ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 524/9164/16-ц

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У листопаді 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 10 жовтня 2006 року між ним та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № РLCRGK00000015, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 30 735,00 дол. США терміном до 09 жовтня 2026 року. Відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконував, унаслідок чого його заборгованість станом на 15 листопада 2016 року становила 33 520,66 дол. США.

Посилаючись на те, що оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернути всю суму заборгованості, то кредитодавець може на свій розсуд вимагати будь-яку частину суми заборгованості за кредитом. Тому позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за тілом кредиту в сумі 21 683,77 дол. США.

Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області заочним рішенням від 23 березня 2017 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за договором кредиту від 10 жовтня 2006 року № PLCRGK00000015 у розмірі 21 683,77 дол. США, що складає еквівалент 558 357,08 грн станом на 15 листопада 2016 року, та судові витрати, які складаються з судового збору в сумі 8 375,36 грн.

Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 лютого 2022 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 березня 2017 року задоволено. Скасовано заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 березня 2017 року та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області ухвалою від 27 квітня 2022 року закрив провадження у цій справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки наявне рішення суду, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

У травні 2022 року адвокат ОСОБА_1 - Шершень Ю. С. звернувся до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат, понесених відповідачем під час розгляду справи, в якій просив стягнути з позивача на його користь витрати на правову допомогу в сумі 30 250,00 грн.

Адвокатом долучено до клопотання про компенсацію судових витрат на професійну правничу допомогу: договір про надання правничої допомоги; акт прийому-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги від 15 листопада 2021 року з описом виконаних робіт та визначеною грошовою сумою гонорару - 30 250,00 грн; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області ухвалою від 17 травня 2022 року відмовив у задоволенні заяви Шершня Ю. С. , який діє в інтересах ОСОБА_1 , про ухвалення додаткового рішення про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в цій справі.

Відмовляючи відповідачу в стягненні витрат на правову допомогу, суд першої інстанції виходив із того, що, подана представником відповідача заява про ухвалення додаткового рішення не містить посилань на те, які дії позивача є необґрунтованими. Оскільки підставою для закриття провадження у справі стала наявність рішення суду, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, то суд вважав, що такі дії позивача не свідчать про їх необґрунтованість та про наявність у нього у справі протиправної мети з огляду на те, що позовні заяви були подані різними представниками та в різний період.

Полтавський апеляційний суд постановою від 06 липня 2022 року апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Шершня Ю. С. задовольнив частково. Ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2022 року скасував та ухвалив нове рішення про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 витрати, понесені на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що внаслідок повторного пред`явлення банком позову про стягнення кредитної заборгованості, яка вже була стягнена відповідним судовим рішенням, яке на час подачі позову перебувало на стадії примусового виконання, свідчить про недобросовісність дій позивача, які змусили реагувати відповідача та шукати професійного захисту адвоката, а тому понесені ним витрати підлягають компенсації відповідно до положень частини п`ятої статті 142 ЦПК України.

Урахувавши складність справи, її тривалість, реальну участь у ній адвоката та фактичний обсяг наданих адвокатських послуг, апеляційний суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав для компенсації відповідачу за рахунок позивача витрат на правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн, що буде відповідати критерію співмірності, визначеному положеннями статті 137 ЦПК України.

У серпні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 06 липня 2022 року та залишити в силі ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 17 травня 2022 року.

Підставами касаційного оскарження судового рішення, заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 640/1029/18, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 906/961/17 та від 08 липня 2020 року в справі № 810/3711/18, у яких зроблено висновок, що сам факт закриття провадження у справі не є безумовною підставою для компенсації судових витрат відповідачу, у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року в справі № 148/312/16, від 28 січня 2019 року в справі № 619/1146/17, від 02 грудня 2020 року в справі № 202/2600/15, від 17 грудня 2020 року в справі № 758/12381/18, від 14 січня 2021 року в справі № 521/3011/18 щодо обов`язку відповідача довести, які саме дії позивача під час звернення із позовом були необґрунтованими та недобросовісними.

Зазначає, що звернення АТ КБ «ПриватБанк» до суду за захистом порушеного права, а також його дії, направлені на такий захист, не можуть свідчити про зловживання ним своїми процесуальними правами, так як це є його диспозитивним правом, передбаченим нормами ЦПК України, яке не містить обмежень в його реалізації. Тому дії позивача, направлені на захист своїх прав, не можуть вважатися необґрунтованими та як наслідок виникнення у нього обов`язку відшкодувати понесені відповідачем витрати.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу з Автозаводського районного суду м. Кременчука.

У листопаді 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 в особі адвоката Шершеня Ю. С. надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 27 квітня 2022 року закрито провадження у справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Роз`яснено, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Повернуто АТ КБ «ПриватБанк» сплачений судовий збір у сумі 8 375,36 грн, що внесений згідно з платіжним дорученням BOK38B0VNK від 18 листопада 2016 року.

Закриваючи провадження у справі, суд установив, що 18 січня 2016 року Автозаводським районним судом м. Кременчука вже було ухвалено заочне рішення у справі № 524/7376/15 за аналогічним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, яким з відповідача було стягнено заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2006 року № PLCRGK00000015 у розмірі 27 234,54 дол. США, що в еквіваленті згідно з офіційним курсом НБУ станом на 13 серпня 2015 року становить 599 432, 24 грн. Судове рішення набрало законної сили 10 березня 2016 року.

Зі змісту заочного рішення від 18 січня 2016 року встановлено, що стягнена судом заборгованість у розмірі 27 234,54 дол. США складається у тому числі із заборгованості за кредитом у розмірі 21 683,77 дол. США та відсотками.

Між тим підставами для повторного звернення до суду в листопаді 2016 року з позовом про стягнення заборгованості були заявлені тотожні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором від 10 жовтня 2006 року № PLCRGK00000015 у розмірі 21 683,77 дол. США.

Таким чином, вже після набрання судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості законної сили, протягом 2016 року, банк повторно звернувся з аналогічним позовом про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості за тим самим договором кредиту, з тими самими вимогами, у зв`язку з чим суд першої інстанції при вирішенні питання про закриття провадження констатував повну тотожність повторно заявлених банком вимог у справі № 524/9164/16 вимогам у справі № 524/7376/15.

Ухвалу про закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України сторони не оскаржували і вона набрала законної сили.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Згідно з частиною шостою статті 142 ЦПК України у випадках, встановлених частинами третьою-п`ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п`ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини дев`ятої статті 141 цього Кодексу.

Відповідно до частини дев`ятої статті 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Виходячи із системного тлумачення положень частин п`ятої, шостої статті 142, частини дев`ятої статі 141 ЦПК України, необґрунтовані дії позивача як підстава для компенсації здійснених відповідачем витрат, пов`язаних із розглядом справи, відповідно до частини п`ятої статті 142 ЦПК України передбачають свідомі недобросовісні дії позивача, які свідчать про зловживання процесуальними правами.

Для задоволення вимог про стягнення компенсації здійснених судових витрат відповідачу згідно з процесуальним обов`язком доказування необхідно довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені у ході розгляду справи, та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.

Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від: 26 вересня 2018 року в справі № 148/312/16-ц, від 28 січня 2019 року в справі № 619/1146/17-ц, від 02 грудня 2020 року в справі № 202/2600/15-ц, від 17 грудня 2020 року в справі № 758/12381/18-ц, від 14 січня 2021 року в справі № 521/3011/18; Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах: від 09 липня 2019 року в справі № 922/592/17, від 21 січня 2020 року в справі № 922/3422/18, від 21 грудня 2020 року в справі № 922/1001/20; Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постановах: від 21 листопада 2018 року в справі № 820/4347/17, від 18 березня 2020 року в справі № 280/5628/18.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, після набрання у 2016 році судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості законної сили в справі № 524/7376/15, протягом цього ж року банк повторно звернувся з аналогічним позовом про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості та з тотожними вимогами, у зв`язку з чим суд першої інстанції при вирішенні питання про закриття провадження констатував повну тотожність повторно заявлених банком вимог у справі № 524/9164/16 вимогам у справі № 524/7376/15.

Тому внаслідок повторного пред`явлення банком позову про стягнення заборгованості, відповідач ОСОБА_1 з метою захисту свого права вчиняв дії, у здійсненні яких в нього не було б потреби, в разі відсутності відкритого провадження у справі за тотожними вимогами банку.

Виходячи з зазначеного, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що саме повторне звернення банку з вимогами про стягнення кредитної заборгованості, яка вже була стягнена відповідним судовим рішенням, яке на час пред`явлення позову перебувало на стадії примусового виконання, свідчить про недобросовісність дій позивача, які змусили реагувати відповідача та шукати професійного захисту адвоката, а тому понесені ним витрати підлягають компенсації відповідно до положень частини п`ятої статті 142 ЦПК України.

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме по собі звернення до суду хоча і є суб`єктивним та диспозитивним правом позивача, передбаченим нормами ЦПК України, доступ до якого йому гарантований, зокрема пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 55 Конституції України, частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України, однак при їх здійсненні слід враховувати і вимоги частини четвертої статті 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона несе ризики настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних прав.

Частиною першою статті 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства (частина друга статті 44 ЦПК України).

Таким чином, на осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальний обов`язок. При цьому під добросовісністю слід розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування права за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживанням наданими правами.

Тому, встановивши, що у спірних правовідносинах, які виникли між сторонами, вже є рішення суду, яке набрало законної, та за яким права банку були захищенні та стягнено заборгованість з відповідача за кредитним договором, колегія суддів вважає дії банку щодо звернення до суду з аналогічними вимогами у цій справі недобросовісними, які свідчать про зловживання своїми правами.

Позивач сам створив відповідачу умови, які призвели до укладення ним договору про надання правничої допомоги, витрачання власного часу та коштів для захисту свого права.

Тому оскільки позивач вийшов за межі дійсного змісту свого права та вчинив необґрунтовані дії, чим порушив охоронюваний законодавством баланс між сторонами спору, який має на меті забезпечення збереження майнових прав та інтересів сторони, яка потерпає від фінансових збитків, при цьому забезпечуючи право на стягнення судових витрат з позивача в передбачуваних законом випадках та у разі настання певних умов, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 компенсації судових витрат, понесених ним на оплату професійної правничої допомоги, згідно з частиною п`ятою статті 142 ЦПК України.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 640/1029/18, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 906/961/17 та від 08 липня 2020 року в справі № 810/3711/18.

Так, у справі № 640/1029/18, яка переглянута Великою Палатою Верховного Суду, предметом правового дослідження було, зокрема, вирішення питання про компенсацію на користь відповідача судових витрат на правову допомогу, понесених внаслідок подання позивачем позову до суду неналежної юрисдикції, у зв`язку з чим провадження у справі було закрито. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2019 року у вказаній справі зробила висновок про відсутність підстав для покладення на позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу на підставі частини п`ятої статті 142 ЦПК України, оскільки закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір підлягає розгляду в порядку іншого судочинства, не свідчить про свідоме порушення позивачем правил суб`єктної юрисдикції.

Аналогічні висновки містяться і в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 906/961/17, від 08 липня 2020 року в справі № 810/3711/18.

У зв`язку з ти, що у справі, яка переглядається, суд закрив провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки наявне рішення суду, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, то посилання позивача на зазначені правові висновки є безпідставними.

Посилання заявника в касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 26 вересня 2018 року в справі № 148/312/16, від 28 січня 2019 року в справі № 619/1146/17, від 02 грудня 2020 року в справі № 202/2600/15, від 17 грудня 2020 року в справі № 758/12381/18, від 14 січня 2021 року у справі № 521/3011/18, не можуть бути взяті колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли у подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, встановлені різні фактичні обставини.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Доводів щодо незгоди з розміром стягнених витрат із позивача на користь відповідача касаційна скарга не містить, тому колегія судів не наводить мотивів на їх спростування.

Інші наведені в касаційній скарзі аргументи також не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду