ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 296/3854/21

Описова частина

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фонду соціального страхування України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що з 01 серпня 2017 року вона працювала на посаді заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.

25 лютого 2021 року позивач захворіла та перебувала на лікарняному. Лише 15 березня 2021 року вона отримала поштою рекомендований лист від 25 лютого 2021 року № 439-09-1, з якого дізналася, що наказом відповідача від 25 лютого 2021 року № 6-к її звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку із систематичним невиконанням без поважних причин обов`язків, покладених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку. Як підставу для видання наказу зазначено постанову правління Фонду соціального страхування України від 25 лютого 2021 року № 19 «Про звільнення заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1 ».

Також позивачу стало відомо, що зазначену постанову правління Фонду було оприлюднено на офіційному вебсайті Фонду соціального страхування України.

Як відомо зі змісту постанови № 19, питання про її звільнення було розглянуто на підставі інформації про виконання нею функціональних обов`язків щодо забезпечення завершення процедури припинення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а також подання директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України про її звільнення.

Позивач зазначала, що про існування та зміст зазначених документів їй не було відомо. Крім того, інформація, яка покладена в основу постанови, стосувалася виконання нею функціональних обов`язків щодо завершення процедури припинення іншої юридичної особи - виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (код ЄДРПОУ 25885944).

Водночас, за її твердженням, у період з 23 квітня 2020 року до 13 січня 2021 року посадові обов`язки щодо забезпечення зазначеної процедури на неї покладені не були.

Лише 13 січня 2021 року позивача ознайомили з наказом від 26 жовтня 2020 року № 520-од та додатком до нього, відповідно до яких на неї було покладено обов`язок забезпечення процедури завершення припинення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

При цьому станом на 13 січня 2021 року головою комісії з припинення зазначеної юридичної особи був Сітайло Валерій Сергійович , а тому, на думку позивача, вона не мала належних повноважень для внесення запису про припинення цієї юридичної особи та не могла здійснювати відповідні дії.

Крім того, станом на 16 лютого 2021 року виконавча дирекція Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності продовжувала перебувати у стані припинення, а згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб головою комісії з припинення вже був Небилиця Геннадій Миколайович .

За таких обставин позивач вважала, що постанова правління Фонду соціального страхування України від 25 лютого 2021 року № 19 прийнята без належного з`ясування фактичних обставин та не відповідає вимогам законодавства, оскільки у період з 13 січня до 25 лютого 2021 року вона об`єктивно не могла здійснити державну реєстрацію припинення іншої юридичної особи через відсутність відповідних повноважень.

Також позивач зазначала, що на день звільнення вона перебувала на лікарняному, про що роботодавцю було відомо.

Крім того, на її думку, роботодавець порушив вимоги статей 47 та 116 КЗпП України, оскільки в день звільнення з нею не було проведено остаточного розрахунку, а копію наказу про звільнення вона отримала лише поштовим відправленням 15 березня 2021 року.

Позивач також вказувала, що ні постанова правління Фонду № 19, ні наказ № 6-к не містять конкретизації порушень трудової дисципліни, не визначають, у чому саме полягало невиконання нею трудових обов`язків, не містять оцінки ступеня тяжкості дисциплінарного проступку, заподіяної шкоди, обставин його вчинення та попередньої роботи працівника.

Окрім цього, позивач зазначала, що наказом від 29 січня 2021 року № 2-к до неї вже було застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани за невиконання окремого доручення виконувача обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду від 22 вересня 2020 року № Д-к-188.

Станом на 14 квітня 2021 року, за розрахунками позивача, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становила 66 215,82 грн.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконними постанову правління Фонду соціального страхування України від 25 лютого 2021 року № 19 та наказ директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України від 25 лютого 2021 року № 6-к про її звільнення;

- поновити її на посаді заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України з 25 лютого 2021 року;

- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 26 лютого 2021 року до дня поновлення на роботі, з урахуванням середньоденного заробітку у розмірі 1 758,10 грн.

Корольовський районний суд міста Житомира ухвалою від 06 травня 2021 року відкрив провадження у справі.

Корольовський районний суд міста Житомира ухвалою від 24 червня 2025 року замінив відповідача у справі - Фонд соціального страхування України - його правонаступником, Пенсійним фондом України.

Корольовський районний суд міста Житомира ухвалою від 02 жовтня 2025 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу закрив.

Роз`яснив позивачу, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що після реорганізації Фонду соціального страхування України шляхом приєднання до Пенсійного фонду України останній є його правонаступником та юридичною особою публічного права, а керівні посади в Пенсійному фонді України належать до посад державної служби.

Посилаючись на правові висновки, викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23, суд зазначив, що вирішення питання про юрисдикцію спорів щодо поновлення на роботі працівників Фонду соціального страхування України після його реорганізації залежить від характеру спірних правовідносин, суб`єктного складу, умов правонаступництва та мети, якої прагне досягти позивач.

Встановивши, що позивач просить визнати незаконними постанову правління Фонду соціального страхування України та наказ про її звільнення, поновити її на посаді заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України і стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд дійшов висновку, що спір фактично стосується поновлення на посаді в органі, діяльність якого пов`язана з проходженням публічної служби, а тому має публічно-правовий характер.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, у зв`язку з чим на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) закрив провадження у справі.

Житомирський апеляційний суд постановою від 18 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про необхідність закриття провадження у справі.

Оскільки Фонд соціального страхування України реорганізовано шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, який є його правонаступником, а керівні посади в цьому органі належать до посад державної служби, спірні правовідносини стосуються поновлення позивача на посаді в органі, діяльність якого пов`язана з проходженням публічної служби.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що позивач була звільнена до реорганізації Фонду соціального страхування України та ніколи не перебувала на державній службі, апеляційний суд зазначив, що ці обставини не спростовують висновків суду першої інстанції про належність спору до адміністративної юрисдикції.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами виник публічно-правовий спір, який відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

У червні 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 грудня 2025 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, безпідставно віднісши спір до адміністративної юрисдикції.

Заявник зазначає, що спір виник із трудових, а не публічно-правових відносин, оскільки вона перебувала у трудових відносинах із Фондом соціального страхування України, не приймалася на публічну службу, не проходила її та не звільнялася з публічної служби. Предметом спору є правомірність постанови правління Фонду соціального страхування України та наказу про її звільнення, прийнятих у межах трудових правовідносин, а не рішень суб`єкта владних повноважень, ухвалених під час здійснення владних управлінських функцій.

На думку заявника, суди не врахували, що спірні правовідносини виникли 25 лютого 2021 року, коли Фонд соціального страхування України був її роботодавцем, Закон України від 21 вересня 2022 року № 2620-IX «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 2620-IX) ще не набрав чинності, а реорганізація Фонду шляхом приєднання до Пенсійного фонду України не була проведена. Тому юрисдикція спору повинна визначатися з урахуванням характеру правовідносин, які існували на момент виникнення спору, а не подальших змін у правовому статусі відповідача.

Крім того, заявник вказує, що процесуальне правонаступництво Пенсійного фонду України не змінює предмета і підстав позову, правової природи спірних правовідносин та не може бути самостійною підставою для зміни судової юрисдикції.

Також заявник стверджує, що висновок апеляційного суду про те, що спір стосується поновлення її на посаді державної служби, ґрунтується на припущеннях. Суди не встановили, яку саме посаду вона повинна обіймати у разі задоволення позову, чи належить така посада до посад державної служби та чи неможливе виконання рішення суду іншим способом. На її думку, питання можливого способу виконання рішення не може визначати юрисдикцію спору.

Крім того, заявник вважає, що суди помилково застосували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18 грудня 2023 року у справі № 442/3240/23 та від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23, оскільки вони стосуються інших правовідносин, пов`язаних зі звільненням працівників Фонду соціального страхування України у зв`язку з його реорганізацією після набрання чинності Законом № 2620-IX, тоді як у цій справі вона була звільнена 25 лютого 2021 року за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, тобто до проведення реорганізації Фонду та не у зв`язку зі скороченням чи переведенням до Пенсійного фонду України.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2026 року Пенсійний фонд України подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Корольовського районного суду міста Житомира.

24 липня 2026 року матеріали справи № 296/3854/21 надійшли до Верховного Суду.

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У пункті 15 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо закриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

У частині першій статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби.

За змістом пунктів 2, 7, 17 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням таких функцій, а суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах місцевого самоврядування та інші види служби, визначені законом.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17 та від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 зазначила, що для набуття спором ознак публічно-правового у розумінні статті 19 КАС України спірні правовідносини мають бути безпосередньо пов`язані з перебуванням особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійсненням нею службової діяльності. Водночас спір, який виникає із трудових правовідносин, не пов`язаних із проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб`єкта публічного права.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово наголошувала, що під час визначення предметної юрисдикції суд повинен враховувати сутність права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, їх юридичну природу та зміст, а не лише суб`єктний склад сторін.

На момент виникнення спірних правовідносин діяльність Фонду соціального страхування України регулювалася Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній до 01 січня 2023 року.

Відповідно до статті 14 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та статей 4, 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» Фонд соціального страхування України був некомерційною самоврядною організацією, що діяла на підставі статуту, затвердженого його правлінням. Управління Фондом здійснювалося на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців, а безпосереднє управління ним здійснювали правління та виконавча дирекція.

За змістом частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та наведених норм спеціального законодавства Фонд соціального страхування України належав до юридичних осіб приватного права.

Водночас Законом № 2620-ІХ припинено Фонд соціального страхування України та його територіальні органи шляхом приєднання до Пенсійного фонду України.

Відповідно до пункту 12 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» Пенсійний фонд України є правонаступником Фонду соціального страхування України та його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень.

За змістом пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику, зокрема у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 зазначив, що хоча Фонд соціального страхування України був юридичною особою приватного права, його припинення шляхом приєднання до Пенсійного фонду України здійснено безпосередньо законом, а тому після завершення реорганізації вирішення спорів щодо поновлення працівників Фонду потребує врахування не лише характеру правовідносин, які існували на момент звільнення, а й правових наслідків законодавчо визначеного правонаступництва.

У зазначеній постанові Верховний Суд також звернув увагу, що визначальне значення для встановлення предметної юрисдикції у таких спорах має не лише момент виникнення спірних правовідносин, а й характер правовідносин, які існуватимуть у разі виконання судового рішення, а також мета, якої прагне досягти позивач, звертаючись до суду.

Зазначений правовий висновок у подальшому послідовно застосовано Верховним Судом у постановах від 21 січня 2026 року у справі № 215/2326/23, від 04 лютого 2026 року у справі № 711/3060/23, від 11 лютого 2026 року у справі № 761/40822/21 та від 06 травня 2026 року у справі № 760/17880/21.

Предметом позову у справі, що переглядається, є вимоги про визнання незаконними постанови правління Фонду соціального страхування України від 25 лютого 2021 року № 19 та наказу від 25 лютого 2021 року № 6-к про звільнення позивача за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, поновлення її на посаді заступника директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Установлено, що на час звернення позивача до суду Фонд соціального страхування України був її роботодавцем, а спір виник із трудових правовідносин.

Разом із тим після відкриття провадження у справі набрав чинності Закон № 2620-ІХ, відповідно до якого Фонд соціального страхування України припинено шляхом приєднання до Пенсійного фонду України.

У зв`язку із законодавчо визначеним правонаступництвом Корольовський районний суд міста Житомира ухвалою від 24 червня 2025 року замінив відповідача у справі - Фонд соціального страхування України - його правонаступником, Пенсійним фондом України.

Отже, на час вирішення питання про предметну юрисдикцію спору Фонд соціального страхування України вже був припинений як юридична особа, а всі його права та обов`язки перейшли до Пенсійного фонду України.

Звертаючись до суду, позивач просить не лише визнати незаконними постанову правління та наказ про звільнення, а й поновити її на посаді.

Водночас виконання такої вимоги у спосіб, визначений позивачем, є неможливим, оскільки юридична особа, на посаді в якій вона просить її поновити, припинила свою діяльність.

Таким чином, у разі задоволення позову виконання судового рішення буде покладено на Пенсійний фонд України як правонаступника Фонду соціального страхування України.

Саме Пенсійний фонд України буде суб`єктом, який зобов`язаний відновити порушене право позивача, а тому визначення предметної юрисдикції спору не може здійснюватися без урахування правових наслідків законодавчо встановленого правонаступництва.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 761/40822/21, у якій зазначено, що після припинення Фонду соціального страхування України та переходу його прав і обов`язків до Пенсійного фонду України належним відповідачем у таких спорах є саме Пенсійний фонд України як правонаступник, а визначення юрисдикції має здійснюватися з урахуванням характеру правовідносин, у яких підлягатиме виконанню можливе судове рішення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 звернув увагу, що під час визначення предметної юрисдикції таких спорів необхідно враховувати не лише характер правовідносин, які існували на момент виникнення спору, а й характер правовідносин, які існуватимуть у разі виконання судового рішення, а також кінцеву мету, якої прагне досягти позивач.

Зазначений правовий висновок підлягає застосуванню і до цієї справи.

Хоча підставою звільнення позивача було систематичне невиконання трудових обов`язків, а не реорганізація Фонду соціального страхування України, заявлена нею вимога про поновлення на посаді після припинення Фонду соціального страхування України об`єктивно стосується відновлення правовідносин із його правонаступником.

Саме тому для правильного визначення предметної юрисдикції вирішальне значення має не підстава звільнення, а юридичні наслідки задоволення позову та суб`єкт, на якого буде покладено обов`язок виконати судове рішення.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, а тому правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що на момент виникнення спірних правовідносин Фонд соціального страхування України був юридичною особою приватного права, а тому спір не може бути віднесений до адміністративної юрисдикції.

Дійсно, відповідно до статті 14 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», статей 4, 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній до 01 січня 2023 року) Фонд соціального страхування України був некомерційною самоврядною організацією, що діяла на підставі статуту, а за змістом частини другої статті 81 ЦК України належав до юридичних осіб приватного права.

Проте сама собою ця обставина не є визначальною для встановлення предметної юрисдикції цього спору, оскільки припинення Фонду соціального страхування України як юридичної особи приватного права здійснено безпосередньо Законом № 2620-ІХ, а всі його права та обов`язки передано Пенсійному фонду України як центральному органу виконавчої влади.

Отже, законодавець не лише припинив діяльність Фонду соціального страхування України, а й визначив Пенсійний фонд України єдиним суб`єктом, уповноваженим здійснювати функції, які до цього виконувалися Фондом соціального страхування України, а також нести обов`язки його правонаступника.

Тому після завершення реорганізації вирішення спорів щодо поновлення працівників Фонду соціального страхування України не може здійснюватися без урахування правових наслідків такого законодавчо встановленого правонаступництва.

Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про те, що спір не пов`язаний із прийняттям позивача на публічну службу, її проходженням чи звільненням з неї.

Предметом заявленого позову є не лише визнання незаконними постанови правління Фонду соціального страхування України та наказу про звільнення, а й поновлення позивача на посаді.

Водночас Фонд соціального страхування України припинений як юридична особа, а тому виконання можливого рішення про поновлення позивача на роботі безпосередньо пов`язане із здійсненням Пенсійним фондом України як правонаступником своїх владно-організаційних повноважень щодо вирішення питання про правовий статус позивача.

Саме на це звернула увагу Об`єднана палата Касаційного цивільного суду, зазначивши, що визначальним є не лише момент виникнення спору, а й характер правовідносин, які існуватимуть у разі виконання судового рішення.

Посилання заявника на те, що її звільнення не було пов`язане із реорганізацією Фонду соціального страхування України, правильності висновків судів попередніх інстанцій також не спростовує, оскільки визначення предметної юрисдикції не пов`язане виключно з підставою звільнення працівника. Вирішальне значення мають зміст заявлених вимог, кінцева мета звернення до суду та правові наслідки можливого судового рішення після законодавчо встановленого правонаступництва.

Саме такий підхід застосовано Верховним Судом і в подальшій практиці, зокрема у постановах від 21 січня 2026 року у справі № 215/2326/23, від 04 лютого 2026 року у справі № 711/3060/23, від 11 лютого 2026 року у справі № 761/40822/21 та від 06 травня 2026 року у справі № 760/17880/21, що свідчить про сталість та послідовність відповідної правової позиції.

У касаційній скарзі заявник також просить, у разі якщо колегія суддів дійде висновку про подібність правовідносин у цій справі до правовідносин у справі № 712/4776/23, передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду або Великої Палати Верховного Суду для відступлення від відповідного правового висновку.

Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення цього клопотання.

Відповідно до статті 403 ЦПК України передача справи на розгляд Об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду допускається у разі наявності передбачених законом підстав, зокрема якщо колегія суддів вважає за необхідне відступити від раніше сформульованого висновку щодо застосування норми права або якщо справа містить виключну правову проблему.

Таких підстав у цій справі колегія суддів не встановила.

Правовий висновок, викладений у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року, є чітким, зрозумілим та послідовно застосовується Верховним Судом під час вирішення аналогічних спорів.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно застосував норми процесуального права та обґрунтовано закрив провадження у справі, роз`яснивши позивачу право на звернення до суду адміністративної юрисдикції. Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду