ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 758/9028/24

Описова частина

17 липня 2024 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв`язку звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Свої позовні вимоги мотивував тим, що між ним, як позикодавцем, та відповідачем, як позичальником, 11 січня 2022 року було укладено договір позики (далі - Договір).

Згідно пункту 1 Договору позикодавець позичив, а позичальник прийняв (отримав) грошові кошти в розмірі 90 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на день підписання договору становить 2 474 982,00 грн. Позичальник безумовно зобов`язується повернути таку ж саму суму коштів та в аналогічній валюті (долари США) позикодавцю в повному обсязі до 11 лютого 2022 року включно.

При цьому, на підтвердження укладення вказаного Договору позики та його умов, ОСОБА_3 11 січня 2022 року власноручно була написана розписка, яка посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Позивач стверджує, що у визначений Договором строк відповідач не повернув йому, як позикодавцю, позичені кошти, будь-які спроби вирішити це питання шляхом усних переговорів у позасудовому порядку не принесли жодних результатів. Станом на дату подання цієї позовної заяви грошові кошти за Договором позики від 11 січня 2022 року ОСОБА_3 так і не були повернуті.

Таким чином сума, яка підлягає сплаті у гривнях та визначається за офіційним курсом Національного банку України станом на день пред`явлення цього позову, складає 3 690 963,00 грн (41,0107 ? 90000, де: 41,0107 грн - офіційний курс гривні щодо долару США, встановлений Національним банком України (далі - НБУ) станом на час подання позову; 90 000,00 - сума заборгованості (у доларах США)).

Разом з тим, позичальник, відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) також зобов`язаний сплатити на його користь інфляційні втрати у розмірі 913 931,82 грн та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 180 122,89 грн, розрахунок яких проводився за період з 12 лютого 2022 року до 16 липня 2024 року від суми заборгованості, визначеної Договором.

З урахуванням викладених обставин ОСОБА_4 просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на свою користь борг за договором позики від 11 січня 2022 року у розмірі 3 690 963,00 грн, 3 % річних у розмірі 180 122,89 грн та інфляційні втрати у розмірі 913 931,82 грн.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 31 липня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 3 690 963,00 грн боргу за договором позики від 11 січня 2022 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем належними та допустимими доказами доведено обставини, на які він посилався як на підтвердження своїх вимог. Відтак, відповідач повинен повернути позивачу грошові кошти за договором позики від 11 січня 2022 року у розмірі 90 000,00 дол. США, що за курсом НБУ на день пред`явлення позову становить 3 690 963,00 грн.

При цьому суди не прийняли до уваги доводи відповідача щодо безгрошовості договору позики, зазначивши, що такі обставини спростовуються наявними у справі доказами.

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про стягнення 3 % річних в сумі 180 122,89 грн задоволенню не підлягає з огляду на положення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Також не підлягають задоволенню вимоги про стягнення інфляційних втрат в сумі 913 931,82 грн, оскільки норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

05 березня 2026 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Подільського районного суду м.Києва від 31 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року у вказаній справі.

В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати вказані судові рішення судів попередніх інстанції в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 3690963,00 грн боргу за договором позики та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення в оскаржуваній частині ухваленіз порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2026 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

26 травня 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно розпорядження заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду Олени Грицик від 20 травня 2026 року № 530/0/226-26 про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Тітова М. Ю., на підставі службової записки Секретаря Другої судової палати Зайцева А. Ю.↗, справу № 758/9028/24 (провадження № 61-2971св26) призначено судді-доповідачеві Коротенку Є. В.↗, у складі колегії суддів: Воробйова І. А., Зайцев А. Ю.↗

Згідно розпорядження в. о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду Інни Андросюк від 29 жовтня 2026 року № 1169/0/226-26 про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи, у зв`язку з перебуванням судді Воробйової І. А. у відпустці, на підставі службової записки головуючого судді Коротенка Є. В.↗ у справі № 758/9028/24 (провадження № 61-2971св26) здійснено заміну відсутнього судді у складі колегії, на суддю Коротуна В. М.↗

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами встановлено, що 11 січня 2022 року між ОСОБА_4 («Позикодавець») та ОСОБА_3 («Позичальник») укладено договір позики.

Відповідно до пункту 1 договору позики від 11 січня 2022 року, позикодавець позичив, а позичальник прийняв (отримав) грошові кошти в розмірі 90 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на день підписання договору становить 2 474 982,00 грн. Позичальник безумовно зобов`язується повернути таку ж саму суму коштів та в аналогічній валюті (долари США) позикодавцю в повному обсязі до 11 лютого 2022 року включно.

Згідно пункту 2 Договору від 11 січня 2022 року, підписання сторонами цього договору свідчить про те, що сума позики передана позичальнику у повному обсязі.

Позичальник зобов`язаний повернути позику протягом строку, встановленого цим Договором. У разі затримки строку повернення позики, позикодавець має право нарахувати пеню на неповернуту в строк суму у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у момент такої затримки, за кожен день неповернення грошових коштів та ввесь період прострочення (пункт 5 Договору).

Відповідно до пункту 12 Договору від 11 січня 2022 року, сторони свідчать, що цей Договір відповідає дійсним намірам сторін, не є удаваним, укладений сторонами добровільно, при ясній пам`яті, його умови є справедливими для обох сторін.

В матеріалах справи наявна розписка від 11 січня 2022 року (додаток до Договору від 11 січня 2022 року), з якої вбачається, що ОСОБА_3 позичив грошові кошти у ОСОБА_4 у розмірі 90 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на день підписання договору становить 2 474 982,00 грн, та зобов`язується їх повернути до 11 лютого 2022 року.

Така розписка від 11 січня 2022 року складена на підтвердження укладення та передання коштів за Договором позики від 11 січня 2022 року.

Відповідач ОСОБА_3 не заперечував факту укладання та підписання ним 11 січня 2022 року Договору позики та написання боргової розписки.

Відповідач до матеріалів справи долучив копію нотаріально посвідченого Договору позики від 10 вересня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 («Позикодавець») та ОСОБА_3 («Позичальник»), відповідно до умов якого позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші в сумі 7 193 70,00 грн.

Зокрема, відповідно до пункту 1 Договору від 10 вересня 2013 року, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 10 вересня 2014 року.

Відповідача було допитано у якості свідка. Як свідок ОСОБА_3 надав покази, що просив у ОСОБА_4 у борг грошові кошти у розмірі 45 000,00 дол. США для купівлі квартири у ОСОБА_6 . ОСОБА_4 погодився, однак при умові, що вони укладуть договір на суму 90 000,00 дол. США, які потім ОСОБА_3 повинен йому повернути. Після укладення договору позики від 10 вересня 2013 року, ОСОБА_4 передавав грошові кошти у сумі, еквівалентній 90 000,00 дол. США, саме ОСОБА_6 , яка в подальшому жодної квартири на відповідача не оформила. Таким чином, грошові кошти відповідачу взагалі не передавалися. Щодо підписання договору позики від 11 січня 2022 року, то допитаний як свідок ОСОБА_3 зазначив, що фактично його примусили укласти такий договір, однак кошти за таким договором йому не передавалися, а договір позики від 11 січня 2022 року укладався фактично щодо позикових відносин між сторонами, які виникли у 2013 році за договором від 10 вересня 2013 року, за яким відповідач кошти позивачу не повернув.

Мотивувальна частина

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 31 липня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення з ОСОБА_3 3 % річних у розмірі 180 122,89 грн та інфляційних втрат у розмірі 913 931,82 грн не було предметом перегляду судом апеляційної інстанції, а тому, в силу положень частини другої статті 17 ЦПК України, не підлягає перегляду в цій частині вимог і в суді касаційної інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду відповідають.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Таким чином, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Подібні висновки висловлені у постанові Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та в інших.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши, що 11 січня 2022 року відповідач взяв у позивача у позику грошові кошти у розмірі 90 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути до 11 лютого 2022 року, на підтвердження чогосторони уклали відповідний письмовий договір, а позичальник особисто написав борговурозписку, оригінал якої знаходиться у позивача та дійсність якої не спростована, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин та наявності у відповідача обов`язку з повернення отриманих у позику грошових коштів.

Разом з тим, грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц зазначено, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти- фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити у грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів в іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.

Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові кошти, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Звертаючись до суду у липні 2024 року з позовом ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_3 на свою користь борг за договором позики від 11 січня 2022 року у розмірі 3 690 963,00 грн, виходячи з наступного розрахунку 41,0107 ? 90000, де: 41,0107 грн - офіційний курс гривні щодо долару США, встановлений Національним банком України станом на 16 липня 2024 року; 90 000,00 - сума заборгованості (в доларах США).

Ураховуючи, що сторони у договорі позики визначили валютою позикового зобов`язання долар США, а звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 просив стягнути заборгованість за договором позики у доларах США в гривневому еквіваленті за курсом НБУ, визначеним станом на дату подання цієї позовної заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, з огляду на принцип диспозитивності, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 3 690 963,00 грн боргу за договором позики від 11 січня 2022 року (41,0107 ? 90000, де: 41,0107 грн - офіційний курс гривні щодо долару США, встановлений НБУ станом на час подання позову; 90 000,00 - сума заборгованості (у доларах США)).

При таких обставинах посилання відповідача на необхідність сплати суми боргу відповідно до визначеного у розписці гривневого еквіваленту отриманих у позику коштів на час надання позики є безпідставними.

Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність доводів відповідача щодо безгрошовості договору позики, оскільки такі обставини спростовуються наявними у справі доказами. Крім цього, судами не встановлено зв`язку між договором позики, укладеним сторонами 11 січня 2022 року, та договором позики від 10 вересня 2013 року, копію якого ОСОБА_3 долучив до матеріалів справи. При цьому докази сплати позичальником боргу як за договором позики від 10 вересня 2013 року, так і за договором позики від 11 січня 2022 року в матеріалах справи відсутні.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Верховний Суд встановив, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення в оскаржуваній частині з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду