ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 438/1372/21

У 2021 році ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що він проживає та працює в Сполучених Штатах Америки. У період з 06 до 19 червня 2021 року позивач прибув в Україну, щоб провідати родичів та вирішити питання зі своїм братом ОСОБА_3 щодо спільного інвестування в господарську діяльність з використанням їх спільної земельної ділянки.

ОСОБА_3 розповів позивачу, що ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 запропонували інвестувати свої грошові кошти в господарську діяльність за умови, що ОСОБА_3 погодиться продати їм свою частку 1/2 частини земельної ділянки, подарує 1/2 частки комплексу нежитлових будівель, розташованих на спірній земельній ділянці, та продасть 55 % у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Журавчак», на що ОСОБА_3 погодився.

Проте ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 ввели в оману ОСОБА_3 , оскільки в договорі дарування частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу) від 04 березня 2016 року не зазначено, на якій земельній ділянці розташовані спірні нежитлові будівлі, порушено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

Крім того, під час оформлення договору купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки ОСОБА_3 від покупців грошових коштів за свою частку не отримав; сторонами приховано, що на спірній земельній ділянці розташований комплекс нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), порушено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований; примірник договору купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки від 23 березня 2017 року ОСОБА_3 нотаріусом не надано.

Після того, як ОСОБА_3 передав 55 % у статутному капіталі ТОВ «Журавчак» ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , останні не інвестували грошових коштів у господарську діяльність із забору, очищення та постачання води, виробництва мінеральних вод.

Вважає, що особисті права та інтереси позивача порушені, оскільки він як власник 1/2 частини спірної земельної ділянки та 1/2 частини комплексу нежитлових приміщень (цілісного майнового комплексу) не може на власний розсуд розпоряджатися своїм майном, використати його в господарській діяльності, через те, що воно перебуває у співвласності у ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , які набули право власності на частину земельної ділянки та комплексу нежитлових будівель шляхом обману ОСОБА_3 .

На підставі наведеного позивач просив:

- визнати недійсним договір дарування частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу) від 04 березня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 195, згідно з яким ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 1/2 ідеальну частку з належної дарувальнику 1/2 ідеальної частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), що знаходиться на АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки від 23 березня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 389, згідно з яким ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 належну йому 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 4610345400:01:016:0096 площею 0,1160 га за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - будівництво та обслуговування житлового будинку.

- повернути сторони у попереднє становище (застосувати реституцію).

20 травня 2024 року рішенням Бориславського міського суду Львівської області в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивач не був стороною оспорюваних правочинів і не довів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів договором дарування.

12 вересня 2025 року постановою Львівського апеляційного суду, з урахуванням ухвали Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2025 року про виправлення описки, рішення Бориславського міського суду Львівської області від 20 травня 2024 року скасовано в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та ухвалено в цій частині нову постанову. Позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки від 23 березня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Майхер О. Л., зареєстрований в реєстрі за № 389, згідно з яким ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 належну йому частку - 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 4610345400:01:016:0096, площею 0,1160 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - будівництво та обслуговування житлового будинку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1163734346103). Стягнуто солідарно із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 138 956,00 грн.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 на 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 4610345400:01:016:0096, площею 0,1160 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - будівництво та обслуговування житлового будинку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1163734346103), номер запису про право власності 19599725. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що позивач не був стороною оспорюваних правочинів і не довів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів договором дарування.

Водночас колегія суддів не погодилася із рішенням суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки від 23 березня 2017 року з тих підстав, що, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Отже, що ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 набули права на частку земельної ділянки для обслуговування 1/4 частки нежитлових будівель та 1/2 частку земельної ділянки, вільної від нерухомого майна. У власності ОСОБА_3 залишається 1/4 частка комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), тому вбачається порушення прав позивача ОСОБА_2 як іншого землевласника цієї ділянки на його частку в ній.

02 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Харчук В. М. через підсистему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 12 вересня 2025 року, у якій просить вказане судове рішення в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду:

- від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, про те що приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності;

- від 18 вересня 2024 року в справі № 914/1785/22, від 09 лютого 2022 року в справі № 910/6939/20, від 10 квітня 2024 року в справі № 496/1059/18, про те, що якщо позивач не є стороною спірних договорів купівлі продажу та не заявляє свої права або інтерес на нерухоме майно, яке є предметом цих договорів, то права та інтереси позивача укладенням відповідачами спірних договорів не порушуються;

- від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17, від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16, про те, що неправильно обраний спосіб захисту є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Вважає, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), з огляду на вимоги статті 377 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України про обов`язковість надання оцінки добросовісності набуття майна відповідачем та можливості покладення на нього надмірного тягаря у розрізі принципу пропорційності у спорі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та застосування реституції.

09 жовтня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Райхель Р. П. через підсистему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Бориславського міського суду Львівської області від 20 травня 2024 року, постанову Львівського апеляційного суду від 12 вересня 2025 року в частині відмови в позові та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду:

- від 04 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16, від 16 лютого 2021 року в справі № 910/2861/18, від 26 грудня 2019 року в справі № 364/515/19, від 03 листопада 2021 року в справі № 698/121/19, проважливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею);принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою;

- від 14 липня 2021 року в справі № 311/2233/19, про те, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду;

- від 26 липня 2022 року в справі № 760/21633/15, про те, що тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення;

- від 19 серпня 2020 року в справі № 915/1302/19, про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам , суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.

Вважає, що договір дарування частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), яким було відчужено частку нежитлових будівель, не містить істотних умов, які визначені законом для цього типу правочинів, оскільки не містить інформації про розмір та кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташовані відчужені нежитлові будівлі, а відповідні умови є істотними, і ці обставини підлягали встановленню під час розгляду цієї справи, та є підставою для задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним договору дарування частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу).

18 жовтня 2025 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2025 року про виправлення описки в постанові Львівського апеляційного суду від 12 вересня 2025 року.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалою про виправлення описки фактично змінив резолютивну частину постанови на протилежну, що є недопустимим і суперечить положенням статті 269 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 представник ОСОБА_2 - адвокат Райхель Р. П. зазначив, що касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції. Заявником не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведеного аргументу, адже касаційна скарга містить аналогічні підстави оскарження, викладеним у відзиві на апеляційну скаргу.Вважає, що висновок апеляційного суду про те, що оспорюваним договором купівлі-продажу права та інтереси ОСОБА_2 , відповідає обставинам справи та чинному законодавству.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 таОСОБА_2 були співвласниками (по 1/2 частині) земельної ділянки з кадастровим номером 4610345400:01:016:0096 площею 0,1160 га за адресою: АДРЕСА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 432103 від 04 травня 2007 року, цільове призначення - обслуговування житлового будинку (т. 1, а. с. 16).

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були співвласниками (по 1/2 частині) комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), який складається з нежитлової будівлі «Д» площею 27,5 кв. м, нежитлової будівлі «Е» площею 3,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 526727646103)на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Виконавчим комітетом Східницької селищної ради Львівської області від 25 грудня 2012 року на підставі рішення від 17 грудня 2012 року за № 102, договору про зміну форми власності на комплекс нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу) та його розподіл від 11 лютого 2016 року, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 13, 14).

04 березня 2016 року укладено договір дарування частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 195. За умовами договору ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 1/2 ідеальну частку з належної дарувальнику 1/2 ідеальної частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 526727646103).

Згідно з заявою ОСОБА_2 від 27 лютого 2017 року, підпис на якій засвідчено Маргарет А. Севаджян , нотаріусом округу Орендж, штату Каліфорнія, апостиль проставлено державним секретарем штату Каліфорнія 28 лютого 2017 року за № НОМЕР_1 , позивач відмовився від переважного права купівлі частини в праві спільної сумісної власності земельної ділянки, вказавши: «заявляю, що не маю наміру купувати відчужувану ОСОБА_3 1/2 (одну другу) частину вищевказаної земельної ділянки (кадастровий номер земельної ділянки - 4610345400:01:016:0096), за ціною 138 956,00 грн»

23 березня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Майхер О. Л., зареєстрованого в реєстрі за №389, ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 належну йому частку (1/2) земельної ділянки з кадастровим номером 4610345400:01:016:0096 площею 0,1160 га за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 71-76).

Касаційні провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзиву та виснував, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити.

Близький за змістом правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року в справі № 761/45721/16-ц.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. постанови Верховного Суду від 17 листопада 2022 року в справі № 904/7841/21, від 15 квітня 2026 року в справі № 541/1983/24 та ін.).

Звертаючись з позовом у цій справі, позивач вказував, що його особисті права та інтереси порушені, оскільки він як власник 1/2 земельної ділянки з кадастровим номером 4610345400:01:016:0096 та власник 1/2 комплексу нежитлових будівель (цілісний майновий комплекс), що розташовані на спірній земельній ділянці, внаслідок відчуження його братом належних останньому іншої 1/2 частини цієї земельної ділянки та 1/4 частини нежитлових будівель не може на власний розсуд розпоряджатись своїм майном, використати його в господарській діяльності. Вважав, що договори вчинені під впливом помилки, внаслідок обману, а також з порушенням принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в позовних вимогах ОСОБА_2 щодо визнання недійсним дарування його братом 1/2 частини нежитлових будівель з посиланням на те, що такий правочин не порушує прав позивача як співвласника нежитлової будівлі.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, з огляду на те, що позивач не був стороною договору дарування і не довів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цим договором.

За умовами оспорюваного договору дарування ОСОБА_3 (брат позивача) був власником 1/2 (однієї другої) ідеальної частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (одну другу) частку з якої (тобто 1/4) він подарував відповідачам ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 .

Згідно з умовами договору дарування сторони підтвердили, що укладення договору відповідає їхнім інтересам, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі, і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому. Сторони договору в судовому порядку договір не оспорювали.

Посилання позивача в касаційній скарзі на те, що договір дарування частки комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу) не містить істотних умов, зокрема, інформації про розмір та кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташовані відчужені нежитлові будівлі, не є підставою для визнання договору недійсним, оскільки особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (див. постанову Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року в справі № 910/12787/17).

Про те, що позивач зобов`язаний довести, що оспорюваними договорами порушуються його певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи, зазначив Верховний Суд і в постанові від 10 лютого 2021 року в справі № 335/6384/18.

У постановах від 16 жовтня 2020 року в справі № 910/12787/17, від 06 листопада 2024 року в справі № 205/2955/21 та ін. Верховний Суд наголосив, що самі собою дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, поки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого, вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Із відмовою суду першої інстанцій з таких же підстав у вимогах про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини земельної ділянки апеляційний суд не погодився, вказавши, що у договорі купівлі-продажу земельної ділянки зазначено, що на земельній ділянці, 1/2 частина якої є предметом договору, не розміщено житлових будинків, будь-яких інших будівель та/або споруд; земельна ділянка, 1/2 частина якої є предметом договору, покупцями оглянута та на ній відсутні об`єкти нерухомого майна.

За таких обставин апеляційний суд зробив висновок, ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 набули права на частку земельної ділянки для обслуговування 1/4 частини нежитлових будівель та 1/2 частку земельної ділянки, вільної від нерухомого майна. Водночас у власності ОСОБА_3 залишається 1/4 частка комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу). Отже, на думку суду, вбачається порушення прав позивача ОСОБА_2 як іншого землевласника цієї ділянки на його частку у ній.

Такий висновок апеляційного суду Верховний Суд вважає обґрунтованим, з огляду на таке.

За змістом статті 16 ЦК України способом захисту цивільного права є, зокрема, визнання правочину недійсним.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що у справах про визнання правочину недійсним суд має встановити не лише наявність передбачених законом підстав для недійсності правочину, а й факт порушення прав чи законних інтересів особи, яка звернулася за захистом.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

У статті 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 356 ЦК України право спільної часткової власності є власністю двох або більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

У справі встановлено, що позивач та первісний співвласник (його брат - ОСОБА_3 ) до укладення спірних договорів володіли на праві спільної часткової власності: нежитловими будівлями - по 1/2 частці кожен; земельною ділянкою - по 1/2 частці кожен.

Загальна площа нежитлових будівель складає 30,5 кв. м (27,5 кв. м + 3 кв. м).

Площа земельної ділянки з кадастровим номером 4610345400:01:016:0096 складає 0,1160 га, тобто 1160 кв. м.

Отже, будівлі загальною площею 30,5 кв. м займають приблизно 2,63 % площі земельної ділянки 0,1160 га.

ОСОБА_3 розпорядився належною йому 1/2 із 1/2 частки у праві власності на нежитлові будівлі шляхом укладення договору дарування (тобто 1/4 часткою усієї будівлі), а також відчужив належну йому 1/2 частку у праві власності на земельну ділянку шляхом укладення договору купівлі-продажу.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16 чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачають перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній.

За таких обставин, у зв`язку з набуттям права власності на 1/4 частку комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у покупців ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 виникло речове право щодо земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, які на ній розміщені.

У подальшому, між відповідачами було укладено оспорюваний договір купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розміщений вказаний цілісний майновий комплекс.

Водночас у договорі купівлі-продажу земельної ділянки зазначено, що на земельній ділянці, 1/2 частина якої є предметом договору, не розміщено житлових будинків, будь-яких інших будівель та/або споруд; земельна ділянка, 1/2 частина якої є предметом договору, покупцями оглянута та на ній відсутні об`єкти нерухомого майна.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно виснував, що ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 набули права на частку земельної ділянки для обслуговування 1/4 частки нежитлових будівель та 1/2 частку земельної ділянки, вільної від нерухомого майна. Водночас у власності ОСОБА_3 залишається 1/4 частка комплексу нежитлових будівель (цілісного майнового комплексу), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, вбачається порушення прав позивача ОСОБА_2 як іншого землевласника цієї ділянки на його частку в ній, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_1 у цій частині є необґрунтованими.

За таких обставин, оскільки суд встановив факт порушення договором купівлі-продажу земельних прав та охоронюваних законом інтересів позивача, наявні підстави для визнання такого договору недійсним із застосуванням наслідків недійсності.

Правові висновки щодо застосування наслідків порушення цього принципу (шляхом визнання договорів недійсними та застосування реституції) є усталеними. Практика захисту прав інших співвласників нерухомості, право яких було порушено, є чіткою та не потребує додаткового чи нового тлумачення, оскільки національне законодавство повністю врегульовує ці правовідносини відповідно до міжнародних стандартів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Інші доводи касаційних скарг спрямовані на доведення необхідності переоцінити докази, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 .

У постанові Львівського апеляційного суду від 12 вересня 2025 року в резолютивній частині помилково зазначено: «Стягнути солідарно із ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 138 956,00 грн» замість правильного «Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 138 956,00 грн».

Ухвалою від 22 вересня 2025 року Львівський апеляційний суд зазначену описку виправив.

Відповідно до частини першої статті 269 ЦПК України, суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки.

Описка - це випадкова помилка, зумовлена технічними причинами (неуважністю, механічним збоєм тощо) при оформленні тексту судового рішення, яка не стосується суті спору, але спотворює сприйняття волевиявлення суду.

У цій справі суд встановив підстави для визнання договору недійсним та застосував наслідки недійсності правочину (двосторонню реституцію). Оскільки покупцями за договором виступали ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , а продавцем майна - ОСОБА_3 , за правилами реституції саме продавець ( ОСОБА_3 ) має повернути покупцям сплачені ними за земельну ділянку кошти (138 956,00 грн).

Внесення судом до тексту постанови протилежного формулювання - про стягнення цих коштів з покупців на користь продавця - є очевидною технічною (механічною) помилкою, яка повністю суперечить мотивувальній частині цього ж судового рішення та самій суті цивільно-правового інституту реституції.

За таких обставин, виправляючи описку, апеляційний суд діяв виключно в межах повноважень, передбачених статтею 269 ЦПК України. Виправлена помилка за своєю правовою природою є опискою, а саме механічною перестановкою слів/сторін, усунення якої не змінило суті й результату вирішення спору, а лише привело текст у повну відповідність до закону та мотивувальної частини постанови.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а постанову та ухвалу суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду