ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 725/2233/21

Описова частина

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів позики.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, щорішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 08 вересня 2020 року у справі № 725/2755/20, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_4 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на її користь та користь ОСОБА_4 суму боргу за борговою розпискою від 04 лютого 2019 року на загальну суму 202 593,00 грн, з яких: 200 000,00 грн - основна сума боргу, 2 186,00 грн - 3 % річних, 3 210,97 грн - інфляційні втрати.

Стягнуто з ОСОБА_3 на її користь та на користь ОСОБА_4 суму боргу за борговою розпискою від 04 лютого 2019 року на загальну суму 45 491,00 дол. США, з яких: 45 000,00 дол. США - основна сума боргу, 491,00 дол. США - 3 % річних.

На виконання вказаного судового рішення 12 жовтня 2020 року суд видав виконавчий лист, на підставі якого Першим відділом державної виконавчої служби у місті Чернівці відкрито виконавче провадження.

Вказувала на те, що надалі їй стало відомо, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які є рідними сестрами, склали дві боргові розписки, одна з яких 19 січня 2019 року про те, що ОСОБА_3 отримала в борг від ОСОБА_2 47 000,00 дол. США, а інша 01 квітня 2019 року про те, що ОСОБА_3 отримала в борг від ОСОБА_2 40 000,00 дол. США.

Вважала, що відповідні договори позики, посвідчені вказаними борговими розписками, не були укладені у зазначені дати, а боргові розписки були написані значно пізніше та такі дії відповідачів спрямовані на унеможливлення виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 на її користь заборгованості, адже ОСОБА_2 було відомо про наявність у її сестри боргового зобов`язання за рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 08 вересня 2020 року.

Доказом недійсності вказаних договорів позики є також те, що розписки складені після перегляду судового рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 08 вересня 2020 року в апеляційному та касаційному порядку та після накладення арешту на майно ОСОБА_3 .

Зазначала, що така поведінка відповідачів є недобросовісною.

Позивачка вважала, що складення ОСОБА_3 розписок про отримання грошових коштів у борг направлені на уникнення звернення стягнення на її майно як боржника у виконавчому провадженні, стягувачем у якому є позивачка, а тому ці договори позики є недійсними.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір позики від 19 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та визнати недійсним договір позики від 01 квітня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів того, що внаслідок укладення оспорюваних договорів позики ОСОБА_3 стала неплатоспроможною або ж такі договори унеможливлюють виконання її зобов`язань, що в свою чергу унеможливлює застосування конструкції фраудаторного правочину в цій справі, оскільки відсутні підстави вважати, що внаслідок таких правочинів боржник у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Першотравневим районним судом міста Чернівці про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованості, стала неплатоспроможною або у неї відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 17 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Змінено мотивувальну частину рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2025 року про відмову у визнанні недійсним договору позики від 19 січня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення про відмову у визнанні недійсним договору позики від 19 січня 2019 року залишено без змін.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 грудня 2025 року про відмову у визнанні недійсним договору позики від 01 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Визнано недійсним договір позики від 01 квітня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Змінено розподіл судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави недоплачений за подання апеляційної скарги судовий збір у сумі 805,20 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування судових витрат зі сплати судового збору у сумі 993,25 грн та витрат на проведення почеркознавчої технічної експертизи у сумі 9 095,33 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування судових витрат зі сплати судового збору у сумі 993,25 грн та витрат на проведення почеркознавчої технічної експертизи у сумі 9 095,33 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що фраудаторність укладених між відповідачками договорів позики від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року позивачка пов`язувала як і з їх фіктивністю (стаття 234 ЦК України), так і їх вчиненням всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). У порушення норм процесуального права суд першої інстанції не навів мотивів щодо наявності підстав для задоволення чи відмови у позові про визнання відповідних договір недійсними саме з підстав їх фіктивності. Позивачка, посилаючись на фіктивність договорів позики, укладених між відповідачками, не надала доказів, що грошові кошти за цими договорами не були передані позичальниці, як і не спростувала ту обставину, що позикодавиця на час укладення відповідних договорів не володіла грошовими коштами у сумі 87 000,00 дол. США, а відтак не могла їх передати на виконання умов договорів. Згідно з висновком судово-технічної експертизи документів від 23 травня 2023 року № 38768/21-34/16968+16990/23-24 вбачається, що у розписках від імені ОСОБА_3 , датованих 19 січня 2019 року та 01 квітня 2019 року, відсутні ознаки штучного зістарювання документів. За таких обставин в матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на те, що кошти за оспорюваними договорами не передавалися та відповідно давали підстави для висновку про їх фіктивність. Протилежний висновок суду ґрунтувався б на припущенні, що є недопустимим. У цьому випадку сам лише факт укладення такого договору між близькими родичами не є достатньою підставою для висновку про його фіктивність.

З урахуванням вищевикладеного, у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів позики від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року, пред`явленому з підстав їх фіктивності (стаття 234 ЦК України), слід було відмовити у зв`язку з недоведеністю.

Водночас апеляційний суд зазначив, що хоча суд першої інстанції помилково здійснив оцінку факту укладення договору позики від 19 січня 2019 року, пов`язавшиіз неплатоспроможністю ОСОБА_3 , колегія суддів погоджується із висновками суду про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору позики від 19 січня 2019 року, однак з тих підстав, що такий договір не був укладений на шкоду ОСОБА_1 як кредитору у іншому зобов`язанні, яке виникло після укладення відповідного договору.

Натомість в результаті укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору позики від 01 квітня 2019 року, тобто після виникнення зобов`язань перед ОСОБА_1 , на неї покладено додаткові фінансові зобов`язання щодо повернення грошових коштів у сумі 40 000 дол. США. Відповідачка ОСОБА_3 отримала кошти, втім не вжила будь-яких дій хоча б з часткового виконання зобов`язання перед ОСОБА_1 за принципом добросовісності та розумності. Тобто укладення такого правочину, яке передбачало отримання ОСОБА_3 40 000,00 дол. США, не призвело до покращення її майнового стану як боржника у конкретному зобов`язанні та не сприяло її платоспроможності. Апеляційний суд зазначив, що в цьому випадку суд першої інстанції не врахував, що рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості, в тому числі на користь ОСОБА_1 , тривалий час не виконується, а тому виникнення додаткових фінансових зобов`язань безумовно впливає на її майновий стан. Вищевказані обставини, а також укладення договору позики від 01 квітня 2019 року між близькими родичами (рідними сестрами) дають підстави для висновку про його фраудаторність.

Апеляційний суд врахував, що положення Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкція з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, не визначають пріоритет задоволення вимог стягувача за датою їх виникнення, а тому, у разі задоволення позову у справі № 725/6072/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, в тому числі за договором позики від 01 квітня 2019 року, та звернення до примусового виконання рішення суду, фактично матиме місце створення так званого «свого кредитора» для боржника.

У квітні 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору позики від 19 січня 2019 року та в частині розподілу судових витрат, ухвалити в цій частині нове про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки доказам, що містяться в матеріалах справи, а саме доказам щодо відсутності фінансової спроможності кредитора ОСОБА_2 . У матеріалах справи міститься Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (додаток до апеляційної скарги), яка підтверджує, що незадовго до нібито надання «позики» ОСОБА_2 сама залучала кредитні кошти в банку на суму 550 000,00 грн під заставу власного майна.Суд не надав оцінки тому логічному протиріччю, що особа, яка має потребу в кредитних коштах, об`єктивно не могла володіти вільними ресурсами у розмірі 87 000,00 дол. США для надання їх у позику третій особі. Так само доказом щодо критичного майнового стану боржника ( ОСОБА_3 ) є Інформаційна довідка з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка вказує на те, що все нерухоме майно боржника вже перебуває в іпотеці. Це свідчить про повну відсутність у боржника ліквідних активів, вільних від обтяжень. За таких обставин, створення штучної заборгованості перед «дружнім» кредитором на суму 87 000,00 дол. США має на меті не отримання коштів, а виключно блокування можливості позивачці стягнути реальний борг.

Суд апеляційної інстанції вдався до фрагментарної оцінки доказів, визнавши одну з наданих розписок, а саме від 01 квітня 2019 року, фраудаторною, безпідставно застосував презумпцію добросовісності до іншої розписки - розписки від 19 січня 2019 року, попри ідентичність суб`єктного складу, часу подання та предмета позову.

Суд не врахував єдиний умисел відповідачів на штучне створення «контрольованої» заборгованості, що є класичною ознакою фраудаторного правочину.

Крім того, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, а саме статей 212, 247 ЦПК України. У протоколі судового засідання суду апеляційної інстанції від 17 березня 2026 року у розділі «за участю» відсутня відмітка про присутність третьої особи, що є завідомо недостовірним відображенням ходу процесу. Фактичне ігнорування судом особи, яка перебуває на судовому засіданні у режимі відеоконференції, свідчить про порушення обов`язку суду щодо повної фіксації перебігу засідання та позбавлення третьої особи її процесуальної суб`єктності. Під час судового засідання з боку суду спостерігався технічно неналежний рівень зв`язку: звук був перенавантажений, що робило слова головуючого судді нерозбірливими.

Також незаконними є висновки судів про відмову у стягненні витрат на проведення експертизи у розмірі 50 663,76 грн з підстав неврахування цієї експертизи як доказу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 04 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19); суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд не дослідив зібрані у справі докази.

Постанова апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У квітні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 січня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримала в борг від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 47 000,00 дол. США, які зобов`язалася повернути у строк до 30 вересня 2020 року.

01 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримала в борг від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 40 000,00 дол. США, які зобов`язалася повернути у строк до 01 квітня 2020 року.

Складені на підтвердження укладення договорів позики розписки в оригіналі були долучені до матеріалів справи.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу.

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців (після перейменування - Чернівецький районний суд міста Чернівці) від 08 вересня 2020 року у справі № 725/2755/20, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2021 року та постановою Верховного Суду від 20 травня 2021 року (провадження № 61-3708св21), позов ОСОБА_1 , ОСОБА_4 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 04 лютого 2019 року на загальну суму 202 593,00 грн, з яких: 200 000,00 грн - основна сума боргу, 2 186,00 грн - 3 % річних, 3 210,97 грн - інфляційні втрати.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 04 лютого 2019 року на загальну суму 45 491,00 дол. США, з яких: 45 000,00 дол. США - основна сума боргу, 491,00 дол. США - 3 % річних.

На виконання вищевказаного судового рішення 12 жовтня 2020 року судом було видано виконавчий лист, на підставі якого Першим відділом державної виконавчої служби у місті Чернівці відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за розписками.

Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 22 грудня 2020 року відкрито провадження у цивільній справі № 725/6072/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики.

Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 13 травня 2021 рокуу справі № 725/6072/20 залучено як третю особу без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 .

Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 13 травня 2021 року зупинено провадження у справі № 725/6072/20 до набрання законної сили судового рішення у справі № 725/2233/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договорів позики недійсними.

Згідно з висновком судово-технічної експертизи документів від 23 травня 2023 року № 38768/21-34/16968+16990/23-24, записи і підписи в розписках від імені ОСОБА_3 датованих 19 січня 2019 року та 01 квітня 2019 року, виконані кульковими ручками, спорядженими пастами синьо-фіолетового кольору. У розписках від імені ОСОБА_3 датованих 19 січня 2019 року та 01 квітня 2019 року відсутні ознаки штучного зістарювання документів. Розписка від імені ОСОБА_3 , датована 01 квітня 2019 року, виконана не в дату, вказану на документі, а пізніше серпня 2019 року. Більш точно встановити період виконання досліджених записів не представляється можливим у межах наданих зразків з урахуванням наявних методик дослідження штрихів рукописних записів та підписів.

Встановити час виконання записів і підписів у розписці від імені ОСОБА_3 , датованої 09 січня 2019 року і, як наслідок, самої розписки, не видається можливим через відсутність зразків порівняння, виконаних пастою тієї ж рецептури. Відповісти на питання ухвали «Чи відповідає інтервал написання розписок від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року між собою, та чи могли такі розписки бути написаними в один день?» не видається можливим через неможливість встановити період виконання розписки від імені ОСОБА_3 , датованої 09 січня 2019 року.

Відповідно до висновку експертів за результатами проведеної додаткової комісійної судово-технічної експертизи документів від 29 серпня 2025 року, встановити давність написання розписки від 19 січня 2019 року даті, яка в ній вказана, а саме 19 січня 2019 року не вдається можливим через відсутність зразків порівняння, виконаних пастою тієї ж рецептури, що і записи та підпис у досліджуваній розписці від імені ОСОБА_3 , датованій 19 січня 2019 року.

Мотивувальна частина

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов) (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав;

натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

ОСОБА_1 посилалась на те, що договір позики від 19 січня 2019 року укладений з метою уникнення відповідальності щодо виконання зобов`язання за рішеннямПершотравневого районного суду міста Чернівців (після перейменування - Чернівецький районний суд міста Чернівці) від 08 вересня 2020 року у справі № 725/2755/20, яким стягнуто з ОСОБА_3 , зокрема, на її користь заборгованість за договорами позики від 04 лютого 2019 року.

Апеляційний суд установив, що в матеріалах справи відсутні докази того, що оскаржуваний договір позики був укладений пізніше.

Установивши, що договір позики від 19 січня 2019 року був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до виникнення зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 за договорами позики від 04 лютого 2019 року та, відповідно, до ухвалення судового рішення у справі № 725/2755/20 про стягнення з ОСОБА_3 на користь позивачки заборгованості за договорами позики від 04 лютого 2019 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що такий договір не був укладений на шкоду ОСОБА_1 як кредитору у іншому зобов`язанні, яке виникло після укладення відповідного договору.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Також колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно відмовили у стягненні витрат на проведення експертизи у розмірі 50 663,76 грн з підстав неврахування цієї експертизи як доказу. Враховуючи те, що апеляційний суд не врахував як доказ у справі додаткову комісійну судово-технічну експертизу документів від 29 серпня 2025 року, яка проведена на підставі ухвали суду, колегія суддів погоджується з висновком суду про відмову у відшкодуваннівитрат за проведення цієї експертизи.

Такий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, який викладений у постанові від 22 листопада 2023 року у справі № 712/4126/22 (провадження № 14-123цс23) (пункти 174-179).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в судовому рішенні (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду