ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 510/1853/23

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Опорного закладу Ренійський ліцей № 1 Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області (далі - Ренійський ліцей № 1) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтований тим, що згідно з наказом відділу освіти від 17 січня 2011 року № 8 та наказом школи від 17 січня 2011 року №737а ОСОБА_1 призначена (переведена) на посаду учителя історії Ренійської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Ренійської районної ради Одеської області, яка перейменована у подальшому та реорганізована у Ренійський ліцей № 1. Відповідні записи містяться у трудовій книжці позивача.

За весь час роботи позивач сумлінно виконувала свої трудові обов`язки, не мала жодних порушень трудової дисципліни та будь-яких дисциплінарних стягнень. У зв`язку з військовою агресією рф проти України та введенням з 24 лютого 2022 року на території України воєнного стану, вважаючи, що існує реальна загроза життю та здоров`ю в особливий період, ОСОБА_1 разом з родиною була змушена евакуюватись і виїхати за межі території України в безпечне місце, а саме до Федеративної Республіки Німеччина. Крім того, необхідність тимчасового виїзду за кордон була також обумовлена іншими поважними причинами, зокрема необхідністю надання належної медичної допомоги її дочці, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, яка потребує постійного догляду.

21 серпня 2023 року позивач звернулась до відповідача з заявою, в якій просила призупинити дію трудового договору на підставі статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 03 вересня 2023 року та відтермінувати дату виходу на роботу до відновлення можливості виконання нею посадових обов`язків або припинення чи скасування воєнного стану. Проте листом від 21 серпня 2023 року № 281 відповідач відмовив позивачу в призупиненні дії трудового договору, повідомивши про відсутність можливості виконувати викладацьку роботу дистанційно в 2023-2024 навчальних роках та нагадавши про необхідність стати до роботи 04 вересня 2023 року або звільнитися з роботи.

Згідно з наказом Ренійського ліцею № 1 від 08 вересня 2023 року № 212-к ОСОБА_1 звільнено з посади учителя історії ліцею на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, про що зроблено відповідний запис у трудовій книжці позивача.

На переконання позивача, звільнення є незаконним, адже роботодавець порушив процедуру звільнення.

Так, відповідач не з`ясував належним чином причини відсутності її на роботі, які вона вважає поважними - виникнення реальної загрози життю та здоров`ю в особливий період, відсутність працівника на роботі у зв`язку з бойовими діями не може бути кваліфікована як прогул. Роботодавець не надіслав працівнику офіційний лист з повідомленням про вручення з вимогою надати в письмовій формі пояснення щодо причин відсутності на роботі. Крім того, поважною причиною є необхідність надання медичної допомоги доньці з інвалідністю 2 групи, яка потребує постійного догляду. Також було порушено порядок видачі трудової книжки.

ОСОБА_1 просила:

визнати незаконним та скасувати наказ Ренійського ліцею № 1 від 08 вересня 2023 року № 212-к про звільнення ОСОБА_1 ;

поновити ОСОБА_1 на роботі в Ренійському ліцеї № 1 на посаді учителя історії, з дати звільнення;

стягнути з Ренійського ліцею № 1 на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі;

стягнути з Ренійського ліцею № 1 на її користь судові витрати.

Рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 11 січня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що:

всі навчальні заклади на території м. Рені Ізмаїльського району Одеської області, у тому числі Ренійський ліцей № 1, працюють у режимі офлайн, діти відвідують шкільні заняття реально і педагоги викладають предмети очно, виконуючи свої професійні обов`язки;

відповідач повідомив позивачу, що м. Рені не є окупованою зоною, не знаходиться в зоні активних бойових дій, не є прифронтовою територією, адміністрація закладу (роботодавець) може забезпечити педагогу умови праці згідно з умовами трудового договору. Також позивачу надано інформацію про заплановане тижневе навантаження для ОСОБА_1 за спеціальністю на 2023-2024 навчальний рік, про відсутність можливості виконувати викладацьку роботу дистанційно та про необхідність стати до роботи 04 вересня 2023 року або звільнитися з роботи;

позивач не навела жодних підстав для призупинення дії трудового договору, які передбачені статтею 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»;

необхідність лікування дочки позивача ОСОБА_3 , 1994 року народження, яка є дитиною з інвалідністю, стосується особистих сімейних відносин родини ОСОБА_4 . Крім матері (позивача), у дитини є опікун ОСОБА_5 (її чоловік), який на цей час також перебуває у Федеративній Республіці Німеччина разом із позивачем та їх повнолітньою дитиною;

01 вересня 2023 року позивач отримала копію письмової відмови директора Ренійського ліцею № 1 від 21 серпня 2023 року № 281, але не скористалась правом на оскарження відмови у призупиненні дії трудового договору;

всі факти відсутності позивача на робочому місці були зафіксовані комісією по трудових спорах, копії доповідних та актів про відсутність на робочому місці учителя історії Ренійського ліцею №1 від 04 вересня 2023 року, 05 вересня 2023 року, 06 вересня 2023 року, 07 вересня 2023 року, 08 вересня 2023 року додані до матеріалів справи;

процедура звільнення позивача роботодавцем дотримана, а відповідачем вжито усіх можливих заходів задля сповіщення позивача, попередження її та надання пояснень.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ренійського районного суду Одеської області від 11 січня 2024 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції по суті заявлених вимог.

Установивши, що Ренійський ліцей № 1 працює в звичайному режимі офлайн, діти відвідують шкільні заняття реально і педагоги, виконуючи свої професійні обов`язки, викладають наявно; м. Рені не є окупованою зоною, не знаходиться в зоні активних бойових дій та не є прифронтовою територією; роботодавець може забезпечити педагогу умови праці згідно з умовами трудового договору, заплановане тижневе навантаження для ОСОБА_1 за спеціальністю на 2023-2024 навчальний рік; відсутня можливість виконувати викладацьку роботу дистанційно; повідомлено працівника про відмову у призупиненні трудового договору та необхідність стати до роботи 04 вересня 2023 року або звільнитися з роботи, а працівник заздалегідь повідомила адміністрацію навчального закладу, що буде оскаржувати своє звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України в судовому порядку, суд першої інстанції дійшов правильного, що лише бажання працівника призупинити трудовий договір за наявності у роботодавця можливості надати працівнику роботу та відсутності можливості переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці в розумінні статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не є підставою для призупинення дії трудового договору. Отже, позивач не довела підстав, передбачених статтею 13 Закону України, для призупинення дії трудового договору. Посилання позивача на необхідність її виїзду через надзвичайний стан в Україні і з метою лікування доньки стосується особистих сімейних відносин родини позивача.

У матеріалах справи міститься висновок від 10 червня 2022 року № 1/198 щодо ОСОБА_3 , 1994 року народження, яка потребує отримання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від фізичної особи. Висновок дійсний до 09 червня 2023 року і надається для одержання компенсації фізичною особою, яка надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі. Відповідно до акту встановлення факту здійснення догляду за особою, яка потребує постійного догляду, затвердженого Ренійським міським головою 03 березня 2023 року, ОСОБА_5 доглядає за ОСОБА_3 , 1994 року народження, за адресою: АДРЕСА_1 . На переконання апеляційного суду, зазначені обставини не створюють у контексті статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» підстави для призупинення дії трудового договору.

Встановивши обґрунтованість відмови роботодавцем працівнику у призупинені дії трудового договору та обставини невиходу ОСОБА_1 на роботу після закінчення використаної повністю відпустки без збереження заробітної плати за період з 20 липня 2023 року до 02 вересня 2023 року, що зафіксовано доповідними та актами про відсутність працівника на роботі 04 вересня 2023 року, 05 вересня 2023 року, 06 вересня 2023 року, 07 вересня 2023 року та 08 вересня 2023 року без поважних причин; врахувавши відсутність законодавчого обов`язку роботодавця розшукувати працівника для ознайомлення його з наказами, листами та відповідями та здійснювану комунікацію сторін за допомогою листування в застосунку «Viber», вжиття роботодавцем всіх можливих у воєнний час та з урахуванням перебування позивача за межами України дій і заходів задля її сповіщення, попередження її, надання можливих пояснень, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що процедура проведення звільнення роботодавцем дотримана і не порушувалась. Крім того, у заяві від 21 серпня 2023 року позивач заздалегідь попередила роботодавця, що у разі її звільнення з займаної посади згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, вона оспорюватиме таке звільнення у судовому порядку. Вказане свідчить про передбачуваність позивачем майбутньої ситуації у трудових відносинах із відповідачем, а також про відсутність у позивача планів виходити на роботу 04 вересня 2023 року.

Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності. Оспорюючи своє звільнення, позивач посилалась на поважність причин її не з`явлення на роботі, зокрема такі, як: запровадження на території України воєнного стану та існування загрози її життю та здоров`ю та її родині через військову агресію рф відносно України, а тому суд досліджував спірну ситуацію за такими критеріями: чи перебуває місцевість під окупацією, чи ведуться поряд з населеним пунктом активні бойові дії (чи перебуває населений пункт під окупацією); чи узгоджений з роботодавцем дистанційний порядок роботи і чи можливе введення саме такого режиму роботи у навчальному закладі; чи є інші будь-які поважні причини, що унеможливлювали роботу працівника.

Суд першої інстанції вважав, що за своєю суттю воєнний стан є особливим правовим режимом, який може бути введений за певних умов на території всієї України, або окремих її місцевостях. Підставами для введення воєнного стану може стати як збройна агресія чи загроза нападу, так і небезпека незалежності України, її територіальній цілісності. Разом з цим, сам по собі воєнний стан в Україні не є достатньою правовою підставою, щоб вважати причини відсутності позивача на роботі поважними, адже хоча воєнний стан і є введеним на всі території України, але бойові дії ведуться не на всій території держави. Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, яким на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 06 грудня 2022 року № 1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.

Також суд обґрунтовано зазначив, що сам по собі той факт, що в певний період часу відбувалися атаки БПЛА на території м. Рені та Ізмаїльського району не може бути підставою для визначення причини прогулу позивача як поважної, адже оголошення повітряних тривог, атаки як БПЛА, так й іншими бойовими снарядами відбуваються по всій території України, викликають психологічне напруження у всього населення держави України, спонукає кожного на прийняття заходів для убезпечення себе, рідних та близьких, зобов`язує керівників та відповідальних осіб установ та організацій різної ланки (у тому числі і навчальних закладів) брати відповідальність за працівників, відвідувачів, здобувачів освіти (як дошкільної, шкільної та вищої) на себе та дотримуватись певного алгоритму дій в разі виникнення загрозливих ситуацій, але не дає підстави для висновку про припинення роботи на власний розсуд, без існування обґрунтованих причин та всупереч вимогам законодавства України.

Посилання особи, яка подала апеляційну скаргу, на те, що вона не могла повернутися на роботу після закінчення строку відпустки через необхідність проходження курсу лікування її дочки, яка є особою з інвалідністю і потребує постійного догляду та супроводження матері, апеляційний суд відхилив. Так, згідно з актом від 03 березня 2023 року встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю ОСОБА_3 , 1994 року народження, особою, яка здійснює такий догляд, є батько дитини ОСОБА_5 (чоловік позивача). Він також разом з дочкою ОСОБА_6 та позивачем перебуває у Федеративній Республіці Німеччина. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що реальної проблеми у відсутності сімейного супроводу дитини-інваліда для проходження курсу лікування не було, а відсутність позивача на роботі з 04 вересня 2023 року до 08 вересня 2023 року включно, не була обумовлена поважними причинами, є обґрунтованим.

Щодо доводів апеляційної скарги про позбавлення позивача права на справедливий суд через незабезпечення участі представника позивача в судовому засіданні 11 січня 2024 року в режимі відеоконференції, суд апеляційної інстанції виходив з наступного. Представник позивача - адвокат Шуліка Ю. І., який має зареєстрований кабінет в підсистемі «Електронний суд», отримав 27 грудня 2024 року о 11:14:47 год до нього відзив на позовну заяву з додатками на 51 арк. Проте будь-яких клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін представник позивача ані разом з позовом, ані протягом п`ятиденного строку, встановленого статтею 279 ЦПК України, представник позивача до суду не подавав. Натомість, 05 січня 2025 року (через 9 днів після отримання в електронний кабінет підсистеми «Електронний суд» відзиву на позовну заяву із додатками) адвокат Шуліка Ю. І. звернувся з заявою про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, а 10 січня 2025 року (через 14 днів після отримання відзиву на позовну заяву) подав клопотання про відкладення розгляду справи, в якому зазначив про неотримання відзиву з додатками через оператора поштового зв`язку і просив надати додатковий строк для подання відповіді на відзив.

Встановивши, що зазначені представником позивача обставини щодо неотримання ним відзиву на позов з додатками не відповідають матеріалам справи, а ці причини не є поважними для надання йому додаткового строку на подання відповіді на відзив, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін представник позивача у строк встановлений законом не подавав, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Само по собі зазначення в ухвалі про відкриття провадження дати та часу проведення судового засідання не має наслідком виклик сторін в судове засідання, а є доказом дотримання судом строків розгляду справи в порядку, який визначений частиною другою статті 279 ЦПК України.

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, яка подана представником Шулікою Ю. І. Просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України у подібних правовідносинах;

суди залишили поза увагою те, що всупереч статті 149 КЗпП України відповідач не надсилав працівнику офіційний лист (з повідомленням про вручення) з вимогою надати в письмовій формі пояснення щодо причин відсутності на роботі. Копія такого листа повинна залишитися в роботодавця. Проте відповідачем відповідних дій не вчинено, належним чином не з`ясовано поважність причини відсутності на роботі позивача;

суди проігнорували важливі обставини того, що в період нез`явлення позивача на роботі та подальшого незаконного звільнення, мала місце реальна загроза її життю та здоров`ю, її родині через масовані атаки ракет і БПЛА. На переконання позивача, вказані причини не можна вважати неповажними, що підтверджується висновками, викладеними у постановах Верховного Суду в подібних правовідносинах. Більше того, суди фактично помилково вважали, що лише включення до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06 грудня 2022 року № 1364, може вважатися поважною причиною відсутності на роботі, а інше лише неправильною поведінкою в суспільстві;

також суди не надали належної оцінки необхідності тимчасового виїзду ОСОБА_1 до Федеративної Республіки Німеччини була обумовлена поважною причиною - необхідністю надання належної медичної допомоги її дочці, яка є особою з інвалідністю ІІ групи, яка потребує постійного догляду. Ці обставини підтверджуються доказами, які не оцінено як відповідачем під час звільнення, так і судами попередніх інстанцій під час розгляду справи;

у позовній заяві зазначено, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та введенням із 24 лютого 2022 року, на території України воєнного стану, а також виникнення реальної загрози життю та здоров`я в особливий період, ОСОБА_1 разом з родиною була змушена евакуюватись - виїхати за межі території України. При цьому, позивач звернулася до відповідача з заявою, у якій просила призупинити дію трудового договору відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 03 вересня 2023 року та відтермінувати дату виходу на роботу до відновлення можливості виконання посадових обов`язків або припинення чи скасування воєнного стану. При цьому, вона у заяві зазначила поважні причини, які унеможливлюють виконання нею посадових обов`язків. Проте під час звільнення позивача роботодавець, а надалі й суди, належним чином не з`ясували поважні причини невиходу позивача на роботу внаслідок ведення воєнних дій та пов`язаних з ними обставин;

наказ роботодавця про звільнення працівника може бути видано у будь-який день, але днем звільнення може бути лише робочий день, коли працівник перебуває на роботі. Суди проігнорували зауваження позивача про те, що роботодавцем із посиланням на лист Мінсоцполітики від 22 квітня 2019 року № 82/0/22-19/133 неправильно визначено дату звільнення. Крім того, всупереч встановленому порядку роботодавцем порушено вимоги законодавства щодо порядку заповнення, ведення та видачі трудової книжки у разі звільнення, здійснено відправку оригіналу трудової книжки працівникові без її письмової згоди, за адресою, яку відповідач визначив на власний розсуд. При цьому трудову книжку так і не було отримано позивачем;

відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтував оскаржуване рішення обставинами, які не є предметом спору , з чим погодився й суд апеляційної інстанції. Вказане свідчить про порушення судами вимог статті 13 ЦПК України. Крім того, суди всупереч частині п`ятій статті 263 ЦПК України належно не з`ясували фактичні обставини справи щодо пред`явленого позову, не надали оцінки доказам у справі, безпідставно не взяли до уваги і не перевірили усіх доводів позивача, та відповідно не зазначили про це у оскаржуваних рішеннях;

суд залишив поза увагою чисельні, очевидні порушення порядку, установленого законом, та недотримання процедури звільнення позивача. Так, суд розглянув лише окремі обставини справи та аргументи позивача, зокрема - щодо відмови у призупиненні дії трудового договору, щодо звільнення позивача за прогул та щодо порядку проведення процедури звільнення. При цьому, суд залишив поза увагою інші важливі обставини, які свідчать про звільнення позивача із порушенням порядку, установленого законом;

крім того, суд не дав належної оцінки тому, що на момент незаконного звільнення позивача відповідач порушив і вимоги Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів України, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 20 грудня 1993 року № 455 (з наступними змінами), адже наприкінці попереднього перед звільненням навчального року (до надання відпустки) керівником закладу освіти не було доведено ОСОБА_1 про педагогічне навантаження в наступному навчальному році. ОСОБА_1 достеменно не могла знати чи відповідало її педагогічне навантаження на наступний навчальний рік обсягу тарифної ставки. Вирішення цього питання до наступного навчального року є досить важливим, оскільки відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту», Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 15 квітня 1993 року № 102, педагогічне навантаження вчителя загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу та форми власності обсягом менше тарифної ставки встановлюється тільки за його згодою. У випадку повної відсутності можливості забезпечити педагогічного працівника навчальним навантаженням питання вирішується шляхом скорочення штату працюючих (із дотриманням чинного законодавства). Пославшись у рішенні на те, що відповідач надіслав 01 вересня 2023 року позивачу наказ № 298 (про тарифікацію та прохання стати до роботи), суд фактично встановив, що були допущені зазначені порушення процедури звільнення відповідачем, але не надав цим обставинам належної правової оцінки;

суд першої інстанції фактично розглянув справу за відсутності позивача, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду. Це є підставою для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржених судових рішень згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Так, ухвалою суду першої інстанції від 11 грудня 2023 року про відкриття спрощеного позовного провадження у справі, зокрема, зазначено: «Призначити розгляд даної справи у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження на 11 січня 2024 року о 10.45 хв. в приміщенні Ренійського районного суду Одеської області за адресою: м. Рені, вул. Соборна, 122. Копії ухвали про відкриття спрощеного позовного провадження у справі направити позивачу, іншим сторонам разом з копією позовної заяви та документів, долучених до неї». Але у цій ухвалі суд жодним чином не вказав про розгляд справи саме у порядку спрощеного позовного провадження та без виклику сторін. Більш того, на адресу адвоката в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд» 11 грудня 2023 року о 22:43 год надійшла судова повістка-повідомлення (виклик до суду) про судове засідання в справі цивільній, з попередженням про наслідки неприбуття за викликом суду та розпискою для вручення в суді. Крім того, у електронному кабінеті наявна інформація про направлення аналогічних судових повісток-повідомлень (викликів до суду) особисто як позивачу, так і відповідачу. За таких обставин, ОСОБА_1 та її представник чітко розуміли, що суд відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 274 ЦПК України із власної ініціативи, розглядатиме справу у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, які надійшли до електронного кабінету «Електронного суду» адвоката. Як вбачається з матеріалів справи позивач та відповідач не мають електронних кабінетів «Електронного суду». Таким чином, зокрема ОСОБА_1 очікувала на поштове надходження аналогічної судової повістки-повідомлення про судове засідання в справі цивільній, призначеної на 11 січня 2024 року о 10.45 год. Разом з цим, інформація про надсилання такого повідомлення судом, власне як і ухвали про відкриття спрощеного позовного провадження у справі, на адресу ОСОБА_1 відсутня. Це може свідчити про її неповідомлення належним чином про дату, час і місце засідання суду, що призвело до подальшого розгляду справи за відсутності позивача;

в ухвалі суду першої інстанції від 11 грудня 2023 року про відкриття спрощеного позовного провадження у справі суд також повідомляв про можливе вирішення справи у порядку не спрощеного, а іншого - скороченого позовного провадження (див. абзац 6 ухвали) на підставі наявних матеріалів, що не передбачено нормами ЦПК України, та викликало у позивача обґрунтовані сумніви взагалі щодо визначеного судом порядку розгляду справи. Тому слід критично віднестись і до висновку суду апеляційної інстанції про те, що: «само по собі зазначення в ухвалі про відкриття виконавчого провадження дати та часу проведення судового засідання не має наслідком виклик сторін в судове засідання, а є доказом дотримання судом строків розгляду справи в порядку ч.2 ст. 279 ЦПК України». Означене свідчить про те, що апеляційним судом не досліджувалося питання, чи належним чином суд першої інстанції повідомив позивача про розгляд справи та чи отримував позивач повістки, ухвали суду тощо;

суд позбавив позивача можливості реалізації права на подання відповіді на відзив, зазначивши, що відзив на позовну заяву було доставлено адвокату через електронний кабінет «Електронного суду» 27 грудня 2024 року і було пропущено строк для подання відповіді на відзив. Водночас в ухвалі суду від 11 грудня 2023 року про відкриття спрощеного позовного провадження, судом всупереч нормам статті 278 ЦПК України не було встановлено строк для подачі позивачем відповіді на відзив, а лише зазначено про таке право. Фактично представником позивача в електронному кабінеті «Електронного суду» було отримано саме відсканований відзив відповідача на позовну заяву не 27 грудня 2023 року, а значно пізніше. Такі обставини пов`язані із тим, що процес синхронізації з кабінетом може тривати деякий час в залежності від навантаження. Кількість документів відсканованого відзиву, який отриманий представником позивача в електронному кабінеті становить не 51 арк, як зазначав суд, а 52 арк. в електронному кабінеті. Обґрунтовані сумніви щодо уникнення можливих процесуальних помилок, змусили представника позивача заздалегідь звернутися до суду із клопотанням від 10 січня 2024 року про відкладення розгляду справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив. Таке клопотання обґрунтовувалось ще й тим, що представником позивача з технічних та інших незалежних причин фактично не отримано відзив на позовну заяву, направлений поштовим відправленням, а також необхідністю надання додаткового часу для підготовки та подання відповіді на відзив, узгодженої із позивачем. Проте суд за одне засідання вирішив спір та відмовив позивачу в задоволенні відповідного клопотання, чим позбавив її процесуального права, яке б забезпечило повний та всебічний розгляд справи;

також суд першої інстанції безпідставно відмовив позивачу в участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, зазначивши про відсутність будь-яких підстав для задоволення такого клопотання. Апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув. Крім того, ухвала суду від 10 січня 2024 року надійшла до електронного кабінету «Електронного суду» 11 січня 2024 року о 01:10 год, тобто вже в день судового засідання і це фактично позбавило позивача можливості взяти участь у судовому в приміщенні суду (враховуючи мінімально необхідний час для прибуття до міста Рені із Києва), в зв`язку з відмовою позивачу в участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Таким чином, суд першої інстанції порушив не лише норми процесуального права, а й найважливіші конституційні гарантії забезпечення та захисту прав та свобод особи - права на судовий захист. Суд також фактично позбавив позивача у реалізації права на справедливий суд і в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року;

процесуальні порушення, які допущені судами, призвели до неправильного вирішення справи, є достатніми, самостійними підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до статті 411 ЦПК України;

апеляційний суд не здійснив розподіл судових витрат, чим порушив норми процесуального права, зокрема статті 133 ЦПК України та підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України.

У травні 2025 року від Ренійського ліцею № 1 надійшов відзив, який подано представником Арабаджи І. А . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив обґрунтований тим, що:

суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу;

відмова директора навчального закладу, яка надіслана позивачу, є обґрунтованою і такою, що узгоджується з нормами статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», адже бажання однієї зі сторін трудового договору за відсутності об`єктивних на це обставин не є підставою для призупинення дії трудового договору. Водночас суди підтвердили, що позивач не навела жодних підстав, передбачених статтею 13 вказаного Закону, для призупинення дії трудового договору, а посилання на необхідність виїзду її через особливий стан в Україні та задля лікування доньки стосується особистих сімейних відносин родини позивача, тим більш, що школа у цей особливий період продовжує працювати в режимі офлайн, діти відвідують шкільні заняття реально і педагоги викладають наявно, виконуючи свої професійні обов`язки. Що стосується необхідності у проходженні курсу лікування доньки позивачки, то реальної проблеми у відсутності сімейного супроводу дитини-інваліда для проходження курсу лікування немає, адже у неї є опікун - чоловік позивача;

м. Рені Ізмаїльського району Одеської області не належить до територій, на яких ведуться (велися) бойові дії. Факт того, що у певний період часу в певні дні відбувалися атаки БПЛА на території м. Рені та Ізмаїльського району не може бути підставою для визначення причини прогулу позивача на роботі як поважною, оскільки оголошення повітряних тривог, реальні атаки як БПЛА, так і іншими бойовими снарядами відбуваються на всій території України, викликають психологічне напруження у всього населення держави, спонукає на прийняття заходів для убезпечення себе, рідних та близьких, зобов`язує керівників та посадових осіб установ та організацій (у тому числі і навчальних закладів) брати відповідальність за працівників, відвідувачів, здобувачів освіти (як дошкільної, шкільної та вищої) на себе та дотримуватись певного алгоритму дій в разі виникнення загрозливих ситуацій;

усі навчальні заклади на території м. Рені Ізмаїльського району Одеської області, в тому числі й Ренійський ліцей № 1, працюють у режимі офлайн;

законодавчого обов`язку розшукувати працівника для ознайомлення його із наказами, листами та відповідями та іншим у роботодавця немає. При цьому позивач виїхала до Федеративної Республіки Німеччина і відповідно, що листування та спілкування із нею викликало певні складнощі у роботодавця. Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби, наданого у березні 2022 року, яким надано дозвіл на подачу заяв працівниками, листування із ними в електронній формі з накладанням кваліфікованих електронних підписів, а в разі такої неможливості - в письмовій формі будь-якими засобами телекомунікаційного зв`язку (електронна пошта, WhatsApp, Telegram тощо) без накладання згаданих підписів. Тому суд вважав, що в умовах воєнного стану запропоновані способи комунікації можуть бути застосовані також поза межами державної служби, що і мало місце між сторонами. Так, використовуючи програму «Viber» сторони у справі фактично листувались між собою, отримували відповіді та фотокопії документів, що супроводжували ситуацію про відмову у призупиненні дії трудового договору, про звільнення працівника за прогул, про надсилання трудової книжки та інше. Всі факти відсутності позивача на робочому місці були зафіксовані комісією по трудових спорах. Тобто, процедура проведення звільнення відповідачем була дотримана і не порушувалась, відповідачем вжито всіх можливих заходів для сповіщення позивача, її попередження, а також надання пояснень;

матеріали справи свідчать, що представник позивача адвокат Шуліка Ю. І., будучи зареєстрованим в підсистемі «Електронний суд», отримав у свій електронний кабінет відзив на позовну заяву з додатками на 51 арк. 27 грудня 2024 року о 11:14:47 год. Будь-яких клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін представник позивача ані разом з позовом, ані протягом п`ятиденного строку, встановленого статтею 279 ЦПК України, представник позивача до суду не подавав. Натомість, 05 січня 2025 року (через 9 днів після отримання в електронний кабінет підсистеми «Електронний суд» відзиву на позовну заяву з додатками) адвокат Шуліка Ю. І. звернувся до суду із заявою про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, а 10 січня 2025 року (через 14 днів після отримання відзиву на позовну заяву) подав клопотання про відкладення розгляду справи, в якому зазначив про не отримання в документарному вигляді відзиву з додатками і просив надати додатковий строк для подання відповіді на відзив. Зазначені представником позивача обставини щодо неотримання ним відзиву на позов з додатками не узгоджуються із матеріалами справи, адже адвокат Шуліка Ю. І. отримав відзив на позовну заяву з додатками 27 грудня 2024 року о 11:14:47 год в підсистемі «Електронний суд», а наведені ним причини для надання йому додаткового строку на подання відповіді на відзив не є поважними. При цьому, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін представник позивача у строк встановлений законом строк не подавав. Само по собі зазначення в ухвалі про відкриття провадження дати та часу проведення судового засідання не має наслідком виклик сторін в судове засідання, а є доказом дотримання судом строків розгляду справи в порядку частини другої статті 279 ЦПК України;

аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції;

твердження позивача про те, що суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин норми права без урахування висновків Верховного Суду, є необґрунтованими. Постанови Верховного Суду, на які позивач посилається у касаційній скарзі, ухвалені за інших обставин у правовідносинах, які не є подібними і тотожними до правовідносин, що виникли між сторонами у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 510/1853/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У вересні 2025 року матеріали справи № 510/1853/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 30 квітня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 червня 2024 року в справі № 367/569/23, від 06 березня 2018 року в справі № 235/2284/17, від 13 вересня 2017 року в справі № 761/30967/15-ц, від 08 травня 2019 року в справі № 489/1609/17, від 11 квітня 2024 року в справі № 127/29246/22, від 15 травня 2024 року в справі № 229/511/23, від 27 серпня 2020 року в справі № 161/14225/19, від 22 червня 2023 року в справі № 577/1447/22, від 03 жовтня 2024 року в справі № 756/9643/23, від 08 червня 2021 року в справі № 487/8206/18, від 26 вересня 2018 року в справі № 289/51/16-ц, від 23 січня 2019 року та від 14 липня 2021 року в справі № 569/6979/20, від 13 лютого 2019 року в справі № 320/57877/17, від 13 листопада 2019 року в справі № 171/1584/18, від 28 квітня 2021 року в справі № 755/14564/18, від 10 квітня 2024 року в справі № 454/1883/22, від 27 червня 2024 року в справі № 643/17028/20, від 02 серпня 2024 року в справі № 761/4187/23, від 13 березня 2025 року в справі № 757/26421/15-ц, від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18, від 13 червня 2024 року в справі № 461/2716/20, від 19 березня 2025 року в справі № 2602/5125/12, від 03 грудня 2018 року в справі № 686/21222/16-ц, від 04 вересня 2024 року в справі № 761/319/22, від 04 червня 2019 року в справі № 9901/350/18, від 12 травня 2020 року в справі № 904/4507/18, від 26 травня 2020 року в справі № 908/299/18; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Процесуальні норми передбачені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04, § 47).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (пункт 3 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку (частина п`ята статті 4 ЦПК України).

Учасники справи мають право, зокрема: брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (пункти 2, 3 частини першої статті 43 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема, справ, що виникають з трудових відносин. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні (частина четверта статті 19 ЦПК України).

У частині шостій статті 19 ЦПК України зазначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частин першої - третьої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Згідно з частиною четвертою статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).

Згідно з частиною п`ятою статті 187 ЦПК України ухвала про відкриття провадження у справі постановляється з додержанням вимог частини п`ятої статті 128 цього Кодексу.

Ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі учасникам справи надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, крім випадків, якщо позов подано в електронній формі через електронний кабінет (стаття 190 ЦПК України).

Суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою (частини перша, друга статті 128 ЦПК України).

Розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Перше судове засідання у справі проводиться не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. За клопотанням сторони суд може відкласти розгляд справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив та (або) заперечення, якщо вони не подані до першого судового засідання з поважних причин (частини перша, друга, четверта статті 279 ЦПК України).

Згідно з частинами п`ятою, сьомою статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Учасник справи, його представник має право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду за умови наявності в суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою. Учасник справи, його представник подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи. У заяві про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні іншого суду в обов`язковому порядку зазначається суд, в якому необхідно забезпечити її проведення. Суддя (суддя-доповідач) розглядає заяву учасника справи, його представника про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду або у приміщенні іншого суду без повідомлення учасників справи. За результатами розгляду заяви постановляється ухвала. В ухвалі про участь учасника справи, його представника у судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні іншого суду зазначається суд, який має забезпечити її проведення. Копія такої ухвали негайно, але не пізніше наступного дня з дня її постановлення, надсилається учаснику справи чи його представнику відповідно та суду, який має забезпечити проведення відеоконференції (частини перша - третя статті 212 ЦПК України).

Суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 223 цього Кодексу (частина перша статті 240 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 760/11781/16-ц (провадження № 61-46818св18) зазначено, що «…заочне рішення суду першої інстанції ухвалено за правилами ЦПК України 2004 року, натомість ухвала суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення постановлена за правилами чинного ЦПК України. Зважаючи на наведене, до заочного рішення суду першої інстанції у справі, що переглядається, необхідно застосовувати порядок та строки апеляційного оскарження рішення суду, визначені відповідно до підпункту 13 пункту першого розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України. Ухвалення судових рішень судом першої інстанції за чинності різних редакцій процесуального закону створює певні складнощі у розумінні та застосуванні норм процесуального права. Саме на суд у такій складній правовій ситуації покладається обов`язок визначити, які саме норми процесуального права щодо строків оскарження рішення суду мали бути застосовані до спірних правовідносин, а також належним чином роз`яснити сторонам конкретні строки та порядок апеляційного оскарження рішення суду у справі. Такі роз`яснення мають бути чіткими і зрозумілими для учасників справи. Зазначений обов`язок суд першої інстанції у справі, що переглядається, не виконав, що призвело до подання ОСОБА_2 апеляційної скарги з пропуском процесуальних строків у зв`язку з неправильним роз`яснення строків судом першої інстанції та власним помилковим тлумаченням норм процесуального закону».

При призначенні усного слухання справи суд зобов`язаний забезпечити право учасників справи брати участь в судових засіданнях, що є елементом гласності і відкритості судового процесу як однією із основних засад судочинства. Складовою забезпечення цього права є участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду є правом учасників справи, у задоволенні відповідної заяви учасника справи суд може відмовити лише за відсутності у суді відповідної технічної можливості, таке право учасника справи є безумовним, у тому числі з використанням власних технічних засобів (див. постанову Верховного Суду від 09 серпня 2023 року в справі № 161/10117/21).

У справі, що переглядається:

спір виник з трудових правовідносин і у контексті пункту 2 частини першої статті 274 ЦПК України така справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження;

у касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції фактично позбавив її як позивача права на справедливий суд через незабезпечення участі її представника у судовому засіданні 11 січня 2024 року;

ухвалою Ренійського районного суду Одеської області від 11 грудня 2023 року про відкриття спрощеного позовного провадження у справі, зокрема, зазначено: «Призначити розгляд даної справи у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження на 11 січня 2024 року о 10.45 хв. в приміщенні Ренійського районного суду Одеської області за адресою: м. Рені, вул. Соборна, 122. Копії ухвали про відкриття спрощеного позовного провадження у справі направити позивачу, іншим сторонам разом з копією позовної заяви та документів, долучених до неї. Відповідач має право протягом 15 календарних днів з дня отримання даної ухвали надіслати суду заяву із запереченням проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Роз`яснити відповідачу, що у разі неподання у встановлений строк заперечень або відзиву на позовну заяву, справа буде вирішена у порядку скороченого позовного провадження на підставі наявних матеріалів, а у випадку неможливості ухвалення судового рішення на підставі наданих матеріалів, справу буде розглянуто за правилами загального позовного провадження». Проте в указаній ухвалі суд першої інстанції прямо не зазначив про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження та без виклику сторін (а. с. 30-31);

також на адресу представника позивача в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд» 11 грудня 2023 року направлено як ухвалу про відкриття провадження, так і судову повістку-повідомлення (виклик до суду) про судове засідання у цивільній справі (а. с. 34-35);

у матеріалах справи міститься розписка на ім`я ОСОБА_1 про виклик до суду для вручення в суді, яка направлялась на адресу її представника через підсистему «Електронний суд» (а. с. 36);

аналогічна судова повістка-повідомлення (виклик до суду) про судове засідання у цивільній справі та розписка направлялись на адресу іншого учасника справи - Ренійського ліцею № 1 (а .с. 32, 38);

за таких обставин ОСОБА_1 та її представник мали достатні підстави для висновку про те, що суд відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 274 ЦПК України з власної ініціативи розглядатиме справу у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін;

надалі, 05 січня 2024 року з метою участі у судовому засіданні, яке було призначене на 11 січня 2024 року о 10.45 хв, представник позивача подав заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду (а.с. 91-92);

ухвалою Ренійського районного суду Одеської області від 10 січня 2024 року в задоволенні вказаного вище клопотання відмовлено. При цьому суд вказав, що «прийняття рішення щодо проведення судового засідання в режимі відеоконференції є правом суду. Вказана норма не передбачає обов`язку проведення судового засідання в режимі відеоконференції в разі наявності про це клопотання сторони. Випадки, в яких суд може постановити ухвалу про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції не визначені у законі. Проте, необхідність здійснення відеоконференції, на думку суду, визначається з урахуванням обставин справи, її складності та потреби у наданні пояснень залучених спеціалістів чи інших учасників процесу, які за станом здоров`я чи з інших незалежних від цих осіб причин не можуть бути присутніми у засіданні суду, а їх участь є обов`язковою. Крім цього, як видно з положень статті 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. Після прийняття до розгляду позовної заяви ОСОБА_1 , відкриття провадження у цивільній справі та призначення розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження від жодної із сторін судового провадження заяв про зміну форми розгляду цивільного провадження не надходило, більш того, у відзиві на позов представник відповідача зазначив, що вони не заперечують проти судового розгляду без участі сторін у порядку письмового провадження, клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного судового провадження у судовому засіданні із повідомленням (викликом) сторін не заявлялось, строк подання такої заяви (клопотання) позивачем (її представником) (після отримання ним відзиву на позов) вже пропущений» (а. с. 93);

проте відповідно до довідки про доставку електронного документу, копія ухвали про відмову в задоволенні клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції доставлено до електронного кабінету представника позивача 11 січня 2024 року об 01.10 год (а. с. 94), тобто у день судового засідання;

за таких обставин процесуальні дії суду першої інстанції давали позивачу та її представнику підстави для висновку про те, що справа розглядатиметься з викликом сторін;

більше того, 10 січня 2024 року представник позивача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив (а. с.95-96);

таким чином, позивач та її представник, вважаючи, що справа розглядатиметься у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, не вживали заходів передбачених частинами п`ятою, сьомою статті 279 ЦПК України. Вони мали можливість усвідомити порядок розгляду справи лише із тексту ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції, яка надійшла на адресу представника позивача (в електронний кабінет представника позивача) у день, коли мав відбутись розгляд справи - 11 січня 2024 року;

суд першої інстанції, вчинивши дії, які свідчать про розгляд справи у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження із викликом сторін (зазначення в ухвалі про відкриття провадження дати та часу судового розгляду та направлення судових повісток), не врахував поведінку позивача (подання клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції) та розглянув справу без участі позивача. Вказане свідчить про те, що суд не дотримався мінімальних гарантій права ОСОБА_1 на доступ до суду у спосіб проведення судового засідання з викликом сторін, а заявник був позбавлений можливості подати клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, брати участь у судовому засіданні, надавати пояснення у справі тощо. Такі порушення позбавили позивача можливості реалізувати свої права представляти власні інтереси як учасника справи в суді у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, що, в свою чергу, перешкодило стороні належно використати передбачені статтею 43 ЦПК України процесуальні права;

в апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначено про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме розгляд справи без участі позивача, якому неоднозначні процесуальні дії суду давали можливість вважати, що розгляд справи відбуватиметься за участю сторін;

апеляційний суд, не врахувавши викладених обставин, помилково зазначив, що представник позивача - адвокат Шуліка Ю. І., який має зареєстрований кабінет в підсистемі «Електронний суд» та 27 грудня 2024 року о 11.14 год отримав до нього відзив на позовну заяву із додатками. Проте будь-яких клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін представник позивача ані разом з позовом, ані протягом п`ятиденного строку встановленого статтею 279 ЦПК України, представник позивача до суду не подавав;

суд апеляційної інстанції зробив безпідставний висновок, що суд першої інстанції за обставин цієї справи обґрунтовано розглянув її у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами.

У частині четвертій статті 411 ЦПК України визначено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Таким чином, постанову апеляційного суду належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду