ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 715/2485/22

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, у якому зазначила, що з 28 квітня 2006 року вона перебувала в шлюбі з ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після його смерті відкрилася спадщина, до якої входив житловий будинок, у якому вони проживали разом з чоловіком та в якому вона проживає на момент звернення до суду, а також земельні ділянки.

11 вересня 2022 року нотаріусом була заведена спадкова справа за її заявою, однак до складу спадкоємців також було включено сина спадкодавця від першого шлюбу - ОСОБА_2 .

Вважала, що ОСОБА_2 не має права на спадкування після смерті свого батька, оскільки з 1999 року відповідач, хоч і був зареєстрований, проте у спадковому будинку не проживав, у зв`язку з тим, що виїхав в інше місце проживання зі своєю матір`ю. Зі своїм батьком ОСОБА_2 фактично не спілкувався. ОСОБА_3 впродовж багатьох років хворів на важкі захворювання, неодноразово лікувався амбулаторно та стаціонарно. Вважала, що ОСОБА_2 міг знати від родичів про те, що його батько важко хворий та потребує сторонньої допомоги, проте ухилявся та усунувся від виконання своїх обов`язків.

Просила суд усунути ОСОБА_2 , 1995 року народження, від права на спадкування після смерті ОСОБА_3 .

10 липня 2022 року заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від права на спадкування після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

27 червня 2025 року ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 липня 2022 року скасовано і призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

24 грудня 2025 року рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області в задоволенні позову відмовлено.

18 березня 2026 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 грудня 2025 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди керувалися тим, що позивач не довела факт ухилення відповідача від надання допомоги спадкодавцю за можливості її надання, винної поведінки останнього (зокрема, відмови від надання допомоги батьку), а також перебування спадкодавця у безпорадному стані та його постійну потребу у такій допомозі, саме від відповідача, які входять до сукупності обставин, передбачених частиною п`ятою статті 1224 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.

У квітні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Макієнко С. О. звернулася через систему «Електронний суд» з касаційною скаргою на ухвалу Глибоцького районного суду Чернівецької області від 27 червня 2025 року, рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 грудня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 березня 2026 року, в якій просить їх скасувати, заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 липня 2022 року залишити в силі.

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року, в постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року в справі № 911/3142/19, від 11 листопада 2020 року в справі № 750/262/20, від 03 грудня 2025 року в справі № 308/2452/25, про те, що сам факт перебування особи за межами України не є безумовною підставою для поновлення процесуального строку.

Вважає, що відповідач не довів, що під час заочного розгляду справи судом першої інстанції він був позбавлений можливості користуватись засобами зв`язку, отримувати інформацію про судовий процес або іншим чином реалізувати свої процесуальні права.

Суд першої інстанції під час ухвалення заочного рішення дослідив надані позивачем докази, допитав свідків, які підтвердили, що спадкодавець тривалий час хворів, перебував у тяжкому стані здоров`я, потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги, однак відповідач тривалий час не підтримував із ним зв`язок, не надавав матеріальної допомоги та не здійснював догляд.

Водночас, скасовуючи заочне рішення, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права та фактично переоцінили докази без наявності нових обставин, що є істотним порушенням норм процесуального права.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

28 квітня 2006 року у виконкомі Димківської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , актовий запис № 5. Прізвище дружини після укладення шлюбу - ОСОБА_5 , що підтверджено свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 ,.

Відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом від 05 серпня 2008 року, посвідчених державним нотаріусом Глибоцької державної нотаріальної контори, зареєстрованих в реєстрі за № 1597 та № 1590, спадкоємцем майна ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , є її син - ОСОБА_3 . Спадкове майно, на яке видані ці свідоцтва, складається з земельної ділянки площею 0,3038 га, у межах, згідно з планом - для ведення особистого селянського господарства, розташованої в с. Димка Глибоцького району Чернівецької області, належної ОСОБА_6 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 198488 ( кадастрові номери - 7321081900:01:002:0053, 7321081900:01:002:0054), а також житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 , належного ОСОБА_6 на підставі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 17 травня 2006 року № 2-395/06.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Димка Чернівецького району Чернівецької області помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .

Як вбачається з витягу із амбулаторної картки № 6/654, жителя села Димка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , від 06 серпня 2022 року, виданої КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Глибоцької селищної об`єднаної територіальної громади», ОСОБА_3 знаходився на диспансерному обліку у лікаря ендокринолога з діагнозом: цукровий діабет 2 тип, середнього ступеню, субкомпенсований; знаходився на диспансерному обліку у лікаря хірурга з діагнозом: варикозна хвороба, гострий тромбофлебіт підшкірних вен правої нижньої кінцівки; знаходився на диспансерному обліку у лікаря кардіолога; знаходився на диспансерному обліку у лікаря ЗПСМ з діагнозом: ХОЗЛ - активний, змішаний, емфізема легень, легенева недостатність - 2 ст., хронічний холецистопанкреатит, ремісія. Неодноразово лікувався у стаціонарі, амбулаторно та санаторно - курортно.

Згідно з виписками із медичної карти амбулаторного хворого ОСОБА_3 знаходився на амбулаторному лікуванні з 17 до 26 серпня 2021 року та з 11 до 20 січня 2022 року у КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Глибоцької селищної об`єднаної територіальної громади».

За довідкою від 15 серпня 2022 року № 426, виданою Глибоцькою селищною радою Чернівецького району Чернівецької області, ОСОБА_3 був постійно зареєстрований та проживав у будинку на АДРЕСА_1 з 08 січня 1962 року до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Разом з ним за вказаною адресою були зареєстровані та проживали: дружина - ОСОБА_1 , 1970 року народження, дочка дружини - ОСОБА_7 , 1996 року народження, дочка дружини - ОСОБА_7 , 1999 року народження (не проживає з 2020 року), онук дружини - ОСОБА_8 , 2020 року народження (не проживає з 2020 року), онук дружини - ОСОБА_9 , 2021 року народження та син - ОСОБА_2 , 1995 року народження (не проживає з 1998 року).

Відповідно до довідки від 31 серпня 2022 року № 460, виданої Глибоцькою селищною радою Чернівецького району Чернівецької області, в господарстві ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 зареєстрований син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , однак фактично за місцем реєстрації не проживає з 1999 року. На час смерті ОСОБА_3 син також не проживав за вказаною адресою.

Відповідно до копії нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_3 , від 22 грудня 2010 року останній надав свою згоду на виїзд до Італіської республіки свого сина ОСОБА_10 у супроводі бабусі.

Касаційнепровадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Порядок проведення заочного розгляду справи, ухвалення заочного рішення, а також порядок його перегляду й оскарження визначено Главою 11 Розділу III ЦПК України «Заочний розгляд справи».

Порядок і строк подання заяви про перегляд заочного рішення, своєю чергою, врегульовано змістом статті 284 ЦПК України, відповідно до частини першої - четвертої якої заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Законодавець передбачив, що заочне рішення підлягає скасуванню судом першої інстанції, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з`явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи (частина перша статті 288 ЦПК України).

Отже, ЦПК України встановлює можливість перегляду ухваленого місцевим судом заочного рішення цим же судом без необхідності звернення до апеляційного суду за умови, що причини, які зумовили неприйняття відповідачем участі у розгляді справи, визнані судом поважними, а докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Інститут процесуальних строків є наскрізним і міжгалузевим інститутом процесуального права. Положення глави 6 «Процесуальні строки» розділу І «Загальні положення» ЦПК України застосовуються до всіх видів проваджень на всіх стадіях цивільного судочинства, а також поширюються на процедури заочного розгляду цивільних справ, крім випадків, коли відповідними главами встановлені спеціальні правила.

Так само мають бути застосовані й загальні положення ЦПК України щодо подання та розгляду клопотань про поновлення процесуальних строків, якщо відповідною главою, присвяченою заочному розгляду, це питання прямо не врегульовано. Отже, якщо відповідач подає клопотання про поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, суд повинен застосувати загальні положення ЦПК України, а саме статтю 127 цього кодексу, у якій вказано, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними(див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 (пункти 71-74)).

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 15 грудня 2025 року в справі № 565/1545/24 роз`яснив, що на суд першої інстанції покладається обов`язок надати оцінку поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення через призму своїх дискреційних повноважень та за результатами розгляду такого питання прийняти відповідне рішення.

Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

27 червня 2025 року ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 липня 2022 року про задоволення позову ОСОБА_1 про усунення від права на спадкування скасовано і призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Ухвала суду мотивована тим, що відповідач ОСОБА_2 викликався в судові засідання шляхом направлення йому судових повісток за місцем реєстрації, проте поштові відправлення поверталися до суду без вручення. Також відповідач не отримав копії судового рішення. Представник відповідача ознайомився із заочним рішенням в березні 2025 року та 20 березня 2025 року, тобто в межах строку, передбаченого статтею 284 ЦПК України, звернувся до суду з заявою про перегляд заочного рішення.

У поданій заяві ОСОБА_2 вказував, що 22 серпня 2021 року він виїхав за кордон, де перебував на час розгляду справи, про час і місце розгляду справи йому не було відомо, а тому не мав можливості подати свої заперечення та докази на спростування пояснень позивача, просив скасувати заочне рішення у справі. Вказані доводи відповідач підтвердив відповідними доказами - фотокопіями паспорту про виїзд за кордон.

Перевіряючи на відповідність зазначеним критеріям вказані відповідачем причини пропуску строку на вчинення процесуальної дії, суд першої інстанції, надавши оцінку доводам ОСОБА_2 , сприяючи об`єктивному та справедливому розгляду справи, визнав за можливе поновити строк для подання заяви про перегляд заочного рішення.

Із таким висновком суду необхідно погодитися, оскільки ОСОБА_2 не був взагалі ознайомлений з наявністю і розглядом справи в суді, не отримував копій позовної заяви, ухвали про відкриття провадження, судових повісток та судового рішення й фізично не міг їх отримати, перебуваючи за межами України.

У § 36 рішення у справі «Bellet v. France» від 04 грудня 1995 року, заява № 23805/94, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За вимогами статей 1217, 1218 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті.

У статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (частина п`ята статті 1224 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 29 січня 2026 року в справі № 523/5419/24З зробив висновок, що правило частини п`ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов`язані утримувати спадкодавця. Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

У постанові Верховного Суду від 04 березня 2019 року в справі № 321/1573/17-ц наголошено, що для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Спадкоємець може бути усунений від права на спадщину лише за одночасного існування цих обставин і доведеності їх сукупності (див. постанову Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 337/6000/15-ц).

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 404/2163/16-ц, від 29 червня 2021 року в справі № 750/9209/20-ц).

Позбавлення особи права на спадкування - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача (див. постанови Верховного Суду від 10 листопада 2022 року в справі № 289/1965/16-ц, від 29 грудня 2025 року в справі № 195/2005/23 від 29 січня 2026 року в справі № 523/5419/24, від 10 лютого 2026 року в справі № 462/5597/23).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

У справі, яка переглядається, суди встановили, що надані позивачкою докази, зокрема медичні документи стосовно стану здоров`я спадкодавця, безспірно не доводять безпорадний стан спадкодавця.

Даючи оцінку медичній документації суди правильно виснували, що така не містить інформації про те, що спадкодавець страждав тяжкою хворобою, через що перебував у безпорадному стані, не міг себе самостійно обслуговувати та потребував сторонньої допомоги.

Зокрема, медичними документами не підтверджено тієї обставини, що внаслідок віку, тяжкої хвороби чи каліцтва ОСОБА_3 не був здатний сам себе обслуговувати і потребував стороннього догляду, що медичні документи не містять застережень щодо потреби у постійному сторонньому догляді, а неодноразове перебування ОСОБА_3 на лікуванні, наявність у нього ряду захворювань, не є доказом перебування спадкодавця у безпорадному стані та потреби у сторонній допомозі.

Встановивши, що позивачка не довела перебування спадкодавця у безпорадному стані та його постійну потребу у такій допомозі, саме від відповідача, його ухилення відповідача від надання допомоги спадкодавцю за можливості її надання, винної поведінки відповідача (зокрема, відмови від надання допомоги батьку), що входить до сукупності обставин передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України, суди першої та апеляційної інстанції зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для усунення ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті батька ОСОБА_3 .

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, разом з тим доказів чинення відповідачкою таких дій позивачем не доведено.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішеннями судів і спростовуються матеріалами справи.

Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду