ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 756/9792/23

1. Описова частина

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова А. Г. (далі - приватний нотаріус КМНО Сташкова А. Г.), про визнання недійсним договору довічного утримання.

Позовна заява ОСОБА_1 обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її двоюрідна тітка ОСОБА_4 , яка проживала сама у квартирі АДРЕСА_1 . В силу похилого віку та ряду захворювань ОСОБА_4 не могла самостійно виходити з квартири, однак не перебувала у тяжкому матеріальному становищі, у неї були особисті заощадження та дві квартири у м. Києві. Єдина дочка ОСОБА_4 проживає у російській федерації та не мала змоги приїхати до матері. Через ракетні загрози і постійні обстріли міста Києва позивачка також не мала можливості знаходитись поряд зі своєю тіткою, однак регулярно спілкувалася з нею по телефону і знала, що до неї приходить соціальний працівник з Управління соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, який приносить їй ліки та продукти харчування. Постійного доглядальника ОСОБА_4 не потребувала.

Позивачка зазначала, що дізнавшись про те, що ОСОБА_4 проживає сама та не має поряд рідних, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 запропонували їй укласти договір довічного утримання, згідно з яким в обмін на її довічне утримання вони отримають право власності на належні їй квартири, однак ОСОБА_4 відмовилась від укладення такого договору. Незважаючи на це, відповідачі наполягали на укладенні договору, неодноразово погрожували та залякували ОСОБА_4 , про що вона повідомила соціальному працівнику, а також своїй доньці.

В подальшому, відповідачі вдалися до психологічних маніпуляцій, а саме повідомили ОСОБА_4 про те, що її дочка не зможе отримати спадщину, оскільки є громадянкою країни-агресора, та пообіцяли після смерті ОСОБА_4 передати квартири її дочці. Внаслідок психологічного тиску і залякування, 19 жовтня 2022 року ОСОБА_4 була змушена підписати договір довічного утримання (догляду) з відповідачами на їх умовах під впливом тяжкої обставини. Через три дні після підписання договору, ОСОБА_4 померла. В останні дні свого життя ОСОБА_4 телефонувала позивачці і дочці, була схвильована і залякана, повідомила, що відповідачі не пускають до неї соціального працівника, у неї немає продуктів, замикають у квартирі і не дають медикаментів.

За таких обставин позивачка вважає, що оспорюваний правочин було вчинено під впливом обману, насильства з боку відповідачів, існування тяжкої обставини та на вкрай невигідних для ОСОБА_4 умовах, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Також позивачка зазначала, що 23 червня 2023 року вона подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , тому є єдиним спадкоємцем за законом, яка прийняла спадщину, і має право оспорювати договір.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір довічного утримання (догляду) від 19 жовтня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 з однієї сторони та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з іншої сторони, застосувавши до нього наслідки недійсності правочину.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не було надано належних та достатніх доказів того, що спірний договір був укладений ОСОБА_4 під впливом обману або тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах.

Також суд зазначив, що відповідачі не були сторонніми особами ОСОБА_4 , тривалий час спілкувалися, доглядали її, допомагали вирішувати побутові питання, а надані медичні документи та покази свідків підтверджують, що ОСОБА_4 була у нормальному психічному стані, однак хворіла фізично, не могла самостійно виходити із квартири, отримувала соціальну послугу по догляду, що у сукупності свідчить про необхідність в отриманні нею постійного стороннього догляду.

Постановою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фадєєвої Н. І. залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року - без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати на правову допомогу у розмірі по 7 500 грн кожній.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, апеляційний суд зазначив, що представником відповідачів надані належні та достатні докази на підтвердження витрат на правову допомогу (акт приймання-передачі наданих послуг, розрахунок суми гонорару, копії договорів про надання правової допомоги). Посилаючись на те, що заявлені вимоги є співмірними із обсягом робіт, які виконані адвокатом, та не є завищеними, апеляційний суд дійшов висновку про стягнення з позивачки на користь відповідачів витрат на правову допомогу в апеляційному суді у розмірі по 7 500 грн кожній (всього 15 000 грн).

20 травня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Фадєєва Н. І. подала до Верховного Суду через підсистему Електронний суд касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 199/5134/18, від 09 березня 2023 року у справі № 686/2093/20, від 15 жовтня 2025 року у справі № 607/11806/23, у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16. Також заявник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень частини першої статті 233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у подібних правовідносинах.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2026 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Оболонського районного суду міста Києва.

23 червня 2026 року справа № 756/9792/23 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Фадєєвої Н. І. мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що хвороба ОСОБА_4 не є тяжкою обставиною, яка могла змусити її укласти оспорюваний договір. Тяжкий стан здоров`я (анемія важкого ступеня, онкологічне захворювання), вік (84 роки) та ізоляція від близьких родичів у період війни, неможливість бачитися з дочкою, яка є громадянкою держави-агресора та не має дозволу на імміграцію в Україну (чим скористалися відповідачі, ввівши її в оману щодо неможливості дочки стати спадкоємцем), є об`єктивними факторами, сукупність яких створювала для ОСОБА_4 тяжку обставину.

Крім того, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що оспорюваний договір було укладено за три дні до смерті ОСОБА_4 , а вартість матеріального забезпечення за договором (1 000 грн на місяць) є вкрай невигідною, оскільки була значно нижчою за прожитковий мінімум (2 508 грн) та не відповідала вартості переданих у власність двох квартир (загальною вартістю 1 650 000 грн).

Разом з цим, суди безпідставно не взяли до уваги протоколи опитування свідків адвокатом, заяву доньки померлої ОСОБА_5 та протокол допиту свідка ОСОБА_6 , які підтверджують факт психологічного тиску та обману з боку відповідачів, чим порушили принцип змагальності та всебічного дослідження обставин справи.

У липні 2026 року представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокат Мещанінов А. М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржувані судові рішення є законнимита обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 жовтня 2022 року між ОСОБА_4 (відчужувач) з однієї сторони та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (набувачі) з другої сторони, укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сташковою А. Г., реєстровий номер 1704, за умовами якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , та у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , взамін чого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язались надавати довічно матеріальне забезпечення ОСОБА_4 .

У договорі вказано, що він укладений добровільно, без будь-якого примушення, як фізичного, так і морального, перебуваючи при здоровому розумі і ясній пам`яті, розуміючи значення та умови цього договору, його правові наслідки, підтверджуючи дійсність намірів про його укладення та те, що він не носить характеру фіктивного чи удаваного.

Згідно з пунктом 8 договору, відповідачі зобов`язались повністю утримувати ОСОБА_4 , забезпечувати її харчуванням, доглядом і медикаментами, необхідною допомогою, поховати та зберігати в її безоплатному користуванні вказане нерухоме майно довічно.

В пункті 9 договору сторонами визначена вартість матеріального забезпечення в сумі 1 000 грн на місяць.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , виданого 22 жовтня 2022 року Оболонським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть № 784 від 22 жовтня 2022 року, причиною смерті стала хронічна серцево-судинна недостатність, атеросклеротичний кардіосклероз.

Договором-замовлення від 22 жовтня 2022 року, актом приймання-передачі послуг та ритуальної атрибутики від 04 жовтня 2023 року, рахунком-фактурою і квитанцією від 24 жовтня 2022 року, і чеками на придбання продуктів підтверджується, що відповідачі здійснили поховання ОСОБА_4 та влаштували поминальний обід.

22 грудня 2022 року ОСОБА_1 подала заяву в поліцію про вчинення кримінального правопорушення стосовно незаконного заволодіння квартирами з боку відповідачів, та на підставі ухвали слідчого судді від 23 січня 2023 року внесені відомості до ЄРДР за вказаним фактом.

23 червня 2023 року ОСОБА_1 склала заяву про прийняття спадщини ОСОБА_4 , яка посвідчена приватним нотаріусом КМНО Парфеньонок Т. С., на підставі якої приватний нотаріус КМНО Сташкова А. Г. 28 червня 2023 року завела спадкову справу № 87/2023.

ОСОБА_4 мала дочку ОСОБА_5 , яка є громадянкою російської федерації, та проживає за межами України.

Згідно з довідкою Управління соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві державної адміністраціївід 23 лютого 2024 року, ОСОБА_4 проживала за адресою: АДРЕСА_3 , перебувала на обліку в територіальному центрі соціального обслуговування з 12 липня 2021 року по 22 жовтня 2022 року та отримувала соціальну послугу догляду вдома.

Відповідно до листа Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 19 квітня 2024 року, громадянка рф ОСОБА_5 26 лютого 2020 року зверталася з питання продовження строку перебування в Україні у зв`язку із доглядом за хворим членом родини, та строк перебування було продовжено до 04 червня 2020 року. 03 червня 2020 року ОСОБА_5 подавала заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну та продовження строку перебування, в результаті чого строк перебування було продовжено до 03 грудня 2020 року. 02 червня 2021 року надано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці рф ОСОБА_5 терміном до 02 червня 2022 року, однак за оформленням посвідки на постійне проживання ОСОБА_5 не зверталася.

Згідно з довідкою Одинадцятої київської державної нотаріальної контори від 19 квітня 2024 року, та копією заповіту, 22 вересня 2022 року був посвідчений заповіт від імені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_7 .

Відповідно до довідки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» від 01 травня 2024 року № 1625, ОСОБА_4 знаходилась під диспансерним наглядом у лікаря терапевта. 05 жовтня 2022 року видане електронне направлення на госпіталізацію в терапевтичне відділення з діагнозом: анемія важкого ступеня, також зафіксовані звернення до лікарів: 11 серпня 2020 року, 09 вересня 2020 року, 04 квітня 2022 року, 08 вересня 2022 року, 05 жовтня 2022 року - діагноз: анемія важкого ступеня, 21 жовтня 2022 року - діагноз: злоякісне новоутворення товстого кішківника.

Допитана судом першої інстанції в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснила, що була сусідкою ОСОБА_9 з 1977 року, проживали на одній площадці. У 2002 році ОСОБА_10 зробили операцію, після чого вона звернулась до неї (свідка) із проханням доглядати за нею ( ОСОБА_10 ) взамін на що, вони домовились оформити заповіт на свідка ОСОБА_11 . Свідок доглядала за ОСОБА_10 приблизно 5 років, готувала їжу, купувала продукти, речі, їздила по її справах, приносила все, що просила ОСОБА_10 . Заповіт не пам`ятає в якому році був зроблений. Зазначає, що Відповідач ОСОБА_2 також приїжджала до ОСОБА_10. ОСОБА_10 була у нормальному психічному стані, людей впізнавала, все розуміла. Постало питання на кого оформлювати заповіт, оскільки вона допомагала в молодості ОСОБА_10, організувала їй житло, після чого ОСОБА_10 зателефонувала ОСОБА_2 . ОСОБА_10 вирішила заповісти квартири ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , оскільки вони доглядали за нею. На момент підписання договорів свідок присутня не була. Стосунки між ОСОБА_10 та її рідною донькою були погані, наскільки їй відомо донька поїхала до рф. До того, як оформити заповіт, відповідачі вже доглядали за ОСОБА_10 , купували продукти харчування, прибирали у квартирі, доглядали за особистою гігієною ОСОБА_10 . За заповіт, складений ОСОБА_10 на свідка, свідок не знає чи даний заповіт скасований чи ні.

Допитана судом першої інстанції в судовому засіданні свідок ОСОБА_14 пояснила, що орієнтовно у період липень-вересень 2022 року надавала медичну допомогу ОСОБА_10, робила їй уколи. Для цього до неї звернулась ОСОБА_15 . Допомогла їй з отриманням засобів особистої гігієни, оскільки ОСОБА_10 була сидячою. ОСОБА_10 була у задовільному психічному стані, зустрічала сидячи, була чистою, на запитання давала відповіді, впізнавала всіх, не скаржилась, розмовляла адекватно. З приводу укладення договорів особисто з ОСОБА_10 на дану тему не спілкувалися. ОСОБА_13 звернулась до свідка із проханням зробити уколи ОСОБА_10 без надання пояснень, ким є ОСОБА_10 для неї. Медикаменти всі закуповувала ОСОБА_15 .

Допитаний судом першої інстанції в судовому засіданні свідок ОСОБА_16 пояснив, що є цивільним чоловіком ОСОБА_3 . Знайомий із ОСОБА_10 та її сином давно із дитинства. ОСОБА_13 не знав, познайомила їх ОСОБА_10 . Після початку війни донька ОСОБА_10 виїхала, а сама ОСОБА_10 попросила, щоб їй допомагали з покупкою продуктів, боялась самотності, після погіршення стану попросила ОСОБА_13 доглядати за нею. Свідок разом із ОСОБА_13 допомагали ОСОБА_10 , забезпечували всім необхідним, їздили за продуктами, купували все, що остання просила. ОСОБА_10 взамін за допомогу запропонувала укласти договір на квартиру. На час здійснення даної пропозиції ОСОБА_10 свідок був присутній особисто. На підписанні договору не був присутній. ОСОБА_10 перебувала в адекватному стані, все розуміла, всіх впізнавала. Фізичний стан ОСОБА_10 погіршився орієнтовно за місяці три до її смерті. Перед смертю ОСОБА_10 та до підписання договору ОСОБА_12 переїхала до ОСОБА_10 та жила разом із нею. Стосунки ОСОБА_10 та її рідної доньки були напружені, зі слів ОСОБА_10 . У цивільному шлюбі з ОСОБА_13 перебувають орієнтовно 15 років. У коштах ОСОБА_10 не мала потреби.

Суд першої інстанції зазначив, що не бере до уваги протоколи письмового опитуванні свідків адвокатом, а також заяву ОСОБА_5 та протокол допиту свідка ОСОБА_6 під час досудового розслідування, оскільки в силу статті 213 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі. Вказаний принцип полягає у тому, що свідки надають свої показання в суді безпосередньо, перед цим їм роз`яснюються їх права і обов`язки, суд приводить їх до присяги і попереджає про кримінальну відповідальність. Також, учасники справи мають право поставити свідку свої запитання.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Фадєєвої Н. І. не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 754 ЦК України).

Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов`язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи (стаття 746 ЦК України).

Згідно зі статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України).

Відповідно до статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов`язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У цій справі правовою підставою позову визначено одразу декілька статей ЦК України, які встановлюють недійсність правочину: статтю 230 ЦК України - «Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману»; статтю 231 ЦК України - «Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства»; статтю 233 ЦК України - «Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини».

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 205/4829/17 (провадження № 61-15347св19), від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 450/2150/13-ц (провадження № 61-9199св23).

Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

З метою визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинно виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, а не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Для визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), підлягають доведенню такі обставини: 1) факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 342/139/16-ц, від 25 червня 2020 року у справі № 319/559/18 та від 22 вересня 2021 у справі № 760/8650/19.

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16 зроблено висновок, що у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи (дефект волі) з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє дійти висновку, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого нормами статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у сукупності таких факторів, як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем (постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 907/113/18, від 18 грудня 2024 року у справі № 640/494/18).

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем у частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки наведені нею доводи про те, що оспорюваний договір довічного утримання було укладено її двоюрідною тіткою ОСОБА_4 під впливом обману або тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах є недоведеними.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Крім того, самі по собі похилий вік та наявність хвороб не є безумовними тяжкими обставинами, які свідчить про укладення ОСОБА_4 оспорюваного правочину під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних для неї умовах.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що договір був укладений за три дні до смерті ОСОБА_4 та на вкрай невигідних умовах (сплата 1 000 грн на місяць за дві квартири), є безпідставним, оскільки смерть відчужувача через три дні після укладення договору не свідчить про недійсність цього договору. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 була особою похилого віку (84 роки) та мала тяжкі захворювання, а тому ризик настання смерті був об`єктивним. Сторони узгодили розмір матеріального забезпечення у договорі, і ця умова не може вважатися вкрай невигідною, оскільки договір довічного утримання не є договором купівлі-продажу, а передбачає саме комплекс послуг з догляду, утримання та поховання, які набувачі зобов`язалися виконувати довічно. Також суди встановили, що відповідачі фактично здійснювали догляд за ОСОБА_4 ще до укладення договору та виконали зобов`язання щодо її поховання після смерті.

Твердження заявника в касаційній скарзі про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо неврахування протоколів опитування свідків адвокатом, заяви ОСОБА_5 та протоколу допиту свідка ОСОБА_6 є необґрунтованими. Відповідно до статті 213 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, а свідки надають свої показання в суді безпосередньо. Суд першої інстанції правильно зазначив, що вказані докази не можуть бути враховані, оскільки свідки не були допитані в судовому засіданні, а їхні пояснення, отримані адвокатом чи слідчим, не є належними доказами в розумінні цивільного процесуального законодавства. Крім того, як встановлено апеляційним судом, представником позивача не було заявлено відповідних клопотань про допит цих свідків під час підготовчого провадження.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені упостановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 199/5134/18, від 09 березня 2023 року у справі № 686/2093/20, від 15 жовтня 2025 року у справі № 607/11806/23, у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland»).

В касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Фадєєва Н. І. не навела доводів на спростування висновків суду апеляційного суду щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрат на правову допомогу у розмірі по 7 500 грн кожній, а Верховним Судом не встановлено передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду