ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 569/22159/19

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Рівненської обласної державної адміністрації, третя особа - Рівненський обласний Фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі (далі - Фонд), про скасування розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що прогулу на роботі 16 жовтня 2019 року не допускав, а роботодавець, не зажадавши від нього пояснень, наклав стягнення у вигляді звільнення, чим допустив порушення порядку накладення дисциплінарного стягнення.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації від 24 жовтня 2019 року № 103-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді голови Рівненського обласного Фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі з 25 жовтня 2019 року. Стягнуто з Рівненської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25 жовтня 2019 року до 14 червня 2021 року у розмірі 405 376,56 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивоване тим, що наданими та дослідженими доказами не встановлено факту порушення позивачем трудової дисципліни до прийняття рішення про його звільнення. Роботодавцем вимоги, передбачені частиною першою статті 149

КЗпП України, не виконані, позивачу не було надано можливості пояснити причини відсутності на роботі, або спростувати сам факт такої відсутності.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року апеляційну скаргу Рівненської обласної державної адміністрації задоволено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 серпня 2021 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що роботодавцем при звільненні позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України не було допущено порушення вимог трудового законодавства.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постанові Верховного Суду від 19 лютого

2020 року у справі № 583/2695/18. Крім того, у касаційній скарзі представник заявника посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) як на підставу касаційного оскарження судового рішення, зокрема, щодо обов`язку/порядку повідомлення працівника, до якого застосоване дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за прогул, про наявність задокументованого факту прогулу.

У лютому 2022 року Рівненська обласна державна адміністрація подала до суду відзив на касаційну скаргуОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 , у якому заявник просить залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не надав суду жодного доказу про поважність своєї відсутності на робочому місці 16 жовтня 2019 року.

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Розпорядженням голови Рівненської обласної державної адміністрації від 08 липня 2015 року № 153-к ОСОБА_1 призначений на посаду голови Рівненського обласного фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі (т. 1, а. с. 87).

16 жовтня 2019 року складений та підписаний в. о. обов`язки голови Фонду Пахолюком В. О., начальником фінансово-кредитного відділу Ціхоцькою О. А., начальником юридичного відділу Януль-Сидорчук Х. В. акт про відсутність на робочому місці, у якому зазначено, що позивач був відсутнім на робочому місці

16 жовтня 2019 року з 09 год до 18 год (т. 1, а. с. 61).

24 жовтня 2019 року голові Рівненської обласної державної адміністрації надійшов лист від Фонду про те, що ОСОБА_1 24 жовтня 2019 року надав листок непрацездатності з 17 до 23 жовтня 2019 року, а 16 жовтня 2019 року вчинив прогул, оскільки на роботі був відсутній без поважних причин (т. 1, а. с. 60).

У табелі робочого часу за жовтень 2019 року зазначено, що ОСОБА_1 допустив прогул 16 жовтня 2019 року (т. 1, а. с. 70).

24 жовтня 2019 року відповідач направив за вихідним № 7428/01-28/19 на адресу Фонду лист із вимогою надати ОСОБА_1 пояснення щодо відсутності його на роботі 16 жовтня 2019 року, що підтверджується копією витягу з журналу реєстрації вхідної кореспонденції Фонду, де за № 209 зареєстровано отримання Фондом вказаного листа (т. 1, а. с. 63).

Заступником голови Фонду Пахолюком В. О. повідомлено, що зазначений лист ОСОБА_1 не вручений, оскільки 24 жовтня 2019 року із 12 год 00 хв до 18 год 00 хв останній відсутній на робочому місці.

Відповідно до акта від 24 жовтня 2019 року, складеного заступником голови Фонду Пахолюком В. О., начальником фінансово-кредитного відділу Ціхоцькою О. А. , начальником юридичного відділу Януль-Сидорчук Х. В., ОСОБА_1 24 жовтня 2019 року був відсутній на робочому місці з 12 год 00 хв до 18 год 00 хв. Поважність причин його відсутності у цей день із 14 год до 15 год підтверджується довідкою

КНП «Центральна міська лікарня», де вказано, що ОСОБА_1 звертався за консультативною допомогою 24 жовтня 2019 року о 14 год 00 хв та перебував у закладі 30 хвилин (т. 1, а. с. 57, 124). Про інший час відсутності на роботі у цей день з поважних причин позивач не надав доказів, як не повідомляв роботодавця про необхідність такої відсутності.

Розпорядженням голови Рівненської обласної державної адміністрації від 24 жовтня 2019 року № 103-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 24 жовтня

2019 року за прогул на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. У розпорядженні зазначено, що за повідомленням Фонду ОСОБА_1 був відсутній без поважних причин на робочому місці 16 жовтня 2019 року протягом робочого дня з 09 год 00 хв. до 18 год 00 хв (т. 1, а. с. 7).

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що наданими та дослідженими доказами не встановлено факту порушення позивачем трудової дисципліни до прийняття рішення про його звільнення. Роботодавцем вимоги, передбачені частиною першою статті 149 КЗпП України, не виконані, позивачу не було надано можливості пояснити причини відсутності на роботі, або спростувати сам факт такої відсутності.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову виходив із того, що роботодавцем при звільненні позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України не було допущено порушення вимог трудового законодавства.

Верховний Суд не погоджується із зазначеними висновками судів з огляду на таке.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в том числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акту, тому він подається у довільній, простій письмовій формі та підписується не менше ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано відсутність працівника на роботі.

Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково вказується не тільки дата, а й конкретний час відсутності працівника.

Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.

Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.

Законодавство не містить вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Безумовно, це мають бути об`єктивні обставини, які перешкоджали працівнику з`явитися на роботу і не могли бути ним усунуті.

У частині першій статті 147 КЗпП України зазначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП України).

Водночас правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Установивши відсутність позивача на роботі 16 жовтня 2019 року із 09 год 00 хв до 18 год 00 хв, яка підтверджується актом та табелем робочого часу, що свідчить про вчинення позивачем прогулу без поважних причин, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації про звільнення не підлягає скасуванню, оскільки позивачем факт відсутності на робочому місці не спростовано та не доведено наявність поважних причин відсутності на робочому місці у цей період.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 583/2695/18, є необґрунтованими з огляду на те, що у зазначеній справі Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що факт непрацездатності позивача у період, який відповідачем був визнаний прогулом без поважних причин, не підтверджений належними та допустимими доказами, а отже, відповідачем при застосуванні до позивача такого адміністративного стягнення як звільнення дотримані вимоги трудового законодавства.

Отже, висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать висновкам, сформульованим Верховним Судом у справі № 583/2695/18 та не свідчать про неоднакове застосування апеляційним судом норм матеріального права.

частини другої статті 389 та пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України, не навела належного обґрунтування щодо застосування якої норми права Верховному Суду потрібно сформулювати висновок із конкретизацією змісту правовідносин, у яких цей висновок відсутній.

Водночас Верховний Суд не може залишити поза увагою те, що ОСОБА_1 за трьома вимогами: про скасування розпорядження, про поновлення на роботі та про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу визначив відповідачем лише Рівненську обласну державну адміністрацію, яка видала оспорюване розпорядження про звільнення, а Фонд, із яким позивач перебував у трудових відносинах, тобто роботодавець, залучений до участі у розгляді справи лише як третя особа, а не як співвідповідач. Такий процесуальний статус роботодавця позбавляє можливості суд вирішувати спір у частині вимог про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Частиною першою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

У разі пред`явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Такі правові висновки викладено Великою Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Відповідно до пункту 2 Статуту Фонду (далі - Статут) засновником Фонду є Рівненська обласна адміністрація. У пункті 39 Статуту зазначено, що Фонд очолює голова Фонду, який призначається на посаду і звільняється з посади розпорядженням голови Рівненської обласної державної адміністрації.

Згідно з пунктами 7, 8 Статуту Фонд є юридичною особою з моменту його державної реєстрації. Фонд має свій самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку, необхідні штампи, бланки та інші реквізити, що необхідні в його діяльності.

Частиною третьою статті 96 ЦК України передбачено, що засновник юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

У справах про поновлення на роботі, незалежно від процедури звільнення, залучення роботодавця як відповідача є обов`язковим, оскільки працівник перебуває у трудових відносинах не із суб`єктом призначення (звільнення), а з роботодавцем. Саме роботодавець, у разі задоволення позову про поновлення на роботі, зобов`язаний виконати таке рішення як у частині поновлення звільненого працівника, так і в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Таким чином, у цій справі суд апеляційної інстанції в силу покладених на нього процесуальним законом повноважень був позбавлений можливості визначити суб`єктний склад учасників справи, а без залучення у справі Фонду як співвідповідача, який мав би відповідати за пред`явленими вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд повинен був відмовити у задоволенні цих вимог у зв`язку з неналежним суб`єктним складом учасників справи.

Виходячи з викладеного, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції хоча і дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, проте мотиви відмови у задоволенні позову в частині вирішення вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають зміні.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги, зміни постанови апеляційного суду шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд змінює лише мотиви судового рішення, судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду