ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/17303/22

У грудні2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням зміни предмета позову просив:

- виділити ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на квартиру загальною площею 120,0 кв. м, вартістю 8 314 644,37 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

- виділити ОСОБА_1 та визнати за нею право власності на квартиру загальною площею 39,3 кв. м, вартістю 2 326 687,59 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; право власності на адміністративно-офісну будівлю загальною площею 1404,6 кв. м, вартістю 35 123 947,99 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 ;

- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частки спільного майна у розмірі 14 567 995,60 грн;

- припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на квартиру загальною площею 120,0 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; на квартиру загальною площею 39,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; на адміністративно-офісну будівлю загальною площею 1404,6 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

07 грудня 2023 року рішенням Приморського районного суду м.Одеси позов ОСОБА_2 задоволено.

Виділено ОСОБА_2 та визнано за ним право власності на квартиру загальною площею 120,0 кв. м, вартістю 8 314 644,37 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

Виділено ОСОБА_1 та визнано за нею право власності на квартиру загальною площею 39,3 кв. м, вартістю 2 326 687,59 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; право власності на адміністративно-офісну будівлю загальною площею 1404,6 кв. м, вартістю 35 123 947,99 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 ;

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частки спільного майна у розмірі 14 567 995,60 грн.

Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на квартиру загальною площею 120,0 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; на квартиру загальною площею 39,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; на адміністративно-офісну будівлю загальною площею 1404,6 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

Додатковим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 грудня

2023 року заяву представника позивача про розподіл судових витрат задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн.

21 квітня2026 року постановою Одеськогоапеляційного суду апеляційну скаргу відповідача задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності скасовано.

Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права спільної сумісної власності на квартиру за адресою:

АДРЕСА_1 ; на квартиру за адресою:

АДРЕСА_2 ; на адміністративно-офісну будівлю за адресою: АДРЕСА_3 .

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 та квартира за адресою: АДРЕСА_1 є майном, набутим на ім`я ОСОБА_1 за час шлюбу з ОСОБА_2 , тому є майном, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, де дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядженням таким майном (іншого за домовленістю між подружжям не встановлено), мають право на поділ майна, а у разі поділу майна частки кожного із подружжя є рівними. Належність вказаних квартир на праві спільної сумісної власності подружжя сторони підтверджують. ОСОБА_2 просив у порядку поділу майна подружжя в натурі визнати за ним право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 не просила поділити квартири в інший спосіб.

ОСОБА_2 підтвердив вартість квартир довідками про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06 квітня 2023 року № 201-20230406-0005740210, № 201-20230406-0005740358. Підстави вважати вказані довідки про оціночну вартість об`єктів нерухомості неналежними доказами вартості спільного майна подружжя відсутні. ОСОБА_1 вартість квартир не вказала.ОСОБА_1 у суді першої інстанції не заявляла на відповідній стадії судового процесу про свою незгоду із зазначеною ОСОБА_2 оцінкою квартир; не зверталася до суб`єкта оціночної діяльності (оцінювача) з метою визначення ринкової вартості об`єктів, про поділ яких був поданий позов; не надала суду докази щодо вартості спірних об`єктів, не зверталась до суду першої інстанції з клопотанням про призначення оціночної експертизи тощо.

Суди встановили, що адміністративно-офісна будівля загальною площею 1404,6 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 є майном, набутим на ім`я ОСОБА_1 за час шлюбу з ОСОБА_2 , тому належить подружжю на праві спільної сумісної власності, де дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядженням таким майном (іншого за домовленістю між подружжям не встановлено), мають право на поділ майна, а у разі поділу майна частки кожного із подружжя є рівними. Належність адміністративно-офісної будівлі на праві спільної сумісної власності подружжя заперечила ОСОБА_1 , обґрунтовуючи тим, що це нерухоме майно набуто нею як суб`єктом підприємницької діяльності за кошти від діяльності підприємця використовується для підприємницької діяльності з метою отримання прибутку, з огляду на що є об`єктом права особистої приватної власності та поділу як об`єкт права спільної сумісної власності подружжя не підлягає. Доводи ОСОБА_1 щодо особистої приватної власності на адміністративно-офісну будівлю перевірені судом першої інстанції, надані нею докази оцінені в їх сукупності та, як наслідок, такі доводи не прийняті судом. Саме собою посилання ОСОБА_1 на те, що вона є суб`єктом підприємницької діяльності (фізичною особою-підприємцем), що адміністративно-офісна будівля набута нею на аукціоні саме як фізичною особою-підприємцем, не є достатнім для віднесення цього об`єкта до особистої власності ОСОБА_1 . Майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахування критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів його поділу. ОСОБА_1 не довела, що адміністративно-офісна будівля набута за кошти, які належали їй особисто. Щодо посилання на набуття будівлі та подальшу реконструкцію такої виключно за кошти від підприємницької діяльності, то такі доводи також не відносять будівлю до об`єкта права особистої приватної власності. Дохід від здійснення підприємницької діяльності є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що підлягає поділу. Отже, дохід від здійснення підприємницької діяльності не може бути використаний проти волі іншого подружжя чи використаний не в інтересах сім`ї та не на потреби сім`ї, тобто, на власний розсуд проти волі іншого подружжя чи прихований. Презумпція спільності права власності подружжя на грошові кошти, за рахунок яких ОСОБА_1 розпочала та здійснювала свою підприємницьку діяльність, нею не спростована. Ухвалюючи рішення в частині адміністративно-офісної будівлі, суд визнав право власності на неї за ОСОБА_1 , оскільки іншого варіанту поділу майна сторонами не пропонувалось. Вартість присудженого в порядку поділу майна ОСОБА_2 рівна 8 314 644,37 грн; вартість присудженого в порядку поділу майна ОСОБА_1 - 37 450 635,58 грн. Відтак, належна позивачу від відповідачки грошова компенсація різниці вартості його частки у спільному майні становить 14 567 995,60 грн.

Щодо вимог у частині припинення права спільної сумісної власностіапеляційний суд вказав, що застосуванню підлягає правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року всправі №523/14489/15-ц, про те, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту.

07 травня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Магура О. В. за допомогою системи «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року, в якій просить скасувати їх у частині поділу спірного майна й стягнення компенсації, ухвалити нове рішення в цій частині.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахуваливисновки Верховного Суду, викладені в постановах:

-від 22 вересня 2022 року в справі № 125/2157/19, від 08 травня 2023 року в справі № 753/1902/21, від 06 квітня 2023 року в справі № 199/291/21, від 18 квітня 2018 року в справі № 180/254/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року в справі № 643/4589/15-ц, від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц, про те, що вартість майна, що підлягає поділу між подружжям, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи в суді;

- від 07 лютого 2023 року в справі № 911/1783/21, про те, що довідки про оціночну вартість чи консультаційні висновки про оцінку майна не є належними та допустимими доказами в цій справі, оскільки не є звітами про оцінку, не підтверджують ринкову вартість майна;

- від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, від 19 січня 2021 року всправі № 16/1415/19 та від 26 січня 2021 року всправі № 522/1528/15-ц,про те, що задоволення вимог про припинення права на частку у спільному майні є можливим виключно за умови попереднього внесення позивачем відповідної грошової компенсації на депозитний рахунок суду як гарантії дотримання майнових прав іншої сторони;

- від 06 березня 2026 року в справі № 296/2109/23, від 22 травня 2022 року в справі № 686/29779/19, від 13 липня 2018 року в справі № 610/2035/17-ц, від 29 серпня 2019 року в справі № 371/1369/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року в справі № 6-2925цс16, про те, що вспорах про припинення права на частку в спільному майні шляхом виплати компенсації суд має встановити: неможливість виділу частки в натурі; фактичне користування майном іншими співвласниками; наявність компенсації за користування; а також здатність співвласників виплатити компенсацію без надмірного тягаря;

- від 24 квітня 2019 року в справі № 522/4493/16-ц, про те, що сам факт отримання доходу не підтверджує його використання для придбання конкретного майна;

- від 14 лютого 2024 року в справі № 752/18272/18, про те, що під час вирішення спору про поділ майна суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення і це не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога - це поділ майна подружжя і вона є незмінною забудь-якого варіантуйого поділу;

- у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15, про те, що майно фізичної особи-підприємця, придбане за кошти від підприємницької діяльності та використане у такій діяльності з метою отримання прибутку, є його особистою приватною власністю.

Без встановлення ринкової вартості майна неможливо визначити розмір компенсації, забезпечити рівність часток та здійснити законний поділ майна. В апеляційній інстанції відповідачкою було заявлено клопотання про призначення судової експертизи (подано до суду 13 травня 2024 року). Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання. Відмова у призначенні експертизи за наявності спору щодо вартості майна є істотним порушенням норм процесуального права, яке унеможливлює встановлення обставин, що мають важливе значення для справи.

Суди задовольнили позовні вимоги, які за своєю правовою природою передбачають припинення права відповідача на частку у спільному майні, без виконання обов`язкової умови - попереднього внесення грошової компенсації на депозитний рахунок суду.Позивач, обравши спосіб поділу майна, який передбачає отримання ним майна більшої вартості, до початку розгляду справи по суті не вніс на депозитний рахунок суду грошову компенсацію різниці вартості квартир у розмірі 2 993 978,39 грн, чим не виконав обов`язкової умови для задоволення заявлених вимог.

Судами попередніх інстанцій не надано жодного належного обґрунтування того, чому обраний ними спосіб поділу забезпечує дотримання принципу рівності часток подружжя, та не покладає на відповідачку надмірний фінансовий тягар. За оскаржуваними рішеннями на відповідачку покладено обов`язок сплатити позивачу грошову компенсацію у розмірі 14 567 995,60 грн без встановлення її реальної платоспроможності та без оцінки наслідків такого втручання у її право власності. Виконання рішення неминуче призведе до примусового відчуження майна відповідачки, зокрема житла, що фактично означає непряме позбавлення її права власності.

Судами попередніх інстанцій неправильно встановлено правовий режим адміністративно-офісної будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Колонтаївська, 27у зв`язку з помилковим висновком щодо джерела походження коштів, за які вона була придбана, та мети її використання. Відповідачкою надано належні та допустимі докази того, що спірне майно було придбане нею як фізичною особою-підприємцем за кошти, отримані від здійснення підприємницької діяльності. Докази свідчать про наявність самостійного джерела фінансування, придбання та реконструкції майна, не пов`язаного зі спільними коштами подружжя.

Відповідачка просила визнати за кожним із сторін право власності на частку в двох квартирах. Суди попередніх інстанцій, здійснюючи поділ спірних квартир, формально виходили з відсутності альтернативного варіанту поділу, запропонованого відповідачкою, однак не врахували, що відповідно до правової позиції Верховного Суду суд не обмежений запропонованими сторонами варіантами поділу та зобов`язаний забезпечити справедливий баланс інтересів сторін. Фактично обраний судами спосіб поділу призвів до істотного порушення принципу рівності часток подружжя у спільному майні, оскільки відповідачці передано майно значно меншої вартості ніж позивачу без належного правового обґрунтування такої нерівності. Судами взагалі не наведено мотивів, з яких обрано саме такий спосіб поділу, в матеріалах справивідсутні будь-які обґрунтування того, чому аналогічний розподіл не міг бути здійснений у зворотньому порядку.

Апеляційний суд не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги та мотивованої відповіді, залишив поза увагою доводи щодо порушення судом першої інстанції процесуального порядку долучення та дослідження доказів. Так, позивачем 24 жовтня 2023 року було подано клопотання про залучення доказів, зокрема трудової книжки, на завершальний стадії розгляду справи- безпосередньо перед судовими дебатами, яке було протокольно задоволено судом. Вказаний доказ було долучено до матеріалів справи без надання відповідачці реальної можливості надати заперечення, пояснення чи інші докази на його спростування. Однак апеляційний суд не надав жодної оцінки зазначеним доводам. Апеляційний суд у мотивувальній частині постанови зробив висновок, що відповідачка не заперечувала проти запропонованого позивачем способу поділу майна, що не відповідає матеріалам справи. Відповідачка в апеляційній скарзі та під час розгляду справи категорично заперечувала проти поділу майна у спосіб, запропонований позивачем, та наполягала на необхідності збереження квартир у спільній частковій власності, а адміністративно-офісну будівлю - в особистій приватній власності відповідачки.

У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка не заперечувала проти зазначеної в позові вартості майна, поділу якого вимагав позивач; спору щодо вартості зазначеного майна у сторін не було. Відповідачка не скористались своїм правом надати до суду докази щодо альтернативної вартості об`єктів спільної нерухомості сторін, зокрема висновки з експертної оцінки таких спільних об`єктів; не скористались правом на звернення до суду з клопотанням про призначення судової оціночної експертизи. Згідно з Порядком ведення єдиної бази даних звітів про оцінку, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 17травня 2018 року №658, електрона довідка про оціночну вартість об`єкта нерухомості- документ, сформований на запит фізичної або юридичної особи на підставі даних про об`єкт нерухомості, внесених до Єдиної бази даних звітів про оцінку за допомогою мережі Інтернет, та містить оціночну вартість такого об`єкта, розраховану модулем електронного визначення оціночної вартості. Довідки про оціночну вартість, які містяться в матеріалах справи, є належними та допустимими доказами дійсної вартості майна, про поділ якого було заявлено позивачем.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 Сімейного кодексу (далі - СК) України і статті 365 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Сума компенсації, яку позивач вимагав стягнути з відповідачки, значно перевищує суму компенсації, яку сам позивач мав сплатити на користь відповідачки. Так, внаслідок поділу спільного майна у власність ОСОБА_2 перейшло майно вартістю 8 314 644,37 грн, у власність ОСОБА_1 - 37 450 635,5 грн. Сума компенсації на користь позивача була зменшена саме на суму компенсації, яку позивач мав сплатити на користь відповідачки, внаслідок чого суди попередніх інстанцій зробили залік і стягнули на користь позивача саме різницю між сумами компенсацій. Жодного дисбалансу і непропрорційності під час поділу майна подружжя судами допущено не було.

Майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Ані сплата коштів з підприємницького рахунку, ані обсяги реалізації, зазначені податковим органом в наданому відповідачкою акті перевірки, не розкривають джерело походження коштів, використаних на придбання указаного нерухомого майна, та не доводять, що ці кошти були особистими коштами відповідачки. ОСОБА_1 , перебуваючи в шлюбі, зареєструвалася як фізична особа-підприємецьі розпочала свою господарську діяльність. Відповідачка не довела, що її господарська діяльність почалась саме за рахунок особистих коштів. Під час здійснення господарської діяльності ОСОБА_1 правовий статус грошових коштів, за рахунок яких вона розпочала свою підприємницьку діяльність, не змінився і вони залишилися спільними коштами подружжя.

Внаслідок здійсненого судами поділу майна у власність ОСОБА_1 окрім однокімнатної квартири виділена адміністративно-офісна будівля вартістю понад 35 млн грн, яка використовується нею у її підприємницькій діяльності. Вартість майна, виділеного у власність відповідачки, значно перевищує суму стягнутої з неї компенсації і ніяким чином не загрожує ані втратою житла, ані засобів для існування тощо.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб 29 квітня 1977 року.

За інформацією станом на 30 грудня 2022 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта:

- квартира загальною площею 39,2 кв. м, житловою площею 11,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2359917751101, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , зареєстрована 13 травня 2021 року на праві приватної власності (розмір частки 1/1) за ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ); підстава державної реєстрації - технічний паспорт, виданий 12 квітня 2021 року Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «БТІ Групп»; договір купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна № 1-5-4/45, виданий 20 лютого 2018 року ТОВ «Кадорр-Каманіна»; акт прийому-передачі від 07 травня 2021 року, виданий ТОВ «Кадорр-Каманіна»; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 58169334 від 17 травня 2021 року приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П.; номер запису про право власності: 41975573;

- адміністративно-офісна будівля загальною площею 1 404,6 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1936221751101, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 ; номер об`єкта в 31651815, зареєстрована 10 жовтня 2019 року на праві приватної власності (розмір частки 1/1) за ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ); підстава державної реєстрації: свідоцтво про право власності САЕ № 419937 , видане 23 травня 2011 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради; технічний паспорт, виданий 03 жовтня 2019 року ТОВ «Бюро технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна»; лист ТОВ «Бюро технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна» від 03 жовтня 2019 року № 01037; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49151439 від 15 жовтня 2019 року державного реєстратора Комунального підприємства (далі - КП) «Агенція реєстраційних послуг» Манюти С. В.; номер запису про право власності: 33658961; відомості про реєстрацію до 01 січня 2013 року: реєстр прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 31651815 від 25 червня 2011 року реєстратор КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості»;

- квартира (реєстраційний номер майна: 24009547), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована 16 липня 2008 року на праві приватної власності (розмір частки 1/1) за ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ); підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності САВ № 382749 , видане 07 липня 2008 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради; дата внесення запису 16 липня 2008 року, архівний запис.

Інше нерухоме майно, що на час виникнення спору зареєстровано за ОСОБА_1 , до поділу як спільна сумісна власність подружжя не заявлено.

Згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06 квітня 2023 року № 201-20230406-0005740210 оціночна вартість квартири загальною площею 39,20 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 (рік забудови 2011) становить 2 326 687,59 грн.

Згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06 квітня 2023 року № 201-20230406-0005740358 оціночна вартість квартири загальною площею 120,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (рік забудови 2008) становить 8 314 644,37 грн.

Згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06 квітня 2023 року № 201-20230406-0005740295 оціночна вартість адміністративно-офісної будівлі загальною площею 1404,60 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 (рік забудови 1970) становить 35 123 947,99 грн.

ОСОБА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 20030231431) зареєстрована 09 лютого 1999 року суб`єктом підприємницької діяльності - фізичною особою; вид діяльності: 70.20.0 Здавання в оренду власного нерухомого майна; 51.90.0 Інші види оптової торгівлі.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19).

Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.

У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постановах: від 22 вересня 2022 року в справі № 125/2157/19, від 08 травня 2023 року в справі № 753/1902/21, від 06 квітня 2023 року в справі № 199/291/21, від 18 квітня 2018 року в справі № 180/254/15-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року в справі № 643/4589/15-ц, від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц, про те, що вартість майна, що підлягає поділу між подружжям, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи в суді; від 07 лютого 2023 року в справі № 911/1783/21, про те, що довідки про оціночну вартість чи консультаційні висновки про оцінку майна не є належними та допустимими доказами в цій справі, оскільки не є звітами про оцінку, не підтверджують ринкову вартість майна.

Заявниця зазначає, що без встановлення ринкової вартості майна неможливо визначити розмір компенсації, забезпечити рівність часток та здійснити законний поділ майна. В апеляційній інстанції відповідачкою було заявлено клопотання про призначення судової експертизи (подано до суду 13травня 2024 року). Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання. Відмова у призначенні експертизи за наявності спору щодо вартості майна є істотним порушенням норм процесуального права, яке унеможливлює встановлення обставин, що мають важливе значення для справи.

Наведені доводи не становлять самостійну підставу скасування оскаржуваних судових рішень, з огляду на таке.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи, а також інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Одним із засобів установлення таких обставин є висновки експертів.

Згідно зі статтею 83 ЦПК України відповідач повинен подати докази разом із поданням відзиву на позовну заяву. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен письмово повідомити про це суд, зазначивши відповідний доказ, причини неможливості його своєчасного подання та докази вчинення всіх залежних від нього дій, спрямованих на його отримання.

Частиною першою статті 106 ЦПК України передбачено право учасника справи подати висновок експерта, складений на його замовлення.

Водночас відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких установити відповідні обставини неможливо; сторонами не надано відповідних висновків експертів із цих самих питань або надані висновки викликають сумніви щодо їх правильності.

Отже, призначення експертизи є процесуальним засобом установлення обставин, які мають значення для справи, однак саме по собі існування спору між сторонами щодо вартості майна не зумовлює безумовного обов`язку суду призначити експертизу незалежно від стадії судового розгляду, процесуальної поведінки учасників справи та дотримання ними встановленого законом порядку подання доказів.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У цій справі відповідачка, заперечуючи проти визначеної позивачем вартості спірного нерухомого майна, мала процесуальну можливість заявити відповідні заперечення на стадії розгляду справи судом першої інстанції, надати докази на спростування поданих позивачем документів щодо вартості майна, зокрема замовити висновок експерта, або належним чином обґрунтувати необхідність призначення судової експертизи. Проте цими процесуальними можливостями вона своєчасно не скористалася.

Як убачається з матеріалів справи, під час судового засідання суду першої інстанції 08 червня 2023 року представник відповідачки зазначила, що всі докази надані, та висловилася за можливість закриття підготовчого судового засідання (т. 1, а. с. 159). Така процесуальна поведінка не свідчить про те, що відповідачка на відповідній стадії розгляду справи наполягала на необхідності спеціального дослідження вартості спірного майна або що існували об`єктивні перешкоди для подання нею відповідних доказів.

Натомість клопотання про призначення судової експертизи було заявлено відповідачкою лише в суді апеляційної інстанції, про що свідчить подання відповідного клопотання 13 травня 2024 року. Заявниця не навела належних обґрунтувань та не надала доказів того, що неможливість заявлення такого клопотання або отримання відповідного висновку експерта під час розгляду справи судом першої інстанції була зумовлена об`єктивними обставинами, які не залежали від неї.

За таких обставин апеляційний суд в ухвалі від 13 листопада 2025 року обґрунтовано керувався тим, що відповідачка не дотрималася передбаченого статтею 83 ЦПК України порядку подання доказів, не довела наявності виняткових обставин, які б виправдовували прийняття відповідних доказів на стадії апеляційного перегляду, та не підтвердила сукупності умов, установлених частиною першою статті 103 ЦПК України, для призначення судової експертизи.

Право учасника справи на подання доказів і заявлення клопотань не є безумовним та має реалізовуватися з дотриманням установлених процесуальним законом строків і порядку.

Верховний Суд ураховує, що визначення дійсної вартості майна, яке підлягає поділу між подружжям, має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки безпосередньо впливає на визначення вартості часток кожного з подружжя та, за необхідності, розміру грошової компенсації. Саме тому суди мають забезпечити належне з`ясування відповідних обставин на підставі доказів, поданих учасниками справи з дотриманням установлених законом вимог.

У цій справі суди не залишили поза увагою питання вартості спірного майна, а дослідили надані позивачем довідки про оціночну вартість об`єктів нерухомості від 06 квітня 2023 року № 201-20230406-0005740210, № 201-20230406-0005740358 та № 201-20230406-0005740295 (т. 1, а. с. 145-150), на підставі яких було визначено вартість відповідного майна.

Посилання заявниці на те, що такі довідки не є звітами про оцінку майна та самі собою не підтверджують його ринкової вартості, не може оцінюватися ізольовано від усієї сукупності обставин справи та процесуальної поведінки сторін. Зокрема, відповідачка не надала суду першої інстанції належних доказів на спростування визначеної позивачем вартості майна, не подала альтернативного висновку щодо його оцінки та не обґрунтувала своєчасно необхідності проведення експертного дослідження.

За таких обставин сам факт незгоди відповідачки з документами, наданими позивачем на підтвердження вартості майна, не є достатньою підставою для висновку про недоведеність установленої судами вартості або про необхідність обов`язкового призначення судової експертизи на стадії апеляційного перегляду.

Посилання заявниці на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, від 08 травня 2023 року у справі № 753/1902/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 199/291/21, від 18 квітня 2018 року у справі № 180/254/15-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року у справі № 643/4589/15-ц та від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, щодо необхідності визначення вартості майна, яке підлягає поділу між подружжям, виходячи з його дійсної вартості на час розгляду справи, не спростовує наведених висновків.

Зазначені правові позиції визначають критерій, якого належить дотримуватися під час установлення вартості майна, проте не звільняють учасників справи від обов`язку доводити обставини, на які вони посилаються, та дотримуватися процесуальних правил подання доказів. Саме собою посилання на необхідність визначення дійсної вартості майна не свідчить про те, що в кожній справі така вартість може бути встановлена виключно шляхом проведення судової експертизи, незалежно від наявних у справі доказів та підстав для її призначення.

Посилання заявниці на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2023 року в справі № 911/1783/21, є безпідставним, оскільки зазначений висновок сформульовано у межах господарських правовідносин, що виникли у зв`язку із застосуванням наслідків недійсності правочину, зокрема щодо відшкодування вартості майна, переданого на виконання недійсного договору, у порядку реституції. У зазначеній справі вирішувалося питання про належність і допустимість доказів, поданих на підтвердження вартості нерухомого майна з метою визначення розміру грошового відшкодування за наслідками недійсності правочину, а не питання поділу майна подружжя.

Отже, наведені заявницею постанови Верховного Суду не підтверджують того, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке зумовлює скасування судового рішення. Заявниця фактично ототожнює необхідність установлення дійсної вартості спірного майна з безумовним обов`язком суду призначити експертизу на її клопотання, залишаючи поза увагою встановлені процесуальним законом умови її призначення та порядок подання доказів на стадії апеляційного перегляду.

Стосовно доводів касаційної скарги про необхідність внесення другим із подружжя грошової суми на депозитний рахунок суду колегія суддів зазначає таке.

Заявниця у касаційній скарзі посилається на те, що суди задовольнили позовні вимоги, які за своєю правовою природою передбачають припинення права відповідача на частку у спільному майні, без виконання обов`язкової умови- попереднього внесення грошової компенсації на депозитний рахунок суду. Позивач, обравши спосіб поділу майна, який передбачає отримання ним майна більшої вартості, до початку розгляду справи по суті не вніс на депозитний рахунок суду грошову компенсацію різниці вартості квартир у розмірі 2993 978,39 грн, чим не виконав обов`язкової умови для задоволення заявлених вимог.Зазначає, що суди не врахували висновки Верховного Суду в постановах від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, від 19 січня 2021 року всправі № 16/1415/19 та від 26 січня 2021 року всправі № 522/1528/15-ц,про те, що задоволення вимог про припинення права на частку у спільному майні є можливим виключно за умови попереднього внесення позивачем відповідної грошової компенсації на депозитний рахунок суду як гарантії дотримання майнових прав іншої сторони.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта, п`ята статті 71 СК України).

Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

Суд може застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості і частки кожного із подружжя у спільному майні. Розподіл речей є самостійним способом поділу подружнього майна та має місце при наявності кількох більш-менш рівнозначних за вартістю речей, які за своєю природою не можуть бути поділені в натурі. Так, суд може розподілити між подружжям будь-які об`єкти права спільної власності, передавши кожному з подружжя певну їх кількість.

Крім того, у процесі поділу майна суд може одночасно застосувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів речей застосувати їх поділ в натурі, стосовно інших - здійснити передання одному із подружжя з зобов`язанням певної компенсації другому, а треті види речей - розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Ураховується вартість окремих речей, а також загальна вартість майна, що передається кожному з подружжя.

Норми законодавства України щодо способів та порядку поділу спільної сумісної власності подружжя покликані, зокрема, створити ефективний механізм охорони прав співвласника, право на частку якого припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення.

Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 23 вересня 2024 року в справі № 679/533/21, від 15 вересня 2026 року в справі № 521/8866/24.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 зазначила, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду.

У цій справі позивач просив здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом виділення йому у власність квартири загальною площею 120 кв. м, а відповідачці - квартири загальною площею 39,3 кв. м та адміністративно-офісної будівлі, а також стягнути з відповідачки на свою користь грошову компенсацію вартості частки спільного майна в розмірі 14 567 995,60 грн.

Отже, заявлений позивачем спосіб поділу майна передбачав не припинення права відповідачки на належну їй частку у спільному майні з виплатою їй компенсації за рахунок позивача, а розподіл конкретних об`єктів нерухомості між сторонами з урахуванням їх вартості та присудження на користь позивача грошової компенсації, яку, за його вимогами, мала сплатити відповідачка.

За таких обставин посилання заявниці на невиконання позивачем обов`язку щодо попереднього внесення на депозитний рахунок суду 2 993 978,39 грн ґрунтується на ототожненні різниці у вартості двох квартир із грошовою компенсацією, яка підлягала сплаті відповідно до обраного позивачем способу поділу всього спільного майна подружжя.

Водночас сама собою різниця у вартості майна, виділеного кожному з подружжя, не є тотожною грошовій компенсації, яка присуджується замість частки у праві спільної сумісної власності. Для визначення правової природи відповідної виплати необхідно враховувати склад усього майна, що підлягає поділу, вартість об`єктів, переданих кожному з подружжя, розмір належних їм часток та зміст заявлених вимог.

Відповідачка також не погоджується з поширенням режиму майна подружжя на адміністративно-офісну будівлю за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначає, що вона надала належні та допустимі докази того, що спірне майно було придбане нею як фізичною особою-підприємцем за кошти, отримані від здійснення підприємницької діяльності. Просить урахувати висновки постанови Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 522/4493/16-ц про те, що сам факт отримання доходу не підтверджує його використання для придбання конкретного майна, та постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15 про те, що майно фізичної особи-підприємця, придбане за кошти від підприємницької діяльності та використане у такій діяльності з метою отримання прибутку, є його особистою приватною власністю.

Колегія суддів зауважує, що суди встановили, що адміністративно-офісна будівля загальною площею 1404,6 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 придбана на ім`я ОСОБА_1 за час шлюбу з ОСОБА_2 .

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК).

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.

Згідно зі статтею 52 ЦК фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів (постанова Верховного Суду від 20 травня 2026 року в справі № 686/20303/24).

Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними (див. постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-1109цс15).

ОСОБА_1 заперечувала належність адміністративно-офісної будівлі до майна подружжя з посиланням на те, що це нерухоме майно набуто нею як суб`єктом підприємницької діяльності за кошти від діяльності підприємця, використовується для підприємницької діяльності з метою отримання прибутку, з огляду на що є об`єктом права особистої приватної власності та поділу як об`єкт права спільної сумісної власності подружжя не підлягає.

Ці доводи ОСОБА_1 щодо особистої приватної власності на адміністративно-офісну будівлю перевірені судами, їм надано належну оцінку та відхилено.Суди вказали, що саме собою посилання ОСОБА_1 на те, що вона є суб`єктом підприємницької діяльності (фізичною особою-підприємцем), що адміністративно-офісна будівля набута нею на аукціоні саме як фізичною особою-підприємцем не є достатнім для віднесення цього об`єкта до особистої власності ОСОБА_1 . Майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахування критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів його поділу. ОСОБА_1 не довела, що адміністративно-офісна будівля набута за кошти, які належали їй особисто. Щодо посилання на набуття будівлі та подальшу реконструкцію такої виключно за кошти від підприємницької діяльності, то такі доводи також не відносять будівлю до об`єкта права особистої приватної власності. Дохід від здійснення підприємницької діяльності є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що підлягає поділу. Отже, дохід від здійснення підприємницької діяльності не може бути використаний проти волі іншого подружжя чи використаний не в інтересах сім`ї та не на потреби сім`ї, тобто, на власний розсуд проти волі іншого подружжя чи прихований. Презумпція спільності права власності подружжя на грошові кошти, за рахунок яких ОСОБА_1 розпочала та здійснювала свою підприємницьку діяльність, нею не спростована. Ухвалюючи рішення в частині адміністративно-офісної будівлі, суд визнав право власності на неї за ОСОБА_1 , оскільки іншого варіанту поділу майна сторонами не пропонувалось.

Суди зробили обґрунтований висновок про те, що квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та адміністративно-офісну будівлю загальною площею 1404,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 сторонами набуто у період шлюбу, тому це майно є спільним майном подружжя. Відповідачка не спростувала презумпції спільності права власності подружжя на адміністративнно-офісну будівлю, а тому вона підлягає поділу між ними.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Касаційна скарга мотивована також тим, що судами попередніх інстанцій не надано жодного належного обґрунтування того, чому обраний ними спосіб поділу забезпечує дотримання принципу рівності часток подружжя, та не покладає на відповідачку надмірний фінансовий тягар. За оскаржуваними рішеннями на відповідачку покладено обов`язок сплатити позивачу грошову компенсацію у розмірі 14 567 995,60 грн без встановлення її реальної платоспроможності та без оцінки наслідків такого втручання у її право власності. Виконання рішення неминуче призведе до примусового відчуження майна відповідачки, зокрема житла, що фактично означає непряме позбавлення її права власності.Суди не врахували висновки Верховного Суду в постановахвід 06 березня 2026 року в справі № 296/2109/23, від 22 травня 2022 року в справі № 686/29779/19, від 13 липня 2018 року в справі № 610/2035/17-ц, від 29 серпня 2019 року в справі № 371/1369/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року в справі № 6-2925цс16, про те, що вспорах про припинення права на частку вспільному майні шляхом виплати компенсації суд має встановити: неможливість виділу частки в натурі; фактичне користування майном іншими співвласниками; наявність компенсації за користування; а також здатність співвласників виплатити компенсацію без надмірного тягаря.

Відповідачка посилається й на те, що просила визнати за кожним із сторін право власності на частку в двох квартирах. Суди попередніх інстанцій, здійснюючи поділ спірних квартир, формально виходили з відсутності альтернативного варіанту поділу, запропонованого відповідачкою, однак не врахували, що відповідно до правової позиції Верховного Суду суд не обмежений запропонованими сторонами варіантами поділу та зобов`язаний забезпечити справедливий баланс інтересів сторін. Фактично обраний судами спосіб поділу призвів до істотного порушення принципу рівності часток подружжя у спільному майні, оскільки відповідачціпередано майно значно меншої вартості ніж позивачубез належного правового обґрунтування такої нерівності. Судами взагалі не наведено мотивів, з яких обрано саме такий спосіб поділу, в матеріалах справі відсутні будь-які обґрунтування того, чому аналогічний розподіл не міг бути здійснений у зворотньому порядку.

Колегія суддів уважає наведені доводи касаційної скарги слушними.

За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Суд не обмежений варіантами поділу, запропонованими сторонами, та має визначити такий спосіб вирішення спору, який відповідає закону й забезпечує належний баланс їхніх прав та інтересів. Однак ця дискреція не означає, що суд зобов`язаний обирати будь-який альтернативний варіант лише через те, що його запропонувала одна зі сторін. Визначальним є не сам факт існування іншої моделі поділу, а її відповідність установленим обставинам справи, правовому режиму майна та меті остаточного врегулювання спору між співвласниками.

Зокрема, визнання за кожним із подружжя права власності на частки у двох квартирах не є безумовно справедливішим способом поділу порівняно з переданням кожного об`єкта одному з подружжя. Такий варіант передбачає збереження спільності майнових прав сторін щодо кожної квартири та, відповідно, може не усувати необхідності подальшого узгодження порядку користування цим майном і розпорядження ним. Натомість судовий поділ, за якого конкретні об`єкти передаються одному з подружжя, спрямований на остаточне врегулювання спору щодо належності майна та усунення невизначеності у взаєминах колишніх співвласників.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 вказала, що підтвердження платоспроможності відповідача у спірній категорії справа законодавство України не вимагає. Така платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. У разі задоволення цього позову відповідач стає одноосібним власником речі. Тому його не можна вважати неплатоспроможним. Більше того, якщо для задоволення позову про стягнення коштів суд мав би враховувати платоспроможність відповідача на час розгляду справи, то стягнення у судовому порядку багатьох боргів було би неможливим саме з цієї причини.

Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам собою не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ. Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

Як убачається з матеріалів справи, відповідачка заперечувала проти передання спірних об`єктів нерухомості кожному з подружжя в одноосібну власність із покладенням на неї обов`язку сплатити позивачу грошову компенсацію, натомість просила здійснити поділ майна шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на відповідні частки у двох квартирах. Запропонований нею варіант поділу був спрямований, зокрема, на збереження рівності майнових прав сторін без виникнення додаткового грошового зобов`язання щодо виплати компенсації.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд,обрав інший спосіб поділу майна, за якого за кожною зі сторін визнано право одноосібної власності на відповідне нерухоме майно, а з відповідачки на користь позивача стягнуто 14 567 995,60 грн компенсації. Водночас суди не навели достатніх мотивів, з яких саме такий варіант поділу є найбільш обґрунтованим з огляду на обставини справи, не надали належної оцінки альтернативному способу поділу, запропонованому відповідачкою, та не обґрунтували необхідності покладення на неї настільки значного грошового зобов`язання.

Колегія суддів зауважує, що саме собою непідтвердження відповідачкою наявності коштів для одномоментної виплати компенсації не може бути безумовною підставою для відмови у відповідному способі поділу майна.

Водночас це не звільняє суд від обов`язку належно мотивувати обраний спосіб поділу, особливо за обставин, коли одна зі сторін заперечує проти нього та пропонує альтернативний варіант, який не передбачає виникнення обов`язку з виплати компенсації.

Посилання на можливість примусового виконання рішення за рахунок майна боржника також не усуває необхідності такого обґрунтування, оскільки виконавче провадження призначене для виконання судового рішення, а не для виправлення недоліків судового розгляду під час визначення способу поділу спільного майна. Покладення на відповідачку обов`язку сплатити значну грошову компенсацію може мати істотні майнові наслідки, тому суди мали належним чином обґрунтувати, чому обраний спосіб поділу є виправданим, а запропонований відповідачкою варіант не забезпечує належного врегулювання спору.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій щодо способу поділу спільного майна та стягнення з відповідачки грошової компенсації не можна визнати достатньо мотивованими, оскільки суди не навели переконливих аргументів на користь обраного варіанта поділу та не надали належної оцінки запереченням відповідачки й запропонованому нею способу врегулювання майнових відносин сторін. Доводи касаційної скарги в цій частині є обґрунтованими.

Апеляційний суд належним чином не перевірив правильність вирішення судом першої інстанції в справи в частині необґрунтованості обраного судами способу поділу спільного майна подружжя та стягнення з відповідачкигрошової компенсації у розмірі 14 567 995,60 грн, в цій частині спору не встановлені істотні обставини, тому справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.

Верховний Суд висновує, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню в оскаржуваній частині із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду