ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 344/17593/19

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 11 лютого 1993 року її було прийнято на роботу до Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка на посаду адміністратора театру.

12 грудня 1994 року її було переведено на посаду заступника директора по глядачах.

24 січня 1995 року її переведено на посаду комерційного директора у зв`язку з упорядкуванням штатного розпису.

01 жовтня 1996 року до трудової книжки ОСОБА_1 внесено запис про те, що відповідно до зміненого штатного розпису її слід вважати на посаді заступника директора з комерційних питань (з організації глядачів).

16 грудня 2005 року її було незаконно звільнено та на наступний день - 17 грудня 2005 року поновлено на посаді заступника директора.

Указом Президента України №40/2019 від 20 лютого 2019 року Івано-Франківському академічному обласному українському музично-драматичному театру імені Івана Франка надано статус національного та перейменовано його на Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

03 липня 2019 року начальник відділу кадрів театру ознайомила її з наказом № 64 від 01 липня 2019 року «Про попередження» за підписом директора - художнього керівника театру Р. Держипільського, яким її та ще чотирьох працівників театру попереджено про наступне звільнення з 31 серпня 2019 року.

З інформації, викладеної на веб-сайті театру, вона дізналася, що Івано-Франківським національним академічним драматичним театром імені Івана Франка оголошено конкурс на заміщення вакантних посад: директора-розпорядника; комерційного директора; помічника генерального директора; провідного юрисконсульта; керівника відділу з реклами, зв`язків із громадськістю; менеджера з реклами, зв`язків із громадськістю; машиніста сцени (2 особи); освітлювача сцени; бутафора; електрозварника; механіка механічного цеху; техніка цеху автоматики.

29 серпня 2019 року вона подала заяву про участь у конкурсі на зайняття посади комерційного директора.

02 вересня 2019 року вона з`явилася на роботу та приступила до виконання своїх службових обов`язків. Окрім того, об 11:00 год. вона взяла участь у конкурсі. Цього ж дня (02 вересня 2019 року) її було ознайомлено з наказом про її звільнення з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та видано трудову книжку.

Незважаючи на те, що їй було вручено трудову книжку та наказ про звільнення, вона продовжувала працювати як заступник керівника театру (комерційний директор).

13 вересня 2019 року їй повідомили, що вона не пройшла конкурс, а на місце комерційного директора прийнято іншу особу.

16 вересня 2019 року на вимогу керівника театру вона звільнила займаний нею робочий кабінет та передала ключі головному бухгалтеру. Таким чином фактично останнім її робочим днем було 16 вересня 2019 року.

Вважає своє звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним, оскільки за весь період часу з 01 липня 2019 року по 31 серпня 2019 року їй не було запропоновано жодної іншої посади; її звільнення відбулося у вихідний день (суботу); попередження про її звільнення з роботи відбулося з порушенням двохмісячного строку; жодних змін в організації виробництва чи скорочення чисельності або штату працівників в театрі не відбулося, а фактично відбулася лише зміна назви посади у зв`язку із наданням театру статусу національного і, крім того, за новим штатним розписом кількість працівників збільшилася.

Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ № 95 від 30 серпня 2019 року про її звільнення; поновити її на роботі на посаді заступника директора Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка з 31 серпня 2019 року; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та судові витрати.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_1 відбулося на законних підставах і з додержанням норм трудового законодавства, а тому відсутні підстави для скасування наказу про звільнення та поновлення її на роботі. Оскільки вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від вимоги про поновлення на роботі, підстави для її задоволення також відсутні.

Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_1 .

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .

Визнано незаконним та скасовано наказ по Івано-Франківському академічному обласному українському музично-драматичному театру імені Івана Франка № 95 від 30 серпня 2019 року «Про звільнення».

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника директора Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка з 31 серпня 2019 року.

Стягнуто з Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 31 серпня 2019 року по 07 грудня 2021 року у розмірі 393 949,80 грн з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення суми платежу за один місяць у розмірі 14 513,94 грн з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів звернуто до негайного виконання.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що місцевий суд необґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні заявлених позовних вимог, оскільки при звільненні позивачки відповідачем недотримано положень частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника. Відповідачем дотримано вимоги закону щодо попередження працівника за два місяці про наступне вивільнення, однак роботодавцем не запропоновано працівникові будь-яких альтернативних посад.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач за період з 01 липня 2019 року (попередження про наступне звільнення) по 31 серпня 2019 року (день звільнення) пропонував позивачу інші вакантні посади, які з`явилися в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, та які існували на день звільнення.

У січні 2022 року Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення у справі ухвалено апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (статті 49-2, 235 КЗпП України), викладених у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 754/7439/19 та від 26 листопада 2020 року у справі № 234/15372/17.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме відсутність врегулювання питання зменшення виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з працевлаштуванням на роботу на іншому підприємстві.

Провадження у суді касаційної інстанції

17 лютого 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 11 лютого 1993 року працювала в Івано-Франківському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Івана Франка на різних посадах, зокрема, її було: 11 лютого 1993 року призначено на посаду адміністратора театру; 12 грудня 1994 року - переведено на посаду заступника директора по глядачах; 24 січня 1995 року - переведено на посаду комерційного директора у зв`язку з упорядкуванням штатного розпису; 01 жовтня 1996 року до трудової книжки внесено запис - відповідно до зміненого штатного розпису вважати на посаді заступника директора з комерційних питань (з організації глядачів); 16 грудня 2005 року -звільнено з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України; 17 грудня 2005 року - поновлено на посаді заступника директора. Наведене підтверджується копією трудової книжки ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 27-32).

Указом Президента України № 40/2019 від 20 лютого 2019 року Івано-Франківському академічному обласному українському музично-драматичному театру імені Івана Франка надано статус національного та надалі іменовано його Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана-Франка (т. 1, а. с. 14).

У зв`язку з отриманням театром статусу національного та приведенням найменувань посад у відповідність до Класифікатора професій, директором - художнім керівником театру Р. Держипільським 15 травня 2019 року видано наказ № 22 «Про внесення змін до штатного розпису», яким бухгалтерію театру та начальника відділу кадрів зобов`язано запропонувати зміни у штатний розпис та подати в управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА на затвердження у новій редакції; привести у відповідність до Національного класифікатора професій ДК 003:20 «Класифікатор професій» найменування посад, змінивши їх у штатному розписі (т. 1, а. с. 15).

Наказом № 26 від 28 червня 2019 року «Про зміни в штатному розписі» наказано провести зміни в організації виробництва і праці; начальника відділу кадрів ОСОБА_2 зобов`язано проаналізувати необхідність виведення посад та введення нових; підготувати проект наказу щодо попередження про наступне звільнення працівників (т. 1, а.с. 16).

Відповідно до наказу № 64 від 01 липня 2019 року «Про попередження», у зв`язку зі змінами та затвердженням нового штатного розпису, позивача попереджено про наступне звільнення із 31 серпня 2019 року (т. 1, а. с. 17).

Наказом № 29 від 15 серпня 2019 року «Про проведення конкурсу» оголошено конкурсний відбір на вакантні посади: директора-розпорядника та комерційного директора ( т. 1, а. с. 18, 184).

28 серпня 2019 року позивачка подала заяву про допуск її до участі в конкурсі на заміщення посади комерційного директора (т. 1, а. с. 19).

Наказом в.о. генерального директора - художнього керівника театру Р. Держипільського № 95 від 30 серпня 2019 року «Про звільнення» заступника директора ОСОБА_1 звільнено з роботи 31 серпня 2019 року у зв`язку зі змінами штатного розпису (виведення посади заступника директора), згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 20).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі заявник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо врегулювання питання зменшення виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з працевлаштуванням на роботу на іншому підприємстві (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України у касаційній скарзі зазначається конкретна норма права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду про її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній.

Окрім формального посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та відсилки на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, заявник має чіткозазначити норму права, щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Разом із тим, у поданій касаційній скарзі заявник не зазначає норму права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду про її застосування, тобто взагалі не обґрунтовує наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК.

Формальне посилання у касаційній скарзі на відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не є дотриманням вимог процесуального закону щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.

За таких обставин розгляд касаційної скарги обмежується доводами заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (статті 49-2, 235 КЗпП України), викладених у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 754/7439/19 та від 26 листопада 2020 року у справі № 234/15372/17.

У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 754/7439/19 судом касаційної інстанції звернуто увагу на те, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

У справі № 754/7439/19 було встановлено, що роботодавець належним чином попередив працівника про наступне звільнення у зв`язку з скороченням посади, а також запропонував усі вакантні посади, на яких працівник міг працювати з урахуванням кваліфікації та досвіду роботи.

У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 234/15372/17 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відсутність підстав для стягнення з роботодавця на користь робітника середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період більше одного року, оскільки розгляд справи тривав більше одного року з вини працівника, яка полягала у тому, що останній вчасно не повідомив суд про усунення обставин, що викликали зупинення провадження у справі.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За загальним правилом у трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

За частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно із частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

У правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17, зазначено, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільняється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

У правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, зазначено, що, оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно зі статтею 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ратифікованою Україною 04 лютого 1994 року, коли роботодавець планує припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного або аналогічного плану, він своєчасно надає відповідним представникам працівників інформацію щодо цього питання, зокрема інформацію про причини передбачуваних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, та строк, протягом якого їх буде проведено.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідачем дотримано вимоги закону щодо попередження працівника за два місяці про наступне вивільнення, однак суду не надано доказів на підтвердження того, що відповідач за період з 01 липня 2019 року (попередження про наступне звільнення) по 31 серпня 2019 року (день звільнення) пропонував позивачці інші вакантні посади, які з`явилися в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, та які існували на день її звільнення.

Під час апеляційного перегляду справи представник відповідача визнав, що в період із дня попередження позивачки про звільнення із займаної посади вакантні посади, які б відповідали освіті та кваліфікації позивачки, були, однак їй не пропонувались, так як вона виявила бажання тільки перевестись на посаду комерційного директора, на яку згідно із статутом театру працівник приймався на конкурсній основі. Вона погодилася взяти участь у конкурсі, однак конкурсний відбір не пройшла.

Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці та/або реорганізації покладається обов`язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.

За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 30 листопада 2021 року у справі № 640/3806/20, від 26 січня 2022 року у справі № 671/875/20.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.

Ухвалюючи нове рішення у справі про задоволення позовних вимог, апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, а висновки суду відповідають належним чином оціненим доказам, що надані сторонами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень КЗпП України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, алез різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Колегія суддів також критично сприймає доводи заявника про навмисне затягування справи.

Так, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, ухвалює рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул за умови, якщо заява про поновлення на роботі розглядалася більше одного року і в цьому не було вини працівника. За наявності часткової вини працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з`являвся на виклик суду, вчиняв інші дії щодо зволікання розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

У справі, яка є предметом перегляду, не вбачається недобросовісних дій позивача чи зловживання процесуальними правами. Вина працівника у тому, що спір про поновлення на роботі розглядався більше одного року невстановлена.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди із судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскарженого судового рішення.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються.

Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», № 19164/04, пункт 47).

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 .

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,