ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 640/25708/19

ОСОБА_1 (далі також позивач) звернувся в суд з позовом до Генеральної прокуратури України (змінено найменування відповідача з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора, далі - відповідач) у якому просив:

- визнати протиправними та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 15 листопада 2019 року № 1552ц про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20 листопада 2019 року,

- поновити ОСОБА_1 в органі прокуратури та на посаді слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 20 листопада 2019 року,

- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 20 листопада 2019 року по дату винесення судового рішення.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що наявність в оскаржуваному наказі посилання відповідача на підпункт 1 пункту 19 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-IX ) в жодній мірі не виправдовує законність наказу та правомірність звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), оскільки ані реорганізації, ані ліквідації Генеральної прокуратури України не було, як і не було скорочення чисельності її працівників, а підставою звільнення позивача стала саме норма Закону № 1697-VII, а не норма Закону № 113-IX.

Крім того, пункт 19 вказаного Закону стосується прокурорів, які займають посади у Генеральній прокуратурі України, а не слідчих Генеральної прокуратури України. Так, позивач зазначив, що пунктом 5 Розділу XIII «Перехідні положення» Закону № 1697-VII передбачено, що положення цього Закону, в тому числі статті 86, що регулює пенсійне забезпечення працівників органів прокуратури, поширюється на слідчих органів прокуратури до початку діяльності Державного бюро розслідувань. Оскільки днем початку діяльності Державного бюро розслідувань є 27 листопада 2018 року, то із вказаної дати на позивача як на слідчого Генеральної прокуратури України, не поширюється положення Закону № 1697-VII. З приводу зазначеного позивач послався на рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, за змістом яких з 27 листопада 2018 року слідчі прокуратури та керівники підрозділів (Головних управлінь, управлінь, відділів) не підлягають притягненню до дисциплінарної відповідальності, оскільки не мають статусу прокурора і тому на них не поширюється Закон України «Про прокуратуру».

Окрім наведеного вище позивач у позові вказував на невідповідність Закону № 113-IX положенням Конституції України, оскільки спрямований на масове необґрунтоване та незаконне звільнення працівників прокуратури, у спосіб нехтування їх соціальних прав та гарантій, встановлених Конституцією України, Кодексом законів про працю України та іншими законами, носить дискримінаційний характер.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України на різних слідчих посадах з 23 січня 2006 року по 20 листопада 2019 року.

Наказом Генерального прокурора України від 11 липня 2018 року № 641ц був призначений на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах першого слідчого управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Законом № 113-IX, який набув чинності 25 вересня 2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури.

За приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Позивач 15 жовтня 2019 року подав заяву у встановлений строк і за визначеною формою про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.

У подальшому 22 жовтня 2019 року позивач подав заяву про відкликання попередньої заяви про переведення на посаду та про намір пройти атестацію. Вказав, що вважає попередню заяву недійсною та просив виключити його зі списків осіб у графіку складанні іспиту на 23 жовтня 2019 року. При цьому, у вказаній заяві ОСОБА_1 наголосив відповідачу щодо незаконного звільнення його на підставі пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-IX та пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, оскільки ОСОБА_1 є слідчим, а не прокурором. Зміна назви Генеральної прокуратури як юридичної особи не є ані реорганізацією, ані ліквідацією у розумінні статті 104 Цивільного кодексу України. Зазначив, що загальний слідчий стаж в правоохоронних органах складає рівно 25 років.

Рішенням Першої кадрової комісії від 04 листопада 2019 року № 239 «Про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора», враховуючи те, що ОСОБА_1 не з`явився на складання іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, що відбувався 23, 24 жовтня, 04 листопада 2019 року, ОСОБА_1 не допускається до проходження наступних етапів атестації. На підставі наведеного комісія дійшла висновку про неуспішне проходження позивачем атестації.

Наказом Генерального прокурора України від 15 листопада 2019 року № 1552ц ОСОБА_1 звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 20 листопада 2019 року на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Листом від 16 грудня 2019 року № 11.1.1-2992вих-19 Генеральна прокуратура України повідомила позивача про те, що, враховуючи його неявку у визначений кадровою комісією день, час та місце для складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, Перша кадрова комісія прийняла рішення про неуспішне проходження ним атестації. На підставі вказаного рішення кадрової комісії, відповідно до вимог підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX наказом Генерального прокурора від 15листопада 2019 року № 1552-ц ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 20 листопада 2019 року.

Уважаючи наказ від 15 листопада 2019 року № 1552ц протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2025 року, позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 15 листопада 2019 року № 1552 ц про звільнення ОСОБА_2 з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20 листопада 2019 року.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 21 листопада 2019 року.

Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2 377 613,94 грн.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць - 43 954,17 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивач, перебуваючи на посаді старшого слідчого, а не прокурора Генеральної прокуратури України, не міг бути звільнений на підставі на підставі пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX, адже редакція цієї норми, чинна станом на дату видання оскаржуваного наказу про звільнення позивача, яка регулювала звільнення із посади у випадку, зокрема неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора і намір пройти атестацію, стосувалася виключно прокурорів.

За висновками судів попередніх інстанцій, оскільки фактично оскаржуваним наказом Генерального прокурора від 15 листопада 2019 року № 1552ц позивача незаконно звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, то це є достатньою підставою для поновлення його на попередній роботі (без надання оцінки іншим підставам позову та апеляційної скарги) з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просив скасувати на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2025 року у справі № 640/25708/19 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, що полягає у помилковому тлумаченні пунктів 7, 9, 10, підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ, пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у співвідношенні з пунктом 2 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 (далі - Порядок № 221) та вважає, що є необхідність відступити від висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 грудня 2021 року у справі № 640/22657/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справах № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11 квітня 2024 року у справі № 640/22750/19 та застосованих судом апеляційної інстанції у цій справі № 640/25708/19.

Скаржник доводить, що Законом № 113-ІХ та Порядком № 221 посади прокурора та слідчого об`єднуються словом «прокурор», тобто, кандидат на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, в межах вирішення питання звільнення або переведення в разі подання заяви в Офіс Генерального прокурора у разі проходження атестації. Також слідчі перебували у трудових відносинах з Генеральною прокуратурою України, отримували заробітну плату визначену законодавством для працівників прокуратури, тому підлягають звільненню з підстав і в порядку, передбачених для прокурорів, а не відповідно до Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Скаржник зазначає, що стосовно позивача застосовувались загальні положення спеціального законодавства Закону № 1697-VII при наданні відпусток, забезпеченні інших гарантій соціально побутового забезпечення саме як для прокурора. Будь-яких заперечень з цих питань від позивача не надходило до дня його звільнення.

Офіс генерального прокурора також вказує, що оскаржуваний у цій справі наказ Генерального прокурора прийнято на підставі рішення кадрової комісії від 04 листопада 2019 року № 239, яке є чинним. Позивач звернувся з позовом про оскарження відповідного рішення до суду лише 19 листопада 2022 року, тобто через три роки з моменту ознайомлення з наказом про звільнення (22 листопада 2019 року), отже з порушенням строку звернення до суду встановленим статтею 122 КАСУ України. У зв`язку з цим Офіс Генерального прокурора подав заяву про залишення вказаного позову без розгляду. Станом на час подання касаційної скарги справу не розглянуто. Суди попередніх інстанцій не надали оцінку зазначеним обставинам.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Позивач звертає увагу, що Верховний Суд сформував правовий висновок у постанові від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/24789/19 щодо звільнення слідчого Генеральної прокуратури України з підстави неуспішного проходження атестації. Верховний Суд у цій постанові наголосив, що Законом № 113-1Х в редакції, чинній на час звільнення (до внесення змін Законом №-15549-1Х), не передбачалося підстав, за яких може бути звільнено слідчих органів прокуратури. Також у цій постанові зазначено, що системний аналіз Закону № 113-ІХ у взаємозв`язку з положеннями Закону № 1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону № 113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори», на чому наполягає Офіс Генерального прокурора.

Рух касаційної скарги

12.02.2025 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2025 року у справі № 640/25708/19.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 13.02.2025 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючу суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М.↗, суддів Жука А. В.↗, Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 640/25708/19.

Ухвалою Верховного Суду від 17.03.2025 відкрито касаційне провадження за скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 червня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2025 року у справі № 640/25708/19.

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2026 року закінчено підготовку указаної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Розпорядженням в. о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 29 жовтня 2026 року № 1427/0/78-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 640/25708/19 у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Мартинюк Н. М., яка входить до складу постійної колегії суддів.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29 жовтня 2026 року визначено склад колегії суддів, а саме: головуючу суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М.↗, суддів: Жука А. В.↗, Желєзного І. В.↗ для розгляду судової справи № 640/25708/19.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).

Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.

Статтею 222 КЗпП України визначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Правові засади організації та діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон №1697-VII.

Відповідно до статті 4 Закону № 1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Законом № 113-IX запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку із чим до Закону № 1697-VII були внесені зміни.

Статтею 14 Закону № 1697-VII, у зв`язку із внесенням до неї змін Законом № 113-ІХ, передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону № 1697-VII кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону № 113-ІХ.

Згідно з пунктом 21 № 113-IX у тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».

Абзацом 1 та 2 пункту 3 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ установлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

Пунктами 4-6 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ передбачено, що день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України". Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України. З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Пунктом 7 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX установлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Згідно з пунктом 9 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Пунктом 10 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону №113-ІХ передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Так, на виконання норм розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, який визначає процедуру надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Відповідно до пункту 2 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Атестація слідчих органів прокуратури відбувається за процедурою, передбаченою для прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур відповідно до цього Порядку.

Пунктом 5 розділу І Порядку № 221 визначено, що предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Відповідно до пунктів 9, 10 розділу І Порядку № 221 атестація проводиться на підставі письмової заяви, зокрема прокурора Генеральної прокуратури України про переведення на посаду в Офісі Генерального прокурора, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Така заява подається у строк до 15 жовтня 2019 року (включно) та підписується прокурором особисто. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку, в редакції, що діяла на час спірних правовідносин.

За приписами пункту 19 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 341 КАС України).

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Спірним питанням у цій справі є (не)правомірність звільнення позивача з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Підстава рішення Першої кадрової комісії.

Отже, як установили суди попередніх інстанцій, на час звільнення позивач обіймав посаду старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. ОСОБА_1 як старший слідчий в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України у розумінні пункту 8 частини першої статті 3 КПК України, виконував обов`язки органу досудового розслідування, до функціональних обов`язків якого згідно із затвердженим розподілом віднесено, зокрема, здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні. Отож службове становище і процесуальний статус позивача з огляду на приписи статей 36 і 39 КПК України статей 22-26 Закону № 1697-VII, є відмінними від правового статусу прокурора.

Суди попередніх інстанцій із посиланням на правові висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справі № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11.04.2024 у справі № 640/22750/19, констатували протиправність звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII. Суди вказали, що оскільки позивач, перебував на посаді слідчого, то положення Закону № 113-IX на нього не поширюються.

Підставою для відкриття касаційного провадження визначено пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України. У касаційній скарзі скаржник вказує, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, що полягає у помилковому тлумаченні пунктів 7, 9, 10, підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ, пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у співвідношенні з пунктом 2 розділу І Порядку № 221 та вважає, що є необхідність відступити від висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 грудня 2021 року у справі № 640/22657/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справах № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11 квітня 2024 року у справі № 640/22750/19 та застосованих судом апеляційної інстанції у цій справі № 640/25708/19.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить із такого.

Верховний Суд у подібних правовідносинах вже сформулював правовий висновок, зокрема, у постановах від 31 грудня 2021 року у справі № 640/22657/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справах № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11 квітня 2024 року у справі № 640/22750/19 щодо застосування пунктів 7, 9, 10, підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ, пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, абзацу 2 пункту 2 розділу I Порядку № 221 до слідчих органів прокуратури.

За вказаними висновками Верховного Суду, приписи пункту 19 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII під час проведення їхньої атестації, стосувалися виключно прокурорів. При цьому системний аналіз положень Закону № 113-ІХ у взаємозв`язку з положеннями Закону № 1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону № 113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори».

Верховний Суд указав, що норма пункту 7 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ, яка була єдиною в цьому Законі станом на час виникнення спірних правовідносин, що стосувалася слідчих органів прокуратури і передбачала можливість їх переведення на посаду прокурора у реформованих органах прокуратури за умови успішного проходження ними атестації, не означала застосування до таких осіб усіх професійних процедур, обов`язкових для посади прокурора, а також можливість звільнення їх з посад слідчих в разі непроходження або неуспішного проходження атестації для зайняття посади прокурора.

Таким чином, Верховний Суд висловив позицію, що позивачі, перебуваючи на посадах слідчих органів прокуратури, а не прокурора Генеральної прокуратури України, не могли бути звільнені на підставі пункту 19 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 113-IX, позаяк редакція цієї норми, чинна станом на дату видання оскаржуваних в наведених справах наказів про звільнення позивачів, яка регулювала звільнення із посади у випадку, зокрема, неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора і намір пройти атестацію, стосувалася виключно прокурорів.

Такі висновки є застосовними до спірних правовідносин, які виникли у цій справі.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо необхідності відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 31 грудня 2021 року у справі № 640/22657/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справах № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11 квітня 2024 року у справі № 640/22750/19 та застосованих судом апеляційної інстанції у цій справі № 640/25708/19, слід звернути увагу, що Конституцією України гарантовано визнання і застосування в Україні принципу верховенства права, базовим елементом якого є принцип правової визначеності, який, окрім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступлення судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

Як закріплено у частині п`ятій статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Причинами для відповідного відступлення можуть бути вади попереднього судового рішення чи групи судових рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), а також зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступлення від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави, зокрема, його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання.

Так, відступленням від висновку необхідно розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.

Водночас ґрунтовних мотивів щодо неясності чи неузгодженості судової практики Верховного Суду у вирішенні відповідних правовідносин, неефективності чи очевидної застарілості внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання Офіс Генерального прокурора в касаційній скарзі не наводить.

Своєю чергою, сама по собі незгода відповідача із позицією Верховного Суду, викладеною в зазначеній постанові, не може бути підставою для відступлення від усталеної, послідовної судової практики.

За таких обставин, Верховний Суд не має вагомих підстав для зміни практики вирішення спірного питання, яка на сьогодні уже є сталою, шляхом відступлення від своєї раніше сформульованої правової позиції щодо застосування пунктів 7, 9, 10, підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ, пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, абзацу 2 пункту 2 розділу I Порядку № 221, сформульованої у постановах від 31 грудня 2021 року у справі № 640/22657/19, від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справах № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11 квітня 2024 року у справі № 640/22750/19 та застосованих судом апеляційної інстанції у цій справі.

Отже, доводи касаційної скарги стосовно того, що Законом № 113-ІХ та Порядком № 221 посади прокурора та слідчого об`єднуються словом «прокурор», тому, на думку скаржника, в разі неуспішного проходження атестації слідчі органів прокуратури підлягають звільненню з підстав і в порядку Закону № 1697-VII, передбачених для прокурорів, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень у цій справі та не спростували вказані вище висновки Верховного Суду.

Застосовуючи наведені правові висновки Верховного Суду до правовідносин, що переглядаються в касаційному порядку, слід зазначити, що перебуваючи на посаді слідчого, а не прокурора Генеральної прокуратури України, позивач не міг бути звільнений на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, про що правильно зазначили суди попередніх інстанцій.

Повертаючись до обставин цієї справи слід нагадати, що передумовою звільнення позивача з посади старшого слідчого стало неприбуття ОСОБА_1 на відповідний етап атестації, внаслідок чого Перша кадрова комісія з атестації прокурорів прийняла рішення про неуспішне проходження ним атестації.

Отож приписи пункту 19 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону №113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, зокрема у разі неуспішного проходження прокурором атестації і ці норми стосувалися виключно прокурорів.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд наголошує, що станом на момент видачі оскаржуваного наказу у відповідача були відсутні підстави для звільнення ОСОБА_1 з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, адже чинна на той час редакція Закону не передбачала застосування підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-ІХ у взаємозв`язку з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII до слідчих органів прокуратури.

Відтак доводи касаційної скарги про те, що оскаржуваний у цій справі наказ про звільнення позивача прийнято на підставі рішення кадрової комісії про неуспішне проходження позивачем атестації, яке є чинним, не спростовує висновків Верховного Суду, сформульованих у подібних правовідносинах.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що, оскільки наказом Генеральної прокуратури України від 15 листопада 2019 року № 1552ц позивача незаконно звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, то це є достатньою підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Верховний Суд також погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що поновлення позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України відповідає правовій позиції Верховного Суду щодо застосування положень статті 235 КЗпП України у вимірі правовідносин, які виникають у зв`язку з неправомірним звільненням та поновлення працівника на попередній роботі.

Доводів щодо незгоди з висновками судів попередніх інстанцій у частині визначення дати, з якої позивач має бути поновлений на попередній посаді, та розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача, касаційна скарга не містить, а тому Верховний Суд не перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у цій частині.

У обсязі встановлених у цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову.

Інші твердження і міркування скаржника, які наведені в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.

Згідно із статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій винесли законні і обґрунтовані рішення, які постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування чи зміни відсутні.

Отже, касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд,