ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 760/13718/23

У червні 2023 року Державна служба України з безпеки на транспорті звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути із ОСОБА_1 матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок незаконно звільненого працівника в розмірі 41 386,15 грн.

Указувала, що рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року всправі № 480/507/21 задоволено позов

ОСОБА_2 про визнання наказу керівника Державної служби України з питань безпеки на транспорті Прокопчука Є. О. про звільнення працівника протиправним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 41 386,15 грн. За результатом апеляційного перегляду рішення залишено без змін. Зазначала, що на користь ОСОБА_2 стягнуто 41 386,15 грн. Уважала, що ОСОБА_1 як особою відповідальною за незаконне звільнення працівника завдано шкоди Державній службі України з безпеки на транспорті у розмірі 41 386,15 грн, яка підлягає відшкодуванню.

09 травня 2025 року рішенням Солом`янського районного суду м. Києва позов задоволено.Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної служби України з безпеки на транспорті матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок незаконного звільнення працівника, у розмірі 41 386,15 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

01 вересня 2025 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 09 травня 2025 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що преюдиційними судовими рішеннями, а саме рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року і постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року в справі № 480/507/21 встановлено незаконність наказу Державної служби України з питань безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-к «Про звільнення ОСОБА_3 » й поновлено працівника на роботі, стягнуто на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу й ці обставини не підлягають доказуванню. Відповідач як посадова особа, яка винна у незаконному звільненні працівника з роботи, має відшкодувати шкоду, заподіяну позивачу, у розмірі виплаченого ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в сумі 41 386,15 грн. Зі змісту наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-К «Про звільнення ОСОБА_3 » вбачається, що рішення про звільнення ОСОБА_2 було прийнято та реалізовано ОСОБА_1 як керівником суб`єкта призначення. Указане спростовує посилання відповідача про те, що відповідальність за незаконне звільнення працівників несуть інші особи, які приймали участь у звільненні працівників, зокрема виготовляли накази про звільнення та погоджували їх.

Стосовно юрисдикційності спору суди виснували, що право позивача на відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням ОСОБА_2 із займаної посади, закріплено у статтях 134 та 237 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України. Трудове законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18) наведено правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду. Правовідносини між сторонами у цій справі не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єкта владних повноважень. У справі не підлягає вирішенню питання правомірності дій відповідача ОСОБА_1 щодо звільнення ОСОБА_2 з публічної служби, оскільки незаконність такого звільнення вже встановлена рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року, що набрало законної сили згідно з постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року в справі № 480/507/21. Отже, предметом розгляду у цій справі є лише відшкодування шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин.

У жовтні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Попов В. О. через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 09 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16, в постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року в справі № 761/23904/19, про те, що в разі пред`явлення до особи, яка перебуває або перебувала на державній/публічній службі, вимоги про відшкодування шкоди чи збитків, завданих під час виконання службових обов`язків, суд має встановити не лише їх розмір, а й правомірність дій такої особи; оцінка правомірності рішень, дій чи бездіяльності службовця у зв`язку з проходженням ним публічної служби належить до адміністративної юрисдикції, такі спори стосуються реалізації правового статусу особи на публічній службі, зокрема її відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність, що спричинили шкоду чи збитки, навіть якщо вимога про їх відшкодування заявлена після звільнення особи з державної служби; указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби»; визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад).

Постанова Київського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року не підписана всім складом суду. До складу колегії Київського апеляційного суду входили три судді: 1) головуючий (доповідач) - Б. Б. Левенець, Є. П. Євграфова, В. В. Саліхов, втім повна постанова підписана лише єдиним суддею - Левенцем Б. Б., а іншими суддями не підписана. У матеріалах провадження в Електронному кабінеті представника позивача взагалі відсутня постанова суду апеляційної, підписана всім складом суду, який розглянув справу, а представником відповідача отримано копію оскаржуваної постанови підписану лише одним суддею.

У цій справі предметом позову є відшкодування в порядку регресу збитків державному бюджету, завданих шляхом звільнення працівника під час реалізації компетенції голови Державної служби України з питань безпеки на транспорті (як посадовою особою публічної служби). Тобто вирішується питання відшкодування збитків, завданих державному бюджету посадовою особою публічної служби внаслідок виконання нею посадових обов`язків під час проходження державної служби. Справа мала розглядатися в поряду адміністративного судочинства.

УДержавної служби України з безпеки на транспорті відсутнєправо на звернення до суду з позовом про стягнення в порядку регресу збитків, завданих державному бюджету, оскільки відповідно до пункту 2 частини другої статті 80 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII) держава в особі суб`єкта призначення має право зворотної вимоги (регресу) у розмірі та порядку, визначених законом, до посадової особи (осіб), винної (винних) у незаконному звільненні, відстороненні або переведенні державного службовця чи іншого працівника на іншу посаду, щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Суб`єктом призначення є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади. Отже, право на пред`явлення регресної вимоги, передбачене пунктом 2 частини другої статті 80 Закону № 889-VIII, законодавець безпосередньо пов`язує зі статусом суб`єкта призначення щодо конкретного державного службовця.Державна служба України з безпеки на транспорті не здійснювала призначення відповідача - ОСОБА_1 на посаду голови Державної служби України з безпеки на транспорті та не була наділена повноваженнями суб`єкта призначення щодо цієї посади.Відтак не є суб`єктом призначення стосовно ОСОБА_1 , а тому на неї не поширюється передбачене пунктом 2 частини другої статті 80 Закону № 889-VIII право держави в особі суб`єкта призначення на пред`явлення регресної вимоги до особи, винної у незаконному звільненні.

У разі застосування зворотної вимоги (регресу) державний службовець несе матеріальну відповідальність тільки за шкоду, умисно заподіяну його протиправними діями або бездіяльністю. Підписуючи наказ про звільнення, відповідач не діяв з власної ініціативи на власний розсуд, а лише реалізував повноваження голови Державної служби України з безпеки на транспорті на підписання наказу про звільнення, після проведення відповідними уповноваженими структурними підрозділами юридичної експертизи на предмет законності майбутнього рішення. Відповідачкерувався експертними висновками,підготовленими відповідними структурними підрозділами і лише після цього затверджував наказ своїм підписом. Підписання наказу про звільнення є наступною необхідною (але не останньою) умовою остаточної реалізації процедури звільнення працівника. Остаточна реалізація процедури звільнення працівника відбувається шляхом вчинення відповідних дій іншими структурними підрозділами та їх посадовими особами, які мають діяти в лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У справі № 480/507/21 (визнання незаконним звільнення ОСОБА_2 ) не заявлявся позов про визнання протиправними дій або бездіяльності самого ОСОБА_1 , судом не досліджувались питання протиправності дій або бездіяльності, належного чи неналежного виконання ним посадових обов`язків, наявності чи відсутності вини та умислу на спричинення збитків державному бюджету, а, отже, не ухвалювалось рішення щодо цього. Крім того, відсутній вирок, який набрав законної сили та яким встановлено наявність складу кримінального правопорушення у діях (бездіяльності) ОСОБА_1 у спричиненні збитків державі внаслідок виплати середнього заробітку ОСОБА_4 за час вимушеного прогулу. Тому вина ОСОБА_1 у незаконному звільненні не встановлена. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року в справі № 480/507/21 не є правовою підставою, яка звільняє позивача від доказування в загальному порядку наявності всіх обставин, які є правовою підставою для матеріальної відповідальності ОСОБА_1 . Суду необхідно не лише встановити обсяг завданої шкоди/збитків, а й надати оцінку правомірності дій відповідача під час виконання ним посадових обов`язків, зокрема, під час видачі наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-к «Про звільнення ОСОБА_3 ».

Незважаючи на відсутність належних, допустимих і достовірних доказів виплати з державного бюджету грошових коштів (виписки про нарахування і виплату заробітної плати не є належними доказами перерахування грошових коштів), суд, керуючись припущеннями, визнав встановленим факт виплати грошових коштів та спричинення цим збитків, посилаючись на неспростування відповідачем вищевказаних доказів, що є порушенням принципу змагальності сторін.

Також є правові підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для надання правового висновку щодо такого: 1. Які саме норми матеріального права (статті 134, 237 КЗпП України чи положення спеціального Закону № 889-VIII) підлягають застосуванню судами під час вирішенняспорів за позовами держави в особі суб`єкта призначення до посадової особи (осіб), винної (винних) у незаконному звільненні, відстороненні або переведенні державного службовця чи іншого працівника на іншу посаду, щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. 2. Чи зобов`язані суди під час вирішенняспору про стягнення з голови Державної служби України з безпеки на транспорті в порядку регресу збитків,спричинених державному бюджету,встановлювати вину посадової/службової особи/осіб у незаконному звільненні працівника/державного службовця з урахуванням розподілу повноважень і відповідальності у внутрішніх нормативно-правових актах, якщо така оцінка не була зроблена судами у рішеннях під час вирішенняспорів за позовами працівників про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі. 3. Чи наділена Державна служба України з безпеки на транспорті правом зворотної вимоги (регресу) до голови цієї служби з позовом про відшкодування відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу незаконно звільненому працівнику, враховуючи, що Державна служба України з безпеки на транспорті не є органом призначення стосовно голови служби, адже не призначала його на посаду. 4. Держава в особі якого саме органу/посадової особи має право зворотної вимоги (регресу) до голови Державної служби України з безпеки на транспорті з позовом про відшкодування відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу незаконно звільненому працівнику.

У відзиві на касаційну скаргу Державна служба України з безпеки на транспорті зазначає, що впостанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі № 200/22363/16-а наведено правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення таким позовом до адміністративного суду. Правовідносини між сторонами в цій справі не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єкта владних повноважень. Отже, предметом розгляду в цій справі є лише відшкодування шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин.

Відповідно до Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 103 (далі - Положення) Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті. Державна служба України з безпеки на транспорті, як центральний орган виконавчої влади, має повну юридичну дієздатність згідно з чиннимзаконодавством. Реалізація Укртрансбезпекою обов`язку (визначеного бюджетним законодавством щодо вжиття заходів спрямованих на повернення коштів до державного бюджету) шляхом пред`явлення регресного позову є належним способом захисту інтересів держави.

У статті 237 КЗпП України визначено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення відбулося з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.Верховний Суд у постанові від 12 липня 2023 року в справі № 663/1169/20 висловив правову позицію стосовно того, що службова особа, яка видала накази про звільнення працівників, що в подальшому визнано незаконними та скасовано в судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненим працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також Верховний Суд звернув увагу на преюдиційність обставин встановлених рішенням судів у справах про поновлення на роботі. Оцінка правомірності дій відповідача вже надана рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року в справі № 480/507/2121, якою визнано протиправним та скасованонаказ про звільнення ОСОБА_2 . Обсяг завданої шкоди чітко визначений сумою, виплаченою незаконно звільненій особі, і не потребує дослідження. Відтак обставини визнання протиправним та скасування наказу про звільнення ОСОБА_2 не підлягають доказуванню, оскільки були встановлені у рішенні суду, яке набрало законної сили. Як керівник центрального органу виконавчої влади ОСОБА_1 мав право перевірити законність і обгрунтованність всіх наказів, які були подані йому на підпис, мав право скасувати накази, що не відповідали вимогам діючого законодавства, проводити перевірки відповідності діючому законодавству документів, що надаються йому на підпис. Указане спростовує доводи відповідача про недоведеність вини у завданні матеріальної шкоди Укртрансбезпеці.

Позивач просив розгляд справи проводити за участі представника Державної служби України з безпеки на транспорті.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-К за підписом голови служби ОСОБА_1 звільнено ОСОБА_5 з посади начальника Управління Державної служби України з безпеки на транспорті у Сумській області.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року в справі № 480/507/21 задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання наказу керівника Укртрансбезпеки на той час - ОСОБА_1 - про звільнення працівника протиправним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 41 386,15 грн.

Вказаним рішенням окружного суду визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-к «Про звільнення ОСОБА_3 ». Поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника Управління Державної служби України з безпеки на транспорті у Сумській області з 19 грудня 2020 року. Стягнуто з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 грудня 2020 року до 25 березня 2021 року в розмірі 41 386,15 грн.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року в справі № 480/507/21 залишено без змін.

Верховний Суд ухвалою від 29 серпня 2022 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року в справі № 480/507/21.

На виконання судового рішення ОСОБА_2 нараховано та виплачено присуджену суму (за вирахуванням податків) у розмірі 41 386,15 грн та наказом від 01 квітня 2021 року № 441-К поновлено на посаді начальника Управління Державної служби України з безпеки на транспорті у Сумській області з 19 грудня 2020 року.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Стосовно юрисдикційності спору

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність

(пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та

№ 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку про те, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законодавством.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (частина перша статті 125 Конституції України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частинами другою, четвертою, п`ятою статті 46 КАС України передбачено, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності громадського об`єднання; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) громадського об`єднання; 3) про затримання іноземця або особи без громадянства чи примусове видворення за межі території України; 4) про встановлення обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, коли право звернення до суду надано суб`єкту владних повноважень законом.

Тобто суб`єкт владних повноважень наділений правом звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об`єднань, юридичних осіб, які не є суб`єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю та у випадках, визначених законом.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Частиною п`ятою статті 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин справи.

У справі, яка переглядається, позов про відшкодування шкоди пред`явлено з посиланням на те, що рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року і постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року в справі № 480/507/21 встановлено незаконність наказу Державної служби України з питань безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-к «Про звільнення ОСОБА_3 » й поновлено працівника на роботі, стягнуто на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу й ці обставини не підлягають доказуванню. Відповідач як посадова особа, яка винна у незаконному звільненні працівника з роботи, має відшкодувати шкоду, заподіяну позивачу, у розмірі виплаченого ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в сумі 41 386,15 грн.

Право позивача на відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням ОСОБА_2 із займаної посади, закріплено у статтях 134 та 237 КЗпП України.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Згідно зі статтею 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Отже, трудове законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідно до положень статті 80 Закону № 889-VIII матеріальна та моральна шкода, заподіяна фізичним та юридичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних службовців під час здійснення ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави. Держава в особі суб`єкта призначення має право зворотної вимоги (регресу) у розмірі та порядку, визначених законом, серед іншого, до посадової особи (осіб), винної (винних) у незаконному звільненні, відстороненні або переведенні державного службовця чи іншого працівника на іншу посаду, щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. У разі застосування зворотної вимоги (регресу) державний службовець несе матеріальну відповідальність тільки за шкоду, умисно заподіяну його протиправними діями або бездіяльністю.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18) наведено правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.

У справі, яка переглядається, не підлягає вирішенню питання правомірності дій відповідача ОСОБА_1 щодо звільнення ОСОБА_2 з публічної служби, оскільки незаконність розпорядження голови Державної служби України з питань безпеки на транспорті про звільнення, а, отже, і незаконність такого звільнення вже встановлена судовими рішеннями в справі № 480/507/21. Предметом розгляду у цій справі є лише відшкодування заподіяної незаконним звільненням шкоди в порядку регресу, і така справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Суди в цій справі правильно виснували, що за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір в цій справі є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Сам собою той факт, що майнова шкода завдана позивачу - суб`єкту владних повноважень під час проходження відповідачем публічної служби, не змінює правової природи спірних відносин і не перетворює цей спір на публічно-правовий.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 591/8512/15-ц, від 04 серпня 2021 року в справі № 208/13/20, від 07 червня 2023 року в справі № 760/1270/20, від 09 жовтня 2024 року в справі № 394/438/22, від 29 січня 2025 року в справі № 953/6366/23, 14 травня 2025 року в справі № 444/3023/22, від 29 квітня 2026 року в справі № 334/8491/24.

Посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 є безпідставним, оскільки правовідносини у зазначеній справі та в справі, що переглядається, не є подібними.

Так, у справі № 818/1688/16 предметом спору було відшкодування матеріальної шкоди, яка виникла безпосередньо внаслідок неналежного виконання відповідачем покладених на нього службових обов`язків щодо збереження переданих йому матеріальних цінностей. Під час службового розслідування було встановлено нестачу восьми переносних та однієї автомобільної радіостанції, за які відповідач був матеріально відповідальною особою, а підставою для стягнення шкоди слугувало саме порушення ним обов`язку щодо їх збереження.

Натомість у цій справі шкода заявлена у зв`язку з незаконним звільненням працівника. Незаконність відповідного звільнення вже встановлена судовим рішенням в іншому судовому провадженні. Отже, предметом доказування у цій справі не є встановлення правомірності чи неправомірності дій відповідача під час виконання ним обов`язків щодо збереження майна, як це було в справі № 818/1688/16.

Висновок Великої Палати Верховного Суду щодо юрисдикції спору, у якому шкода безпосередньо була зумовлена неналежним виконанням службовцем обов`язку зі збереження ввіреного йому державного майна, не може бути механічно застосований до спору про відшкодування шкоди, спричиненої незаконним звільненням працівника, законність якого вже встановлена в іншому судовому провадженні.

Саме собою те, що шкода виникла внаслідок дій особи, яка на момент їх вчинення перебувала на публічній службі, не є достатнім для висновку про адміністративну юрисдикцію без урахування конкретної правової природи спірних правовідносин.

Отже, наведений висновок не встановлює правила, за яким будь-який позов про відшкодування шкоди до колишнього державного службовця автоматично належить до адміністративної юрисдикції. Для застосування цього висновку необхідною є наявність саме тих правовідносин, які були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, зокрема безпосередній зв`язок заявленої вимоги з реалізацією особою повноважень публічної служби.

Стосовно доводів про непідписання постанови апеляційного суду всім складом колегії суддів

Заявник посилається на те, що постанова Київського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року не підписана всім складом суду. До складу колегії Київського апеляційного суду входили три судді: 1) головуючий (доповідач) - Б. Б. Левенець, Є. П. Євграфова, В. В. Саліхов, втім повна постанова підписана лише єдиним суддею - Левенцем Б. Б., а іншими суддями не підписана. У матеріалах провадження в Електронному кабінеті представника позивача взагалі відсутня постанова суду апеляційної, підписана всім складом суду, який розглянув справу, а представником відповідача отримано копію оскаржуваної постанови підписану лише одним суддею.

Наведені доводи є безпідставними, з огляду на таке.

Згідно із статтею 258 ЦПК України судовими рішеннями є: ухвали, рішення, постанови, судові накази.

Відповідно із частинами першою, другою статті 259 ЦПК України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Рішення та постанови ухвалюються, складаються і підписуються складом суду, який розглянув справу.

Постанова або ухвала суду апеляційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом суду, який розглядав справу, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частина третя статті 381 ЦПК України).

Відповідно до матеріалів справи встановлено, що постанова Київського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року підписана складом колегії суддів, а самеЛевенцем Б. Б., Євграфовою Є. П., Саліховим В. В. (т. 2, а. с. 169-зворот).

Тобто оригінал судового рішення містить особисті підписи всіх суддів, які брали участь в ухваленні рішення.

Крім того, відповідно до пункту 1 розділу ІІ Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 19квітня 2018 року № 1200/0/15-18(далі - Порядок), електронний примірник судового рішення або окремої думки судді виготовляється судом в автоматизованійсистемідокументообігу суду (далі - АСДС)у день ухвалення судового рішення або виготовлення його повного тексту в паперовій формі, підписується кваліфікованим електронним підписом (далі- КЕП)судді, який ухвалив таке судове рішення, а в разі колегіального розгляду - КЕП усіх суддів, що входять до складу колегії, та зберігається у стані, що унеможливлює його подальше коригування.

Електронний примірник судового рішення або окремої думки судді оприлюднюється шляхом надсилання до Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - Реєстр) у день його виготовлення засобами АСДС. Реєстраційні відомості, зазначені в пункті 3 розділу II цього Порядку, надсилаються до Реєстру у складі електронного документа, який вони описують (пункт 1 розділу IIIПорядку).

Обов`язок щодо своєчасного надсилання електронних примірників судового рішення та окремої думки судді для їх внесення до Реєстру шляхом формування та підписання відповідного електронного примірника в АСДС покладається на суддю (суддю-доповідача), який ухвалив таке рішення (пункт 1 розділу X Порядку).

Відповідно до Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи), затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21(далі - Положення), особам, які зареєстрували електронний кабінет в ЄСІТС, суд вручає будь-які документи у справах, у яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення в паперовій формі за окремою заявою.

Підсистема «Електронний суд»забезпечує можливість автоматичного надсилання матеріалів справ в електронному вигляді до електронних кабінетів учасників справи та їхніх повірених.

До електронних кабінетів користувачів надсилаються у передбачених законодавством випадках документи у справах, які внесені до АСДС та до автоматизованих систем діловодства, що функціонують в інших органах та установах у системі правосуддя. Документи у справах надсилаються до електронних кабінетів користувачів у випадку, коли вони внесені до відповідних автоматизованих систем у вигляді електронного документа, підписаного кваліфікованим підписом підписувача (підписувачів), чи у вигляді електронної копії паперового документа, засвідченої кваліфікованим електронним підписом відповідального працівника суду, іншого органу чи установи правосуддя.

Тобто електронний примірник постанови Київського апеляційного суду від 01 вересня 2025 року надісланий до Реєстру та доставлений до електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» автоматично після його підписання КЕП усіх суддів, що входять до складу колегії.

Щодо суті спору

Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Про те, що відповідач як службова особа, яка видала наказ про звільнення, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненому працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, неодноразово зазначалося Верховним Судом у постановах від 20 травня 2020 року в справі № 401/1387/17-ц, від 20 червня 2019 року в справі № 462/8925/14, від 06 грудня 2018 року в справі № 474/658/16-ц, від 10 жовтня 2018 року в справі № 371/1165/16-ц, від 23 квітня 2018 року в справі № 335/7848/15-ц, від 18 лютого 2026 року в справі № 301/3082/23.

Суди встановили, що наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-К за підписом голови служби Прокопчука Є. О. звільнено ОСОБА_2 з посади начальника Управління Державної служби України з безпеки на транспорті у Сумській області.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року в справі № 480/507/21 задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання наказу керівника Укртрансбезпеки на той час - ОСОБА_1 - про звільнення працівника протиправним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 41 386,15 грн.

Вказаним рішенням суду визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-к «Про звільнення ОСОБА_3 ». Поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника Управління Державної служби України з безпеки на транспорті у Сумській області з 19 грудня 2020 року. Стягнуто з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 грудня 2020 року до 25 березня 2021 року в розмірі 41 386,15 грн.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року в справі № 480/507/21 залишено без змін.

Суди в справі № 480/507/21 зазначили, що зміст спірного наказу не містить жодних обґрунтувань щодо надання переваг звільненню перед переведенням стосовно позивача, тому відсутні підстави вважати, що під час прийняття оскаржуваного наказу було дотримано критерію обґрунтованості як на час попередження про звільнення, так і на момент звільнення ОСОБА_2 , відповідач мав реальну можливість перевести позивача на посаду заступника начальника Відділу державного контролю за безпекою на транспорті у Сумській області Слобожанського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки, враховуючи той факт, що така посада була вакантною.

Тобто судовими рішеннями в справі № 480/507/21 встановлено незаконність звільнення ОСОБА_2 з вини ОСОБА_1 як очільника Державної служби України з безпеки на транспорті.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Зважаючи на те, що ОСОБА_2 звільнений із порушенням закону за наказом голови Державної служби України з безпеки на транспорті від 16 грудня 2020 року № 2124-К ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про те, що відповідач як службова особа, яка видала наказ про звільнення, відповідно до положень статей 134, 237 КЗпП України несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу.

Сам факт підписання наказу після його погодження чи юридичної експертизи іншими структурними підрозділами не виключає відповідальності особи, яка як керівник прийняла та оформила остаточне рішення про звільнення.

Посилання відповідача на те, що він діяв на підставі висновків інших структурних підрозділів, не спростовує встановленої судом незаконності звільнення. Внутрішнє погодження проєкту наказу або проведення його юридичної експертизи не змінює правової природи остаточного управлінського рішення та не усуває відповідальності посадової особи за його прийняття.

У цій справі правове значення має те, що саме наказ від 16 грудня 2020 року № 2124-к був рішенням керівника, яким оформлено звільнення працівника, і його незаконність встановлена судом у справі № 480/507/21. Подальше виконання наказу іншими структурними підрозділами не змінює встановленого судом факту незаконності самого рішення про звільнення.

Безпідставним є твердження відповідача про те, що всправі № 480/507/21 суд не досліджував правомірність його дій. Предметом того спору було саме питання законності звільнення працівника, а тому суд надав оцінку законності рішення суб`єкта владних повноважень, оформленого відповідним наказом. Встановлення незаконності звільнення має преюдиційне значення для цієї справи в частині відповідної обставини та не потребує її повторного доведення.

Посилання відповідача на відсутність у Державної служби України з безпеки на транспорті права на звернення з регресною вимогою у зв`язку з тим, що вона не є суб`єктом призначення стосовно відповідача, ґрунтується на неправильному тлумаченні пункту 2 частини другої статті 80 Закону № 889-VIII.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що право держави в особі суб`єкта призначення на зворотну вимогу виникає у разі незаконного звільнення державного службовця чи іншого працівника та стосується відшкодування шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу.

Для застосування наведеної норми необхідно встановити, чи є Державна служба України з безпеки на транспорті тим державним органом, якому заподіяно шкоду внаслідок незаконного звільнення працівника, та чи була вона наділена повноваженнями щодо призначення і звільнення саме цього працівника.

Отже, визначальним є статус державного органу, якому заподіяно шкоду внаслідок незаконного звільнення його працівника, а не наявність у цього органу повноважень щодо призначення на посаду особи, до якої пред`являється регресна вимога.

Відповідно до Положення Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.

Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті передбачає повноваження голови Укртрансбезпеки щодо призначення на посади та звільнення державних службовців апарату служби, а також прийняття на роботу і звільнення працівників Укртрансбезпеки. Отже, у випадку незаконного звільнення працівника апарату Укртрансбезпеки саме цей державний орган є носієм майнового інтересу, якому завдано шкоди виплатою коштів за час вимушеного прогулу.

Те, що голова Укртрансбезпеки призначається на посаду Кабінетом Міністрів України, не має правового значення для визначення права Укртрансбезпеки на регрес у цій справі. Порядок призначення відповідача на посаду характеризує його власний службовий статус, але не визначає статус позивача як державного органу, якому завдано шкоди незаконним звільненням іншого працівника.

Крім того, відповідно до статті 28 Закону України від 17 березня 2011 року

№ 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Водночас частиною відповідних положень статті 27 Закону № 3166-VI прямо передбачено право держави на зворотну вимогу (регрес) до посадових осіб міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які заподіяли шкоду, у розмірах і порядку, визначених законодавством.

Отже, законодавство не лише передбачає загальне право держави на регрес до посадової особи, яка заподіяла шкоду, а й визначає механізм реалізації такого права відповідним органом виконавчої влади шляхом звернення до суду.

Відповідач помилково ототожнює суб`єкта призначення особи, яка допустила незаконне рішення, із державним органом, якому внаслідок такого рішення завдано майнової шкоди та на який законом покладено обов`язок щодо її відшкодування в регресному порядку.

Положення статті 27 Закону № 3166-VI не ставлять право держави на регрес у залежність від того, який саме орган призначив на посаду посадову особу, діями якої заподіяно шкоду. Навпаки, ця норма пов`язує право на регрес із фактом заподіяння шкоди посадовою особою відповідного органу під час здійснення нею своїх повноважень.

Отже, відсутність у Державної служби України з безпеки на транспорті статусу суб`єкта призначення щодо відповідача не свідчить про відсутність у неї права на звернення з регресним позовом.

Посилання заявника на те, що суди не врахували висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року в справі № 761/23904/19, про те, що незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад), є необґрунтованими, так як відповідач не вказує, яким чином наведені висновки Верховного Суду мали бути враховані судами в цій справі.

В іншій частині доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, однак суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.

Стосовно клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що є правові підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для надання правового висновку щодо такого: 1. Які саме норми матеріального права (статті 134, 237 КЗпП України чи положення спеціального Закону № 889-VIII) підлягають застосуванню судами під час вирішення спорів за позовами держави в особі суб`єкта призначення до посадової особи (осіб), винної (винних) у незаконному звільненні, відстороненні або переведенні державного службовця чи іншого працівника на іншу посаду, щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. 2. Чи зобов`язані суди під час вирішенняспору про стягнення з голови Державної служби України з безпеки на транспорті в порядку регресу збитків,спричинених державному бюджету,встановлювати вину посадової/службової особи/осіб у незаконному звільненні працівника/державного службовця з урахуванням розподілу повноважень і відповідальності у внутрішніх нормативно-правових актах, якщо така оцінка не була зроблена судами у рішеннях під час вирішенняспорів за позовами працівників про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі. 3. Чи наділена Державна служба України з безпеки на транспорті правом зворотної вимоги (регресу) до голови цієї служби з позовом про відшкодування відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу незаконно звільненому працівнику, враховуючи, що Державна служба України з безпеки на транспорті не є органом призначення стосовно голови служби, адже не призначала його на посаду. 4. Держава в особі якого саме органу/посадової особи має право зворотної вимоги (регресу) до голови Державної служби України з безпеки на транспорті з позовом про відшкодування відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державному органу у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу незаконно звільненому працівнику.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

За усталеним підходом Великої Палати Верховного Суду для віднесення справи до категорії спорів, які містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно в їх сукупності, зокрема:

- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;

- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;

- існують якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, зокрема:

а) відсутність усталеної судової практики застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;

б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, зокрема необхідність застосування аналогії закону чи права;

в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому;

г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо (ухвали Великої Палати Верховного Суду від 02 вересня 2021 року в справі № 910/11820/20, від 29 березня 2023 року в справі № 748/1335/20, від 09 лютого 2023 року в справі № 369/6092/20, від 20 листопада 2024 року в справі № 307/3096/22, від 29 січня 2025 року в справі № 910/2201/24 тощо).

Справа може мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.

У клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Судузаявник не обґрунтував наявність невизначеності законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, належним чином не вмотивував кількісних та якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Поставлені заявником питання щодо співвідношення статей 134, 237 КЗпП України та положень Закону № 889-VIII не становлять окремої виключної правової проблеми, вирішення якої потребує формування нового правового висновку Великої Палати Верховного Суду. Застосування відповідних норм має здійснюватися з урахуванням предмета та підстав заявленого позову, характеру спірних правовідносин і встановлених у справі обставин.

Так само питання про те, чи підлягає встановленню вина відповідача у незаконному звільненні, не потребує передачі справи до Великої Палати Верховного Суду. Встановлення вини особи, до якої пред`явлено регресну вимогу, є складовою розгляду конкретного спору про відшкодування шкоди та належить до компетенції суду, який розглядає справу.

Питання, сформульоване заявником щодо того, який саме орган або посадова особа від імені держави має право на пред`явлення регресної вимоги, також не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Воно безпосередньо пов`язане з визначенням повноважень конкретного державного органу та правовою оцінкою його статусу у спірних правовідносинах, що може бути здійснено судом під час розгляду цієї справи на підставі чинного законодавства.

З урахуванням наведеного колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а, отже, в задоволенні відповідного клопотання необхідно відмовити.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Щодо клопотання Державної служби України з безпеки на транспорті про розгляд справи за участю її представника, необхідно зауважити, що відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень. Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, а тому відсутні правові підстави длярозгляду справив судовому засіданні за участі представника Державної служби України з безпеки на транспорті.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду