ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 199/7015/25

1. Описова частина

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заява мотивована тим, що заявник є громадянином Держави Ізраїль та має місце проживання в Україні за адресою:

АДРЕСА_1 , що підтверджується договором оренди.

Бабуся заявника ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Новоселиці (нині Чернівецька область) у подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . У 1928-1930 роках ОСОБА_2 закінчила другий та третій курс Педагогічних курсів для вчителів загальних шкіл з Івриту в м. Чернівцях та у вересні 1930 року була атестована для роботи вчителем до загальної школи з Івриту. Після збільшення антисемітичних настроїв ОСОБА_2 переїхала до Палестини у селище Нес-Ціона (нині держава Ізраїль).

24 жовтня 1934 року ОСОБА_2 уклала шлюб з ОСОБА_5 , який був зареєстрований в Канцелярії Равінату м. Рамат-Ган.

Згідно зі свідоцтвом про шлюб батько та мати нареченої ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проживали в м. Чернівці.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у подружжя народилася донька ОСОБА_8 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 бабуся заявника ОСОБА_9 померла в м. Нес-Ціона.

Через свого представника заявник звернувся до Державного архіву Чернівецької області для підтвердження факту народження бабусі та отримання копії актового запису про її народження, утім, отримав лист від 26 квітня 2024 року за вих. № 08-ІІ/1230, до якого було додано архівну довідку від 26 квітня 2024 року за № 376 в якій заначено : «У документах архівного фонду «Книги актів цивільного стану (метричні книги) нинішньої Чернівецької області», в книзі реєстрації актів про народження громадян іудейського віровизнання по м. Новоселиця та Новоселицькому району, Чернівецької області за 1911-1914 роки відомостей про народження ОСОБА_10 не виявлено.».

08 червня 2024 заявник через свого представника звернувся до Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькій області Управління державної реєстрації Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо надання інформації чи міститься в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян інформація про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце народження: м. Новоселиця, Чернівецької області. Відповідно до листа Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 17 червня 2024 року за вих. № 09.7-13/598, метричні книги про народження по місту Новоселиця, Новоселицького району (нині - Чернівецький район), Чернівецької області передано на державне зберігання до Державного архіву Чернівецької області (акт №б/ н від 30 жовтня 2007 року).

У зв`язку з вищевикладеним, заявник просив суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт народження бабусі заявника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у м. Новоселиці (нині Чернівецька область), у подружжя ОСОБА_3 - єврейка та ОСОБА_4 - єврей. Встановлення даного факту має для заявника юридичне значення, оскільки від цього залежить його право на набуття громадянства Румунії.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 30 липня 2025 року у задоволенні заяви відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Дарчука Дмитра Вікторовича залишено без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 30 липня 2025 року - без змін.

Рішення суду першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції мотивоване тим, що причини та підстави звернення заявника до суду, вказані у його заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, а також докази надані ним, не дають достатніх підстав для задоволення його заяви, оскільки можуть створити умови для реалізації ним певних особистих немайнових прав в іншій державі.

19 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 , у інтересах якого діє адвокат Дарчук Д. В., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 30 липня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву про встановлення факту, що має юридичне значення.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано матеріали справи з із Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра матеріали цивільної справи №.

28 квітня 2026 року справа № 199/7015/25 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дарчука Д. В. мотивована тим, що твердження Дніпровського апеляційного суду про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, є помилковими. Заявник не підпадає під перелік осіб, які мають право на подання заяви про поновлення актового запису цивільного стану згідно зі статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану». Суд проігнорував цей факт і підійшов до розгляду справи формально, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Фактично суд висунув заявнику незаконну вимогу щодо необхідності звернення до органу ДРАЦ із заявою, на подання якої він не має процесуального права.

Твердження судів про те, що юридичний факт, який просить встановити заявник (факт народження його бабусі), ймовірно мав місце на території іноземної держави, не витримує жодної критики. Хоча на момент народження ОСОБА_20 місто Новоселиця входило до складу Королівства Румунія (яке існувало у період 1881-1947 років), сьогодні цей населений пункт є невід`ємною частиною території сучасної України. Отже, встановлення фактів, що відбулися на цій території, належить до компетенції саме українських судів і не може бути розглянуто в судах Румунія.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно свідоцтва про народження заявник ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_5 в м. Тель-Авів, його батьками є: батько - ОСОБА_12 , мати - ОСОБА_13 . Прізвище батька матері - ОСОБА_14 (а. с. 38).

Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_15 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Петах-Тіква, її батьками є: батько - ОСОБА_16 , мати - ОСОБА_17 . Прізвище діда з боку матері - ОСОБА_18 (а. с. 35).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , померла в м. Нес-Ціона, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а. с. 52-53).

Згідно витягу з реєстрів обліку населення країною народження ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , є Румунія (а. с. 63).

Відповідно до відповіді від 26 квітня 2024 року за вих. № 08-ІІ/1230, наданої Державним архівом Чернівецької області на запит адвоката Дарчук Д. В., разом з архівною довідкою від 26 квітня 2024 року за вих. № 376, вбачається, що у документах архівного фонду «Книги актів цивільного стану (метричні книги) нинішньої Чернівецької області», в книзі реєстрації актів про народження громадян іудейського віровизнання по м. Новоселиця та Новоселицькому району, Чернівецької області за 1911-1914 роки відомостей про народження ОСОБА_10 не виявлено (а. с. 13,14).

Згідно листа Західного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції від

17 червня 2024 року за вих. № 09.7-13/598, метричні книги про народження по місту Новоселиця, Новоселицького району (нині - Чернівецький район), Чернівецької області передано на державне зберігання до Державного архіву Чернівецької області (акт №б/ н від 30 жовтня 2007 року).

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна представника ОСОБА_1 - адвоката Дарчука Д. В. задоволенню не підлягає.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження, визначений главами 1 і 6 розділу ІV ЦПК України.

Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових прав чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частиною сьомою статті 19 ЦПК України передбачено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав та інтересів заявника (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17).

Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом, тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Найбільш важливі з точки зору суспільного буття особи юридичні факти, які підлягають визнанню в судовому порядку, визначені у частині першій статті 315 ЦПК України.

Частиною першою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Щодо інших юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, то їх може бути встановлено в судовому порядку, за умов, передбачених частиною другою статті 315 ЦПК України - якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету його встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

З таких критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду у постановах:

від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 та від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

При розгляді цивільних справ суди встановлюють факти, що мають юридичне значення, передбачені частиною першою статті 315 ЦПК України або інші факти, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення, в порядку окремого провадження, якщо встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23, провадження

№ 14-40цс25).

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 квітня

2026 року у справі № 274/5542/24, провадження № 61-15551св25.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Відповідно до приписів статті 496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов`язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За таких обставин питання підсудності заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, у вказаному випадку вирішується з урахуванням вимог глави 2 розділу І ЦПК України, статті 497 ЦПК України, згідно з якою підсудність цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною першою статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку, якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Варто зауважити, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

За таких обставин чинне законодавство не пов`язує право звернення фізичної особи, в тому числі іноземця, із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, саме із реєстрацією місця проживання, така заява може бути подана за місцем фактичного проживання.

Відповідно до статті 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити та з якою метою; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Пунктом 10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз`яснено, що суди можуть встановлювати факти реєстрації усиновлення (удочеріння), шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті, якщо в органах реєстрації актів громадянського стану не зберігся відповідний запис чи відмовлено у його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акту громадянського стану.

У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 510/1475/19 з подібними фактичними обставинами і спірними правовідносинами: заявник просив встановити факт його народження в м. Рені, Ізмаїльський жудець, Бессарабія, Королівство Румунія, що необхідно йому для отримання громадянства Румунії, викладений такий висновок: «За таких обставин, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення заяви щодо встановлення факту народження особи в певний час є передчасними, оскільки реєстрація народження особи здійснюється компетентними органами державної реєстрації актів цивільного стану в спеціальному порядку, так само, як і поновлення втрачених актових записів. Проте за обставинами справи, заявник не звертався у позасудовому порядку до відповідних органів реєстрації із заявою про поновлення актового запису про народження його батька. Процесуальний закон передбачає можливість встановлення факту народження особи у певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22 липня 2020 року у справі №510/1442/19 (провадження № 61-8119св20).»

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов`язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземці із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до пункту 44 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України і виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006 зі змінами (далі - Порядок), у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Верховний Суд дійшов висновку, що правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що юридичний факт, який просить встановити заявник (місце народження його бабусі), ймовірно мав місце на території іноземної держави і ця подія не мала місця на території України, тобто наслідком задоволення заяви ОСОБА_1 є рішення національного суду (України), яке створить умови для реалізації ним певних особистих немайнових прав в іншій державі, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, з вказаним висновком погоджується й апеляційний суд.

Судами встановлено, що доказів звернення до органів ДРАЦС заявником надано не було.

Таким чином оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону і підстав для їх скасування немає.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовлено у задоволенні заяви.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. (стаття 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки

та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду