ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 342/1028/24

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ласощі» (далі - ТОВ «Ласощі», товариство) з позовом про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що до 20 листопада 2023 року вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та обіймала посаду фінансового директора ТОВ «Ласощі».

Наказом директора ТОВ «Ласощі» від 20 листопада 2023 року №43-К/тр її було звільнено з роботи з 20 листопада 2023 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку із прогулом без поважних причин, який вона вважає незаконним.

Із 27 жовтня до 17 листопада 2023 року вона перебувала на лікарняному, а 20 листопада 2023 року прибула на роботу та написала заяву на відпустку, однак її не впустили на територію підприємства з тих підстав, що її звільнено. Заяву про надання відпустки вона надіслала відповідачу поштою того ж дня.

Тобто, фактично вона була позбавлена можливості виконувати свої посадові обов`язки належним чином, що виключає підстави для звільнення у зв`язку з прогулом.

Директором ТОВ «Ласощі» є громадянка Польщі ОСОБА_3 , яка не знає української мови і фізично не могла підписати наказ про її звільнення та завіряти копії документів, оскільки знаходиться в Польщі, а всі дії вчинялися особами, які здійснили рейдерське захоплення товариства.

Наявність правових підстав для поновлення строку передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України, ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вперше до суду з позовом за захистом порушеного права вона звернулася вчасно, однак ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 27 травня 2024 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 15 липня 2024 року, її позовну заяву було повернено, що не позбавляє її права повторно звернутися до суду з цим позовом.

Посилаючись на те, що у відповідача були відсутні підстави для її звільнення, ОСОБА_1 просила суд: поновити їй строк звернення до суду з цим позовом; визнати незаконним та скасувати наказ директора ТОВ «Ласощі» від 20 листопада 2023 року № 43-К/тр про її звільнення; поновити її на посаді директора фінансового в ТОВ «Ласощі» з 20 листопада 2023 року; стягнути з ТОВ «Ласощі» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 листопада 2023 року до дня поновлення на роботі.

Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка не довела, що була відсутня на робочому місці більше трьох годин з поважних причин.

Суд урахував, що рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2024 року у справі № 342/1602/23 у задоволенні її позову до ТОВ «Ласощі Юкрейн» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

У ТОВ «Ласощі Юкрейн» позивачка перебувала на посаді комерційного директора. Її звільнення за прогул стосувалося тих же періодів відсутності на роботі, що і у цій справі. Суд, серед іншого, встановив, що ОСОБА_1 не довела, що у неї не було безпосереднього робочого місця, а також, що вона здійснювала виїзди за межі території товариства з метою вирішенні робочих питань.

Суд відхилив як необґрунтовані посилання позивачки на те, що ОСОБА_3 не володіє українською мовою і фізично не могла підписати наказ про її звільнення та завіряти копії документів, а всі дії у товаристві вчиняються іншими особами. Доказів щодо наявності кримінального провадження за вказаним фактом та відповідного судового рішення ОСОБА_1 не надала.

Надаючи оцінку посиланням позивачки на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 12 червня 2024 року, яке набрало законної сили 05 лютого 2025 року, суд першої інстанції виходив з того, що рішення управителя від 27 вересня 2023 року про припинення повноважень директора товариства, на яке посилається позивачка, обґрунтовуючи факт незаконного зайняття посади керівника ТОВ «Ласощі» ОСОБА_3, має обов`язковий характер лише для суб`єктів господарського спору та не впливає на вирішення цієї справи.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивачка пропустила передбачений статтею 233 КЗпП України строк для звернення до суду з позовом, а наведені нею підстави для його поновлення є неповажними.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2026 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення суду посилання на пропуск позивачкою строку звернення до суду з позовом.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення позивачки відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства. Водночас суд помилково послався на пропуск ОСОБА_1 встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України строку для звернення до суду за захистом порушеного права, як на додаткову підставу для відмови у задоволенні позову.

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 травня 2026 року у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 12 квітня 2023 року у справі № 711/5593/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 686/9687/22, від 02 грудня 2025 року у справі № 398/3043/23, від 12 січня 2026 року у справі № 712/10356/24 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Посилається на порушення норм процесуального права, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини справи на підставі документів, достовірність і допустимість яких належно не перевірили (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на порушення вимог статті 149 КЗпП України відповідач не довів належного, своєчасного та реального вручення ОСОБА_1 вимоги про надання письмових пояснень до застосування дисциплінарного стягнення, що позбавило її можливості надати власні пояснення щодо обставин, які стали підставою для звільнення, та фактично позбавило її однієї з ключових гарантій захисту від незаконного звільнення; сам факт вчинення ОСОБА_1 дисциплінарного проступку є спірним, а докази, покладені в основу звільнення, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх достовірності, часу створення та фактичних обставин їх оформлення.

На порушення норм процесуального права апеляційний суд фактично поклав на позивачку обов`язок спростовувати доводи роботодавця та доводити відсутність її вини, що суперечить положенням статті 81 ЦПК України, зокрема, зважаючи на те, що саме роботодавець має довести законність звільнення працівника з роботи.

Відповідач не довів, що робоче місце ОСОБА_1 було чітко визначене та що вона була зобов`язана постійно перебувати саме на території ТОВ «Ласощі», а також факту невиконання нею своїх трудових обов`язків. Сама лише відсутність працівника у приміщенні товариства не є достатньою підставою для висновку про прогул, якщо роботодавець не довів, що працівник у цей час не виконував свої трудові функції.

Невстановивши усіх обов`язкових ознак дисциплінарного проступку, суди попередніх інстанцій фактично ототожнили відсутність позивачки на території товариства з прогулом, що свідчить про неправильне застосування пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що документи, покладені в основу її звільнення, є внутрішніми документами відповідача, складені за участю особи, яка перебувала за межами України та фізично не могла засвідчити обставини, викладені в актах; на момент звільнення позивачки ОСОБА_3 фактично не мала законних повноважень керівника ТОВ «Ласощі», отже, не мала права підписувати наказ про звільнення ОСОБА_1 .

Крім того, судам попередніх інстанцій належало встановити не загальну відсутність позивачки на робочому місці з 08 год 00 хв до 17 год 00 хв, а те, чи була вона відсутньою саме більше трьох годин без поважних причин протягом її індивідуального чотиригодинного робочого дня. Без встановлення зазначених обставин висновок судів про вчинення нею прогулу є передчасним.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 17 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 травня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 травня 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, витребувано із Городенківського районного суду Івано-Франківської області матеріали справи № 342/1028/24.

У липні 2026 року матеріали справи № 342/1028/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 07 лютого 2024 року засновником ТОВ «Ласощі» є ОСОБА_4 , керівником - ОСОБА_3.

Відповідно до нотаріального акта від 20 квітня 2023 року ОСОБА_4 видав ОСОБА_1 довіреність на представництво товариства перед фізичними та юридичними особами в межах його діяльності без будь-яких обмежень, в тому числі в судах, перед будь-якими суб`єктами господарювання, з правом створювати та приєднуватися до суб`єктів господарювання, в тому числі комерційних підприємств, з правом створювати філії, відділення у країні та за кордоном.

ОСОБА_1 працювала у ТОВ «Ласощі» на посаді фінансового директора.

На підтвердження відсутності позивачки на роботі більше трьох годин відповідач надав суду доповідні записки начальника відділу збуту ТОВ «Ласощі» від 03 жовтня 2023 року № 4, від 09 жовтня 2023 року № 5, від 10 жовтня 2023 року № 6, від 11 жовтня 2023 року №7, від 13 жовтня 2023 року № 8, а також акти начальника відділу збуту та директора товариства про встановлення факту відсутності позивачки на роботі від 03 жовтня 2023 року № 1-а, від 09 жовтня 2023 року № 3-а, від 10 жовтня 2023 року № 5-а, від 11 жовтня 2023 року №7-а та від 13 жовтня 2023 року № 9-а (т. 1 а. с. 66-75).

Наказами директора ТОВ «Ласощі» від 03 жовтня 2023 року № 28-К/тр, 09 жовтня 2023 року № 29-К/тр, від 10 жовтня 2023 року № 30-К/тр, від 11 жовтня 2023 року № 31-К/тр, від 13 жовтня 2023 року № 32-К/тр начальнику відділу збуту доручено провести службове розслідування щодо з`ясування причин відсутності позивачки на роботі (т. 1 а. с. 76-80).

Від отримання вимог про надання письмових пояснень щодо причин відсутності на робочому місці у вказані дні разом із підтверджуючими документами поважності причин відсутності позивачка відмовилася, про що було складено відповідні акти (т. 1 а. с. 81-90).

20 листопада 2023 року, у день перебування ОСОБА_1 на роботі, їй повторно запропонували письмово пояснити причини відсутності на роботі 03 жовтня 2023 року з 08:00 год до 10:00 год та з 11:51 год до 17:00 год, 09 жовтня 2023 року з 08:00 год до 08:48 год та з 11:40 год до 17:00 год, 10 жовтня 2023 року з 08:00 год до 08:27 год та з 09:08 год до 17:00 год, 11 жовтня 2023 року з 08:00 год до 08:36 год., з 09:27 год до 12:27 год та з 14:40 год до 17:00 год, 13 жовтня 2023 року з 08:00 год до 12:23 год.

ОСОБА_1 відмовилася надати пояснення, про що начальником відділу збуту, головним бухгалтером та директором товариства було складено акт № 14-а (т. 1 а. с. 101).

Наказом ТОВ «Ласощі» від 20 листопада 2023 року № 27-К/тр ОСОБА_1 з 20 листопада 2023 року звільнено у зв`язку із прогулом без поважних причин відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наказ підписано ОСОБА_3. Підставою звільнення зазначено акти про відсутність позивачки на робочому місці та про відмову давати пояснення, накази та акти про службове розслідування.

Копію наказу про звільнення від 20 листопада 2023 року № 27-К/тр та повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні ОСОБА_1 отримала засобами поштового зв`язку 27 листопада 2023 року.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Відповідно до змісту статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Змістом статті 29 КЗпП України передбачено обов`язок роботодавця в узгоджений із працівником спосіб поінформувати працівника про: 1) місце роботи (інформація про роботодавця, у тому числі його місцезнаходження), трудову функцію, яку зобов`язаний виконувати працівник (посада та перелік посадових обов`язків), дату початку виконання роботи; 2) визначене робоче місце, забезпечення необхідними для роботи засобами; 3) права та обов`язки, умови праці; 4) наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров`я, а також про право на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору - під підпис; 5) правила внутрішнього трудового розпорядку або умови встановлення режиму роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, а також про положення колективного договору (у разі його укладення); 6) проходження інструктажу з охорони праці, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони; 7) організацію професійного навчання працівників (якщо таке навчання передбачено); 8) тривалість щорічної відпустки, умови та розмір оплати праці; 9) процедуру та встановлені цим Кодексом строки попередження про припинення трудового договору, яких повинні дотримуватися працівник і роботодавець.

Отже, вищезазначеною нормою передбачено обов`язок роботодавця щодо інформування працівника про місцезнаходження робочого місця, права та обов`язки, а також умови праці останнього.

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Статтею 139 КЗпП України передбачено обов`язок працівників працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (частина перша статті 147 КЗпП України).

Відповідно до змісту статей 147-149 КЗпП України роботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за винне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків.

Частинами першою та другою статті 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Верховний Суд у постановах від 04 вересня 2024 року у справі № 206/3355/19, від 28 лютого 2024 року у справі № 758/5941/21, від 10 січня 2024 року у справі № 522/142/20, від 25 січня 2023 року у справі № 734/2607/20 та інших виснував, що прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні керуватися тим, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Отже, для вирішення питання про законність звільнення працівника у зв`язку із прогулом необхідним є не тільки встановлення самого лише факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.

Водночас чинним трудовим законодавством чітко не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен враховувати конкретні обставини і будь-які докази передбачені процесуальним законом.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають його вину.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 червня 2024 року у справі № 643/1959/22, від 20 грудня 2023 року у справі № 757/45015/20-ц, від 11 грудня 2024 року у справі № 932/3327/23, від 17 грудня 2025 року у справі № 624/480/24.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що звільнення позивачки на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.

У касаційній скарзі позивачка посилається на те, що такий висновок судів попередніх інстанцій суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 12 квітня 2023 року у справі № 711/5593/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 686/9687/22, від 02 грудня 2025 року у справі № 398/3043/23, від 12 січня 2026 року у справі № 712/10356/24.

Перевіривши доводи ОСОБА_1 , Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскаржувані судові рішення згаданим висновкам Верховного Суду не суперечать.

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 зазначено, що відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунені самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 711/5593/21 зазначено, що згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3933-XII, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 Конвенції, лежить на роботодавцеві.

У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 686/9687/22 зазначено, що у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. Обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.

Не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого йому не було повідомлено.

У постановах від 02 грудня 2025 року у справі № 398/3043/23, від 12 січня 2026 року у справі № 712/10356/24 зазначено, що прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом задля того, аби унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності.

У справі, яка переглядається у касаційному порядку, суди встановили, що на підтвердження дотримання роботодавцем вимог трудового законодавства при звільненні ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, ТОВ «Ласощі» надало доповідні записки про відсутність позивачки на роботі понад три години від 03 жовтня 2023 року № 4, від 09 жовтня 2023 року № 5, від 10 жовтня 2023 року № 6, від 11 жовтня 2023 року № 7, від 13 жовтня 2023 року № 8, а також акти начальника відділу збуту та директора товариства про встановлення факту відсутності позивачки на роботі від 03 жовтня 2023 року

№ 1-а, від 09 жовтня 2023 року № 3-а, від 10 жовтня 2023 року № 5-а, від 11 жовтня 2023 року № 7-а та від 13 жовтня 2023 року № 9-а; накази директора ТОВ «Ласощі» стосовно проведення службового розслідування щодо з`ясування причин відсутності позивачки на роботі від 03 жовтня 2023 року № 28-К/тр, від 09 жовтня 2023 року № 29-К/тр, від 10 жовтня 2023 року № 30-К/тр, від 11 жовтня 2023 року № 31-К/тр, від 13 жовтня 2023 року № 32-К/тр; повідомлення (вимоги) про надання письмових пояснень від 03 жовтня 2023 року № 1-п, від 09 жовтня 2023 року № 2-п, від 11 жовтня 2023 року № 3-п, від 11 жовтня 2023 року № 4-п та від 13 жовтня 2023 року № 5-п, а також акти про вручення ОСОБА_1 указаних повідомлень (вимог) та її відмову від підпису про їх отримання.

20 листопада 2023 року, у день перебування ОСОБА_1 на роботі, відповідач повторно запропонував їй надати письмові пояснення щодо відсутності на роботі 03 жовтня 2023 року з 08:00 год до 10:00 год та з 11:51 год до 17:00 год, 09 жовтня 2023 року з 08:00 год до 08:48 год та з 11:40 год до 17:00 год, 10 жовтня 2023 року з 08:00 год до 08:27 год та з 09:08 год до 17:00 год, 11 жовтня 2023 року з 08:00 год до 08:36 год, з 09:27 год до 12:27 год та з 14:40 год до 17:00 год, 13 жовтня 2023 року з 08:00 год до 12:23 год, однак вона відмовилася, про що товариство склало акт від 20 листопада 2011 року № 14-а.

Під час вирішення справи судом першої інстанції, свою відсутність на роботі 03, 09, 10, 11 та 13 жовтня 2023 року позивачка пояснювала тим, що її посада не вимагала постійного перебування на робочому місці, оскільки передбачала зустрічі із клієнтами за межами товариства; при прийомі на роботу їй не було визначено робочого місця; вона не ознайомлена з правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачка не надала будь-яких доказів на підтвердження виконання нею трудових обов`язків за межами товариства, натомість надані відповідачем докази підтверджують її відсутність на робочому місці понад три години 03, 09, 10, 11 та 13 жовтня 2023 року без поважних причин; роботодавець вчинив передбачені положеннями трудового законодавства дії з метою з`ясування причин відсутності ОСОБА_1 на роботі, однак вона відмовилася від надання таких пояснень, а отже, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ТОВ «Ласощі» виконало свій обов`язок щодо доведення наявності підстав для звільнення позивачки.

У контексті наведеного Верховний Суду врахував, що у ТОВ «Ласощі» ОСОБА_1 працювала з 05 травня 2023 року. Підставою для її звільнення стала відсутність на роботі понад три години без поважних причин лише 03, 09, 10, 11 та 13 жовтня 2023 року, що спростовує її посилання на те, що її відсутність на роботі зумовлена неповідомленням роботодавцем про місцезнаходження її робочого місця.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій урахували, що прогулом є відсутність працівника не просто на робочому місці, а на роботі. Водночас позивачка не зазначила, які трудові обов`язки вона виконувала за межами ТОВ «Ласощі», будь яких-доказів на підтвердження зазначених обставин не надала.

Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги аргументи ОСОБА_1 про те, що на час її звільнення ОСОБА_3 фактично не мала повноважень директора ТОВ «Ласощі», оскільки, звертаючись до суду з позовом на наявність вказаних обставин вона не посилалася, натомість зазначала про відсутність директора ТОВ «Ласощі» ОСОБА_3 на території України під час складання актів і наказу про звільнення, які суди перевірили та дійшли висновку про те, що факту особистого підписання ОСОБА_5 документів позивачка не спростувала.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 89 ЦПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.

Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02 березня 2021 року у справі №922/2319/20, від16 лютого 2021 року у справі №913/502/19, від13 серпня 2020 року у справі № 916/1168/17, від 16 березня 2021 року у справі №905/1232/19, від 21 липня 2022 року у справі №922/3308/20.

Таким чином, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття.

Водночас відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивачка помилково ототожнює категорії належності та допустимості доказів і не враховує вимоги частини другої статті 89 ЦПК України, відповідно до якої саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суди попередніх інстанцій, діючи в межах наданих їм процесуальним законом повноважень, дослідили та надали оцінку зібраним у справі доказам, про що зазначили у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів, водночас суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду першої інстанції у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду