ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 643/6294/24

1. Описова частина

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що 27 грудня 2021 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мисочкою Д. М. за реєстровим номером 1506, а також іпотечний договір від 27 грудня 2021 року, посвідчений цим же нотаріусом за реєстровим номером 1507.

Зазначав, що вказані правочини були вчинені ним вимушено, оскільки лише за умови їх укладення відповідачка погодилася повернути документи на квартиру померлої ОСОБА_4 , яка була його родичкою, та за якою сторони спільно здійснювали догляд.

Договір позики грошей та іпотечний договір від 27 грудня 2021 року мали слугувати гарантією отримання ОСОБА_2 її частки у майні померлої ОСОБА_4 , оскільки згідно із заповітом останньої все своє майно вона заповідала йому та ОСОБА_2 у рівних частках. У результаті укладення договору позики відповідачка повернула правовстановлюючі документи на квартиру.

За оспорюваним договором позики він нібито позичив у відповідачки грошові кошти у сумі 327 360,00 грн під заставу власної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

29 грудня 2021 року він уклав договір довічного утримання (догляду) за ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовим С. Д. за реєстровим номером 1103. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_4 , як відчужувач, передала у його власність, як набувача, квартиру АДРЕСА_2 .

У серпні 2022 року після смерті ОСОБА_4 він продав квартиру АДРЕСА_2 та намагався передати відповідну частину коштів відповідачці. Проте ОСОБА_2 ігнорувала його звернення. Вказані дії відповідачки він пов`язує з тим, що внаслідок бойових дій вартість квартири в Салтівському районі м. Харкова значно знизилася, через що вона виявила більшу зацікавленість у зверненні стягнення на передану їй в іпотеку квартиру, розташовану в Індустріальному районі м. Харкова.

Посилався на те, що спірний договір позики грошейвід 27 грудня 2021 року було укладено ним під впливом тяжкої обставини. Зазначена обставина полягала в тому, що відповідачка разом зі своїм чоловіком протиправно утримували правовстановлюючі документи на квартиру ОСОБА_4 , тому неукладення договору позики призвело б до порушення волевиявлення останньої, унеможливило б укладення договору довічного утримання та, як наслідок, позбавило б його можливості набути право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Враховуючи викладене, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, відповідно до статті 233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)позивач просив суд визнати недійсним договір позики від 27 грудня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мисочкою Д. М., який зареєстровано в реєстрі за № 1506, як правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини.

Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2025 року, ухваленим у складі судді Броницької М. В., позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 27 грудня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мисочкою Д. М., за реєстровим номером 1506. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного договору позики від 27 грудня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існувала обов`язкова сукупність двох умов, передбачених статтею 233 ЦК України, а саме: наявність тяжкої обставини, яка полягала в утримуванні ОСОБА_2 правовстановлюючих документів на квартиру родички позивача ОСОБА_4 , та вкрай невигідних умов вчинення правочину, а також безпосередній причинно-наслідковий зв`язок між ними.

При цьому суд встановив відсутність будь-якої іншої логічної мети укладення договору позики від 27 грудня 2021 року на суму 327 360,00 грн під заставу власного нерухомого майна позивача, як і відсутність реальної потреби в цих коштах чи покращення його майнового стану. Натомість, одразу після підписання оспорюваних договорів документи були повернуті відповідачем, що дало змогу оформити договір довічного утримання.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2025 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не довів належними і допустимими доказами факт укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах під впливом тяжкої обставини, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову та визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України.

Апеляційний суд зазначив, що обставини, на які посилався позивач, не є такими, що змушували його укласти оспорюваний правочин, оскільки за бажанням ОСОБА_4 могла б скасувати довіреність на ім`я ОСОБА_2 та отримати дублікати правовстановлюючих документів.

Фактично ОСОБА_1 тяжкою для себе обставиною визначив утруднення в отриманні у свою власність нерухомого майна, яке йому не належало і підстав для отримання якого на час укладення договорів не існувало.

Крім того, спірний договір не було укладено на вкрай невигідних умовах, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 погодили всі істотні умови, волевиявлення ОСОБА_1 було вільним і відповідало його внутрішній волі, його дружина - ОСОБА_3 , надала згоду на правочин, за користування позикою відсотки не нараховувалися, а грошові кошти були отримані ОСОБА_1 у повному обсязі до підписання договору, що підтверджено самим текстом нотаріального документа.

Суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи, констатував наявність тяжкої обставини лише за доводами позивача та не надав належної оцінки наявним доказам, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

16 березня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Третьякова Н. Ю., через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Судуз касаційною скаргою напостанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Вимоги ухвали Верховного Суду від 26 березня 2026 року виконано.

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 643/6294/24.

04травня 2026 рокуматеріали цивільної справи № 643/6294/24 надійшли до Верховного Суду.

12 травня 2026 року до Верховного Суду через систему «Електронний суд» ОСОБА_3 подала заяву про приєднання до касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., на постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2026 року заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Вимоги ухвали Верховного Суду від 25 травня 2026 року виконано.

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2026 року прийнято заяву ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., на постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Третьякова Н. Ю., до якої приєдналася ОСОБА_3 , просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року та залишити в силі рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2025 року.

Підставою касаційного оскарження вказаної постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, посилаючись на те, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 у справі № 6-551цс16, 21 грудня 2016 року в справі № 6-2766цс16; постанові Великої Палати Верховного Суду від: 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, 15 червня2021 року у справі № 904/5726/19; постановах Верховного Суду від: 26 вересня 2018 року у справі № 712/4728/16-ц, 07 листопада 2018 року у справі № 216/6077/14, 05 травня 2020 року у справі № 462/3280/17, 12 березня 2021 року у справі№ 295/17488/15-ц, 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц, 10 серпня 2021 року у справі № 754/16129/17, 23 листопада 2022 року у справі № 522/6715/16, 22 вересня 2023 року у справі № 711/4680/21, 29 січня 2025 року у справі № 755/13068/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що договір позики на суму 327 360 гривень та договір іпотеки від 27 грудня 2021 року були підписані ОСОБА_1 вимушено, під впливом тяжких обставин - тяжкої хвороби ОСОБА_4 (яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), та протиправних дій ОСОБА_2 і її чоловіка ОСОБА_5 , які викрали правовстановлюючі документи на квартиру ОСОБА_4 та шантажували позивача, заважаючи укласти договір довічного утримання між ним та ОСОБА_4 . Укладення формального договору позики було єдиним способом повернути документи ОСОБА_4 .

При цьому суд апеляційної інстанції не дослідив та не навів жодних мотивів відхилення висновків судових експертиз, зокрема почеркознавчої експертизи від 14 серпня 2023 року, комп`ютерно-технічної експертизи від 31 січня 2024 року та фоноскопічної експертизи від 23 січня 2025 року, які у своїй сукупності підтверджували факт відсутності реальної передачі коштів, автентичність листування у Viber щодо справжньої природи правовідносин як прихованого розподілу майна, а також факт відібрання документів.

У заяві про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 повністю підтримує вимоги та доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю.

ОСОБА_3 додатково зазначила, що договір позики та іпотечний договір від 27 грудня 2021 року мали забезпечувальний характер майнових інтересів ОСОБА_2 щодо частки у праві власності на квартиру ОСОБА_4 , яка, маючи тяжкий стан здоров`я, бажала укласти договір довічного утримання з ОСОБА_1 . Проте ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_5 створювали перешкоди для укладення цього правочину, у зв`язку з чим правовстановлюючі документи на квартиру ОСОБА_4 вибули з її розпорядження поза її волею, а самі оскаржувані договори були підписані лише для врегулювання наявного конфлікту.

Окрім цього, ОСОБА_2 навмисно уникала будь-яких контактів і спроб досудового врегулювання спору, щоб дочекатися закінчення строку дії договору та стягнути в судовому порядку понад 3 000 000,00 грн штрафних санкцій, річних відсотків та інфляційних втрат (№ 643/12650/23). З цією ж метою матеріальної вигоди вона ініціювала судові процеси: справа № 643/16742/24 (про визнання правочинів недійсними, застосування наслідків недійсності правочинів, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння) та справа № 643/21146/25 (про визнання правочинів недійсними, застосування наслідків їх недійсності, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння та стягнення спадкових коштів).

07 травня 2026 року ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., який не містить доказів направлення копій відзиву іншим учасникам справи, що передбачено пунктом 2 частини п`ятої статті 178 ЦПК України та частиною четвертою статті 395 ЦПК України, а тому згідно з частиною четвертою статті 183 ЦПК України такий відзив не може бути прийнятий Верховним Судом та підлягає поверненню без розгляду.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Судучерез підсистему «Електронний суд» 08 травня 2026 року, ОСОБА_2 заперечує проти доводівпредставника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року - без змін.

Вважає касаційну скаргу безпідставною та такою, що фактично спрямована на переоцінку доказів, оскільки рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року та постановою Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року у справі № 644/2302/22, які набрали законної сили, вже встановлено такі обставини: факт укладення договору позики від 27 грудня 2021 року; факт передачі ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 12 000,00 доларів США; чинність іпотечного договору; відсутність безпідставності отримання коштів.

Звертає увагу, що ОСОБА_1 безпідставно наголошує на недослідженні апеляційним судом звіту Viber та висновків почеркознавчої, комп`ютерно-технічної і фоноскопічної експертиз, оскільки в касаційній скарзі не зазначено, які саме норми права цим порушено, а самі ці докази жодним чином не спростовують преюдиційний факт отримання коштів. Позивач лише намагається штучно об`єднати в один спір різні правочини (заповіт, договір позики, договір довічного утримання та договір купівлі-продажу), які мають самостійні предмети та є предметами різних судових проваджень.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» 09 травня 2026 року, ОСОБА_3 підтримує доводи представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., просить касаційну скаргу задовольнити, постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року скасувати, рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня

2025 року залишити в силі.

18 травня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заперечення на відзив ОСОБА_2 , зазначивши, що доводи, викладені в її відзиві, є безпідставними, свідомо викривлюються нею задля формування вигідної процесуальної позиції, не узгоджуються з її попередніми заявами та містять внутрішні суперечності. Наголошує, що його процесуальна позиція протягом розгляду справ залишається незмінною та полягає у запереченні факту реального отримання коштів у борг, невизнанні боргу та оспорюванні дійсності спірного договору, тоді як сторона відповідачки фактично уникає надання відповіді на ключові доводи касаційної скарги щодо відсутності доказів передачі грошових коштів, недослідження реальної правової природи спірних правочинів та неповного з`ясування обставин справи апеляційним судом.

Інші процесуальні звернення

30 березня 2026 року ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду заперечення щодо відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., на постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року.

07 квітня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відповідь на заперечення ОСОБА_2 щодо відкриття касаційного провадження за його касаційною скаргою.

28 червня 2026 року, 18 вересня 2026 року та 22 вересня 2026 року ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду додаткові пояснення у справі, виклавши в них доводи, які свідчать про непослідовність доводів касаційної скарги ОСОБА_1 та його недобросовісну процесуальну поведінку.

13 липня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заперечення на додаткові пояснення ОСОБА_2 , зазначивши, що викладені нею доводи є декларативними, містять внутрішні процесуальні суперечності та взагалі не спростовують конкретних підстав касаційного оскарженняпостанови Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

12 жовтня 2021 року ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Парфенковою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1544, відповідно до якого ОСОБА_4 на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження: все своє майно, де б воно не було, та з чого б не складалося, та все те, що їй буде належати на день смерті, та на що за законом вона матиме право, в тому числі належну їй квартиру АДРЕСА_2 , заповіла ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частці кожному (т. 1, а. с. 35).

Відповідно до копії договору позики грошей від 27 грудня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти у розмірі 327 360,00 грн, що є еквівалентом 12 000,00 доларів США, які позичальник зобов`язався повернути не пізніше 17 год 00 хв 27 грудня 2022 року включно (т. 1, а. с. 37-38).

Згідно з копією іпотечного договору від 27 грудня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , цим договором забезпечується виконання зобов`язання за договором позики грошей від 27 грудня 2021 року. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 (т. 1, а.с. 39-45).

За копією розписки від 27 грудня 2021 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 гроші в сумі 3 000 у. о. як залогову суму, незалежно від договору позики та договору іпотеки. Також міститься підпис ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 36).

29 грудня 2021 року між ОСОБА_4 , від імені та в інтересах якої діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовим С. Д. та зареєстрований в реєстрі за № 1103. За умовами цього договору відчужувач передала у власність набувачеві, а набувач прийняв від відчужувача у власність квартиру АДРЕСА_2 , взамін чого набувач зобов`язався забезпечувати утриманням та доглядом довічно відчужувача на умовах, встановлених даним договором (т. 1, а. с. 46).

Відповідно до копії розписки від 08 січня 2022 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 гроші в сумі 1 000 у. о. в рахунок договору позики та договору іпотеки від 27 грудня 2021 року. Також міститься підпис ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 36).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 48).

Відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 15 серпня 2022 року, ОСОБА_1 продав квартиру АДРЕСА_2 , ціна продажу 710 263,00 грн (т. 3, а .с. 161).

З витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань вбачається, що 02 листопада 2022 року до Харківського районного управління поліції № 2 Головного управління Національної поліції в Харківській області надійшла заява від ОСОБА_1 про те, що 26 березня 2022 року, прибувши до квартири АДРЕСА_2 , де мешкала ОСОБА_4 , виявив, що невстановлена особа здійснила крадіжку в умовах воєнного стану грошових коштів, золотих виробів, камери відеоспостереження. Номер кримінального провадження № 12022221170003521, правова кваліфікація кримінального правопорушення - частина четверта статті 185 КК України (т. 1, а. с. 50).

Матеріали справи також свідчать про кримінальне провадження№ 12023221170000492 від 10 лютого 2023 року за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, та кримінальне провадження № 12024221170000391 від 25 січня 2024 рокуза вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 383 КК України, у яких ОСОБА_1 є потерпілим (т. 1, а. с. 49, 51).

Згідно з матеріалами справи, ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання неукладеним договору позики та визнання недійсним договору іпотеки. У позовній заяві він вказував на відсутність факту передачі грошей за оспорюваним договором позики, що вважав підставою для визнання цього договору неукладеним. Це, так само давало підстави для визнання іпотечного договору недійсним та стягнення з відповідачки 4 000,00 доларів США як безпідставно отриманих. Він просив визнати неукладеним договір позики від 27 грудня 2021 року, визнати недійсним іпотечний договір від 27 грудня 2021 року та стягнути зі ОСОБА_2 4 000,00 доларів США.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року у справі № 644/2302/22 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови. Ухвалами Верховного Суду від 12 квітня 2024 року (провадження № 61-4929ск24), від 10 червня 2024 року (провадження № 61-7767ск24), від 09 серпня 2024 року (провадження

№ 61-4929ск24) відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харковавід 23 жовтня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року (т. 1, а. с. 151-159).

Салтівський районний суд м. Харкова допитав ОСОБА_6 та ОСОБА_7 як свідків у цій справі.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Третьякової Н. Ю., до якої приєдналася ОСОБА_3 , не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався як на підставу для визнання недійсним договору позики від 27 грудня 2021 року на вчинення правочину під впливом тяжкої обставини (стаття 233 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження №14-203цс19) зазначено, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 10 серпня 2021 року в справі № 754/16128/17 (провадження № 61-6436св21) зазначено, що відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 712/4728/16-ц (провадження

№ 61-21177св18), від 07 листопада 2018 року у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18), від 05 травня 2020 року у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц (провадження № 61-9960св19), від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20) та від 10 серпня 2021 року у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21), від 23 листопада 2022 року у справі № 522/6715/16 (провадження № 61-546св21), що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.

Для визначення того, які правочини можна кваліфікувати як такі, що вчинені під впливом тяжкої обставини, слід з`ясувати зміст поняття «вкрай невигідні умови», яким оперує припис частини першої статті 233 ЦК України. Для кваліфікації певного договору як вчиненого на вкрай невигідних умовах варто порівнювати умови такого договору із умовами договорів того ж виду, які зазвичай укладають у цивільному обороті. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно зі звичайними умовами тогочасних договорів цього виду є суттєво, значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини ця сторона приймає відповідні умови, то такий договір можна визнати недійсним на підставі статті 233 ЦК України (постанова Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 686/20292/23, провадження № 61-3246св24).

Як зазначалось, тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства й інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно вчинити правочин. Особа має його вчинити добровільно, без насильства, обману чи помилки. Повинна довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не вчинила б узагалі або вчинила б не на таких умовах (див. постанову Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16).

Одним з основних принципів цивільного судочинства є змагальність сторін (стаття 12 ЦПК України).

Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов`язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц(провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається у касаційному порядку, ОСОБА_1 , обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору позики грошей від 27 грудня 2021 року, посилався на те, що спірний правочин вчинено ним під впливом тяжкої обставини. За його твердженням, така обставина полягала в тому, що ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком вилучили правовстановлюючі документи на квартиру, яка належала ОСОБА_4 . На переконання позивача, неукладення договору позики призвело б до порушення волі ОСОБА_4 , перешкодило б укладенню з нею договору довічного утримання та унеможливило б перехід до нього права власності на згадане нерухоме майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту вилучення відповідачкою та її чоловіком правовстановлюючих документів на квартиру ОСОБА_4 , як і не доведено існування таких обставин безпосередньо на момент вчинення спірного правочину.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що обставини, на які посилається позивач, не є такими, що змушували ОСОБА_1 укласти оспорюваний правочин під впливом тяжкої обставини. За наявності справжнього бажання ОСОБА_4 не була позбавлена можливості у встановленому законом порядку скасувати довіреність, видану на ім`я ОСОБА_2 , а також звернутися до компетентних органів для отримання дублікатів правовстановлюючих документів на належну їй квартиру.

Фактично, як на тяжку обставину ОСОБА_1 посилається на утруднення в отриманні у майбутньому у свою власність нерухомого майна, яке на момент укладення спірної угоди йому не належало, і правових підстав для набуття права власності на яке на час підписання договорів позики та іпотеки взагалі не існувало.

Матеріали справи не містять доказів існування тяжких обставин такого рівня та характеру, які б об`єктивно змушували ОСОБА_1 укладати правочин саме зі ОСОБА_2 для їх усунення. Крім того, укладення спірного договору жодним чином не усувало тих обставин, які позивач визначив як тяжкі. Відтак, наведені позивачем доводи не свідчать про наявність тяжкої обставини в розумінні статті 233 ЦК України, з якою закон пов`язує можливість визнання правочину недійсним.

При цьому апеляційний суд врахував, що під час підписання оспорюваного договору сторони узгодили всі його істотні умови та письмово засвідчили відсутність будь-яких заперечень щодо них. Зі змісту правочину вбачається, що волевиявлення сторін було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; сторони підтвердили усвідомлення значення своїх дій, здатність керувати ними та розуміння правової природи укладеної угоди. Також сторонами стверджено, що вони вільно володіють українською мовою, що забезпечило однозначне тлумачення умов договору; будь-який обман, приховування істотних фактів чи застосування фізичного або психічного тиску були відсутні. Особливу увагу слід звернути на те, що сторони підтвердили факт передачі та одержання грошових коштів у повному обсязі до моменту підписання договору, а дружина позичальника - ОСОБА_3 - надала письмову згоду на вчинення її чоловіком цього правочину.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що спірний договір не було укладено на вкрай невигідних умовах. Сторони безпосередньо погодили, що за користування сумою позики позичальник не сплачує відсотків, умови договору є взаємоузгодженими, а сам факт отримання грошових коштів ОСОБА_1 підтверджується текстом угоди.

Оскільки ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами обов`язкової сукупності двох правових елементів: вчинення правочину під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних для нього умовах, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Верховний Суд повністю погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив та не навів мотиви відхилення висновків судових експертиз (почеркознавчої від 14 серпня 2023 року, комп`ютерно-технічної від 31 січня 2024 року та фоноскопічної від 23 січня 2025 року), з огляду на таке.

За змістом статей 76, 77, 86 ЦПК України належними та допустимими є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Головним предметом доказування у цій справі, з урахуванням заявлених ОСОБА_1 підстав позову (стаття 233 ЦК України), було: по-перше, наявність об`єктивно тяжкої обставини, та по-друге, вкрай невигідні умови договору позики грошей.

Встановивши, що обставини, на які посилався позивач (бажання набути у власність нерухоме майно, яке йому не належало), за своїм правовим характером не є тяжкими обставинами в розумінні статті 233 ЦК України, а умови безвідсоткової позики не є вкрай невигідними, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність самого складу цивільного правопорушення. За таких умов, висновки згаданих експертиз щодо автентичності листування у Viber чи фонограм розмов не спростовують відсутності правових підстав для задоволення позову за статтею 233 ЦК України, оскільки не стосуються невід`ємних елементів цього предмета доказування.

Крім того, твердження заявника про те, що експертизи підтверджують «відсутність реальної передачі коштів», не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України. Оспорювання договору позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, регулюється статтею 1051 ЦК України.

Посилання заявника на те, що експертизи доводять справжню природу правовідносин як «прихованого розподілу майна», також свідчать про наявність ознак іншого дефекту волі (удаваного правочину, стаття 235 ЦК України), що виключає одночасне застосування статті 233 ЦК України.

Таким чином, обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізуються і оцінюються докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

З огляду на це, безпідставними є посилання у касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при оцінці доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в судовому рішенні (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню на предмет його законності в межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками суду апеляційної інстанції. За встановлених у цій справі обставин суд правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов цілком обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Посилання заявника на неврахування судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, що зазначені в касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду апеляційної інстанції, зроблені за наслідками розгляду справи по суті, узгоджуються з нормативно-правовим обґрунтуванням та правовими висновками, викладеними в наведених у касаційній скарзі постановах.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, то відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу заявника - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду