ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 120/5962/20-а

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Вінницької обласної прокуратури (далі - Вінницька обласна прокуратура, відповідач),у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ керівника Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) з 16.10.2020 з підстави рішення Восьмої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур № 20;

- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області або на рівнозначній посаді в органах прокуратури (Вінницькій обласній прокуратурі) за погодженням з ОСОБА_1 з 16.10.2020;

- стягнути з Вінницької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 16.10.2020 по день винесення судом рішення про поновлення на посаді.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що з серпня 2003 року по жовтень 2020 року працював на різних посадах в органах прокуратури та на виконання Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-IX) ним було подано заяву на проходження атестації. За наслідками атестації наказом Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к його звільнено з посади прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Підставою для прийняття оскаржуваного наказу стало рішення Восьмої кадрової комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 10.07.2020 № 20 про неуспішне проходження атестації. Позивач уважає рішення про неуспішне проходження атестації невмотивованим, а звільнення незаконним у зв`язку з тим, що воно здійснено з порушенням норм Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону № 1697-VII, норм міжнародно-правових актів, принципів верховенства права та правової визначеності.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

З 05.08.2003 позивач працював в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах.

Відповідно до положень Закону № 113-IX усі працівники органів прокуратури підлягають проходженню атестації на підставі Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 03.10.2019 № 221 (далі - Порядок № 221).

На виконання положень Закону № 113-ІХ позивачем подано заяву встановленого зразка про переведення на посаду прокурора в окружній прокуратурі та про намір пройти атестацію.

ОСОБА_1 успішно пройшов перший етап атестації - іспит у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та іспит у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки.

У зв`язку з цим позивача було допущено до наступного етапу атестації - проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

За результатами співбесіди, проведеної 10.07.2020 із позивачем, Восьмою кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур було ухвалено рішення від 15.07.2020 за № 20 про неуспішне проходження прокурором атестації. Комісія з`ясувала обставини, які свідчать про невідповідність прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідування, розташованого у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області ОСОБА_1 вимогам професійної компетентності, зокрема: на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності ОСОБА_1 вимогам професійної компетенції, а саме спроможності до аргументування переконання у прокурорській діяльності, зважаючи на те, що результат виконання ним практичного завдання, пояснення прокурора щодо вирішення завдання, а також відповіді прокурора на питання по тематиці практичного завдання, не містять належного рівня і обсягу мотивування. Крім того, прокурор не виявив знань щодо засадничих положень кримінального процесу (загальні засади правового регулювання підозри, початок і закінчення стадії досудового розслідування тощо); на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності ОСОБА_1 вимогам професійної компетенції у частині фактів відсторонення прокурора його керівництвом від кримінальних проваджень за неефективне виконання покладених законом повноважень.

На підставі рішення Восьмої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 15.07.2020 № 20 керівником Вінницької обласної прокуратури прийнято наказ від 16.10.2020 за № 290к, яким позивача звільнено з посади прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 16.10.2020.

Уважаючи спірний наказ керівника Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 05.03.2024, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2024, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач неуспішно пройшов один з етапів атестації (оформлене відповідним рішенням кадрової комісії), що, на думку суду, є підставою для звільнення прокурора з посади відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

При цьому суд зазначив, що оцінка прийнятому Восьмою кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур рішенню від 15.07.2020 за № 20, у тому числі обґрунтованості наведеним у рішенні твердженням, а також його відповідність критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), була надана Вінницьким окружним адміністративним судом у рішенні від 30.03.2021 у справі № 120/4014/20-а, яке залишено в силі постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 02.09.2021 та постановою Верховного Суду від 23.02.2023.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що відповідач за наявності нескасованого судом відповідного рішення кадрової комісії від 15.07.2020 за № 20 про неуспішне проходження позивачем атестації, приймаючи наказ від 16.10.2020 № 290к, діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, а отже правові підстави для скасування наказу відсутні.

Одночасно, суд критично оцінив посилання позивача на те, що на час прийняття спірного наказу про його звільнення керівник Вінницької обласної прокуратури не був наділений повноваженими на прийняття відносно нього, як прокурора прокуратури Вінницької області, відповідних рішень, з огляду на те, що законодавець у підпункті 2 пункту 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ надав, зокрема, керівникам регіональних (обласних) прокуратур повноваження щодо прийняття рішення про звільнення прокурора з займаної посади з підстав визначених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Надаючи оцінку доводам позивача щодо відсутності фактичної ліквідації чи реорганізації прокуратури Вінницької області суд погодився з позицією відповідача та зазначив, що відповідно до пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ звільнення прокурорів за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 здійснюється за умови настання однієї з підстав, передбачених підпунктами 1-4 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. При цьому, такої умови як прийняття Генеральним прокурором рішення про ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, скорочення кількості прокурорів вказаним пунктом не передбачено. Юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у даному випадку є неуспішне проходження позивачем атестації.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нову постанову по справі, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга позивача подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України позивач зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 815/1554/17 в частині відсутності правової визначеності в оскаржуваному наказі підстав звільнення позивача та у постанові Верховного Суду від 28.01.2021 у справі № 540/1982/19 в частині можливості судами долучення доказів до матеріалів справи та надання їм оцінки. Також позивач зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 01.06.2022 у справі № 640/158/20 та інших, в яких зазначено, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації (за наслідками співбесіди) обов`язково має містити мотиви, якими вона керувалася, рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути достатньою мірою (зрозумілим сторонньому спостерігачу) обґрунтованим, тобто у ньому, серед іншого, зазначаються не лише загальні причини чи/та обставини його прийняття, але й мотиви з посиланням на відповідні докази, які б створювали підстави для негативних висновків, має відповідати критеріям ясності, чіткості, доступності та зрозумілості.

На думку скаржника, суди попередніх інстанцій мали б урахувати висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо прокурорів, які неуспішно пройшли саме третій етап атестації у вигляді співбесіди, викладені у справах № 640/419/20, № 120/3458/20-а, № 380/6761/20, № 380/7511/20, № 640/594/20, № 260/2724/20, № 640/408/20, № 120/4055/20-а, № 460/6798/20, № 640/1451/20, № 540/2328/20, № 200/8846/20-а, № 260/2845/20, № 640/1333/20, № 640/26174/19, № 520/10443/2020, № 520/10441/2020, № 540/1053/21, № 140/13530/20, № 120/4728/20-а, № 640/1246/20, № 200/8598/20-а, № 420/6957/20, № 160/11830/20, № 140/12991/20, № 640/948/20, № 560/215/20, № 580/1902/21, № 640/1848/20, № 160/8111/20, № 640/1520/20, № 640/1504/20, № 260/2586/20, № 560/214/20, № 640/1476/20, № 640/22661/20, № 420/7407/20, № 160/4983/21, № 280/9086/20, № 640/1397/20, № 640/1312/20, № 280/3503/21, № 480/2677/21, № 640/2089/20 та відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 23.02.2023 у його справі № 120/4014/20-а, на які в оскаржуваних судових рішеннях посилаються суди першої та апеляційної інстанцій.

Обґрунтовуючи підставу касаційного провадження, передбачену пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що предметом спору у цій справі є незаконність наказу про звільнення його з посади прокурора відділу та з органів прокуратури згідно пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, на виконання вимог підпункту 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, пунктів 9, 10, 11, розділу І Порядку № 221, пункту 12 Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого Генеральним прокурором від 17.10.2019 № 233 (далі - Порядок № 233) на підставі рішення восьмої кадрової комісії № 20 з наявною недостовірною інформацією та ознаками підроблення. При цьому, на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм у подібних правовідносинах, а саме: щодо законності звільнення з посади прокурора та органів прокуратури на підставі рішення кадрової комісії з наявною недостовірною інформацією.

Також зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій відмовлено в задоволенні ряду заявлених ним клопотань (щодо допиту свідків, витребування доказів та ін.), а деякі взагалі не розглядались, що дає підстави уважати, що судом належним чином не перевірено його доводи щодо повного, всебічного та неупередженого розгляду справи і прийняття законного рішення, чим порушено норми матеріального та процесуального права. Під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій відповідачем не надано та не долучено до справи жодного належного, допустимого та достовірного доказу, які б підтверджували законність та правомірність оскаржуваного наказу. В матеріалах справи такі документи відсутні, а тому суди, на його думку, мали б звернути увагу на ряд недоліків в рішенні кадрової комісії, зазначених позивачем, та належним чином перепровірити законність та обґрунтованість прийняття кадровою комісією рішення, яке відповідно до статей 73, 74 КАС України не може бути належним та допустимим доказом у справі та стати підставою для винесення оскаржуваного наказу керівника Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к про звільнення його з посади прокурора та органів прокуратури. Не дослідження зібраних у справі доказів, необґрунтоване відхилення судами клопотань щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлення обставин, що мають істотне значення на підставі недопустимого доказу (рішення кадрової комісії № 20 з наявною недостовірною інформацією), на думку скаржника, згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 353 КАС України є підставою для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій і для касаційного оскарження згідно з пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

Крім того, скаржник зазначає про те, що судами попередніх інстанцій не звернуто увагу на те, що заяви про переведення на посаду в окружній прокуратурі він не подавав, оскільки працював в регіональній прокуратурі, будь-які заяви в матеріалах судової справи відсутні та указаний факт в судових засіданнях не з`ясовувався і не досліджувався, що підтверджується технічними засобами фіксації. Судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не досліджено його заяву про переведення на посаду в обласній прокуратурі та не з`ясовано і не звернуто увагу на те, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації він у своїй заяві не надавав згоди на звільнення з органів прокуратури. Наголошує, що ні Законом № 1697-VII, ні Законом № 113-ІХ не передбачено звільнення прокурора з органів прокуратури за наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, а Закон № 113-ІХ передбачає звільнення лише з посади прокурора.

На думку скаржника, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними, необґрунтованими, оскільки ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме: статей 11, 51 Закону № 1697-VII, Закону № 113-ІХ, а також з порушенням норм процесуального права, які полягають у недотриманні судами вимог статей 72-77, 242, 246, 322 КАС України, неврахуванням висновків Верховного Суду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, у зв`язку з чим підлягають вони підлягають скасуванню. При цьому скаржник зазначає, що згідно з оскаржуваним наказом підставою для його видачі стало рішення восьмої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 10.07.2020 № 20, якого, як в матеріалах справи так і взагалі не існує. Натомість, в матеріалах справи міститься рішення восьмої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур № 20 датоване 15.07.2020, яке, на його думку, містить недостовірну інформацію та ознаки підроблення.

Зазначає, що ні Законом № 113-ІХ, ні Порядком № 233, ні Порядком № 221 не передбачено проведення повторного або додаткового засідання кадрових комісій, у тому числі без участі прокурорів, яких це стосується, з метою виправлення допущених членами кадрових комісій помилок або можливого умисного вчинення таких дій з метою здійснення перешкод в оскарженні їх рішень. У зв`язку з чим, позивач уважає, що протокол № 16 засідання восьмої кадрової комісії від 07.09.2020 не може бути визнаний належним, допустимим та достовірним доказом та має бути виключений із числа доказів у справі, оскільки він не є ні оригіналом, ні належним чином завіреною копією, засідання комісії проведено та протокол виготовлено і складено з порушенням порядку, встановленого діючим законодавством України. Отже, на думку скаржника, рішення комісії про неуспішне проходження ним атестації не повинно було прийматись у такий спосіб, а тим більше - слугувати, фактично, єдиною підставою для його звільнення.

Також, на думку скаржника, посилання судів на рішення суду у справі № 120/4014/20-а є помилковими, оскільки такі судові рішення окремих суддів свідчать про явну упередженість, однобічність розгляду справи, ставлять під сумнів наявність верховенства права в Україні та недовіру громадян до судової влади України в цілому, чим підривається авторитет судової влади.

Окрім цього, скаржник зазначає, що неконституційність закону або окремої норми - це помилка не суду, а держави, що й встановлює Конституційний Суд України. Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, тож говорити про ретроактивну дію рішення Конституційного Суду України, на думку скаржника, некоректно, оскільки рішення Конституційного Суду України не є нормативним актом, а самі акти втрачають чинність одночасно з рішенням Конституційного Суду України, але його неконституційність була з часу прийняття Закону № 113-ІХ і суд повинен це враховувати. Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено саме статтею 152 Конституції України, а захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначений саме прямою нормою частини третьої статті 152 Конституції України. Однак, суди попередніх інстанцій під час ухвалення рішень проігнорували норми Конституції України (частина третя статті 152) щодо застосування як норми прямої дії. Хоча частиною четвертою статті 77 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) щодо визнання неконституційним пункту 6 розділу II Закону № 113-ІХ в частині попередження про можливе майбутнє звільнення з посади саме цим законом. У вказаному рішенні суду відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення.

Наголошує, що нормативний акт, визнаний неконституційним, є неконституційним з моменту його приняття, тобто і до рішення Конституційного Суду України закон чи окремі його статті були неконституційними. Нормативний акт або окрема його норма не може бути до певного часу конституційною, а через деякий час стати неконституційною, оскільки якщо вони не відповідають Конституції України, то не відповідають з часу їх прийняття Верховною Радою, а Конституційний Суд України лише встановлює факт неконституційності через певний проміжок часу за скаргами окремих громадян. А тому суди при розгляді справ, у тому числі якщо звертає увагу та чи інша сторона на факт невідповідності Конституції України певного нормативного акту або окремих його норм, мали б це врахувати.

Таким чином, скаржник уважає, що грубо порушено вимоги частини першої статті 49-2 КЗпП України щодо персонального попередження про звільнення та фактично відсутні підстави для звільнення відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, оскільки відповідно до частини п`ятої статті КЗпП України можливість публічного попередження законом або іншим нормативним актом, а також підстави для звільнення у виді рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації мали б бути визначені або в КЗпП України або в Законі № 1697-VII.

Звертає увагу на те, що фактично з моменту набуття Законом № 113-ІХ законної сили, а саме з 25.09.2019, по відношенню до нього, як прокурора, перестали діяти норми КЗпП України, чим суттєво обмежено його права, а саме: переважне право на залишення на роботі, право на пропозицію іншої роботи в установі, що реорганізується, право бути персонально попередженим про звільнення не пізніше ніж за два місяці, заборона звільнення працівника під час тимчасової непрацездатності.

Також зазначає, що у даному випадку ні реорганізації, ні ліквідації юридичної особи - прокуратури Вінницької області, де він був працевлаштований, не відбулося, а лише змінено назву юридичної особи з «Прокуратура Вінницької області» на «Вінницька обласна прокуратура» без зміни ідентифікаційного номера, яка не тягне за собою звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури. Відповідачем не надано суду доказів, що стверджують скорочення штату прокурорів прокуратури Вінницької області, у тому числі і відділу, в якому він працював станом на день його звільнення. Тому, підстав для прийняття оскаржуваного ним наказу у керівника Вінницької обласної прокуратури взагалі не було, оскільки обставини, передбачені пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у виді реорганізації, ліквідації або скорочення кількості прокурорів, не настали. Таким чином, він не міг бути звільнений за цією нормою без наявності юридичного факту реорганізації, ліквідації чи скорочення штату прокуратури Вінницької області, де він був працевлаштований.

Крім того, зазначає, що звільнення його, відповідно до підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ суперечить вимогам Закону № 1697-VII, оскільки, розділ II Закону № 113-ІХ не є частиною Закону № 1697-VII, а лише вносить зміни до інших законів України.

На думку скаржника, станом на 16.10.2020, тобто в день підписання оскаржуваного наказу, керівник Вінницької обласної прокуратури, згідно із Законом № 1697-VII, не мав повноважень на звільнення його з посади прокурора відділу прокуратури Вінницької області, а лише мав повноваження на звільнення з посад прокурорів Вінницької обласної прокуратури, що не є тотожним.

Наголошує, що підставою для винесення керівником Вінницької обласної прокуратури наказу від 16.10.2020 № 290к стало лише рішення восьмої кадрової комісії № 20 датоване 15.07.2020, яке, на його думку, містить недостовірну інформацію та ознаки підроблення (зокрема, щодо відсторонення його від кримінальних проваджень та дати складання рішення), яке разом із протоколами засідання восьмої кадрової комісії, відповідно до вимог статей 73, 74, 75 КАС України не можуть бути належними, допустимими та достовірними доказами у справі, оскільки отримані з порушенням вимог діючого законодавства України та потягли за собою наслідки у вигляді його звільнення з посади та з органів прокуратури в цілому.

Отже, на думку, позивача, відповідачем не надано належних та допустимих доказів обґрунтованості та правомірності прийнятого наказу керівника Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к про звільнення його з посади та органів прокуратури на підставі рішення восьмої кадрової комісії № 20 від 10.07.2020, що має бути підставою для визнання цього наказу протиправним та скасування.

При цьому скаржник звертає увагу на те, що справа про поновлення на роботі за його позовом щодо визнання протиправним та скасування наказу керівника Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к розглядається більше одного року не з його вини, у зв`язку з чим стягнення середнього заробітку здійснюється з 16.10.2020 по час постановлення рішення судом з розрахунку 2235,76 грн за день.

Окрім цього зазначає, що ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції під час розгляду справи та прийняття рішень в своїх рішеннях взагалі не зазначено якою саме нормою та якого Закону передбачено звільнення його з органів прокуратури, а також не зазначено в чому полягає законність наказу керівника Вінницької обласної прокуратури Бутовича О. І. від 16.10.2020 № 290к в частині звільнення його з органів прокуратури.

Також судом першої інстанції під час розгляду справи порушено строки проведення підготовчого засідання та строки її розгляду по суті, що залишено поза увагою судом апеляційної інстанції.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

31.07.2024 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 05.03.2024 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2024.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2024 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М.↗, суддів Прокопенка О. Б., Смоковича М. І.↗ для розгляду судової справи № 120/5962/20-а.

Ухвалою Верховного Суду від 06.08.2024 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 05.03.2024 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2024.

Ухвалою Верховного Суду від 23.10.2026 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 23.10.2026 № 1407/0/78-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 120/5962/20-а у зв`язку з звільненням судді ОСОБА_2 , який входить до складу постійної колегії суддів.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2026 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М.↗, суддів Жука А. В.↗, Смоковича М. І.↗ для розгляду судової справи № 120/5962/20-а.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною другою статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Частиною третьою статті 341 КАС України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить із такого.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Процесуальне законодавство у сфері адміністративного судочинства зобов`язує адміністративні суди застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії у разі суперечності закону чи іншого правового акта приписам Основного Закону із одночасним зверненням до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Такий закріплений принцип саме «прямої дії норм Конституції» є фундаментом доктрини прямої (безпосередньої) дії конституційних норм в українському конституційному та інших галузях права. Суди мають втілювати в судову практику норми Конституції України.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1 частини другої статті 2 КАС України).

Відповідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави (стаття 1 Закону № 1697-VII).

Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону № 1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Частина перша статті 16 Закону № 1697-VII установлює перелік гарантій незалежності прокурора, серед яких: особливий порядок його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності (пункт 1); заборона незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повноважень прокурора (пункт 3).

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначено у статті 51 Закону № 1697-VII.

Так, згідно із пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

19.09.2019 прийнято Закон № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019.

Основною метою ухвалення Закону № 113-IX визначено створення передумов для побудови в Україні системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності, а спрямування Закону № 113-IX - запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури у спосіб атестації прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури (розділ 2 пояснювальної записки до проєкту Закону № 113-IX).

При цьому, згідно з пунктом 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ було передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Відповідно до абзацу першого пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Згідно з пунктом 11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.

Підпунктом 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX було визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, посилаючись на правові позиції Верховного Суду, виходив з того, що у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку № 221 відповідно до Закону № 113-ІХ). Крім того, суд зазначив, що аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

При цьому суд установив, що Восьма кадрова комісія з атестації прокурорів регіональних прокуратур ухвалила рішення від 15.07.2020 № 20 про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації, що, на думку суду, є підставою для звільнення прокурора з посади відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Відтак, за наявності відповідного рішення кадрової комісії від 15.07.2020 за № 20 про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації, суд дійшов висновку, що керівник Вінницької обласної прокуратури правомірно видав наказ від 16.10.2020 № 290к про звільнення позивача з посади та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, а отже, відсутні підстави для скасування такого наказу.

Надаючи оцінку доводам позивача щодо відсутності фактичної ліквідації чи реорганізації прокуратури Вінницької області суд погодився з позицією відповідача та зазначив, що відповідно до пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ звільнення прокурорів за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 здійснюється за умови настання однієї з підстав, передбачених підпунктами 1-4 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. При цьому, такої умови як прийняття Генеральним прокурором рішення про ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, скорочення кількості прокурорів вказаним пунктом не передбачено. Юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у даному випадку є неуспішне проходження позивачем

Проте у справі, що переглядається, до ухвалення рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 05.03.2024 та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2024, Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX.

У резолютивній частині цього Рішення зазначено, що пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023, оцінюючи конституційність оспорюваного припису Закону № 113-IX, уважав, що хоча цей припис і не можна вважати індивідуальним актом права, яким ОСОБА_3 було звільнено з посади прокурора, він все ж має ознаки акта правозастосування, оскільки в ньому констатовано, що суб`єкт права на конституційну скаргу та всі інші прокурори «з дня набрання чинності цим Законом <...> вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади».

У цьому Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що аналіз конституційних норм у їх посутньому взаємозв`язку, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави для висновку, що Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні не є суб`єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти права або в інший спосіб долучатись до правозастосування у процедурі призначення та звільнення певної особи або групи осіб із посад за винятком випадків, коли за Конституцією України Верховну Раду України наділено відповідними повноваженнями. З огляду на сучасні інституційне місце прокуратури в загальній системі правосуддя та функції прокурора в механізмі захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина Конституційний Суд України вважає, що дії та рішення органу законодавчої влади мають відповідати конституційним принципам, зокрема принципові поділу державної влади. Тому Верховна Рада України може втручатись в організацію та діяльність органів і посадових осіб загальної системи правосуддя лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що визначені Конституцією України, із урахуванням потреби в дотриманні незалежності прокурора, що є однією з гарантій неупередженого та ефективного здійснення ним своїх повноважень.

Також Конституційний Суд України у цьому Рішенні зазначив, що оскільки Конституція України не містить припису, що наділяє Верховну Раду України повноваженням ухвалювати правозастосовні акти у процедурі звільнення ОСОБА_3 , іншого конкретного прокурора або всіх прокурорів із їхніх посад, зокрема у спосіб персонального попередження прокурора законом про можливе майбутнє звільнення, є підстави уважати, що оспорюваний припис Закону № 113-IX Верховна Рада України ухвалила за межами своїх конституційних повноважень.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюваний припис Закону № 113-IX є таким, що суперечить статті 6, частині другій статті 19, частині другій статті 85, частині другій статті 131-1 Конституції України.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(ІІ)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) за конституційною скаргою ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII «Перехідні положення» Закону № 1697-VII (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора), зокрема, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами.

У резолютивній частині цього Рішення зазначено, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 18.12.2024 № 11-р(ІІ)/2024, оцінюючи конституційність пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, виходив із того, що приписи Конституції України та Закону № 1697-VII надають Генеральному прокурору як особі, що очолює прокуратуру, дискреційні повноваження, зокрема щодо організації діяльності органів прокуратури України. Водночас згідно з вимогами принципу правовладдя для захисту учасників суспільних відносин від свавільних рішень та дій органів публічної влади приписами права має бути чітко та зрозуміло визначено обсяг будь-якого з дискреційних повноважень, наданого цим органам.

Конституційний Суд України зазначив, що за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII підставою для звільнення прокурора з посади, яку він обіймає в органі прокуратури, є не індивідуальний акт права - відповідне персоналізоване кадрове рішення Генерального прокурора стосовно прокурора Офісу Генерального прокурора (пункт 1 частини другої статті 51 Закону № 1697-VII) або керівника обласної прокуратури щодо прокурора обласної чи окружної прокуратури (пункт 2 частини другої статті 51 Закону № 1697-VII), а організаційне рішення Генерального прокурора щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, реалізація Генеральним прокурором повноваження з ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури має не лише такий юридичний наслідок, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури, а також прихований юридичний наслідок - звільнення прокурора з посади, яку він обіймає у відповідному органі прокуратури.

Аналізуючи пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, Конституційний Суд України урахував також і те, що внаслідок його застосування уможливлена ситуація, за якої прокурор «виключається зі штатного розпису» органу прокуратури, однак зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій, що створює юридичну невизначеність у правовідносинах та їх юридичних наслідках, зокрема в аспекті його функціональних обов`язків та професійного майбутнього. Значущим у цьому аспекті конституційного контролю є й те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв`язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII надає Генеральному прокурору дискреційні повноваження без чіткого визначення їх обсягу.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII суперечить частині першій статті 8, пункту 14 частини першої статті 92, частині другій статті 131-1 Конституції України.

Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14.12.2000 (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

Водночас статтею 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до частин першої, другої статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною третьою статті 7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Частиною четвертою статті 7 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Отже, зміст частини четвертої статті 7 КАС України свідчить, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи.

Пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина п`ята статті 242 КАС України).

При цьому, згідно з частиною третьою статті 341 КАС України, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Так, Верховний Суд зазначає, що після відкриття касаційного провадження у цій справі у постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21.03.2023 у справі № 240/7411/21 про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних, оскільки судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.

Зокрема, в указаній постанові Судова палата дійшла таких висновків:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.

Суд звертає увагу, що висновок Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, стосується застосовування процесуального механізму, передбаченого частиною четвертою статті 7 КАС України, при вирішення справи по суті.

Схожих висновків щодо застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України, дійшов Верховний Суд у постанові від 04.06.2026 у справі № 280/2331/22, зокрема, з огляду на Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування та від 13.09.2023 № 8-р(II)/2023, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX.

Окрім того, у постанові Верховного Суду від 26.06.2026 у справі № 640/22579/19 до подібних правовідносин застосовано підхід, викладений у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 та ураховано Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) та від 18.12.2024 № 11-р(ІІ)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) при вирішенні спору.

У справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , зокрема, указував, що його звільнення є незаконним у зв`язку з тим, що воно здійснено з порушенням норм Конституції України, КЗпП України, Закону № 1697-VII, норм міжнародно-правових актів, принципів верховенства права та правової визначеності; що підстав для прийняття оскаржуваного ним наказу у керівника Вінницької обласної прокуратури не було, оскільки обставини, передбачені пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у вигляді реорганізації, ліквідації або скорочення кількості прокурорів не настали.

Проте суди попередніх інстанцій зробили висновок, що відповідно до пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ звільнення прокурорів за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 здійснюється за умови настання однієї з підстав, передбачених підпунктами 1-4 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. При цьому, такої умови як прийняття Генеральним прокурором рішення про ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, скорочення кількості прокурорів вказаним пунктом не передбачено. Юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у даному випадку є неуспішне проходження позивачем атестації.

Водночас суди попередніх інстанцій не урахували, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини четвертої статті 7 КАС України не застосовуються судом.

Позивач в апеляційній скарзі зазначав, що Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX.

Проте суди попередніх інстанцій при вирішенні справи не врахували неконституційність пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, згідно з яким з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Також суди попередніх інстанцій не урахували, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом, тому суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню, враховуючи, що згідно з вимогами частини четвертої статті 7 КАС України, суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи та моменту виникнення спірних правовідносин.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що після відкриття касаційного провадження у цій справі Верховний Суд у постанові від 26.06.2026 у справі № 640/22579/19 у подібних правовідносинах, урахувавши, зокрема, Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22), у якому зазначено, що оскільки Конституція України не містить припису, що наділяє Верховну Раду України повноваженням ухвалювати правозастосовні акти у процедурі звільнення ОСОБА_3 , іншого конкретного прокурора або всіх прокурорів із їхніх посад, зокрема у спосіб персонального попередження прокурора законом про можливе майбутнє звільнення, є підстави вважати, що оспорюваний припис Закону № 113-IX Верховна Рада України ухвалила за межами своїх конституційних повноважень, дійшов висновку, що судам необхідно надавати правову оцінку діям відповідача щодо дотримання процедури вивільнення позивача, зокрема в частині виконання обов`язків, передбачених статтею 49-2 КЗпП України щодо своєчасного попередження та пропонування наявних вакантних посад.

За таких обставин суди попередніх інстанцій при вирішенні справи у частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу керівника Вінницької обласної прокуратури від 16.10.2020 № 290к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 16.10.2020 не надали належної правової оцінки змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин, підставам та формулюванню причин звільнення позивача, а тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову у цій частині вимог.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 341 КАС України.

Щодо відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора першого відділу управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку область, прокуратури Вінницької області або на рівнозначній посаді в органах прокуратури (Вінницькій обласній прокуратурі) за погодженням з ОСОБА_1 з 16.10.2020 та стягнення з Вінницької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 16.10.2020 по день винесення судом рішення про поновлення на посаді, Верховний зазначає, що наразі не надається правова оцінка правомірності відмови у задоволенні позовних вимог у цій частині, з огляду на те, що такі вимоги є похідними від вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача, для правильного вирішення якої необхідно установити вищевказані обставини.

Відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд,