ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 463/9819/21

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (далі - ТУ ДБР у м. Львові), у якому просив стягнути на його користь моральну шкоду, яку він оцінює у 800 000 грн, завдану органом державної влади.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 14 лютого 2019 року він звернувся до ТУ ДБР у м. Львові із заявою про скоєння кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 365 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за попередньою кваліфікацією: частина друга статті 366, частина третя статті 382, частина друга статті 364 КК України.

Вказує, що оскільки відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за його заявою не були внесені, тому він звернувся із відповідною скаргою до слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 19 лютого 2019 року зобов`язано ТУ ДБР у м. Львові внести відомості до ЄРДР на підставі його (позивача) заяви від 14 лютого 2019 року.

Після внесення відомостей до ЄРДР позивач звернувся із клопотанням про видачу йому пам`ятки про права та обов`язки потерпілого.

Слідчим винесено постанови про відмову у визнанні його потерпілим, які скасовані ухвалами слідчих суддів.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 02 липня 2019 року зобов`язано слідчого видати позивачу пам`ятку про права потерпілого.

Після цього слідчий одночасно з пам`яткою направив йому чергову постанову про відмову у визнанні потерпілим.

Постановою слідчого від 23 січня 2020 року закрито кримінальне провадження та вручено ОСОБА_1 копію цієї постанови, яка скасована ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2020 року.

Стверджує, що внаслідок протиправних дій і бездіяльності слідчого порушено його права, принижено честь і гідність. Вказує, що він переніс стрес, хвилювання, невизначеність та дискримінацію в кримінальному провадженні, що завдало йому моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 03 травня 2023 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог.

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 місцевий суд вказав, що позивач, обмежившись виключно констатацією фактів скасування слідчими суддями постанов слідчого, не довів заподіяння йому моральної шкоди діями ТУ ДБР у м. Львові.

Злочини, про які заявляв позивач, безпосередньо не стосуються його прав та інтересів.

Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння моральної шкоди, заявленого розміру такої шкодита не довів причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача і шкодою.

Матеріали справи не містять доказів про погіршення стану здоров`я позивача, зниження його професійної чи соціальної репутації, приниження честі та гідності у зв`язку із розслідуванням у кримінальному провадженні.

Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_1 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 серпня 2023 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. Місцевий суд всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, у судовому засіданні дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості та надав їм правильну оцінку.

Під час вирішення справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів незаконності дій органу державної влади, наявності у нього втрат немайнового характеру, які призвели до негативних наслідків, що вимагало від позивача докладання додаткових зусиль для організації свого життя та побуту.

Факт скасування постанов слідчого про закриття кримінального провадження та зобов`язання слідчого до вчинення процесуальних дій не тягне обов`язковий наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідача заподіяли позивачу моральної шкоди.

У вересні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 серпня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені позовні вимоги.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 201/7621/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 та Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17.

Заявник зазначає, що процесуальними рішеннями та діями слідчих ТУ ДБР у м. Львові, вчиненими у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року, порушено його права людини в державі Україна, принижено честь і гідність, загрозу життю через можливе інфікування, стрес, хвилювання, невизначеність та дискримінацію в кримінальному процесі, що суперечить вимогам Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Провадження у суді касаційної інстанції

09 жовтня 2023 рокуухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У листопаді 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

У травні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву про відвід судді Верховного Суду Ігнатенка В. М. від участі у розгляді справи № 463/9819/21.

21 травня 2024 року ухвалою Верховного Суду заяву ОСОБА_1 про відвід судді Верховного Суду Ігнатенка В. М. від участі у розгляді справи № 463/9819/21 передано судді, який не входить до складу суду, визначеному у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України.

24 травня 2024 року ухвалою Верховного Суду у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Верховного Суду Ігнатенка В. М. від участі у розгляді справи № 463/9819/21 відмовлено.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ТУ ДБР у м. Львові із заявою про вчинення кримінального правопорушення та просив внести відповідні відомості до ЄРДР і розпочати досудове розслідування.

Відомості до ЄРДР не вносилися.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 19 лютого 2019 року зобов`язано уповноважену особу ТУ ДБР у м. Львові внести відомості до ЄРДР на підставі заяви ОСОБА_1 від 14 лютого 2019 року.

На підставі цієї ухвали слідчим ТУ ДБР у м. Львові 01 березня 2019 року внесено відомості до ЄРДР за № 62019140000000166 та розпочато досудове розслідування, про що ОСОБА_1 направлено відповідне повідомлення та витяг з ЄРДР.

18 березня 2019 року ОСОБА_1 подав клопотання про видачу йому пам`ятки про права потерпілого.

19 березня 2019 року слідчий ТУ ДБР у м. Львові прийняв постанову про відмову в задоволенні клопотання про визнання позивача потерпілим у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 09 квітня 2019 року постанова слідчого ТУ ДБР у м. Львові від 19 березня 2019 року скасована.

25 квітня 2019 року слідчим ТУ ДБР у м. Львові повторно прийнято постанову про відмову в задоволенні клопотання про визнання позивача потерпілим у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 10 червня 2019 року постанова слідчого ТУ ДБР у м. Львові від 25 квітня 2019 року скасована.

20 червня 2019 року слідчим ТУ ДБР у м. Львові втретє прийнято постанову про відмову в задоволенні клопотання про визнання позивача потерпілим у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 02 липня 2019 року постанова слідчого ТУ ДБР у м. Львові від 20 червня 2019 року скасована. Зобов`язано слідчого ТУ ДБР у м. Львові виконати належним чином та в повному обсязі ухвалу слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 19 лютого 2019 року та зобов`язано слідчого ТУ ДБР у м. Львові розглянути клопотання ОСОБА_1 від 18 березня 2019 року та видати пам`ятку про права потерпілого.

Листом від 06 серпня 2019 року за підписом заступника начальника Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР у м. Львові М. Смілевського на виконання вимог зазначеної ухвали на адресу позивача скеровано пам`ятку про права потерпілого та постанову про відмову у задоволенні клопотання про визнання потерпілим.

23 січня 2020 року слідчим ТУ ДБР у м. Львові прийнято постанову про закриття кримінального провадження № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 12 травня 2020 року постанова слідчого ТУ ДБР у м. Львові від 23 січня 2020 року про закриття кримінального провадження № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року скасована.

09 лютого 2021 року слідчим ТУ ДБР у м. Львові повторно прийнято постанову про закриття кримінального провадження № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року.

Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 26 грудня 2022 року постанова слідчого ТУ ДБР у м. Львові від 09 лютого 2021 року скасована.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з процесуальним законодавством сторони мають певні права та обов`язки, реалізація яких, як правило, залежить від самих учасників процесу.

Надання доказів на підтвердження доводів і обставини, на які позивач посилається як на підставу свої вимог, є обов`язком саме позивача, при цьому суд, за відповідним клопотанням сторони, може зобов`язати позивача надати певні докази, якщо це необхідно для забезпечення об`єктивного розгляду справи, і ненадання їх за вимогою суду або не реагування на вимогу суду є неналежним виконання процесуальних прав та свідчить про те, що позивач не вчиняє активних дій для доведення обґрунтованості своїх вимог перед судом.

У справі, яка є предметом перегляду, позивач посилався на те, що процесуальними рішеннями та діями слідчих ТУ ДБР у м. Львові, вчиненими у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року, порушено його права людини в державі Україна, принижено честь і гідність, загрозу життю через можливе інфікування, стрес, хвилювання, невизначеність та дискримінацію в кримінальному процесі, що суперечить вимогам Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п`ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Частиною першою статті 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно дочастини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв`язок такої поведінки із завданою шкодою.

Саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода, повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Сам по собі факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов`язано відповідача вчинити певні процесуальні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідачів заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідачів і притягнення їх до відповідальності (постанова Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 686/27967/19, провадження № 61-14451св20).

Заявляючи до відповідача вимогу про відшкодування моральної шкоди у розмірі 800 000 грн, позивач до позовної заяви не додав доказів на підтвердження такого розміру шкоди.

Матеріали справи не містять доказів про погіршення стану здоров`я позивача, зниження його професійної чи соціальної репутації, приниження честі та гідності у зв`язку із розслідуванням у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року.

ОСОБА_1 фактично обмежився констатацією фактів скасування слідчими суддями постанов слідчого, однак матеріали справи не містять належних та допустимих доказів як про заподіяння шкоди, так і про причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача і шкодою.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. У разі ненадання запитуваної інформації суд має право розглянути справу за наявними у ній матеріалами.

Обов`язок доказування покладається на сторони. Це положення є найважливішою складовою принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Суди встановили, що кримінальне провадження № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року розслідувалося за частиною другою статті 382, частиною другою статті 366, частиною другою статті 364 КК України.

Злочин, передбачений частиною другою статті 382 КК України, є злочином проти правосуддя.

Безпосередніми об`єктами злочинів, передбачених частиною другою статті 366, частиною другою статті 364 КК України, є встановлений порядок службової діяльності в правоохоронних органах.

Доказів про те, що позивачу завдана шкода внаслідок вчинення цих кримінальних правопорушень матеріали справи не містять.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність факту наявності шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між діями та шкодою. Злочини, про які заявляв позивач, безпосередньо не стосувалися його прав та інтересів.

ОСОБА_1 не визнаний потерпілим у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року.

Встановлено, що заява позивача про вчинення злочинів внесена до ЄРДР, у межах кримінального провадження проводилися слідчі дії, розглядалися клопотання позивача, його поінформовано про прийняті процесуальні рішення. Він скористався своїм правом на оскарження процесуальних рішень слідчого, а його скарги розглянуті судами.

Самі по собі факти скасування судом прийнятих у порядку КПК України процесуальних рішень, не свідчать про незаконність дій відповідача, оскільки постанови скасовані з процесуальних підстав, як і не підтверджують завдання шкоди позивачу, а також причинний зв`язок із завданою моральною шкодою. Звернення до суду щодо дій органів досудового розслідування не є самостійною, достатньою і належною правовою підставою для відшкодування моральної шкоди, а позивачем не доведено моральних страждань внаслідок бездіяльності відповідачів при розслідуванні кримінального провадження.

Отже, суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, правильно виснував про недоведеність позовних вимог.

Апеляційний суд, переглядаючи справу, перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, обґрунтовано залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 та зазначив, що фактично доводи останнього зводяться до незгоди з процесуальними рішеннями та діями слідчого, вчиненими у кримінальному провадженні № 62019140000000166. ОСОБА_1 скористався правом на оскарження цих рішень у порядку, передбаченого КПК України. Наявність моральної шкоди позивач не довів.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності.

Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19), від 19 грудня 2022 року у справі № 466/5021/18 (провадження № 61-21157св19), від 27 березня 2023 року у справі № 757/221/21-ц (провадження № 61-10631св22).

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Посилання заявника у касаційній скарзі на різну судовому практику Верховного Суду у цій категорії справ є безпідставними, оскільки не підлягає сумніву, що для доведення позову про відшкодування шкоди позивач має довести наявність складових цивільно-правової відповідальності і у конкретній справі процес доказування, а отже, і правозастосування, буде різним.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 рокуу справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

У справі № 487/10128/14 Великою Палатою Верховного Суду розглядався позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

У справі № 487/10132/14 Великою Палатою Верховного Суду розглядався позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19).

У справі № 916/1423/17 Великою Палатою Верховного Суду розглядався позов СП «Вітінформ» до Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області, Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області, Державної казначейської служби України, Прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди у сумі 60 500 дол. США, заподіяної бездіяльністю посадових осіб відповідачів при проведенні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484, шляхом стягнення цих коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, провадження № 12-208гс18).

У справі № 216/3521/16 Великою Палатою Верховного Суду розглядався позов ОСОБА_1 до ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу. У цій справі Велика Палата Верховного Суду, зокрема, виснувала, що вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 216/3521/16, провадження № 14-719цс19).

У справі № 201/7621/17 розглядався позов фізичної особи до Прокуратури Дніпропетровської області, Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області, Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про відшкодування майнової шкоди. У цій справі суди встановили, що внаслідок протиправних дій посадових осіб органів досудового розслідування, за наслідками кримінального провадження, проведенням обшуку, викраденням майна позивача, були порушені майнові права позивача. Бездіяльність органів слідства, полягала у несвоєчасному розслідуванні кримінального провадження і неповернені майна, яке викрадене під час обшуку (постанова Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 201/7621/17, провадження № 61-13725св19).

У справі № 265/6582/16 Верховним Судом розглядався позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, заподіяної терористичним актом (постанова Верховного Суду від 20 січня 2023 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 61-15567св21).

У справі № 6-1435цс17 Верховним Судом України розглядався позов ОСОБА_1 до ТОВ «Віннер Імпортс Україна, Лтд», треті особи: ТОВ «Віннер ПЦКА», Акціонерне товариство почесного доктора інженерних наук Фердинанда Порше, ПрАТ «Київстар» про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди (постанова Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17).

Саме по собі посилання на різні постанови Верховного Суду із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах і не у подібних правовідносинах, з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається, а судом вона (норма права) застосована без урахування такого висновку.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли правильного висновку про те, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту та розміру завданої йому моральної шкоди діями слідчих ТУ ДБР у м. Львові у зв`язку із розслідуванням у кримінальному провадженні № 62019140000000166 від 01 березня 2019 року, що є його процесуальним обов`язком. Крім того, позивачем не доведено і заявлений ним розмір моральної шкоди, а також наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправним діянням заподіювача шкоди та завданою шкодою.

Наведені у касаційній скарзі інші доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Апеляційний суд, переглядаючи справу у межах доводів апеляційної скарги, з урахуванням усіх конкретних обставин, надав вичерпну відповідь на всі істотні питання.

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).

Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 серпня 2023 року без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду