ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/13736/15

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова компанія України» (далі - ПАТ «Державна продовольчо-зернова компанія України») про стягнення середнього заробітку у розмірі 12 846,65 грн за час затримки виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси у справі № 522/10862/14 про поновлення на роботі.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2014 року у справі

№ 522/10862/14 її поновлено на посаді головного бухгалтера філії

ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» «Одеський зерновий термінал», стягнуто з ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 66 467,45 грн та 2 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. На виконання вказаного судового рішення 26 листопада 2014 року виданий виконавчий лист, проте наказ про поновлення її на роботі виданий лише 29 грудня 2014 року, тому, на її думку, з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 листопада

2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_1 була поновлена на роботі 29 грудня 2014 року, останнім днем звернення із позовом до суду є 29 березня 2015 року, однак позивач звернулась до суду лише у липні 2015 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду.Крім того, матеріали справи не містять доказів відкриття виконавчого провадження на виконання вказаного рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, а тому суд не може розцінювати її поновлення на роботі через місяць після видачі виконавчого листа як порушення вимог закону про негайне виконання рішення суду.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що позовні вимоги про порушення відповідачем прав позивача щодо негайного виконання судового рішення про поновлення на роботі є обгрунтованими, проте позивач пропустила тримісячний строк звернення до суду. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно не задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду та поновлення на роботі, оскільки у справах про стягнення заробітної плати позовна давність не застосовується.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

16 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року справу

№ 522/13736/15 передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу № 522/13736/15 прийнято до розгляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду та призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

У запереченні (відзиві) на касаційну скаргу ПАТ «Державна продовольчо-зернова компанія України» зазначає, що відповідно до положень статті 233 КЗпП України у разі наявності трудового спору працівник може звернутися до суду із позовом в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. ОСОБА_1 була поновлена на роботі 29 грудня 2014 року, тому останнім днем звернення із позовом є 29 березня 2015 року, однак позивач звернулась до суду лише у липні 2015 року, тобто із пропуском встановленого строку. Кошти, нараховані працівникам за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, не входять до складу фонду заробітної плати, тому звернення позивача до суду із вимогою про стягнення цих коштів обмежується трьома місяцями позовної давності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада

2014 року у справі № 522/10862/14 ОСОБА_1 поновлено на посаді головного бухгалтера філії ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» «Одеський зерновий термінал», стягнуто з ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 66 467,45 грн та 2 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. Також допущено негайне виконання рішення у частині стягнення середнього заробітку у межах платежів за один місяць у розмірі 12 846,65 грн.

На виконання цього судового рішення від 26 листопада 2014 року позивачу 04 грудня 2014 року було видано виконавчий лист.

Відомості про пред`явлення виконавчого листа для примусового виконання відсутні.

Наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі виданий ПАТ «Державна продовольчо-зернова компанія України» 29 грудня 2014 року, що позивач вважає порушенням її законних прав, передбачених частиною пятою сттаті 235 КЗпП України, якою встановлено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.

Позивач звернулась до суду з цим позовом у липні 2015 року. Питання про поновлення строків звернення до суду не порушувала, причини пропуску не зазначала.

Необхідність передання справи, яка переглядається, на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду обґрунтовувала наявністю підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше прийнятих постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц (провадження № 61-713св17) та від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18).

Свої висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у зазначених постановах мотивував тим, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України, тобто заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

На переконання колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вищевказаній постанові Верховного Суду, викликана тим, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав несвоєчасно поновленого на роботі працівника щодо компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, наведеного у вищевказаних постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц (провадження № 61-713св17) та від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18), посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, обґрунтовано застосували положення частини першої статті 233 КЗпП України до позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, оскільки такі позовні вимоги обмежуються тримісячним строком звернення працівника до суду.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У частині другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2014 року у справі № 522/10862/14 про поновлення позивача на роботі підлягало негайному виконанню, але фактично було виконано роботодавцем лише 29 грудня 2014 року.

У порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, відповідач не провів негайне виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2014 року про поновлення позивача на роботі.

Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпПУкраїни, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У звязку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц (провадження

№ 61-713св17) та від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18).

Встановивши, що наказ про поновлення позивача на роботі було видано роботодавцем 29 грудня 2014 року, а позивач звернулась до суду 03 липня 2015 року, тобто з пропуском строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, не порушивши питання про поновлення пропущеного строку, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду