ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 373/1381/25

1. У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, у якому просила стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європейський правовий захист» (далі - ТОВ «Європейський правовий захист») на свою користь заборгованість із заробітної плати у сумі 200 798,20 грн.

2. Позов мотивований тим, що у період роботи з 08 листопада 2016 року до звільнення 21 серпня 2024 року позивачка перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Європейський правовий захист», працюючи на посаді провідного юрисконсульта, що підтверджується записами у її трудовій книжці.

3. 21 серпня 2024 року позивачка була звільнена із займаної посади за угодою сторін згідно із пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII(у актуальній редакції далі - КЗпП України).

4. Під час перебування ОСОБА_1 у трудових правовідносинах з ТОВ «Європейський правовий захист»зі сторони останнього їй була нарахована, але не виплачена, заробітна плата за період з 01 березня 2022 року до 21 серпня 2024 року у загальній сумі 200 798,20 грн, за виключенням сплати заробітної плати за серпень, вересень 2023 року та березень 2024 року.

5. Переяславський міськрайонний суд Київської області рішенням від 21 липня 2025 року позов задовольнив:

5.1. Вирішив стягнути з ТОВ «Європейський правовий захист» заборгованість із нарахованої, але не виплаченої, заробітної плати, у сумі 200 798,20 грн без відрахування податків та інших обов`язкових платежів;

5.2. Допустив до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з ТОВ «Європейський правовий захист» на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої, заробітної плати, за один місяць в розмірі 8 700,00 грн, після чого має бути стягнутий з ТОВ «Європейський правовий захист» залишок заборгованості із заробітної плати у сумі 192 098,20 грн - після набрання рішенням законної сили;

5.3. Відмовив в зобов`язанні ТОВ «Європейський правовий захист» надати звіт про виконання судового рішення;

5.4. Вирішив стягнути з ТОВ «Європейський правовий захист» на користь держави судовий збір у сумі 1 211,20 грн.

6. Суд першої інстанції виходив з того, що встановив порушене право позивачки на отримання належної їй суми нарахованої, але не виплаченої, заробітної плати, а тому вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої, заробітної плати, є обґрунтованими та підлягають задоволенню у заявленій сумі - 200 798,20 грн.

7. Оскільки встановлення судового контролю у виді звіту про виконання судового рішення є правом суду, а не обов`язком, суд першої інстанції у цій справі дійшов висновку про відмову у задоволенні цієї вимоги позивачки.

8. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 430 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у актуальній редакції далі - ЦПК України), суд першої інстанції допустив до негайного виконання своє рішення в частині стягнення з відповідача нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, за один місяць - 8 700,00 грн.

9. Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору за подання відповідного позову, враховуючи результат цього розгляду, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь держави цього збору у сумі 1 211,20 грн.

10. Київський апеляційний суд постановою від 27 січня 2026 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 10 лютого 2026 року, апеляційну скаргу ТОВ «Європейський правовий захист» задовольнив частково - рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 21 липня 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Європейський правовий захист» про стягнення заборгованості з заробітної плати задовольнив частково:

10.1. Вирішив стягнути з ТОВ «Європейський правовий захист» на користь ОСОБА_1 заборгованість із нарахованої, але не виплаченої, заробітної плати за період з березня до 18 липня 2022 року у сумі 24 609,48 грн - розрахунок проведений без відрахування податків та інших обов`язкових платежів;

10.2. Вирішив стягнути з ТОВ «Європейський правовий захист» в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви у сумі 246,09 грн.

11. Апеляційний суд виходив з того, що у трудових відносинах працівник є слабшою стороною трудових правовідносин, а тому саме він потребує посиленого захисту. З урахуванням обставин цієї справи, пасивної поведінки відповідача щодо надання у встановлений процесуальним законом строк доказів на підтвердження належного виконання обов`язку щодо своєчасної сплати ОСОБА_1 заробітної плати, врахувавши принцип «балансу вірогідностей», апеляційний суд дійшов висновку, що у цій справі, сукупність наданих позивачем доказів на підтвердження позовних вимог дає підстави зробити обґрунтований висновок, що за період з березня 2022 року до серпня 2024 року відповідачем була нарахована, але не виплачена, заробітна плата, за виключенням сплати заробітної плати за серпень, вересень 2023 року та березень 2024 року.

12. Спираючись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 414/2586/20, апеляційний суд, встановивши порушення права позивачки у цій справі, вивчав питання порушення строку звернення до суду з позовом, оскільки його пропуск без поважних причин може бути самостійною підставою для відмови у позові. Зокрема, суд врахував, що ОСОБА_1 не заявляла клопотань про поновлення їй строку звернення до суду, а вважала, що такий строк нею не пропущений.

13. Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21 дійшов висновку, що з запровадженням на всій території України карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) законодавець визначив безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Водночас у статтю 233 КЗпП України з 19 липня 2022 року були внесені певні зміни.

14. Отже, апеляційний суд врешті дійшов висновку, що вирішуючи спір у справі суд першої інстанції не дослідив чи заявлені позовні вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі у межах визначеного статтею 233 КЗпП України строку та не врахував, що заробітна плата ОСОБА_1 не виплачувалася з березня 2022 року до серпня 2024 року. Навіть з урахуванням продовження цього строку на період дії відповідного карантину в Україні, позивачка, звернувшись до суду 21 травня 2025 року, пропустила установлений законом строк звернення з вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі за період з 19 липня 2022 року.

15. Спираючись на статтю 58 Конституції України та статтю 3 ЦПК України, відзначаючи відсутність зворотної дії правових норм у часі, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність стягнення частини невиплаченої відповідної заробітної плати.

16. Оцінюючи застосування строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, враховуючи зміни, внесені в цю статтю та рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі № 1-р/2025 про неконституційність частини першої статті 233 КЗпП України після відповідних змін, апеляційний суд дійшов висновку, що це рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини у цій справі, оскільки стосується правовідносин, що виникли з 11 грудня 2025 року. Тому апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні частини позовних вимог через пропущення строку звернення до суду за їх захистом.

17. Також апеляційний суд зазначив, що спираючись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25 жовтня 2021 року у справі №607/3393/18, керувався тим, що чинне законодавство не допускає повороту виконання рішення суду у разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин. Для цієї категорії справ не має значення, в якому порядку ухвалене те рішення, яким було скасовано інше виконане рішення. А оскільки ОСОБА_1 звернулася з позовом про стягнення заборгованості по заробітній платі, відповідно спір є трудовим, відсутні підстави для повороту виконання рішення у цій справі.

18. З урахуванням того, що ЦПК України наділяє суд правом, а не обов`язком постановлення окремої ухвали, вивчивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення відповідного клопотання позивачки та її постановлення щодо адвокатки Литвин А. П.

19. Розподіл судових витрат апеляційний суд здійснював, виходячи з вимог ЦПК України.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

20. З 08 листопада 2016 року до 21 серпня 2024 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Європейський правовий захист», працюючи на посаді провідного юрисконсульта, що підтверджується записами у її трудовій книжці. А 21 серпня 2024 року ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади на підставі наказу від 21 серпня 2024 року № 8/1-ОК - за угодою сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

21. Під час перебування позивачки у трудових відносинах з відповідачем останнім була нарахована їй, але не виплачена, заробітна плата за період з березня 2022 року до серпня 2024 року, за виключенням сплати заробітної плати за серпень, вересень 2023 року та березень 2024 року, що випливає: з оцінки відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за період з січня 2022 року до серпня 2024 року; виписки Акціонерного товариства «Сенс Банк» з рахунку позивачки (№ НОМЕР_1 ), на який вона отримувала заробітну плату.

22. У лютому 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року, у якій вона просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Переяславського міськрайонного суду Київської області від 21 липня 2025 року.

23. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2026 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі.

24. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2026 рокусправа призначена до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п`яти суддів.

25. 14 вересня 2026 року справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Пророка В. В.↗ (суддя-доповідач), Грушицького А. І.↗, Калараша А. А.↗, Литвиненко І. В.↗, Петрова Є. В.↗

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи ОСОБА_1

26. ОСОБА_1 оскаржує судове рішення у малозначній справі, яка стосується питання права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки убачається наявність правової проблеми щодо розгляду справ, які виникають із трудових відносин, а саме - застосування судами частини першої статті 233 КЗпП України після визнання Конституційним Судом України її такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) та втрати чинності 11 грудня 2025 року згідно з рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 у справі № 1?7/2024(337/24).

27. Зокрема, позивачка наводить об`єктивні докази неоднакового підходу апеляційних судів до застосування відповідного рішення Конституційного Суду України щодо часу, який воно охоплює.

28. Також позивачка у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України вказує на ігнорування, на її думку, апеляційним судом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21, від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23 та від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23, відповідно до якого на підставі статті 10 ЦПК України суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) відповідного рішення Конституційного Суду України на будь-якій стадії розгляду справи. Це також стосується й правовідносин, які виникли до ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України про неконституційність того чи іншого закону або правового акта.

29. Крім того, на думку ОСОБА_1 , апеляційний суд порушив принцип рівності сторін у справі, проігнорувавши правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 26 вересня 2023 року у справі № 910/10699/21 та від 27 жовтня 2019 року у справі № 910/7054/18, щодо того, що викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Зокрема, апеляційний суд не врахував її аргументи та не навів підстави їх відхилення з приводу того, що відповідач не виконав встановлений статтею 116 КЗпП України обов`язок про надання їй при звільненні письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми, що у контексті змісту статті 233 КЗпП України виключає пропущення строку звернення до суду з позовом у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

30. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України. Оскільки апеляційний суд не робив висновків про те, що права позивачки на отримання заробітної плати не порушувались, Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо доведення порушення цього права.

(2) Доводи ТОВ «Європейський правовий захист»

31. У березні 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний Суд» Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи надійшов відзив ТОВ «Європейський правовий захист», у якому товариство вказує на необґрунтованість касаційної скарги та необхідність залишити оскаржуване судове рішення без змін. Зокрема, відповідач вказує на те, що апеляційний суд оскаржуваною постановою усунув неповноту з`ясування обставин справи, допущену судом першої інстанції, та всебічно й об`єктивно дослідив матеріали у їх сукупності.

32. ТОВ «Європейський правовий захист» вважає, що зазначене рішення Конституційного Суду України не має бути застосованим у цій справі.

33. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України. Зокрема, Верховний Суд не бере до уваги аргументи з приводу встановлення апеляційним судом тих обставин, які він не встановлював у оскаржуваній постанові, мотивів, які відсутні у оскаржуваній постанові апеляційного суду.

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

34. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

35. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини четверта та сьома статті 43 Конституції України).

36. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

37. Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України).

38. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

39. Згідно із пунктами 1 та 2 частини третьої статті 2 ЦПК України до основних засад (принципів) цивільного судочинства, зокрема віднесені: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом.

40. Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України).

41. Згідно із частинами другою та третьою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами України.

42. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію, згоду на обов`язковість якої надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (частина четверта статті 10 ЦПК України).

43. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії (абзац перший частини шостої статті 10 ЦПК України).

44. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

45. Глава 5 ЦПК України присвячена врегулюванню питання доказів та доказування. Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76?80 ЦПК України. Характер оцінки судом доказів та його підхід до цього визначені у статті 89 ЦПК України.

46. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України).

47. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).

48. Підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у певних випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

49. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України у касаційному порядку переглядаються як виключення судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

50. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).

51. Водночас частина третя статті 400 ЦПК України передбачає, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

52. Частина перша статті 47 КЗпП України передбачає, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

53. Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

54. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, були внесені зміни у частини першу та другу статті 233 КЗпП України.

55. Зокрема частини перша та друга були викладені у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

56. Попередня редакція цих статей була наступною: «Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».

57. Рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Конституційний Суд України визнав частини першу статті 233 КЗпП України у зміненій редакції такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У цій частині частина перша статті 233 КЗпП України є неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

58. У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 КЗпП України, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України).

59. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України).

60. Глава XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX була доповнена пунктом 2, який передбачає, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у актуальній редакції далі - Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану).

61. Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у актуальній редакції далі - ЦК України) його положення застосовуються, у тому числі до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

62. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України).

63. Водночас пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції від 19 липня 2022 року (Закон України від 15 березня 2022 року № 2120?IX) передбачав, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені, зокрема статтею 258 ЦК України, продовжуються на строк його дії.

64. Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 ЦК України викладений у новій редакції: «у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».

65. Зазначений пункт 19 ЦК України виключений Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04 вересня 2025 року.

66. На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (частина друга статті 1 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).

67. Критерії оцінки подібності правовідносин для застосування правових висновків Верховного Суду у контексті статей 263 та 389 ЦПК України, визначені, наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (зокрема, пункти 24, 25, 27, 32).

68. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, п.п. 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, п. 2)).

69. Окремо у контексті частини другої статті 410 та частини другої статті 412 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що ЄСПЛ у своєму рішенні від 23 серпня 2016 рокуу справі «Дж. К. та інші проти Швеції» (J.K. and Others v. Sweden, заява № 59166/12, п. 53)не робив зазначений апеляційним судом правовий висновок, а цитував відповідне положення Примітки щодо обов`язків та стандартів доказування у справах про надання статусу біженця, підготовленої у 1998 році Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, у світлі якого вирішував відповідну справу. Схожий висновок міститься у п. 37 рішення ЄСПЛ від 11 лютого 2003 року у справі «О проти Норвегії» (O v. Norway, заява № 29327/95), але він стосується оцінки національним судом доказів (обставин) у світлі дотримання вимог Конвенції, а не стандартів оцінки доказів ЄСПЛ. Водночас ЄСПЛ послуговується у своїй практиці власним принципом доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt») (дивитись, наприклад, рішення від 18 липня 2015 року у справі «Фанзієва проти Росії» (Fanziyeva v. Russia, заява № 41675/08, п. 49)). Однак ЄСПЛ пояснював у своїх рішеннях, що він запровадив стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»), який не є аналогію цьому стандарту у національних системах права, виключно для власної оцінки дотримання державами-учасниками Конвенції своїх зобов`язань за нею, а не для вирішення питань кримінальної чи цивільної відповідальності (дивитись, наприклад, рішення від 16 вересня 2014 року у справі «Хасан проти Сполученого Королівства» (Hassan v. The United Kingdom, заявка № 29750/09, п. 48)).

70. Що ж до застосування «балансу вірогідностей» («balance of probabilities»), то у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81) зроблений правовий висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

71. Тобто в українській правовій системі також існує власний стандарт доказування з урахуванням «балансу вірогідностей», що не вимагає запозичень з практики ЄСПЛ у цьому випадку.

72. Верховний Суд погоджується з тим, що питання застосування судами частини першої статті 233 КЗпП України після 11 грудня 2025 року має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та впливає на можливість захисту працівниками їх права на оплату праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.

73. Отже фактично у контексті касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року у цій справі перед Верховним Судом ставиться питання про те, у який спосіб застосовується стаття 233 КЗпП України під час вирішення трудових спорів щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, які виникли до рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

74. Конституційний Суд України вже висловлював свій правовий висновок у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини).

75. До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).

76. У рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України надав пояснення, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

77. Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, а обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (згідно із абзацом третім пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15?рп/2000).

78. Верховний Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України відповідно до повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визнає неконституційність правових норм як таку, а не «за умови» наявності конкретних правовідносин чи обставин, оскільки протилежне вступило б у протиріччя з приписами статті 24 Конституції України щодо рівності конституційних прав і свобод громадян, їх рівності перед законом.

79. У своїй постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункти 32-33) Верховний Суд зазначав, що у разі невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції України у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції України, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Отже, якщо рішенням Конституційного Суду України визнано якусь правову норму неконституційною, то до моменту такого визнання неконституційності правової норми застосовуються процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а до правовідносин, які виникли після відповідного рішення Конституційного Суду України, застосовуються положення Конституції України з урахуванням відповідного офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо неконституційності тієї чи іншої правової норми.

80. Також Верховний Суд у тій самій постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункт 35) уточнював, що судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.

81. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 та від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23, від 01 травня 2026 року у справі № 420/16340/25.

82. Зокрема, у постанові від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 Верховний Суд додатково уточнив, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно?правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду України.

83. Для цивільної юрисдикції зазначене випливає, окрім Конституції України, із частин першої та другої статті 2 та частини шостої статті 10 ЦПК України.

84. Тому апеляційний суд, дійшовши висновку, що на момент розгляду судом першої інстанції справи та на момент виникнення відповідних правовідносин у цій справі, рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не набуло чинності, а тому не має застосовуватись у цій справі, помилково не звернув увагу на те, що воно набуло чинності на момент апеляційного перегляду ним оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, та обов`язок, який на нього покладають частини перша та друга статті 2, частина шоста статті 10 та частина четверта статті 367 ЦПК України. Отже, не звернув увагу на необхідність оцінити неконституційність самої відповідної норми права з точки зору забезпечення верховенства права.

85. До прикладу частина третя статті 400 ЦПК України не обмежує касаційний суд у можливості врахувати правові висновки, які сформовані після виникнення спірних правовідносин, подання касаційної скарги у певній справі.

86. Верховний Суд нагадує, що принцип правової визначеності є складовою більш універсального принципу верховенства права та має завданням забезпечення реалізації останнього - не є «річчю у собі». Тому суд, приймаючи будь-яке судове рішення, завжди має завданням оцінку співвідношення цих принципів у порядку їх ієрархії та значення, оскільки реалізація принципу правової визначеності, яка не відповідає завданню реалізації принципу верховенства права, втрачає свій правовий сенс.

87. Однак, крім зазначеного, Верховний Суд звертає увагу також на наступні аспекти апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції у цій справі.

88. Враховуючи зазначене, у конкретній категорії трудових спорів, які стосуються справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмеження строку звернення до суду у три місяці залишається дійсним, якщо звільненому працівнику роботодавець надав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, і цей строк сплив до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Частина друга статті 233 КЗпП України не розглядалась Конституційним Судом України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Водночас вона є спеціальною та уточнюючою до змісту частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки містить спеціальне виключення до загального правила вирахування строків звернення до суду, передбачених частиною першою статті 233 КЗпП України, щодо конкретного виду трудового спору.

89. Апеляційний суд, дійшовши висновку, що рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не застосовується у цій справі застосував строк, передбачений визнаною неконституційною правовою нормою, але не врахував наявність частини другої статті 233 КЗпП України та строків, які закріплені у ній, у зв`язку з чим навіть не встановлював належним чином чи дійсно позивачка отримувала від відповідача під час звільнення чи після того письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, коли це відбулось, якщо отримувала. Водночас застосування частини другої статті 233 КЗпП України не залежить від рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

90. Верховний Суд не бачить підстав для відступу від власного правового висновку наведеного вище щодо забезпечення рівності сторін спору, викладеного у постановах від 26 вересня 2023 року у справі № 910/10699/21 та від 27 жовтня 2019 року у справі № 910/7054/18. Апеляційний суд дійсно не надав у оскаржуваній постанові належної оцінки аргументу позивачки з приводу неотримання нею письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, не навів належних доводів чому не приймає до уваги цей аргумент або чому він не впливає на оскаржуване судове рішення, констатувавши лише строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України та відсутність звернення позивачки щодо його поновлення, хоча в її відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до матеріалів справи, міститься відповідне клопотання на випадок, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про пропуск цього строку.

91. У КЗпП України наявна правова норма, яка визначає продовження строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, лише на час дії зазначеного карантину, яку апеляційний суд застосував.

92. Водночас Верховний Суд неодноразово підтримав правовий висновок Верховного Суду України з приводу того, що визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогою про вирішення трудового спору є нічим іншим як спеціальним строком позовної давності у розумінні ЦК України (дивитись, наприклад, постанови від 20 січня 2022 року у справі № 402/761/18, від 15 березня 2024 року у справі № 593/1168/21, від 08 квітня 2024 року у справі № 593/1177/21 від 24 квітня 2024 року у справі № 404/5412/17 тощо).

93. Ані КЗпП України, ані Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану не уточнюють питання зупинення чи переривання перебігу строків позовної давності, на відміну від ЦК України, під час дії воєнного стану.

94. У зв`язку з цим, відповідно до приписів частини першої статті 9 ЦК України, положення ЦК України з цього питання розповсюджуються й на строки позовної давності у трудових відносинах, якщо інше прямо не передбачено законодавством. На це апеляційний суд уваги не звернув, здійснюючи апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції у цій справі.

95. Водночас обмеження дії статті 43 Конституції України в умовах воєнного стану, передбачене Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану, не означає скасування чи припинення дії цієї статті Конституції України як такої. Відповідні обмеження можливі лише у зв`язку з реалізацією конституційних правових норм, які регулюють особливості правовідносин в умовах воєнного стану, зокрема положень того ж Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану. Але у цій справі на момент касаційного перегляду оскаржуваної постанови апеляційного суду не встановлені та не доведені жодні обставини, які б вимагали обмеження захисту прав позивачки у контексті обмеженої дії статті 43 Конституції України.

96. Оскільки стаття 400 ЦПК України обмежує Верховний Суд у процесуальних повноваженнях, реалізація яких необхідна для повноцінного усунення зазначених вище недоліків оскаржуваної постанови апеляційного суду, які не дають підстав вважати її такою, що відповідає вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасувати цю постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд апеляційному суду.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

97. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).

98. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України (згідно із пунктом першим частини третьої статті 411 ЦПК України).

99. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

100. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов висновку про необхідність частково задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 - скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

(2.2) Щодо дій, які повинен виконати суд апеляційної інстанції

101. Належним чином дослідити усі докази у справі та встановити обставини справи, надати їм належну оцінку відповідно до вимог ЦПК України, Конституції України. Прийняти у межах наданих доказів на їх підставі судове рішення, яке відповідає вимогам статті 263 ЦПК України. Здійснити розподіл судових витрат.

(2.3) Щодо судових витрат

102. Враховуючи результат касаційного перегляду справи Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат на цій стадії розгляду справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України,