застосування принципу «jura novit curia» не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

У рішенні ЄСПЛ від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) у справі «Гусєв проти України» констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

У частині першій статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Апеляційний суд, установивши, що належним та ефективним способом захисту порушених прав держави у цій справі буде пред`явлення віндикаційного позову, а прокурор звернувся з негаторним позовом, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки перекваліфікація позову у цьому випадку суперечитиме статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених Верховним Судом у постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цій справі й у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Апеляційний суд дійшов законного та обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні позову у зв`язку з пред`явленням прокурором позовних вимог, які є неналежним та неефективним способом захисту прав держави у спірних правовідносинах, що є самостійною підставою для відмови у позові.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до власного тлумачення зазначених норм права, а також незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400,401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду